Глиняни

Глиняни сакральні і ткацькі

Тут, в урочищі Діброва, у 1922-24 рр. археологи віднайшли прадавні знаряддя праці: кремінні різці, скребки, сокири — свідчення перших поселень періоду пізнього палеоліту (20 000 років тому).

Містечко, що розташувалось на берегах річки Перегноївки, за 46 км на північний схід від Львова, вперше письмово згадується ще за правління галицького князя Ярослава Осмомисла (1153-1187). За Данила Галицького воно було спалене татарами та за його сина Лева — у 1260-1270 рр. — відбудоване.

Магдебурське право Глиняни отримали у 1397 році, раніше від Золочева (1441), Тернополя (1540) і Бродів (1584). Підтвердив цей привілей польський король Владислав II Ягайло. Оскільки відтоді місто підпорядковувалось безпосередньо королівській владі, йому були надані земельні угіддя, з яких 6 ланів отримав міський війт і 2 лани – римо-католицька парафія. Королівський статус міста підтверджував тодішній герб — золота корона на червоному тлі. Нині на ньому зображено двох левів, які оперлися на дерево, а над ними дві золоті зірки. У 1621 році в Глинянах вже були 3 синагоги, 2 церкви і 1 костел.

На момент входження Галичини до складу Польщі у сер. XIV ст. Глиняни були важливим торговим і оборонним центром. Згодом там збиралась шляхта, яка нерідко виступала проти короля, польські війська, які очікували свого походу на схід.

На початку XVI ст. обороною містечка слугували вали з дерев'яними укріпленнями і ровом, також був зведений дерев’яно-земляний замок (з глибоким ровом навколо). Середмістя оточували передмістя – Війтівство, Задвір’я, Долішня, Застав’я, Підзамче і Мельники.

У 1648 році в Глинянах перебувало військо князя Домініка Заславського, яке розгромив під Пилявцями Богдан Хмельницький. Наступаючи на захід, гетьман зайняв також і Глиняни. У 1673 році перед походом на Туречинну у містечку переглядав своє військо король Михайло Вишневецький. Згодом своє військо тут збирав і король Ян III Собеський. У своєму першому галицькому поході затримувався в Глинянах і гетьман Іван Мазепа.

Після переходу Галичини у 1772 році під владу Австрії містечко занепало, припинивши розвиватися. Та у 1896 році, коли бургомістром став Андрій Балтарович, місто взялись впорядкувати, переназивати вулиці іменами Шевченка, Шашкевича, Котляревського.

У 1911 році в Глинянах проживало 4835 осіб. З них 65% були греко-католиками, 10% – римо-католиками, решта — євреї. Нині ж, за словами адміністратора храму святого Миколая УГКЦ о. Андрія (Лукачика), найбільш численною є православна громада, меншою — греко-католицька, і зовсім мало тих парафіян, які відвідують римо-католицький храм Святого Духа. Станом на 1 січня 2011 року тут мешкало 3234 мешканці.

Греко-католицький храм святого Миколая

Без перебільшення, окрасою Глинян є його храми. Розміщуються вони порівняно недалеко один від одного. На пагорбі, у центрі міста гордо височіє греко-католицький храм Святого Миколая, який є найбільшим із храмів містечка. На його аттику жовтими цифрами читаємо рік заснування – 1894. Через дорогу, праворуч від храму – будівля Міської ради. Від зупинки до храму можна дійти через невеликий парк, а можна й дорогою.

Колись на місці Святомиколаївського храму (як і на місцях двох інших мурованих церков в Глинянах – церкви святої Анни і костелу Святого Духа) було кілька поколінь дерев'яних церков. Із тих часів залишився хіба що один білий кам’яний хрест, дуже подібний на козацький. Повстав храм із каменю завдяки старанням пароха о. Филимона Решетиловича. Освятив його, як і церкву святої Анни, греко-католицький архиєпископ Львівський Сильвестр (Сембратович). За атеїстичний часів церкву закрили. Занедбаний, з розбитими вікнами і вибитими дверима, з тьмяними біблійними розписами відомого художника Северина Бурачека, храм став вмістилищем нутрій і місцевих собак. Жителька Глинян пані Євгенія розповідає, що тоді представники комуністичної влади пропонували дітям по 10 копійок, аби вони розбивали церковні вікна.

Нині ж церква святого Миколая зажила слави храму із самовідновними фресками. У святилищі о. Андрій звертає увагу на розпис Голгофа, зроблений художником Бурачеком (як і все інше розмалювання в церкві) у 1932 році. «Паламар Євген Якімець, який прислуговує у храмі з 90-тих казав мені, що раніше цих двох бічних хрестів не було видно, а центральний – ледь-ледь було видно. Тепер вони проявились досить чітко», — ділиться священик. Також над дверима видно фрагмент орнаменту, який перебиває через сучасне розмалювання.

Значно яскравішими є фрески у купольній частині: зображення чотирьох євангелістів. При вході в храм бачимо євангельські фрагменти, орнаментовані червоно-оранжевими квітами. Підходячи до фресок, пані Євгенія показує блідо виражені хрести, які оточують розписи з двох боків. Почали хрести проявлятись у 2000-х роках. Отець Андрій припускає, що вони могли бути нанесені ще при посвячені храму.

Храм Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ

Дерев'яна церква Успіння Пресвятої Богородиці датується кінцем XIV – поч. XV століття. У 1749 році храм зазнав перебудови, а у 1886 ледь не згорів. Від страшної пожежі, яка тоді охопила Глиняни, Успенську церкву, за розповідями старих людей, врятувала Матір Божа, яка з'явившись, відігнала вогняні хвилі.

Та попри добрий стан храму — збудований «на підвалинах і восьми стовпах дубових під ґонтовим дахом» (про що дізнаємося з опису церкви за 1805 рік) — з часом храм починає руйнуватись. І вже в 1930-тих роках стає аварійним й у ньому припиняються богослужіння. Проте, коли священнослужителі починають задумуватись над тим, щоби розібрати його, стається чергове диво, яке скликає до Глинян тисячі прочан. Саме на Святвечір 1936 року почорнілий запристольний образ Розп'яття Ісуса Христа самовідновлюється – його тло і цвяхи на тілі Ісуса набувають золотистого забарвлення. Це перетворення бачило багато людей.

Ось як про цю подію у протоколах згадують священики — о. д-р Василь Лаба, о. д-р Гавриїл Костельник, і о. Петро Козіцький, які тоді оглядали ікону: «Ми, підписані в нинішньому дні, докладно оглянули відновлений запрестольний образ Розп’яття в церкві Успення Діви Марії в Глинянах. Насамперед на його звичайному місці над престолом, а потім ми його зняли і взяли до захристії, щоб його оглянути при повнім деннім світлі. Цей образ від давніх років не міг бути руханий зі свого місця, бо при зніманні рясно обсипувався порох з його рам довкола. Сам образ Розп’яття (фарби) виглядає неначе новісінький, з дуже виразним лицем і зі всіма подробицями, як, наприклад, кров довкола цвяхів на руках і ногах. Золоте дно з десенями виглядає, як старанно відчищене. Воно не могло бути відчищене людською рукою, бо на дуже багатьох місцях є виприски, тріщини і частинки, які ледве тримаються, а при відчищуванні ці відстаючі частинки мусили б обсипатися. Фарба на цьому образі не має запаху свіжої фарби... Цей образ Розп’яття, цілком певно, старший як 100 літ, а як виказує його фотознімка з 1933 року, він був до Різдва 1936 року зовсім темний».

Ховає в собі старенька приземиста церква і незвичної краси п'ятиярусний, різьблений іконостас. Датується він першою половиною XVIII століття. Його верхній ярус нагадує східці. В найгіршому стані центральна ікона.

Привертають увагу і глинянські килими (про килимову фабрику піде мова далі), розвішані по кутах і на стінах церкви. Вже пізніше, дізнаємося від отця Андрія Лукачика, що саме вони врятували Успенську церкву від атеїстичного нашестя.

«У 1981 році міським головою Глинян був Володимир Кобилецький, дуже побожна людина. Він за розпорядженням районних керівників мав перетворити храм у склад міндобрив, — розповідає отець. – Та пан Кобилецький обхитрував їх, обвішавши храм за одну ніч, з дружиною і вчителем трудового навчання, килимами із глинянської фабрики». Так з 1981 року храм Успення Пресвятої Богородиці почав числитися як краєзнавчий музей килимарства, і тоді ж, завдячуючи старанням Володимира Кобилецького, став пам’яткою архітектури.

Отець Андрій припускає, що міський голова міг врятувати церкву через чудотворну ікону Розп'яття Ісуса Христа, молячись до якої його теща, ще дитиною ( у 1940-их роках) випросила для своєї матері оздоровлення від тифу.

Про чудотворну силу ікони, зі слів своєї матері Тетяни Польної, розповідає і пані Євгенія. За її словами, її мама була свідком того, як до церкви на фірі привезли жінку з милицями. А опісля вона вже вийшла своїми ногами.

Продовжує чудотворна ікона Розп'яття Ісуса Христа зцілювати і тепер. Ось декілька свідчень, залишених людьми:

«Перед новим роком подразнила папілому на шиї, вона мене боліла. Лікарі радили випалити. Після молитви до чудотворної ікони я тричі помастила уражене місце свяченою водою. Наступного дня попілома засохла, ще через день відпала. Дякую Господу за своє оздоровлення». Мирослава Насипана, 1966 р. н., м. Тернопіль.

«Діагноз лікарів – приречена каліка. Побічний коксоартроз кісток, остеохондроз, подагра, захворювання кісток, виразка шлунка. Здавалося, що такого “букету” позбутися неможливо, та в душі залишалася надія на Бога. Вирішила помолитися перед чудотворним образом Розп’яття. Почула сильну горяч із ніг до голови в той час, коли приймала Св. Причастя в храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Глинянах. Все тіло на якийсь час охопив жар, несподівано мої хвороби зникли». Текла-Тетяна Кочкодан, 1948 р. н., м. Стрий Львівської області.

Від цукрового діабету у церкві Успення Пресвятої Богородиці вилікувались Оксана Хомич 1954 р. н. з м. Калуш Івано-Франківської області і Анна Кіцелюк з с. Середній Березів Косівського району Івано-Франківської області. Від пухлини у голові, гіпертонічного кризу і паралічу отримала сцілення Оксана Дубцова із Східниці Львівської області. Через 10 років після вироку лікарів, помолившись біля чудотворної ікони, отримала дар материнства Галина Барщик 1980 р. н. із м. Судова Вишня Мостиського району Львівської області. Від раку молочної залози зцілилась Галина Лис – мешканка Старого села Пустомитівського району Львівської області. Четверту стадію раку носоглотки біля ікони вдалось вилікувати і Галині Олійник з с. Татарів Яремчанського району Івано-Франківської області.

Нині Свято-Миколаївський і Успенський храми належать до однієї парафії, продовжуючи кількастолітню традицію.

Храм Святої Анни УАПЦ

Церква Святої Анни УАПЦ стоїть на перехресті. Через те, що храм розміщується на рівнинній території, його не відразу вдається помітити. Проте поблукавши кілька хвилин, ніскілечки не пошкодуєте, адже відкриєте величний храм.

Зовсім поруч біля церкви, і зовсім не випадково, розмістились пам'ятний хрест і криниця. Колись на цьому місці був зведений дерев'яний храм Івана Хрестителя. Старожили переконують, що церква була значно молодшою від Успенської. Проте, на жаль, жодних відомостей про неї, окрім того, що її настоятелем до 1885 року був отець Михайло Зельський, не збереглось. Згоріла святиня під час пожежі 1886 року.

Нову церкву святої Анни почали будувати у 1887 році, освятили у 1891.

Римо-католицький храм Святого Духа

Сьогодні у Глинянах римо-католиків обмаль, а тому костел Святого Духа, який розташувався навпроти Народного дому, мало затребуваний. Про це свідчить, без перебільшення, його фасад. У порівнянні з трьома іншими храмами містечка, костел, м’яко кажучи, виглядає занедбано.

Як вже раніше згадувалось, храм Святого Духа у 1397 році заснував польський король Владислав II Ягайло. Тоді дерев'яний костел освятив галицький архиєпископ Яків Стрепа. І він простояв доволі довго — до 1820-их років. Нинішній мурований храм почали будівництво у 1831 році, а через 9 років його освятив архиєпископ Франциск Піштек. На початку ХХ ст. римо-католицька громада налічувала 4000 парафіян.

Глинянське килимарство

Глиняни славні не лише храмами і чудотворною іконою, але й місцевими ремеслами. А найбільше — килимарством. З кінця XIX ст. саме тут був центр ткацького промислу в Західній Україні, а їхні килими славились далеко за межами Австро-Угорщини. Нині про це нагадують кілька верстатів, збережених у глинянській школі і старі будівлі колишньої ткацької фабрики. І ремесло тут й надалі не забули.

А заснував ткацьку фабрику («Товаристо ткацьке») в Глинянах в далекому 1885 році парох храму святого Миколая отець Филимон Решетилович. Тоді у двох великих будівлях працювало 60 ткачів і виготовляли вони полотна, рушники, скатертини, вовняні хустки, занавіски на вікна. Ткацька справа дуже швидко розвивалась, адже товар користувався значним попитом. У 1902 році на фабрику приїжджав сам митрополит Андрей Шептицький. У Глинянах також діяла школа ткацтва, щоби не було проблем з майстрами.

Та в 1906 році ткацький промисел отця Решетиловича занепав, оскільки ткачі з Лодзі (Польща) запропонували споживачам більш дешевший текстильний товар. Тоді робітники глинянської фабрики взялись до виготовлення килимів, але це не принесло очікуваного результату – вони були надто дорогими. Тому, аби розплатитись з накопиченими боргами, отець Филимон Решетилович у 1920 році був змушений продати фабрику. Так вона перейшла до рук Михайла Хамули, уродженця села Борткова, який купив її за 155 000 австрійських крон. Спочатку про прибуток не могли йти і мови, але з часом фабричне виробництво розрослось – новий власник знайшов ринки збуту килимів, відкрив свої килимарські крамниці у Кракові, Варшаві, Івано-Франківську і Львові. Аби працівників вистачало, Михайло Хамула відкрив курси килимарства. Так у 1939 році на фабриці працювало 500 ткачів й було 360 верстатів. Також килими Хамули експонувались на міжнародних виставках у Варшаві, Парижі, Нью-Йорку, а у Познані в 1929 році навіть отримали золоту медаль.

Та після націоналізації фабрики радянською владою Михайло Хамула емігрував з України. Вже закордоном, у 1969 році вийшла книга його спогадів про рідне містечко – «Глиняни – місто моїх килимів». До слова, Михайло Хамула також був головою надзірної ради банку, головою надзірної ради районної молочарні, членом місцевої шкільної ради, фінансував спортивне товариство «Сокіл» і міську футбольну дружину, культурно-освітні заходи міста.

Нині за фабричними верстатами займаються школярі глинянської школи. Відвідуючи ткацький гурток, вони вчаться ткати невеличкі килимки. Їхні роботи тут же й представлені. Побачивши, що автор цих слів цікавиться килимарством, у школі залюбки показують альбом зі зразками візерунків тодішніх глинянських килимів і фотографії, зроблені на фабриці в процесі роботи. Роздивляючи килимки із геометричними і квітковими візерунками, ловимо себе на думці, що майбутнє глинянського килимарства, у прямому і переносному значенні, в руках цих школярів.

* * *

Добратись до Глинян можна автобусом із автостанції №6 (вул. Личаківська, 154). Виходити потрібно на зупинці біля церкви святого Миколая.

Використана література:

1. Кітик А. Глиняни – Галицький Люрд. — Релігійно-суспільний часопис Дрогобицької Духовної Семінарії «Слово» № 1 (41) січень-квітень 2010, с.44-48.

2. Волошин Б. Глиняни – стародавнє містечко на Львівщині. — Глиняни, 1996 р.

3. Хамула М. Глиняни – місто моїх килимів. — New York: Українська Видавнича Спілка в Лондоні, 1969. — с.138.

4. Бучек М., Седельник І. Парафії, костели та каплиці (Львівська область), том 1. — Львів, 2004

5. Сайт парафії УГКЦ в Глинянах

Підготувала Ольга МАСНА