Як же це воно — в 20-22 роки відмовитися від амбіцій або улюбленої роботи і поїхати на схід України, в саме пекло війни? Четверо молодих людей опинилися в прифронтовій Авдіївці зовсім не добровольцями, а скоріше за все, по мобілізації.
Як же це воно — в 20-22 роки відмовитися від амбіцій або улюбленої роботи і поїхати на схід України, в саме пекло війни?
Четверо молодих людей опинилися в прифронтовій Авдіївці зовсім не добровольцями, а скоріше за все, по мобілізації. Якщо говорити точніше, то ці четверо — добровольці духовної мобілізації. Тому що вони — християни і місіонери.
Дві дівчини — Марія зі Святогорська і Таня з Тернопільщини, і два Саші — з Криму та Красногоровки під Донецьком, — служать місіонерами в Авдіївці від євангельської церкви «Добра Звістка».
23-річний Олександр Постніков з 15-ти років намагався зрозуміти своє покликання. А з 16-ти він вже мріяв стати місіонером в Африці. Але його місія виявилася на сході України. Просто і без пафосу хлопець ділиться про те, як йому живеться в прифронтовому місті і як вже двічі його Бог врятуваввід смерті.
«Ніч 31 січня 2017-го запам'ятається надовго. Останній раз так стріляли в серпні 2015-го. «Прильоти» лягали зовсім поруч, дуже близько. Але люди сподівалися на те, що день-два – і все пройде, як завжди. Ніхто не очікував, що снаряди будуть падати прямо посеред міста.
Вранці 31 січня, як завжди, люди прийшли на молитву в наш місіонерський центр. У місті ще була електрика, всі ходили вулицями, магазини працювали.
Генератори люди прибрали після обстрілів ще в серпні 2015 го. Люди сподівалися, що сильні обстріли вже не повторяться. Тому, коли в місті зникло світло, відразу закрилися всі крамниці. І ось тоді прийшов страх в серця мешканців Авдіївки.
Коксохімічний завод міг зупиниться і залишити місто без тепла. А значить, і без життя.
На порозі гуманітарної катастрофи проводилися регулярні наради у губернатора. Куратор нашого місіонерського центру Геннадій Лисенко був на кожній з таких нарад. Адже, крім того, що він є військовим капеланом і нашим куратором, він ще і співробітник Міністерства Оборони.
Ми з хлопцями чекали Геннадія після тієї самої першого наради. Від цього залежали подальші дії нашої місіонерської команди.
За всі ті дні, коли в місті не було світла, тепла і води, наші плани, які ми склали з вечора, коректувалися вранці ж наступного дня. Потрібно було зустрічати волонтерів на блок-постах, вивозити людей, які погодилися на евакуацію. Ми діяли згідно з ситуаціїєю, що склалася.
І лише зараз, коли снаряди вже не літають по місту, можна спокійно планувати нашу щоденну роботу – відвідування людей, які потребують допомоги, роздача теплих речей, памперсів та засобів гігієни, проведення церковних заходів і клубів для дітей та підлітків.
Наша церква в Криму – місіонерська, і я постійно чув проповіді про покликання. І, відповідно, питав у Бога, хто я і навіщо тут?
Пам'ятаю, як писав листи Геннадію Мохненку і ще 3-м пасторам: «Візьміть мене з собою до Африки». Але всюди потрібні були гроші на місіонерську поїздку. А де вони у студента університету? Батьки не розуміли, навіщо витрачати $ 1000 на небезпечну для життя поїздку?
У 17 років я взяв піст за людей в Африці. Увечері після молитви я зайшов в Інтернет і побачив ролик про знущання над християнами. Всередині себе я почув запитання: «А ти готовий?» І я зрозумів, що не готовий ...
І тоді до мене дійшло, що Бог вкладає бажання в серці, але потрібно пройти підготовку. І через три роки ситуація в моїй країні змінилася.
З початком війни на сході України моя Африка, як і у багатьох моїх друзів-місіонерів, теж виявилася в Донбасі: спочатку був Слов'янськ, потім селище Миронівський, тепер – Авдіївка.
Коли я приїхав у 2014 році відбудовувати розбитий притулок «Вітрила надії» у Слов'янську, то зрозумів, що після завершення будівництва потрібно залишатися на сході. Не знав, що буду робити, як все буде. Знав тільки одне – це моє місце служіння.
Поїздка в прифронтову Красногорівку змінила моє життя. Я побачив, як 150 людей по кілька годин чекають машину з хлібом. На тлі пострілів жінки штовхаються, щоб отримати заповітну буханку. І розпач, і безнадія ...
Я хотів залишитися, щоб допомагати, але не мав для цього ресурсів. Але, вже через 10 днів мені запропонували працювати з дітьми в прифронтових містах. Бог забезпечив і житло, і харчування. І так почався мій шлях місіонера.
Скажу чесно: я не планував тут залишатися навіть на 2 місяці. Але Бог досі дає бажання жити і служити в прифронтовому місті. Третій рік уже пішов ...
За ці два роки мене багато разів кликали додому, в Крим, пропонували хорошу роботу.
Особливо часто це було в той період, коли я кілька місяців лікувався і був далеко від місіонерського центру. З одного боку, я відвик від місії і влився в темп життя великого міста, але, з іншого боку, я дивився в своє серце, досліджував свої бажання і чітко розумів, що Бог кличе сюди.
Якось у серпні 2015-го ми з Сашею Помазановим їхали на велосипедах по Авдіївці. Мали звертати біля православного храму на потрібну нам вулицю. Я їхав першим і раптом запропонував Саші звернути раніше. Так я відчув.
Коли ми опинилися за тією знаменитою дев'ятиповерхівкою, то прямо перед нею на дорозі вже почали лягати снаряди. Виходить, якби ми продовжували рухатися запланованим шляхом, то були вже б мертвими ...
А на початку лютого цього року ми з Сашею потрапили під обстріл і стали свідками трагічної загибелі і поранення співробітників МНС. Жінка з Авдіївки померла від поранення дорогою до лікарні.
І знову, вдруге Бог зберіг наше життя – за рекомендацією свого куратора Геннадія Лисенка я поставив наш автобус не поруч, як збирався, а подалі від тієї самої машини, яка і стала об'єктом обстрілу кілька хвилин по тому. І під час «прильоту» ми всі попадали на землю. Осколки пройшлися по нашому автобусу.
Кажуть, що в такі моменти відбувається переоцінка цінностей. Може бути ... Ти розумієш, що в будь-який момент життя може закінчитися і потрібно бути готовим щохвилини постати перед Богом.
Адже ми спокійно сиділи в бусі і не очікували, що прилетить снаряд. Просто відкрили віконце. Хлопець-водій із Маріуполя просто привіз пресу: і він ніяк не припускав, що так і залишиться сидіти в тій машині без половини черепа ...
А ще з'явився страх нічних обстрілів. Напевно тому, що підсвідомо боїшся раптової небезпеки, яка чатує найчастіше вночі. Боїшся, що коли раптово прилетить снаряд, ти не зможеш встигнути згрупуватися.
Я знаю, що це нормальна реакція моєї психіки і трохи згодом цей страх піде геть.
Моя мама побачила відео в Facebook, де коментували той обстріл, під який потрапили ми. Звичайно, сильно хвилюється, але, вона знає, що я хлопець впертий у своєму рішенні і їй залишається тільки молитися за мене.
Під час обстрілу Авдіївки на цей раз дуже добре спрацювали державні служби. Звичайно, вони можуть забезпечити евакуацію, дати продуктовий пакет, налити гарячого супу. А ми, крім усього цього, можемо сказати живе надихаюче слово від Бога в життя людини і помолитися за неї.
Мене завжди надихають мої хлопці і дівчата в місіонерській команді. Коли мені важко, я розумію, що і їм не легше. Важко і тим ста місіонерам FrontLine, котрі служать по всій лінії фронту – від Луганщини до Маріуполя.
Місіонерам важко морально і фізично, особливо в період інтенсивних обстрілів. Але, якщо я, втікаючи від втоми, поїду, то від цього не стану щасливішим.
Кожен день в прифронтових селищах вмирають люди – або від снаряда, або від хвороби, або від старості. І ми ті, хто може дати їм шанс перед смертю примиритися з Богом.
Мене надихає історія одного з розбійників, який висів разом з Ісусом на хресті. Коли він визнав Його Господом, то цього було достатньо, щоб відразу ж потрапити в царство Боже. Без хрещення і причастя.
Я знаю, що є люди, які хотіли б приїхати місіонерами на схід України, але поки вагаються. Якщо у вашому серці є бажання, але присутній страх, то не звертайте уваги на страх.
Ми з моїм другом Сашком Помазановим хотіли бути місіонерами. У той час було Дебальцеве, Вуглегірськ. Перебуваючи в 10 кілометрах від епіцентру бойових дій, ми, звичайно, боялися, що може бути наступ або черговий котел. Але ми слухали не страх, а те бажання, яке Бог вклав в наші серця.
Війна в Україні не буде тривати вічно. Але це якраз той час, коли ви зможете послужити людям, які опинилися в кризовій ситуації. Війна їх вимотала, їм нема на кого сподіватися, крім Господа. Втішити їх, навчити молитися, просто бути поруч в моменти відчаю – це дуже класно!
Саме тут зміниться ваш характер, ставлення до людей. 2-3 місяці або півроку, проведені в прифронтовій зоні,–— це хороший внесок в життя тих, хто відчайдушно потребує допомоги.
Ви ніколи не будете жалкувати про згаяний час. А Бог винагороджує, благословляє, зберігає і піклується.
За три роки я переконався, що Бог ретельно зберігає місіонерів. Отож, збереже і вас. Послухайте свого серця!