Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 54-58
Військово-політичне становище Візантійської імперії наприкінці XIV – у першій половині XV ст. стало майже катастрофічним. Ще 1375 р. імператор Іоанн V (1341-1391) визнав себе васалом Османської держави і змушений був разом зі своїм військом брати участь у походах султана з метою підкорення візантійських міст, які ще зберігали незалежність від турків. Ситуація стала абсурдною: візантійський імператор разом із султаном, своїм давнім і непримиренним ворогом, брали штурмом візантійські міста, віддаючи їх вогню й пограбуванню. Опиратися султанові не було сил, і всю надію на переміну цього жахливого становища імператор пов’язував з допомогою християнського Заходу.
У такій обстановці почалися переговори про унію з Католицькою церквою, на яких наполягав імператор. Влітку 1369 р. василевс, незважаючи на негативне ставлення до цього наміру православного кліру й віруючих, поїхав до Рима, куди перебрався після «авіньйонського полону» папа Урбан IV. 18 жовтня Іоанн V прийняв католицтво й підписав рішення про об’єднання двох церков під владою римського первосвященика; при цьому з боку греків при підписанні не було жодного ієрея. Укладена імператором за допомогою «адміністративного тиску» Римська унія 1369 р. «померла» фактично одразу після свого народження. Повернувшись додому, Іоанн зрікся свого католицтва, налагодив добрі стосунки з патріархом Філофеєм, і ця подія була «віддана забуттю».
Після поразки сербів на Косовому полі (1389) й захоплення турками Македонії і Болгарії (1392-1393), впали останні володіння греків — міста на азійському березі; імперія фактично скоротилася до розмірів Константинополя. Посилюючи тиск на василевса, султан змушував його виконувати, крім надання війська, й інші свої розпорядження, втручаючись навіть у династичні справи. Глузуючи зі слабких намагань імператора Мануїла II (1391-1425) противитися його наказам, султан Баязід писав йому: «Якщо ти не хочеш підкоритися мені, закрий ворота свого міста і володарюй у ньому всередині, а за стінами — все моє». За такої ситуації і був «помазаний на царство» син Мануїла II Іоанн VIII (1425-1448).
Із самого початку правління новий імператор задля спасіння держави передбачав укласти унію з Католицькою церквою та поліпшити стосунки з католицькими державами Європи, тому переговори про ці важливі справи велися безперервно. Будучи добре обізнаним з настроями церковних і державницьких кіл Європи, де він змалку провів багато часу, Іоанн готовий був сам на чолі делегації вирушити до Рима для підписання акту про унію церков. Знаючи, що його не підтримають ані церковні ієрархи, ані прочани, василевс домовився з патріархом Іосифом, що він особисто візьме всю відповідальність за наслідки цієї акції на себе. І знову, як у часи Іоанна V, коли кожному доводилося вирішувати, що необхідно рятувати православ’я чи державу, серед візантійців спалахнула суперечка про віру. Це розкололо суспільство на два непримиренні табори — православних ортодоксів і латинофілів. На боці перших були майже весь клір і парафія; очолював цей рух митрополит Ефеський Марк Євгенік. Ортодокси, посилаючись на своїх попередників від знаменитого патріарха Фотія до діячів церкви, які скасували Ліонську унію 1274 р. — стверджували, що об’єднання з «єретиками»-латинянами неможливе за жодних умов, бо це буде прирівнюватися до переміни віри, тобто до зради православ’я. Це було явним перебільшенням, бо єдина Вселенська християнська церква з канонічними та іншими розбіжностями між двома її гілками — майбутніми Православною й Католицькою церквами — існувала понад півтисячі років.
Католицька церква прийняла пропозицію василевса про об’єднання, намагаючись таким чином зміцнити свої позиції, що похитнулися після не вельми популярного правління пап наприкінці XIV — на початку XV ст., коли було встановлено супрематію (зверхність) собору над папою, що різко обмежило владу римських понтифіків. У липні 1431 р. в місті Базелі почав роботу Собор католицьких єпископів, який підтвердив це рішення, ставши в опозицію до папи Євгена IV. Римський понтифік розпустив Собор, але єпископи не підкорилися йому і продовжували роботу. Об’єднання Православної і Католицької церков під егідою римської курії посилило б позиції папи в його боротьбі з «базельцями», тому кожна сторона намагалася будь-що перетягти на свій бік василевса та його клір, не гребуючи ніякими засобами: в хід пішли дипломатичні хитрощі, підкуп, щедрі обіцянки. Доходило навіть до небезпечних ситуацій, коли на рейді Константинополя флот «базельців» починав маневри, немовби наміряючись атакувати кораблі папи.
Іоанн VIII, перебуваючи у васальній залежності від турків, не міг поїхати до Рима, не повідомивши про це султана Мурада, який спочатку розлютився, зрозумівши, що ця акція спрямована проти нього, і навіть хотів було взяти Константинополь в облогу. Але, швидко переконаний своїми помічниками в безперспективності задуманої василевсом справи, султан передумав і написав йому, що слід шукати допомоги не на Заході, а на Сході, у турків, а від латинян триматися подалі.
Іоанн VIII вирішив звернутися з пропозицією про укладення унії до папи Євгена IV, бо він виявився найбільш схильним до компромісів, а італійське місто Феррара, де планувалося провести собор, влаштовувало візантійців більше, ніж далекий Базель.
24 листопада 1437 р. василевс разом з великою делегацією (майже 800 осіб), до якої увійшли патріарх Іосиф і близько двадцяти ієрархів, серед них митрополити Марк Євгенік Ефеський, Віссаріон Шкейський та Ісидор Руський (діяльність останнього пов’язана з історією України), клірики св. Софії на чолі з Сіропулом, істориком Ферраро-Флорентійського собору, Георгій Схоларій, майбутній керівник Православної церкви, видатний вчений Пліфон, котрий під час Собору заснував у Флоренції знамениту Платонівську академію. З Москви разом з митрополитом Київським і всієї Русі Ісидором прибуло майже двісті осіб (тільки один з них був ієреєм — єпископ Авраамій Суздальський). На Собор також приїхали представники Александрійської, Антіохійської і Єрусалимської церков, делегації Валахії і Грузії. Більшість делегацій, у тому числі і грецька, мали дуже обмежені кошти, тому утримувались за рахунок римської курії.
8 лютого 1438 р. на восьми прикрашених кораблях візантійська делегація прибула до Венеції, а 4 березня досягла Феррари, де на неї вже майже місяць чекали ієрархи, вірні папі Євгену IV, який заради поновлення церковної єдності надіслав базельським єпископам запрошення на Собор. Перебіг подій на Соборі описано в актах, відомих під назвою «Святий Вселенський Собор у Флоренції» і надрукованих у XVI ст. у грецькому оригіналі й латинському перекладі.
По прибутті візантійців папа зажадав, аби патріарх Іосиф, як підлеглий, поцілував його черевика. Патріарх не розгубився і з гідністю відповів: «Якщо папа — наступник апостола Петра, то ми (глави Східних Церков. — М. Н.) — наступники інших апостолів. А хіба інші апостоли цілували ногу Петру? Хто чув про таке?». Папа змушений був поступитися, проте все одно він мав сильний вплив на членів делегації, оскільки виплачував кошти на їх утримання.
На Соборі панувала атмосфера взаємної недовіри й підозр. Латиняни почали нервувати, вимагаючи вже не обговорення спірних питань, а підготовки голосування на заключному засіданні. Серед делегатів стала поширюватися думка про нездатність Собору завершити роботу ухвалою унії, умови якої були б прийнятні для обох сторін. Невіра в успіх і підозра, що латиняни укладуть унію шляхом хитрощів й омани, підштовхнули делегації Валахії, Трапезунда і Грузії покинути Собор. Щоб врятувати ситуацію, василевс змушений був вдатися до жорстких попереджувальних заходів щодо делегацій, які залишилися. Західні державці, що обіцяли прибути на Собор, не вислали навіть своїх делегацій; лише під кінець роботи Собору з’явилися посли герцога Бургундського, які повелися зухвало, не привітавши присутнього на засіданні імператора. Невелика делегація «базельців» також прибула на Собор, але вже наступного 1439 р. Базельський собор оголосив папу Євгена IV узурпатором трону св. Петра й обрав на противагу йому т. зв. «антипапу» Фелікса V. Наприкінці 1438 р. у Феррарі почалася чума, від якої померло багато делегатів. Папа наполягав на перерві в роботі Собору, але на вимогу греків засідання було перенесено до Флоренції (звідси назва — Флорентійська унія).
26 лютого 1439 р. почався другий, флорентійський етап засідань. Іоанн VIII дедалі сильніше тиснув на свою делегацію, умовляючи заради спасіння держави прийняти спірні статті у латинській редакції. Папа також впливав на православних делегатів, маніпулюючи фінансами. Зрештою погляди греків на унію розділилися. Марк Ефеський категорично не приймав аргументи імператора та латинян і був проти унії, але Віссаріон Нікейський його не підтримував. Думку прихильників унії висловив Григорій Меліссін: «Я знаю, що коли ми приступимо до єднання з Римською церквою, нас проклянуть ще до того, як ми дістанемося Венеції; якщо не приступимо, — проклянуть все одно. Тож ліпше об’єднаймося, і хай проклинають». Спори між членами грецької делегації доходили іноді до обопільних образ. Митрополит Ісидор Руський вимагав, щоб патріарх Іосиф відлучив упертих, «аби вони самі не відлучили покірних», але вже вмираючий патріарх (10 липня) не хотів відкрито зрікатися свого щирого православ’я. Більшість православної делегації схилялася до того, що в латинському вченні єресі немає. На це Марк Ефеський зауважив: «Воістину латиняни є єретиками, але ви їх так не називаєте, бо очікуєте навернення заблукалих».
Поступово точка зору латинян на головний (канонічний) пункт розбіжностей — філіокве — завойовує все більше прихильників. Папа категорично не прийняв компромісної формули, що Св. Дух «сходить від Отця через Сина». І вже на початку липня 1439 р. майже вся делегація, крім митрополита Марка Ефеського і його небагатьох однодумців визнала латинську формулу — «і від Сина». У відповідь папа погодився визнати дійсною Євхаристію не тільки на опрісноках, а й на квасному хлібі. Латиняни визнали також, що Бог Отець є джерело й початок Божества, що Божественна сутність єдина, так само як і сходження Св. Духа. Було прийнято латинське вчення про посмертне очищення (молитвами Церкви) душ людей, що померли без відпущення гріхів, а також визнано першість папи як наступника апостола Петра і його повне право керувати Вселенською церквою згідно із соборами й канонами. Другим за папою йде патріарх, за яким зберігаються всі права та привілеї. Цей пункт вдовольнив грецьких єпископів, які завжди розглядали верховенство папи не як необмежену юрисдикцію, а як право «першого серед рівних», тобто як першість за честю.
За патріархом Східних Церков було залишено право остаточного вирішення будь-яких питань віри без звертання до папи; при цьому апеляції на дії імператора і скарги на нього й патріарха до папи виключалися. Поминання імені папи на літургії було узаконено указом василевса. Латиняни домоглися збереження латинських єпархій, що діяли у Візантії ще з часів хрестових походів.
5 липня 1439 р. сорок прелатів та папа Євген IV з боку латинян і візантійський імператор зі своїми тридцятьма трьома ієрархами на урочистому засіданні Собору підписали заключний Акт, і Флорентійська унія, ця друга за півтора століття спроба об’єднати дві частини єдиної колись Церкви, відбулася. Відмовилися підписати Акт митрополит Марк Ефеський, а також члени делегації Руської митрополії, крім митрополита Ісидора. Папа, дізнавшись про вчинок Марка, вигукнув: «Ми нічого не зробили!» і викликав його до суду, погрожуючи відлученням. Але митрополит заявив, що він нічого нового не вчить, а лише дотримується старої віри, яку щойно визнав Собор, тому до судового розгляду справа не дійшла.
Наступного дня звершилося те, про що багато століть латиняни навіть не могли мріяти: василевс імперії ромеїв Іоанн VIII прилюдно преклонив коліно перед папою й поцілував йому руку, що означало прийняття імператором тільки церковного, але не державного верховенства. У відповідь папа від імені західних держав зобов’язався в разі необхідності надати Константинополю допомогу військом і флотом. У політичному плані імператор досяг своєї мети — йому пообіцяли військову допомогу, проте багато міжцерковних проблем було вирішено, як вважали греки, не на їхню користь. Тому в міру віддалення від Риму «латинство» членів православної делегації тануло як сніг на сонці, і вже у Венеції, відправляючи службу у храмі св. Марка, вони проспівали православне філіокве. Брат імператора Дмитрій відкрито порвав з унією й поїхав до Греції разом з «твердими» православними ієреями Схоларієм та Пліфоном окремо від делегації. Слідом за ним їхав сам василевс, не відпускаючи від себе Марка Ефеського, бо побоювався його дій проти унії у Греції.
Після повернення додому імператора чекало нелегке життя. За кілька днів до того померла його дружина — вірний друг і соратник. Духовенство і прочани всіх Східних Церков одностайно відкинули унію як чужу й надіслали василевсу осудливого листа: «Якщо ти на деякий час поступився латинянам, намагаючись отримати допомогу своїй імперії, а зараз відмовляєшся від нечестивого вчення і знову додержуєшся православної віри своїх предків, то ми будемо молитися за спасіння твоєї держави й особливо душі твоєї... Якщо ж ти будеш опинатися й захищати догмати, чужі Церкві нашій, то не тільки не будемо молитися за спасіння твоєї імперії, а й накладемо тяжку єпітимію, щоб мова чужого і згубного вчення не поширилася у Христовій Церкві». Ті, хто підписав унію, після цього почали відмовлятися від своїх підписів і каятися у скоєному. Але все ж частина ієрархів і парафій визнали об’єднання церков і стали уніатами, що фактично означало розкол (хоча й неформальний).
Однією з умов Флорентійської унії була організація папою хрестового походу проти турків, і у 1443 р. рицарі визволили західну Болгарію. Султан Мурад II, що був тоді зайнятий війною з албанським полководцем Сканденбергом і трансильванським воєводою Яношем Хуньяді, уклав з хрестоносцями мир. Але згодом вожді хрестоносців Джуліано Чезарині та польський король Владислав III Ягеллон порушили мир і напали на Мурада. 10 листопада 1444 р. на березі Чорного моря, неподалік від Варни, християнське військо було вщент розгромлене турками. У цій битві загинуло близько тридцяти тисяч хрестоносців разом зі своїми полководцями Чезарині та Владиславом. Ця поразка поклала край сподіванням візантійців зберегти свою державу, падіння якої було тепер справою часу.
Імператор Іоанн VIII помер 31 жовтня 1448 р. після отримання звістки про загибель сербського християнського ополчення на Косовому полі. Його непримиренний опонент митрополит Ефеський Марк Євгенік залишився вірним православ’ю до кінця життя; він помер раптово на диспуті з латинянами у 1449 р. Георгій Схоларій, котрий на Флорентійському соборі підтримав унію, відійшов від неї, прийняв чернечий постриг і під ім’ям Геннадія керував православною частиною Церкви. Григорій Меліссін, уніатський константинопольський патріарх Мамма, керував Церквою впродовж п’яти років; за рішенням помісного Собору або, як вважають, під тиском православних був змушений покинути кафедру й виїхати до Риму. Ця подія погіршила стосунки Константинополя з римською курією й негативно вплинула на надання військової допомоги грекам.
Наприкінці життя Іоанна VIII боротьба між латинофільською й туркофільською партіями загострилася. Більшість аристократії, державних службовців та освічена частина суспільства хотіли будь-що врятувати державу, розуміючи, що від цього залежить їхнє життя. Туркофіли, а до них належали більшість прочан, кліру й «торгового люду», твердо вірили, що тільки турки зможуть «навести порядок», і звинувачували у своєму скрутному становищі не лише владу, а й «жадібних католиків», яких треба вигнати. Для більшості цих щиросердо віруючих людей найвищою цінністю в житті було збереження цілісності й недоторканності їхньої віри — православ’я, за яке вони готові були віддати життя.
Новий і останній імператор Візантії Костянтин XII, будучи радше вояком, ніж дипломатом і політиком, не зміг впоратися з тяжким становищем і фактично втратив контроль над ситуацією. Він не зумів заручитися підтримкою Заходу через від’їзд патріарха-уніата Мамми й не мав підтримки серед православних, бо відмовився скасувати унію. Оскільки імператор залишився уніатом, то не відбулася й офіційна церковна хіротонія, тобто з погляду Церкви він не був «вінчаний на царство». Православні поступово брали гору, й унії дотримувався лише незначний прошарок суспільства.
Вже перед падінням Константинополя переговори з імператором від імені папи вів відомий діяч Флорентійського собору кардинал Ісидор, колишній митрополит Київський і всієї Русі. Грек за походженням, уродженець Фессалоніки, він був висвячений на Руську митрополію Константинопольським патріархом і свою діяльність почав у Москві. Тут він спромігся умовити великого князя Василія Темного відпустити його з делегацією на Собор у Феррарі, куди прибув 1438 р. Ісидор мав великий вплив на церковні справи не тільки як митрополит Русі, але й як другий представник антіохійського патріарха. До того ж він разом з Марком Ефеським був обраний речником від православних на Соборі. Ісидор, як і митрополит Віссаріон, що їх папа в один день проголосив кардиналами, палко підтримував унію й підписав Акт про об’єднання церков. Після Собору він у званні апостольського легата для всіх північних земель відбув до Києва. Перебуваючи в Угорщині, він надіслав до литовських, руських і лівонських єпархій спеціальні грамоти, де сповіщав про об’єднання церков. Великий князь литовський Казимир, спокусившись обіцянками «базельців», оголосив, що є прихильником не папи Євгена IV, а Базельського собору й поставленого ним папи Фелікса; це фактично паралізувало діяльність Ісидора. Базельський собор не визнав унію, тож православні ієрархи Литовського князівства дістали нагоду не підкорятися митрополиту Ісидору. По дорозі до Києва, на Волині, Ісидор поставив єпископом Даниїла, що погодився на унію. В Києві князь Олександр дав йому «як отцю своєму митрополиту» грамоту на всю свою вотчину, хоча літопис стверджує, що його вигнали з Києва: «Ісидор, митрополит Киевский, пришед во одежде кардинальской в Киев, но оттуда изгнаша».
Навесні 1441 р. Ісидор прибув до Москви з дружнім посланням папи до князя Василія. На першій же літургії в Успенському соборі Кремля митрополит пом’янув замість вселенських патріархів папу Євгена IV, а після служби його диякон зачитав з амвона Акт про об’єднання церков та інші акти Флорентійського собору. Це викликало щире обурення місцевих ієрархів, а князь наказав негайно звести Ісидора з кафедри і взяти під варту в Чудовому монастирі.
Згодом відбувся помісний Собор єпископів, які ухвалили, що рішення Флорентійського собору суперечать «давньому православному вченню».
Восени того ж року Ісидору, як вважають, вдалося втекти у Твер, звідки після короткочасного ув’язнення він таємно виїхав до Новгорода Литовського, а потім до Рима.
Восени 1452 р. папа послав кардинала Ісидора до Константинополя з військом у тисячу вояків під командуванням знаменитого Джустініані. Ця допомога посилила прозахідну партію в місті; Ісидор, як гадають, скористався цим і відслужив 12 грудня у Софії спільну обідню католиків і греків-уніатів, згадавши при цьому нового папу Миколая (папа Євген IV помер 1447 р.), а також відсутнього патріарха Мамму. Православні не підтримали акцію Ісидора й вийшли на вулиці, вигукуючи, що не латиняни їхні захисники, а Богоматір, яка неодноразово рятувала місто. Вони вимагали вигнати єретиків і заборонити «єретичне служіння опрісночників». У цей найнебезпечніший для держави час лідер туркофілів мегадука Нотара проголосив знамениту пророчу фразу: «Краще бачити в місті царюючу турецьку чалму, ніж латинську тіару». Це відбивало настрій більшості православного кліру й парафіян — віра над усе, і якщо при цьому загине держава, — на те воля Божа.
Коли імператор на запитання, скільки городян погодилося захищати місто, отримав відповідь, що не більше п’яти тисяч, він у відчаї тільки застогнав. Така ситуація склалася не випадково: турки-мусульмани в завойованих ними регіонах Візантії після сплачення спеціального податку дозволяли православним вільно сповідати свою віру й повільно, крок за кроком, проводили політику навернення грецького населення в мусульманство. В ці останні місяці існування грецької держави уряд наполягав, щоб імператор «поставив ієрархом» Ісидора, на що Костянтин так і не наважився. Та попри це саме Ісидор фактично став духовним керівником оборони міста, як колись православні патріархи.
У травні 1453 р., забувши про чвари, столицю разом захищали греки, генуезці, каталонці, французи й навіть турки — слуги опального принца Урхана. Зранку 28 травня, у день вирішального штурму міста турками, у храмі св. Софії відбувся урочистий молебень. Вперше за довгі століття розбрату православні, католицькі і греко-католицькі священики молилися разом, відкинувши все, що роз’єднувало їх. Тоді, у передсмертну для захисників міста годину, відбулося справжнє примирення двох церков.
Ісидору пощастило вижити: він потрапив у полон до турків, але втік, перевдягнувшись матросом. Його спогади про події, свідком яких він був, є справжньою скарбницею фінальної історії Візантійської держави.