Географія релігій: підсумки наукової конференції у Львові

7-12 березня на базі Українського католицького університету відбулася Міжнародна релігієзнавча школа «Географія релігії: релігійна карта світу і простір сакрального».

Організаторами Школи стали Інститут філософської освіти та науки Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, філософський факультет Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, Молодіжна громадська організація «Молодіжна асоціація релігієзнавців» за підтримки журналу «Религиоведческие исследования» і порталу «Religious-Life.Ru».

Школа розпочала свою роботу з пленарного засідання на якому мали слово члени організаційного комітету та основні лектори.

У своєму привітальному слові проректор з наукової роботи Українського католицького університету Олег Турій, цитуючи слова Ісуса з Євангелії першої неділі Великого посту, закликав учасників «постаратися не тільки прийти і подивитись, а й прислухатися до лекторів, один до одного, незважаючи навіть на те, що ми говоритимемо різними мовами. А це можливо тільки тоді, коли кожен з нас залишатиметься самим собою без нав’язування своєї думки та пригнічення іншої».

Ідея провести школу у Львові, а саме в УКУ, не є випадковою. За словами Віталія Хромця, заступника директора Інституту філософської освіти та науки НПУ ім. М. Драгоманова, «саме у Львові зустрічаються дуже багато різних культур та традицій, тому це ідеальне місце для вивчення географії релігій».

Звертаючись до учасників Школи, доцент кафедри філософії релігії та релігієзнавства Московського державного університету імені М.В. Ломоносова Єлена Орьол пояснила, що вибір теми цьогорічної школи зумовлений певною пусткою наукових досліджень в галузі географії релігій та різними підходами до розумінням самого релігієзнавства. «Релігієзнавство – це двоєдина наука, – зазначила вона. З одного боку, це наука про цінності, віру, релігійний досвід, а з іншого – це сукупність інформації, яку можуть використовувати чиновники, політики, науковці, вчителі. Проблема в тому, що дуже часто держава на пострадянських теренах визнає і використовує тільки його останню функцію».

Євгеній Арінін, завідуючий кафедрою філософії релігії та релігієзнавства Володимирського державного університету (Росія), звернув увагу, що проблематика школи є край актуальною і мало дослідженою. Він поділився своїм досвідом організації досліджень і наголосив на тому, що до цих пір проблемне поле географії релігії є невизначеним.

У своєму вітальному слові президент Молодіжної асоціації релігієзнавців  Ірина Фенно наголосила на тому, що асоціація приймає участь в організації подібних шкіл починаючи з 2005 року. І такий формат є дуже ефективний бо крім цікавих доповідей ці школи сприяють формуванню нових контактів які згодом переростають у нові проекти. Вона висловила сподівання, що ця школа не стане винятком.

Про місце географії й екології релігії в системі наук та про необхідність окреслення їх предметного поля і визначення дослідницького інструментарію говорив у своїй доповіді Павло Костилєв, старший науковий співробітник кафедри філософії релігії та релігієзнавства Московського державного університету імені. М.В. Ломоносова. Очевидно, що ці та інші теми знайдуть продовження у лекціях, дискусіях та обговореннях упродовж наступних днів праці.

Лекційну частину роботи школи розпочала Любов Котик, асистент кафедри економічної та соціальної географії Львівського національного університету ім. І. Франка. Вона причитала лекцію на тему: «Соціальні аспекти географії релігії». Л. Котик почала свою лекцію з того, що вказала, що географія релігії є молодою наукою, яка сформувалася в структурі суспільної географії й трактується як галузева дисципліна соціальної географії. Вона зазначила, що географія релігії вивчає геопросторову організацію релігійної сфери суспільства. Л. Котик закцентувала увагу учасників на тому, що соціальні аспекти географії релігії випливають із функцій самої релігії, основними з яких є: компенсаторна (людина в релігії знаходить те, чого не має в світському житті); терапевтична (знімає негативні наслідки життєвих стресових ситуацій); світоглядна (формує світогляд з яким тісно пов’язані моральні норми); регулятивна (впливає на формування відносин між людьми та у суспільстві у цілому); інтегративна (може об’єднувати і згруповувати людей або навпаки); комунікативна (спілкування, безкорисний обмін інформацією приналежних до певної релігії людей); культурно формуюча і культурнозберігаюча, етноформуюча і етнозберігаюча (в умовах глобалізації релігія є найстійкішою запорукою збереження культурного і етнічного різноманіття, гарантом державності економічно та політично нестійких держав).

Вона вказала, що відповідно до основних функцій релігії, соціальні аспекти географії релігії проявляються у:

‒ вивченні релігійної структури світу у цілому та окремих регіонів (на початок 2011 р. релігійний склад населення світу: 33% християни, 21% мусульмани, 14% індуїсти, 13% атеїсти, 19% інші релігії; Північна та Південна Америка, Європа, Австралія, Південна Африка ‒ переважає християнство, Північна Африка, Південно-Західна-Азія ‒ іслам, Південно-Східна Азія ‒ буддизм, Південна та Східна Азія ‒ національні вірування);

‒ дослідженні взаємозв’язку між релігійною ситуацією та соціально-економічним, демографічним розвитком території вивчення (серед населення регіональних держав переважають прихильники християнства (США, Німеччина, Велика Британія, Франція), конфуціанства (Китай); більшість населення держав, які характеризуються стрімким економічним розвитком в ХХІ ст. є прихильниками буддизму або місцевих вірувань (Південна Корея, Тайвань, Гонконґ, В’єтнам));

‒ простеженні впливу релігії на поширення соціальних негараздів у суспільстві: найнижчі показники злочинності, наркоманії, поширення ВІЛ/СНІДу фіксуються у мусульманських спільнотах, які характеризуються суворим дотриманням канонів віри;

‒ аналізі територіальних закономірностей розвитку релігійної інфраструктури та її впливу на життя суспільства: в Україні на 10 000 осіб припадає у середньому 4,1 релігійна громада (максимальний показник Тернопільська обл. (13,1), мінімальний ‒ Харківська (1,1)); середньоєвропейський показник ‒ 2,8 релігійних громад на 10 000 населення; у Західній Європі та Північній Америці поширена тенденція перепрофілювання закладів релігійної інфраструктури під заклади культури, освіти тощо;

‒ вивченні релігійної свободи в світі та тенденції до її утисків: явище секуляризації у Західній Європі (Франція) та наростання фундаменталізму в Південно-Західній Азії та Північній Африці;

‒ здійсненні локальних та регіональних досліджень із впливу географії релігії на формування соціально-економічного життя суспільства.

Наступна лекцію для учасників школи прочитав завідуючий кафедрою філософії релігії та релігієзнавства Володимирського державного університету Євгенієм Арініним. Тема його лекції: «Екологія духу» як проект і релігієзнавча перспектива». Він почав свою лекцію вказавши, що універсальна єдність духовності і спроби розробки уніфікованої термінології не означають неминучості зникнення всіх локальних і суб'єктивних особливостей релігійності, навпаки, справжня єдність вимагає органічного різноманіття локальних субкультур і толерантності як любові до іншого. Е. Арінін зазначив, що протиріччя між духовними субкультурами органічні цілому, вони не скасовуються ні законами, ні закликами. Вони можуть вирішуватися субстратно (через фізичне усунення або поглинання «іншого»), функціонально (через взаємовигідне співробітництво в окремих сферах життя) або субстанціонально (в щирому діалозі про справжнє в життя).

Є.Арінін закцентував увагу, що справжність одна, якщо є людяність і дійсність як такі взагалі, що не виключає їх конкретного різноманіття в локальних варіантах. Справжня людяність можлива тільки як «екологія духу», живе спілкування багатоликих унікальностей, що породжує унікальні духовні «екотопи» і цілі «екосфери», де живий діалог про дійсність і реальність здатний перетворити як індивідів, так і дійсність, соціальну і природну.

Одним з перших про «екологію культури» і «екологію духу» став писати Д.С. Лихачев, відзначаючи, що «проблеми екології культури, екології душі людської примикають до проблеми екології Землі. Так, здавалося б, чисто моральні проблеми, знаходять силу стратегічних політичних проблем». Він підкреслював значимість «моральної осілості» людини, важливість творчого розвитку традиції, що припускає пошук живого в минулому, підтримання духовної наступності поколінь і найтісніший зв'язок «екології культури» з «екологією природи» кожної місцевості.

Е. Арінін зазначив, що богословський аспект проблеми розглядав митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил в своїй доповіді на Європейській екуменічній асамблеї «Справедливість і Мир» (Базель, 15-21 травня 1989 року). Духу як такого в глобальному масштабі, на його думку, протистоїть обездушений утилітаризм, який породжує не тільки «секулярну культуру», що відділяється від Церкви і духовно-моральних, метафізичних «кінцевих» питань буття, а й власне екологічну кризу, що загрожує самому буттю життя на планеті. Рішення власне екологічних завдань бачиться їм можливим тільки на основі морального покаяння секулярних прагматиків в «егоцентризмі» і переходу від розорення природи до співпраці у відновленні «цілісності творіння» самих різних ідеологічних та культурних традицій.

Він загострив увагу слухачів на тому, що релятивізація вічних духовних цінностей світською культурою, на його думку, без осмислення їх субстанціональної обґрунтованості, веде до духовного розпаду і «приземленню» людини, яка починає жити виключно «повсякденністю», борючись за «виживання» або хоча б відносні «зручності». Дух споживацтва виступає як опозиція духу християнства, що руйнує людство і Землю, «Творіння» як таке. Збереження Творіння виступає як наслідок здобуття Моральності як універсальної мови спілкування всіх різноманітних систем переконань і поза таким діалогом неможливо. Екологія духу виступає як універсалізація діалогу на основі унікальних абсолютних моральних цінностей заради збереження «екології тіла», тобто самої «природи».

Наступною лекцію школи прочитав старший викладач кафедри філософії Національного университету «Киево-Могилянска Академія» Юрій Завгородній лекцію на тему: «Сакральна географія і феномен паломництва»

Він почав свою лекцію з огляду сучасного стану досліджень виміру сакральної географії і феномену паломництва у Західній Європі, США, Канаді, Росії й Україні. Ю. Завгородній окремо зупинився на аналізі ключової термінології, необхідної для дослідження сакральної географії і паломництва. Він запропонував визначення «сакральної географії» і «паломництва» та звернув увагу на витоки академічного інтересу до сакральної географії і паломництва. У своїй лекції Ю. Заврогодній зробив наголос на необхідності міждисциплінарному підході (гуманітарні, суспільні і природничі науки) у дослідженні святих місць, місць сили і паломництв. Окремо він розглянув вимір метасакральної географії, як результат ствердження у світі світських суспільств. Стисло лектор проаналізовав сучасні виклики і загрози, перед якими опинились сакральна географія і паломництво у друг. пол. ХХ – на поч. ХІХ ст., роблячи висновки до лекції він наголосив на перспективних напрямках подальших досліджень виміру сакральної географії і феномену паломництва.

Цікавою і корисною була лекція дослідника зі Львова Тараса Гринчишина. Він запропонував тему лекції: «Релігійна карта Львова». Т. Гринчишин, починаючи свою лекцію, закцентував увагу на тому, що серед міст України, Київ та Львів мають найбільше число споруд релігійного призначення. Столична міськдержадміністрація 2007 року видала довідник релігійних організацій міста, укладений за даними їх юридичної реєстрації. У Львові зусиллями автора у співпраці з міською владою протягом 2007–2009 рр. вперше було створено спочатку службову карту, а згодом і загальнодоступний атлас-довідник релігійних об’єктів міста. Він зауважив, що нині мережа сакральних об’єктів міста налічує 105 храмів, близько 15 постійних і понад 20 тимчасових каплиць, 25 монастирських споруд, понад 20 молитовних домів, низка навчальних, адміністративних та благодійних споруд, що відносяться до різних конфесій. Окрім того, є кількадесят каплиць у навчальних, медичних та військових установах міста, монастирі у приватних квартирах.

Т. Гринчишин вказав на те, що також у місті (поза територією церков та кладовищ) є понад півсотні «малих архітектурних форм» релігійного призначення – хрестів, фігур тощо.

Цікавою і дискусійною була лекція професора кафедри економічної та соціальної географії Львівського національного університету ім. І.Франка Івана Ровенчак «Формування сакрального християнського простору північно-східної Русі-України та Володимирської країни у Х–XIV ст.: спроба геокультурного аналізу єпархіальної мережі». Починаючи свою лекцію, він вказав, що приймаючи тезу, що незалежна з 1487 р., Московія це християнський “фрагмент” Золотої Орди другої половини ХІІІ ст. – початку XV ст. та Казанського ханства ХV ст., то первісне формування єпархіальної мережі на території цього фрагменту є дуже важливим з погляду геокультури загалом та географії релігії зокрема.

Він загострив увагу на тому, що у політико-географічному відношенні територія дослідження була в Х – першій половині ХІІ ст. північно-східною частиною Русі-України (Русі, Руської землі) та Владимирської країни (князівства) і Новгородської держави у другій половині ХІІ–XIV ст. Територія останньої також є предметом часткового розгляду. Щодо Владимирського князівства, то воно з другої половини ХІІІ ст. було включено до Золотої Орди. Політико-географічні обставини, мабуть, найбільше вплинули на геокультурні аспекти формування єпархіальної мережі цього макрореґіону.

І. Равенок вбачає у формуванні єпархіальної мережі даного макрореґіону два періоди – домонгольський та постмонгольський (золотоординський). Перший, кінець Х ст. – перша половина ХІІІ ст. Другий, друга половина ХІІІ ст. – XIV ст. У першому періоді митрополичним центром з якого засновувались єпархії був Київ, у другому, мабуть, – Сарай, пізніше Сарай ал-Джедід та Володимир (назва митрополії залишалась “Київська”). В ХV ст. жодної нової єпархії в даному макрореґіоні засновано не було.

Лектор вказав на те, що у першому – домонгольському періоді, були засновані єпархії: в 998 р. у Новгороді (приблизно на племінній території словен та весі); в 1070 р. у Ростові (приблизно на племінній території мері); в 1136 р. у Смоленську (приблизно на племінній території кривичів); в 1190 р. в Рязані (відділилась від Чернігівської єпархії, приблизно на племінній території муроми); в 1214 р. у Володимирі на Клязьмі (відділилась від Ростовської). Території єпархій приблизно співвідносились, крім Смоленської, з відповідними політичними утвореннями – Новгородська з Новгородською землею (державою), Ростовська і Володимирська з Володимирським князівством, Рязанська з Рязанським князівством.

І. Ровенчак загострив увагу слухачів на тому, що до 1260 р. відноситься створення Переяславсько-Сарайської єпархії, пізніше, з 1279 р., просто Сарайської. Сарай (Сарай ал-Джедід), мабуть, стає до початку XIV ст. фактичним центром сакральної території колишньої Київської митрополії в межах Золотої Орди. Таким чином фактичний центр християнської посткиївської митрополії у межах Золотої Орди був, очевидно, у другій половині ХІІІ ст. перенесений з Києва у Сарай.

І. Ровенчак зазначив, що у другому – золотоординському періоді були засновані єпархії: в 1271 р. у Твері та в 1325 р. у Москві (обидві відділились від Володимирської). Пізніше, у 1347 р. та 1350 р. були засновані єпархії у Суздалі та Коломні. Проте вони не відіграли значної ролі і пізніше були приєднані до Володимира та Москви відповідно. Останньою у ХІV ст. була заснована в 1383 р. єпархія на віддаленій північно-східній периферії макрореґіону – в Пермі. Постання єпархіальних центрів у Твері та Москві було свідченням та наслідком появи нових політичних центрів та їхньої боротьби за “Владимирську спадщину” у кінці XIII – першій половині XIV ст.

Підсумовуючи він зазначив, що завершенням формування єпархіальної мережі на просторі Володимирської країни, пізнішої Московії, у XIV ст. слід вважати перенесення осідку посткиївського-золотоординського митрополита з Сарай ал-Джедіду у Володимир на Клязьмі на початку XIV ст., а пізніше (за деякими джерелами у 1461 р.) до Москви. У цьому ж столітті, в 1450-ті рр. центр Сарайської (з 1291 р. Сарайсько-Подонської) єпархії був перенесений з Сараю в Москву.

Цікавою і новаторською була лекція співробітників географічного факультету Львівського національного університету ім. І.Франка Романа Кобзи та Миколи Майданського. Вони прочитали лекцію на тему: «Територіальна організація Греко-католицької церкви на Галичині в першій половині ХІХ ст.: спроба картографічного аналізу».

Вони почали з того, що закцентували увагу слухачів, що після 1772 року Греко-католицька церква в Україні поступово обмежила свою діяльність тільки до Галичини, яка входила до складу Австрійської монархії. У першій половині-середині ХІХ ст. ГКЦ була єдиним репрезентантом інтересів корінного (автохтонного) населення Східної Галичини. Вивчення територіальної структури ГКЦ того періоду є недостатньо висвітленим. Тому спроба дослідити її територіальну організацію є актуальною.

У лекції йшлося про те, що дослідження територіальної організації Церкви можна проводити різними методами. Серед них особливо репрезентативним є картографічний метод. Ними розроблено досить детальну карту поширення ГКЦ на Галичині станом на 1830-1832 рр. Картографічна інтерпретація інформації базується на матеріалах шематизмів. На той час ГКЦ Галичини складалася з двох єпархій – Львівської та Перемиської. Ця карта складена на основі перших шематизмів ГКЦ, що вийшли друком у 1830 році для Перемиської єпархії та у 1832-му – для Львівської.

Доповідачі звернули увагу, що мапа показує територіальну організацію Церкви на всіх рівнях – парафія-деканат-єпархія. Мірило (1:450 000) та формат карти дозволяє відобразити на значній території детальну інформацію про територіальну структуру ГКЦ. За основу даної карти взята мапа адміністративно-територіального поділу Галичини в Австро-Угорщині на кінець ХІХ ст., на якій зображено найдрібніші територіальні утворення того часу – ґміни. У 90 % випадків ґміна складалася з одного поселення. Тому інформацію, що стосується будь-якого населеного пункту того часу, можна показати не тільки точково, а й площинно. Оскільки спосіб якісного фону якнайкраще підходить для відображення поширення будь-якого явища, він і був взятий за основу карти територіальної організації ГКЦ.

Було закцентовано та тому, що карта територіальної організації ГКЦ має прикладне значення та широке застосування. Така карта може стати підручним матеріалом для історичних, географічних, сакрально-релігійних, краєзнавчих досліджень та корисною для всіх, хто цікавиться історією Церкви. Вона також може використовуватися як довідникове джерело.

На підсумок було зауважено, що в майбутньому на основі цієї карти можна створювати мапи багатьох інших сюжетів. Особливо актуальним постає розробка такої карти для УГКЦ на сьогодні. Оскільки на початку ХХІ ст. вона досить динамічно розвивається та виступає однією з головних релігійних організацій цілої України.

Крім лекторів деякі учасники школи виступили з короткими доповідями:

• Олег Бельбек «Феноменологія релігійного досвіду та його відношення до сакрального простору»;
• Дарія Мельничук «Сакральний простір шмашани в культі агхорі»
• Павло Скрильніков «Географічний уявлення в скандинавській міфології, космологічний міф та інтерпретація Сноррі Стурлусона»
• Зоріна Канапацька «Роль ісламу в духовній культурі татар Білорусії (XIV-XXI вв.). Інтерпретація та адаптація національних та релігійних елементів в християнському середовищі»;
• Андрій Авдєєнков «Роль релігії у формуванні культурних регіонів США»

Окрім навчання, програма Школи передбачала екскурсії Львовом, ознайомлення з його релігійним життям. А на закінчення учасники отримали відповідні сертифікати.

Робота школи була цікава і плідна. На підсумковій дискусії було оцінено роботу школи та окреслені напрямки подальшої роботи. Все це було покладено у підсумковій резолюції.

Підсумкова резолюція

Міжнародної релігієзнавчої школи «Географія релігії: релігійна карта світу і простір сакрального»

Позитивно оцінюючи науково-освітню роботу на проведеній Школі, в цілях зміцнення міжуніверситетських зв'язків та розвитку географії та екології релігії, учасники пропонують сукупність заходів з наукового та організаційного розвитку пропонованої тематики:

1. Продовжити обговорення предметної та методологічної областей географії релігії, екології релігії та суміжних дисциплін.
2. Створити міждисциплінарну науково-дослідну групу з проблематики географії та екології релігії, забезпечивши її механізмами інформування колег по суміжних областях.
3. Відкрити розділ сайту «Релігійне життя» (Religious-Life.Ru), присвячений тематиці географії та екології релігії.
4. Сприяти спільній розробці міжвузівських навчально-методичних матеріалів з тематики географії та екології релігії (навчальних і робочих програм, навчально-методичних матеріалів і навчальних посібників, тем спеціалізації, курсових та дипломних проектів).
5. Сприяти інформаційному обміну в області матеріалів і контактів фахівців з географії релігії та екології релігії, а також суміжних галузей; скласти загальну бібліографію праць з цієї проблематики українською, російською та іноземними мовами.
6. Сприяти створенню студентських дослідницьких груп з географії та екології релігії у вищих навчальних закладах України, Білорусі та Росії, а також інших країн.
7. Провести наступну школу-конференцію з географії та екології релігії на базі Володимирського державного університету, залучаючи до організації міжнародні професійні асоціації з цієї тематики і дослідників з різних країн світу.
8. Розробити пропозиції щодо створення та оновлення Релігійної карти України, Релігійної карти Білорусі та Релігійної карти Росії, використавши, зокрема, досвід релігійної картографії Львова.

Учасники школи «Географія релігії: релігійна карта світу і простір сакрального», м. Львів, Україна, 10 березня 2012 року.

Світлини Тараса Гринчишина

Віталій ХРОМЕЦЬ