«Під час цього «стояння» десь знайшли пінопласт і поклали під ноги, щоб не так холодно, напевно. Дуже показова історія. Це люди, які не ходять по вулицях, вони відірвані від землі. Вони не знають, в якому взутті треба виходити з власного кабінету чи з машини, щоб побути на вулиці більше, ніж три хвилини. Це говорить про невідчування ситуації, яка є довкола, в суспільстві, у відносинах з державою», - говорить отець Георгій Коваленко, священнослужитель Православної церкви України, ректор Відкритого православного університету, коментуючи останній візит верховного кліру УПЦ МП на Банкову.
Джерело: Лівий берег
Соня Кошкіна
Цю розмову ми записуємо незадовго до 29 березня – дати, до якої московські монахи мають остаточно залишити територію Нижньої Лаври.
«Українське суспільство бажає, щоб Лавра була Лаврою, місцем, куди люди, прочани приходять для того, щоб помолитися Богові і попросити про щось преподобних отців, а не зустрітися з пропагандою «руського міра» чи з фактично бізнес-імперією владики Павла», - зазначає. За словами отця Георгія, із двох сотень (калькуляція приблизна) місцевих ченців, ідейних «русьмировців» - 10-15%, ще стільки ж готові йти на зближення з ПЦУ, а решта просто спостерігає, як далі розвиватиметься ситуація.
То як вона складеться після 29-го? Чи значить, що на місце УПЦ МП в Лавру одразу зайде монастир ПЦУ? Як бути з Почаївською, на яку претендують греко-католики і що робити з колаборантськими настроями в Святогірській? Що таке «христочекізм», чому керівники МП самі довели ситуацію до абсурду і що чекає на них?
Все це детально обговорили з отцем Георгієм. Нині пропонуємо вам текстову та аудіо версії розмови. Остання – подкаст, що записувався спеціально для програми «Година зі Сонею Кошкіною», що мовить з Праги для «Радіо Україна».
Наближається 29-те березня – дедлайн, до якого УПЦ МП має покинути Нижню Лавру. Ваш прогноз — як це відбуватиметься? Чи варто очікувати, можливо, силового протистояння?
Мені здається, що 29 березня процес не закінчиться, але він перейде в іншу фазу. У Московського патріархату є вибір: або виконати припис влади, або не виконати його. В залежності від того, які будуть дії Московського патріархату, ми будемо бачити розвиток подій.
Думаю, що процес вивезення власного майна буде завершений, бо це важливо для тих, хто зараз перебуває в Лаврі. Попри те, що і митрополит Павло, і інші роблять заяви, що нікуди не підуть, майно вивозиться щодня. Те майно, яке вони вважають своїм. Сподіваємося, що пам’яток і артефактів це не стосується. Думаю, в залежності від того, з чим ми підійдемо до 29 березня, будуть наступні дії. На той період Московський патріархат оцінить власні можливості. Можливість мобілізації жіночок, які бажатимуть груддю стати на захист монахів, можливо - якісь політичні структури, чи ще щось. Зараз процес ще йде, важко сказати однозначно.
Була досить дивна заява міністра культури Олександра Ткаченка, що з Лаври мають піти хоча б підсанкційні Лебідь та Паканич. Як ви її оцінюєте, оце «хоча б»?
Мені хочеться, щоб з Лаври вийшов Московський патріархат, але щоб там залишилося духовне життя. Щоб в Лаврі залишилися монахи, які прийшли туди молитися, а не бути агентами російських спецслужб чи пропагандистами «русского міра». Мені здається, що цей вибір у монахів є - вибір між Лаврою і любов’ю до святині та інституцією Московського патріархату.
Важливо розуміти, що Лавра – це не тільки монастир, не тільки монахи. Сьогодні на території Нижньої Лаври знаходиться керівний центр Московського патріархату в Україні. Це не монастир, це - інституції. Митрополія на чолі з керівником справами, який теж під санкціями і, здається, вже з призупиненим громадянством (йдеться про Антонія (Паканича), - С.К.). Там є синодальні установи, тобто церковні міністерства. Навчальний заклад — Київська духовна академія-семінарія, в якій досі значна частина, якщо не більшість, предметів викладаються російською мовою або за російськими підручниками. Там є величезна бізнес-мережа, торговельно-…якщо не розважальна, то харчувальна, яку побудував владика Павло.
Я думаю, що якщо говорити про те, що має покинути Лавру до 29 числа, то це мають бути якраз оці всі інституції Московського патріархату, навчальний заклад МП і бізнес-мережа владики Павла. А питання з тим, як буде визначатися братія, — складніше. Тому що, дійсно, не може бути в Лаврі монастир, який очолює підсанкційна особа. З одного боку, це не прийме ані держава, ані українське суспільство. З іншого боку, українське суспільство бажає, щоб Лавра була Лаврою, місцем, куди люди, прочани приходять для того, щоб помолитися Богові і попросити про щось преподобних отців, а не зустрітися з пропагандою «руського міра» чи з фактично бізнес-імперією владики Павла.
Ви сказали важливу фразу про необхідність продовжувати чернече життя в Лаврі. 29 березня УПЦ МП повинна піти з Лаври, але немає рішення держави щодо нещодавно заснованого чоловічого монастиря Православної Церкви України, який вже зареєстрований за фактичною лаврською адресою - щоб зайти на це місце і почати повноцінне чернече життя, для якого потрібні господарчі споруди, житлові приміщення. Скільки Лавра пустуватиме як господа?
Я не думаю, що Лавра пустуватиме. Мені здається, що все ж таки і держава буде намагатися провести цей процес максимально спокійно, тому що, повторюся, інституції – це одна історія, монахи – інша. Ба більше, монахам треба дати можливість визначитися. І якщо держава зможе звільнити цих монахів від тих, хто взяв їх в заручники… Той самий владика Павло зараз говорить виключно від імені монахів. Ми не чуємо голос монастиря, він говорить. Але навіть тим, хто не дуже близько до Лаври відомо, що там різні люди і різні настрої. Відомо всім, що в православній традиції - не московській, ігумена монастиря обирають.
А не призначають.
Не призначають згори. Величезні проблеми в чернецтві Московського патріархату через що? Через те, що братія, яка збирається, стає часто заручниками призначених людей, які можуть не жити чернечим життям, інакше бачити, як має розвиватися монастир. І тоді руйнуються традиції, які вибудовуються роками. На тій самій горі Афон, з якої, до речі, прийшов до Києва Антоній Печерський (засновник Києво-Печерського монастиря. — С.К.), ігумена обирає братія. Ані єпископи, ані Вселенський патріарх в цей процес не втручаються. Це - вибір братії.
Сподіваюся, що й братія монастиря може обрати собі гідного ігумена і знайти чи запропонувати канонічний та юридичний вихід з цієї ситуації.
Скільки сьогодні насельників в Лаврі? І як оцінити їхні настрої у процентному або в кількісному співвідношенні?
Насельників більше ніж 100 точно, але менш як 200. Десь в цих межах. Питання, чи вважати послушників насельниками? Я глибоко не занурився, але знаю, що до 200 є.
Щодо настроїв, то більшість очікує, як будуть розвиватися події. Більшість несуб’єктна навіть з точки зору бажання висловити свою позицію. Ми знаємо про певний крайній відсоток щирих любителів «русского міра» - це, думаю, 10-15%. І десь 10-15% людей, які б хотіли змін і готові до єдності з Православною Церквою України. Але знову ж таки, Лавра - це гуртожитський монастир. Вони разом живуть багато років. І будуть звертати увагу один на одного. Як от, наприклад, був на минулому тижні Синод Московського патріархату. Які він міг ухвалити прогресивні рішення, коли безпосередньо в Синоді чотири людини під санкціями? З яких двоє - позбавлені чи призупинені у громадянстві. У них вибір між корпоративним і щирим та чесним. Іноді корпоративне перемагає. От, на жаль, мені здається, що корпоративне може перемагати і в чернечій спільноті, бо оцей ближчий внутрішній устрій, він зрозуміліший, ніж зовнішній світ, який іноді невідомий чи незрозумілий.
Ви згадали про засідання синоду УПЦ МП, після якого верховні представники УПЦ МП поїхали на Банкову і вимагали зустрічі із Президентом. Зустріч їм не призначали — вони приїхали фактично без запрошення, розуміючи, що за процедурою Президент їх не може прийняти. Якогось звернення, щоб його передати, у них з собою також не було. Якою була мета цього двогодинного стояння на Банковій, на вашу думку?
Мені здається, може бути два варіанти. Один варіант – свідома провокація чи піар-хід. Тобто «ми приїхали, нас не прийняли» і цю історію розкручувати. З іншого боку, це - переведення уваги з необхідності якимось чином комунікувати з українським суспільством, необхідності виконати приписи української держави, в тому числі щодо підсанкційних осіб, які так само приїхали на Банкову, на те, що держава не така.
Інший варіант — можливо, це ще один рівень, скажімо, неадекватного сприйняття реальності. Можливо, владика Онуфрій чомусь вирішив, що якщо вони всі встануть і прийдуть (до Офісу президента. - С.К.), усе вирішать. Це говорить про такий глухий адміністративний кут, в якому опинилася ієрархія Московського патріархату.
Для мене знаєте що було ще показово? Пінопластова підкладка. Під час цього "стояння" десь знайшли пінопласт і поклали під ноги, щоб не так холодно, напевно. Дуже показова історія. Це люди, які не ходять по вулицях, вони відірвані від землі. Вони не знають, в якому взутті треба виходити з власного кабінету чи з машини, щоб побути на вулиці більше, ніж три хвилини. Це говорить про невідчування ситуації, яка є довкола, в суспільстві, у відносинах з державою.
Але якщо це свідома провокація чи частина якоїсь піар-історії, де вони просто виконавці відведених їм ролей, це вже самонеповага. І неповага до української держави, до українського суспільства. Врешті-решт, цей Синод мав би визначитися, чи розриває він свої відносини з Москвою, бо і науковці, і всі експерти, і каноністи, довели і показали, що ніякого розриву з Московським патріархатом не відбулося впродовж цілого року війни. А навпаки, була спроба прикритися нібито рішеннями, яких ніхто не приймав (на Соборі 27 травня. - С.К.).
Знову ж, можна було ухвалити рішення на цьому Синоді щодо підсанкційних, так би мовити, єпископів, щодо намісника Лаври, за часів якого були порушення умов договору оренди. Замість цих всіх рішень відбувся перформанс, про який всі тепер говорять.
Вони мали показати картинку для своїх московських колег і зробили це.
Очевидно, що керівники УПЦ МП самі довели ситуацію до абсурду. Якби вони вчасно реагували на факти зрадництва своїх представників, засудили б перехід кримських та інших єпархій під омофор Москви, позбавили б втікачів до Росії сану, ескалації вдалося б уникнути. Чому вони цього не робили? Не розуміли, не хотіли? Які причини?
Знаєте, якщо читати Святе Письмо, там написано: коли Бог хоче покарати, він позбавляє людину розуму. Можливо, це - одна з причин.
Інша причина – це те, у що ми ніяк не можемо повірити. Що це плоть від плоті, кров від крові радянського Московського патріархату з усіма його традиціями так званого христочекізму, коли люди під рясами ховають інший свій вимір - служіння радянській державі. І завдання у цих ієрархів, у створеній ще за часів Сталіна і при безпосередній участі НКВД, а потім КДБ, ієрархічній структурі, окрім зовнішньорелігійних, ще й внутрішні — від держави.
Завдання перше – контролювати вірян і доносити їм потрібні, як зараз кажуть, наративи, тобто виховувати їх в певний спосіб. Друге завдання – зовнішня розвідка. Під виглядом боротьби за мир ці ієрархи їздили по світу, вербували або дізнавалися про думку тих чи інших владних, політичних та релігійних кіл інших країн і просували, тоді - радянські, а тепер російські наративи. Тобто насправді нічого не змінилося. Люстрації не відбулося. В тому ж Синоді сидять ті самі люди, які отримали виховання, ставали ієрархами і певним чином просувалися по цих ієрархічних щаблях ще під час Радянського союзу. Напевно, так і не відбулося розриву оцих людей ані з Москвою, як канонічно церковним центром, ані з московською державою і її спецслужбою.
В українській державі не було потреби вибудовувати церкву в служінні якимсь інтересам спецслужб. Довгий період часу ані українська держава, ані українські спецслужби не звертали на це (зв’язок УПЦ МП з російськими спецслужбами. - С.К.) увагу. А тепер, коли постали коригувальники вогню, проповідники «руського міра» абощо, це стало питанням в тому числі національної безпеки. І виявляється, що система настільки вже згнила, що, можливо, вже й нічого здорового не залишилося. Держава намагається їх, скажімо, трішки “почистити” від російських агентів, але все більше ми бачимо, що вони орієнтуються на російську пропаганду і певне бажання сподобатися російським кураторам. Той самий владика Павло, коли виголошував свою промову, за спиною маючи, так сказати, мовчазну братію, жодного разу не сказав «українська держава» чи «українська церква». Він казав «наша держава», «наша церква».
Йдеться про нещодавнє звернення братії Лаври до української влади. І, дійсно, слово «Україна» там взагалі не лунало. Спочатку дуже довго говорив Павло, потім взяв слово отець Захарія, у якого «звон пливе над Росією», який вже має судове особисте зобов’язання. Так от, він розповідав про те, що всі вони молилися за обрання Зеленського і Захарія точно знав, що той стане президентом, Зеленському те нібито передали і на радощах пообіцяв перехреститися.
Ми побачили реальну маніпуляцію. Побачили, що від імені Лаври говорять люди, які і під санкціями, і мають кримінальні провадження щодо себе. Але чи почуємо ми реальний голос іншої частини? От якщо почуємо, значить, вона там є. Якщо не почуємо, то, можливо, там її вже й немає.
Один із головних наративів УПЦ МП – порівняння нинішньої позиції української держави з богоборством радянського штибу. Для «своїх» абсолютно ясно, що це неправда. Але я б хотіла попросити вас пояснити широкому загалу, чому це не відповідає дійсності.
Тому що українська держава і українське суспільство, по-перше, не декларує атеїзму. Більш за те, українська держава навіть зараз говорить про те, що чернече чи молитовне життя не припиниться в Лаврі. Ми бачимо, що, коли у Верхній Лаврі не продовжили договір з Московським патріархатом, там, однак, лунає молитва, і молиться Православна Церква України. Тому українська держава і українське суспільство не є атеїстичними. Щобільше, українська держава намагається (і поки більш-менш вдало) виконати дуже непросте завдання — щоб всі її дії були законні, і під час цих законних дій щодо представників релігійної спільноти не порушувалися права і свободи вірян. В Україні можна звершувати релігійну діяльність без жодних дозволів. Тобто навіть коли мова йде про можливу заборону релігійних організацій Московського патріархату (у Верховній Раді є відповідні законопроєкти) - про узагальнення не йдеться. В Україні кожна парафія є окремою релігійною особою. Згідно з одним з поданих законопроєктів, якщо є якісь порушення чи держава вбачає, що є зв'язок з державою-агресором, вона спочатку зробить експертизу, потім - припис. Якщо цей припис не буде виконаний, тоді держава піде до суду, щоб припинити діяльність. Яку? Юридичну, майнову, але не молитовну. Тому щодо радянської влади це - маніпуляція.
А з іншого боку, ми вже про це говорили, на жаль, патріотами радянської влади є саме Московський патріархат. Саме Московський патріархат є церквою Радянського союзу. Саме патріарх Кирило говорить про те, що розвал Радянського союзу є теж для нього великою трагедією. І хизувався, що Московський патріархат – це єдина структура, яка зберіглася і тепер допомагає відновити цю радянську імперію. Тому це така дивна суміш в головах деяких ієрархів Московського патріархату в Україні радянського патріотизму з православною релігійністю. Маніпуляція чистої води. Україна і сьогодні є країною, де поважають права людини на будь-яку віру. Але так само українська держава і українське суспільство не хоче, щоб українські пам’ятки і святині перебували в руках людей, які мають доведений зв'язок з країною-агресором чи проповідують триєдиний народ, чи не можуть назвати війну війною, а агресора агресором.
Зазначу, що йдеться про закон, який Верховна Рада ухвалила ще в грудні 2018 року, але «Опозиційний блок» тоді його оскаржив для УПЦ МП. Закон, який зобов'язує організації, що діють на території України, але при цьому мають керівний центр на території держави-агресора, перейменуватися так, щоб це точно відображалося в їхній назві. І от на початку цього року Верховний суд, куди зверталися представники ОПЗЖ на чолі з Вадимом Новинським, нарешті дав відповідь, що із законом все в порядку, відтак Московський патріархат тепер має зазначити в назві свій зв'язок з РПЦ. Вони сказали, що цього робити не будуть. Чи є зараз якийсь прогрес по цій лінії?
І друге в цьому ж контексті: коли варто очікувати ухвалення Верховною Радою кабмінівського – підготовленого за дорученням Президента - закону, який який суттєво б обмежив діяльність УПЦ МП на території України? Перш за все, господарчої діяльності, організаційної.
Українська держава діє в правовий спосіб - захищає державні інтереси. І питання в тому, наскільки адекватні дії роблять фізичні і юридичні особи, пов'язані з релігійними організаціями. Тобто в українському законодавстві, навіть уже в Кримінальному кодексі, є статті, які говорять про те, що людина, яка вчинила державну зраду чи колаборантство, не має права очолювати ті чи інші організації. Так само в законі «Про свободу совісті» вже йдеться, що організації, пов’язані з людиною, яку притягнули до відповідальності по певних статтях, можуть потрапити під санкції. При цьому йдеться про конкретні випадки порушення законодавства - державної зради, коригування вогню, пропаганди «русского міра» чи інших речей, які є злочинними в цей час. Не йдеться про релігійну сферу. Це дуже важливо розуміти. Московський патріархат спекулює на цій темі, спекулює і чомусь продовжує захищати своїх колаборантів, людей, які роками фактично зневажали українську державу, людей, які втекли з країни чи, залишаючись, перебувають під слідством або під санкціями. Замість того, щоб звільнитися від цих метастаз «русского міра» і почати процеси оздоровлення.
Без внутрішнього процесу оздоровлення Московський патріархат в Україні чекає маргіналізація. Якщо буде процес оздоровлення, всі ми разом будемо сповідувати єдиного Бога, молитися разом і служити Богові і людям. Українське суспільство, Православна Церква України відкрита до братів, але братів, які вірять у Христа, а не в Путіна і «руській мір». Важливо розуміти: в цих спільнотах має відбутися в тому числі і внутрішній процес. Інакше і в української держави, і в українського суспільства будуть питання.
Ви є одним із ініціаторів міжправославного, міжцерковного діалогу між представниками УПЦ МП і ПЦУ. Вже відбулося дві зустрічі в Софії Київській, і це зустрічі саме рядового духовенства. Є прогрес щодо цього діалогу? Яка ситуація зараз?
З одного боку, я - учасник цього діалогу, і можу багато позитивного про нього сказати. З іншого боку, я - скептик. Скептик, коли ми не зустрічаємось, скептик, коли я бачу, що заяви і декларації духовенства з Української Православної Церкви не втілюються в реальні дії. Але коли ми зустрічаємось, коли ми дивимося один одному в очі, коли ми разом молимося, а ми перед початком останньої зустрічі молилися і за загиблих воїнів, і за перемогу України в цій війні, і за єдність українського православ'я, тоді я починаю бути оптимістом. Але розумію, наскільки складний цей процес, тому що дуже часто духовенство не вважає себе суб'єктом процесу. Духовенство посилається на те, що мають вирішити десь нагорі, а ми тільки маємо закликати.
Тому цей процес непростий, але він іде. Насправді не всі знають, що між двома зустрічами, які відбулися, мала бути одна, яка не відбулася. Тоді якраз представники Української Православної Церкви Московського патріархату відмовилися від зустрічі, яку ми пропонували на день Хрещення. Але через декілька місяців вони знову ініціювали зустріч, і ми погодилися. Є чати, в яких продовжується це спілкування, іноді досить жорстке, іноді емоційне, іноді конструктивне. Але, мені здається, дуже важливо в цій ситуації розуміти, що без широкого такого соборного процесу обговорення наших проблем, іноді упереджень щодо один одного, справжньої єдності не буде.
Україна — демократична країна, українська церква має бути соборноправною, де рішення ухвалюють вільні люди. Їх ніхто не змушує до єдності чи до спільної молитви, чи до приєднання до цієї єдності у вигляді тих чи інших церковних структур. Це має бути свідомий вільний вибір. А для того, щоб у людини був вільний вибір, з цією людиною треба говорити.
В Московському патріархаті досі залишається дуже багато парафіян. І якщо можливі мотиви окремих батюшок, які не хочуть переходити до ПЦУ, бо вона в значній своїй мірі складається із колишніх представників Київського патріархату, з яким Московський історично конфліктував, ще можна зрозуміти. Логіка дивна, та її можна пояснити. Але як пояснити поведінку простих людей, які, знаючи, що вони ходять до московської церкви, продовжують це робити?
Є декілька пояснень. По-перше, є вже вихований такий магізм мислення. Ви ж бачили в промовах і отця Захарія, і владики Павла - намагання людей магічно залякувати чи використовувати не зовсім християнську аргументацію. Тобто відсутність системи реальної просвіти, освіти для вірян, експлуатація їх забобонності, це теж причина.
А з іншого боку, причина може бути і позитивна. Люди реально можуть любити свого священника, який дійсно може бути доброю людиною, хорошим пастором і просто не включається в якісь більш загальні процеси, тоді люди кажуть: «Ну, от ми як наш батюшка». І от люди прив'язані до місця, до храму. І якщо священник не проповідує їм «русскій мір», а дійсно молиться за них, хрестить їхніх дітей, відспівує, в тому числі загиблих воїнів, то я не думаю, що люди будуть вимагати від нього, щоб він знайшов собі пояснення і пояснив людям, чому вони мають залишатися в Московському патріархаті. Або їм просто говорять, що вони ніби не в Московському патріархаті.
Наостанок не можу не згадати про ще дві важливі святині на території України - Почаївську та Святогірську Лаври. Є таке передбачення, і про це вже говорять у владних кабінетах, що після того, як вирішиться доля Києво-Печерської Лаври, наступною має стати Почаївська. В Почаївській Лаврі договір оренди до 52-го року. Його також можна легко розірвати, для цього потрібно рішення Кабінету Міністрів, та й Тернопільська обласна рада вже докладає до цього зусиль. Якою ви бачите долю Почаївської лаври і чи розділяєте заяви представників греко-католицької церкви України про те, що вони б теж хотіли там служити?
Я б все ж таки не зв'язував історію Києво-Печерської і Почаївської лаври, і Святогірської тим паче. Я б ці речі розділяв. Але з іншого боку, це показові історії. Якщо буде знайдене хороше рішення для монастиря і для сепарації інституцій Московського патріархату і чернечої спільноти, можливо, такі рішення можна масштабувати, як кажуть, і застосовувати в інших місцях. Але все ж таки Почаїв — це окрема історія. Там є свої відносини, дійсно, з греко-католицькою церквою. Тут важливо весь цей процес розглядати в тому числі в діалозі між церквами. Це питання порозуміння і розуміння власної і спільної історії, розуміння того, до якого формату міжконфесійних відносин ми рухаємося. Це все треба не відокремлювати від історії, наприклад, з Почаївською Лаврою.
Ці питання мають обговорюватися, не знаю, Православною Церквою України і Українською Греко-Католицькою Церквою. Було б прекрасно, щоб ці питання так само обговорювалися ще й в форматі Української Православної Церкви, щоб вона долучалася. Щоб вона не відчувала себе тільки церквою в облозі і не вибудовувала сектантську психологію у себе, своїх священників, своїх вірян, яким треба захищати своїх, так сказати єпископів, які і є церква. Тобто церква — це все-таки Христос, церква — це й святині, і доступ до святинь має бути у всіх.
А який формат? Тут було б добре, якби віряни домовлялися між собою. Але тут, напевно, буде роль держави як певного координатора, комунікатора, відповідального за те, щоб все відбувалося в рамках закону і в мирний спосіб. Але на християнах - відповідальність виконувати завдання Христа. «По тому дізнаєтеся, що ви - мої учні, якщо любите один одного». От якщо навчимося проявляти цю любов один до одного, то, я думаю, простіше будуть розв’язуватися питання, кому де молитися - почергово чи іноді, чи разом. Всі ці питання можна розв’язати.
Так само можна розв’язати адміністративні питання, якщо вирішено головне: ми дійсно бажаємо єдності, любимо Христа і ближнього і пізнаємо у вірянина іншої конфесії вірянина. А іноді можемо щиро сказати, що людина, яка зовні нібито належить до однієї з нами церкви, може сповідувати замість Євангелія, наприклад, «русскій мір».
Співслужити в Почаєві, особливо на свята, великої проблеми для греко-католиків та Православної Церкви України немає. Але все ж таки ми говоримо про монастир, про чернече життя, і тут я собі сусідство не дуже уявляю.
Якщо принципово домовилися, тоді можна далі розвивати. Зараз цієї принципової домовленості немає. Тому, дійсно, уявити собі співіснування декількох чернечих спільнот на територію одної Лаври важко, хоча насправді Лавра — це ж і є великий монастир прямо з вулицями, на території якого може бути декілька спільнот. Було б добре, якби ці спільноти між собою показували приклад для суспільства - бачите, різні люди можуть бути поруч і з любов’ю, повагою один до одного ставитися. На сьогодні це майже нереалістично, але, знаєте, багато хто казав, що нереалістично мати Томос про автокефалію, для когось незалежність України була нереалістичною, але вона сталася. Мені здається, що все, що базується на живому, на любові, на справжній традиції, на Євангеліє, з одного боку, здається чимось нереальним. А з іншого боку - це справжнє. А справжнє завжди реальне. Тому от, скажемо так, шукаючи цієї єдності, порозуміння, можна знайти зовнішні форми.
Але сьогодні ми маємо в Почаївській Лаврі монастир Московського патріархату. Монастир, який вважає, що всі довкола не такі; який готовий захищати «русскій мір», наративи «русского міра» і всередині себе. Послухайте, що там проповідується. І те, що я кажу про можливу любов, злагоду, здається нереалістичним. Але ми живемо в такий час, коли можливі рішення, можливі дії. Коли час діяти, не боятися, рухатися, час захищати себе і своє право. Але захищати щось справжнє - життя, любов, свою віру, а не Московський патріархат в собі. Я здебільшого намагаюся сказати, що це вибір в тому числі і тих людей, які в Українській Православній Церкві. Вони мають стати Українською Православною Церквою без оцього додатка «Московський патріархат». Вони самі мають його позбавитись.
І останнє питання - Святогірська Лавра та її майбутнє. Вона дуже сильно постраждала від боїв на сході України. А з іншого боку, ми пам'ятаємо, яку позицію займали її насельники, її керівництво, як в 2014 році бойовики Ігоря Гіркіна переховувалися там та накопичували зброю перед штурмом Слов’янська.
Я несподівано для себе дізнався нещодавно, що перші богослужіння в Святогірській Лаврі звершувались якраз Українською Автокефальною Православною Церквою. А вже потім фактично їх «попросили» і туди заселили Московський патріархат. Більш того, довколишні села - а у мене мама у Святогірську народилася, тому я це дуже добре знаю, - україномовні села. І попри весь цей період русифікації, індустріалізації, який відбувався за радянських часів, це все ж таки край український, Слобожанщина. Історично ближче до Харківського регіону. Край вільних людей. От я думаю що оцей дух волі, свободи має бути і в монастирях, і в Лаврах. Бо насправді ченці — це люди, які заради збереження власної свободи, власного бачення світу, усамітнювалися і об'єднувалися в певні спільноти. От якщо цей дух свободи буде народжувати в тому числі і нове чернецтво для цих Лавр, то, я думаю, що багато чого може змінитися.
Що там зараз відбувається, я, на жаль, не знаю. Але теж пам'ятаю, що коли українські захисники прийшли туди - хоч Лавру і не захоплювали, але місто Святогірськ було захоплено - і коли його звільнили, то саме в Лаврі люди казали, що якби Україна не оборонялася, і війни не було б. Я не думаю, що от таке смирення має бути в наших монастирях. Наші монастирі мають бути такими, які були після козацтва, коли козаки в кінці життя йшли в монастир, при цьому вони залишалися тими людьми, які боронили колись свій народ, а в кінці життя приділяли увагу душі. Але при цьому це були люди вільні, мали гідність, і от цю гідність і свободу треба виховувати і в суспільстві. Я думаю, церква має бути цим провідником справжньої християнської свободи.