Про їхню рідну Пересопницю роками не згадували, а тут раптом і дорогу проклали, і газопостачання провели, забезпечили вуличне освітлення, а декому й огорожі пофарбували. Частіше б таких свят у наших українських селах, то, може б, швидше до європейського рівня дотягнулися. Але для початку краще попрацювати над своєю християнською самосвідомістю, адже усі блага витікають лише звідси.
Ну, нарешті приїхали. Центральна вулиця просто кишить людьми, а біля воріт культурно-археологічного центру «Пересопниця» — не пройти, не проїхати. Не так просто туди зайти, але хто вміє пхатися та наступати на ноги – довго в натовпі не стоятиме. Металошукач та жіночка, яка обмацувала сумки кожного захожого, були завершальною ланкою у втомливих операціях обшуку. Після годинної метушні біля воріт ми нарешті таки потрапили на територію історико-культурного заповідника «Пересопниця». (див. мал. Культурно-арх. центр)
Ліворуч від дороги є культурно-археологічний центр, трохи далі за ним розміщений мистецький ярмарок під назвою «Музейні гостини у Пересопниці». Очі розбігаються від багатоманіття представлених виробів. Чого тільки тут не побачиш! І те, що побачиш тут, — більш ніде не знайдеш, адже усе зроблене руками народних умільців.
Ось при вході красуються полотняні ляльки у яскравому вбранні, а за ними — картини із соломки. Поблизу лежать шкіряні защіпки, обручі та пояси. Ну як не купити – таких на базарі не знайдеш, це ексклюзив. А за картинами на стендах тішать око кольорами вироби з бісеру – браслети, намисто, різного роду декоративні прикраси та сувеніри.
Не пройдеш і повз вишиванки та бурштинові прикраси, поряд з якими лежать вироби з дерева, картини із клаптиків кольорового паперу. На вишиваних рушниках погойдуються оздоблені писанки і крашанки. Неподалік від них – мальовані картини, вироби з глини і лози, солом’яні капелюхи.
А ось і картини з дерева – нелегка ручна робота. «Давно займаєтеся цією справою?» — запитую народного умільця Павла Петросюка з м. Рівного. «Ще з дитинства займався різьбою по дереву, а тепер пенсіонер, — охоче розповідає дідусь. – Маю свою майстерню, от і виготовляю такі вироби, на це йде дуже багато часу, тому і коштують вони недешево».
Кожен із запрошених умільців – вже не початківець у своїй справі, а заслужений майстер. Дивишся на всю цю красу і думаєш: дійсно, багата і талановита Рівненщина, аби лиш цінили ми те, що маємо.
Ось і ярмарок обійшли, а ще стільки цікавого попереду. Від захопливого процесу фотографування нашу увагу відволік галасливий натовп людей та пожвавлений рух біля входу до археологічного центру. Очевидно, готуються зустрічати Президента. Півколом вишикувалися охоронці, визначивши територію, на якій могли стояти лише довірені особи. До центрального майданчика зусібіч збіглися журналісти, замиготіли об’єктиви фотоапаратів. Перші позиції, як завжди, — тележурналістам. «Зустрічаємо Президента України Віктора Януковича!» — пролунало більше 3 разів. Галасливий натовп стих, чекаючи, з яким же посланням приїхав до нас глава держави. Проте виступ слухали недовго, оскільки через технічні несправності зникло озвучення. «Сьогоднішні урочистості відбуваються на землі, де Іван Федоров створив Острозьку Біблію і Буквар, а Мелетій Смотрицький – Граматику, — наголосив у своєму зверненні Віктор Федорович. — Маючи у своєму національному спадку такі священні скарби, Україна успішно крокує шляхом духовного відродження».
Йдемо далі туристичним маршрутом. Тут не заблукаєш, адже довкола стоять вказівні знаки. Переходячи через дерев’яний місток, мимоволі переводиш погляд на струмочок, який зусібіч оточений живоплотом. Здавалося б, потрапляєш у справжнє українське село, про яке колись читала в «Кайдашевій сім’ї». Враження посилюється, коли поза містком видніються намети, оздоблені національною символікою. Ось ми і потрапили на фестиваль «Кулінарна спадщина». Голодним звідси не вийдеш.
Тут не просто прилавки з їжею, а ціла національна вистава. Козаки варять куліш, дівчата в українських національних костюмах розносять страви. Без українського сала і цибулі – свята б не було. Запечена свиня на підносі, пиріжки з різного роду начинкою. Словом, кожен із регіонів Рівненщини представляв свої страви. Прудкі господині ще здалеку бачать своїх земляків. Підходиш до куреню свого регіону, і тебе пригощають усілякою смакотою. Ось і ми рушили до костопільського куреня, в якому посмакували українським кулішем. Трішки підкріпившись, помандрували далі, адже це ще не кінець.
Онде біля фортифікаційної споруди є військово-історична реконструкція. Тут відбуваються показові бої, демонструється зброя та обладунки. Під прицілом камери вояки маневрично розмахують мечами та, наче захищаючись, підставляють щити.
Відпочивши на лавці і одночасно побачивши фрагменти бойового мистецтва, пішли дорогою до сцени, на якій увечері буде проводитися гала-концерт «Блага вість Пересопниці».
Дорогою звернули до однієї із найцікавіших місцин. Муляж садиби жителя с. Пересопниця XII ст.: обгороджена дерев’яними кілками, витесаними не так давно, бо ще чути запах дерева, садиба приваблює ошатністю. Дерев’яні будівлі цієї садиби зроблені як прототип будівлель доби Київської Русі. Були вони каркасно-стовпового типу. На кутах майбутньої садиби ставили стовпи, які слугували опорами. Згори їх з’єднували дерев’яними балками, а стіни складали із тонких колод.
Заходимо на обійстя. Біля хатини розкладені вироби з лози та соломи. Саме тут народний умілець проводить майстер-класи з лозо— та соломоплетіння, а неподалік сидять старші жіночки, які вправно демонструють роботу за ткацьким верстатом. З цікавістю та бажанням бодай кудись сховатися від спекотного сонця ми завітали до хатини, в якій було лише дві кімнати. У великій світлиці, в одному з кутів, ближчих до входу, стояла змурована глиняна піч. Неподалік від садиби був хлів чи комора. У давнину їх також будували із соснових колод. Як було зазначено, у такому помешканні жили заможні жителі села. На обійсті також містилися господарські будівлі та місце для зберігання сіна.
На території садиби юнак у козацькому вбранні та з молотом у руках презентує ювілейні монети. Виготовляв їх за частку секунди. Платиш 20 грн., стук молотка — і отримуєш відбиток монети на згадку про захід.
Оглянувши побут та повсякденне життя мешканців княжого міста Пересопниця у старовинній садибі, рушили до кам’яного хреста. Припускають, що саме тут містився Пересопницький монастир. Під час археологічних досліджень тут виявили рідкісні поховання з кам’яними надмогильними плитами XII-XIII ст. Так у той час хоронили шанованих та заможних людей. Науковці висувають теорію про те, що саме тут спочивають місцеві мешканці, які полягли у 1223 році під час битви з монголо-татарами на річці Калці. Незважаючи на героїзм, руські воїни, серед яких були і люди пересопницького князя Мстислава Ярославича Німого, зазнали поразки. Тож князь міг перевезти тіла своїх дружинників на рідну землю, щоб поховати їх тут.
Хрест розміщений на підвищенні, з якого відкривається панорама всього комплексу «Пересопниця». Музейний купол ще здалеку подає сигнальні знаки уваги, виграючи під сонцем. Чомусь його ми оминули на початку екскурсії, вирішивши найцікавіше залишити на останок міні-подорожі.
Культурно-археологічний центр «Пересопниця», або бастіон, як його називають люди, будувався майже за місяць до відкриття свята. Фасад споруди скидається більш на церкву, аніж на музейне приміщення, лише хреста не вистачає. Цікавий замисел відомого усім архітектора Віктора Ковальчука, з рук якого вийшло чимало оригінальних проектів та ідей. «Вірите, схуд на 11 кг, поки довершив цей проект, — зізнається архітектор. – Ще не все вдалося зробити із задуманого, деякі оздоблювальні роботи будуть проводитися вже після святкувань».
Незважаючи на критичний погляд творця проекту, людям будівля дуже подобається. Музей поділений на два поверхи. На першому є музейні експозиції – об’єкти археологічних розкопок. Тут представлений макет княжого міста Пересопниця, виставки «Історія міста Пересопниця від найдавніших часів до середини XIII ст.», а на другому поверсі, на дерев’яній кафедрі, біля центрального макету Свято-Миколаївської церкви лежить найголовніший атрибут усього дійства – копія Пересопницького Євангелія.
Щоб ближче розгледіти Книгу, треба ставати в чергу, яка півколом розтягнулася по залі. Кожен хоче схилити своє чоло перед святинею і поцілувати її. У такі хвилини напрошується думка, чи розуміють ці люди істинну цінність Євангелія, чи благоговіють вони так перед євангельськими принципами, чи лише механічно відціловують Книгу як ритуальний предмет, дотик до якого начебто робить чудеса.
На музейних стендах можна почитати історію Першокниги, дізнатися про родовід її фундаторів та тих, хто долучався до її дослідження. Відверто кажучи, активність екскурсоводів можна оцінити на чотири з мінусом. Якось мляво вони презентували музейні експонати, та й знайти тих екскурсоводів було нелегко. Доводилося самим орієнтуватися, аби здобути якнайбільше корисної інформації та усе побачити. «Чи відбудеться духовне пробудження людей після цього дійства?» – запитую завідувача центру Миколу Федоришина. «Після цього свята з’явиться туристичний куточок, — відповідає. — Матеріально-технічна база цього комплексу дозволяє ще раз пригадати свою історію. Тут навіть панує відповідна аура. Гадаю, цей комплекс приваблюватиме туристів, адже саме тут джерело рідного слова і духовності. Те, що люди цілують Книгу, свідчить, що це місце стане ще й святинею».
Може, це місце і є особливим в культурно-історичному плані, а от щодо того, чи розуміють люди його духовне значення, глибоко сумніваюся. А особливо після того, як по закінченні екскурсії музеєм вийшла на вулицю. У садку, біля містка, компанії туристів, чи не тих, які нещодавно так ревно цілували Євангеліє, вирішили провести власне свято, звичайно, не без чарки і закуски. Звідусіль чути спів, та слова українських пісень так нерозбірливо звучать. Ще б пак, кожна компанія заспівує свій мотив. Вийшла поза ворота — і там теж зустрічаю людей із посоловілими очима. «З якою метою приїхали ці люди на свято? Що дізналися? Чи почули вони доповіді науковців, а головне, що залишиться у пам’яті?”, — подумки запитую себе.
Ще раз міряю поглядом величну музейну споруду. Крізь насадження ялинок проглядаються обриси якогось пам’ятника. Що ж я ще пропустила? Ну ось – ще один важливий об’єкт – кам’яний пам’ятник Пересопницькому Євангелію, до якого покладені квіти і біля якого групами фотографуються туристи. Пам’ятник символізує віковічність Божого Слова. Якби ж то це Слово стало таким віковічним у серцях тих, хто сьогодні побував на цьому святі, якби ж то це Слово пробудило до змін, змін у міжособистісних стосунках, змін у державних взаєминах. А втім, щодо змін, то їх найбільше відчули пересопнівці. Для них це подвійне свято. Про їхню рідну Пересопницю роками не згадували, а тут раптом і дорогу проклали, і газопостачання провели, забезпечили вуличне освітлення, а декому й огорожі пофарбували. Частіше б таких свят у наших українських селах, то, може б, швидше до європейського рівня дотягнулися. Але для початку краще попрацювати над своєю християнською самосвідомістю, адже усі блага витікають лише звідси. І добре було б, якби 450-річчя святкування Пересопницького Євангелія дійсно стало поштовхом до таких духовних змін у нашому суспільстві.