Державна політика в релігійному питанні, взаємини між державою і церквою завжди були в центрі дуже пильного суспільного інтересу. Інша справа, що інтерес цей задовольнити було доволі складно. Та ось на зміну дозованій і не завжди достовірній інформації прийшов справжній інформаційний бум. Проте у хвилі фрагментарних свідчень, експресивних суджень, звичайної белетристики знову не просто відшукати кваліфіковані міркування.
З метою одержати інформацію “з перших рук” наш оглядач Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ звернувся до голови державного органу, що втілює в життя політику Української держави у сфері свободи сумління. Його співрозмовник — голова Ради в справах релігій при Кабінеті Міністрів України Микола Панасович КОЛЕСНИК.
“Людина і світ”. — Миколо Панасовичу, кілька місяців тому Верховна Рада України прийняла новий Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”. Зупиніться, будь ласка, на його головних характеристиках.
М. П. Колесник. — Рада в справах релігій безпосередньо причетна до підготовки проекту Закону. Після подання проекту до Верховної Ради він пройшов великий шлях удосконалення. Над ним дуже й дуже ретельно працювали практично всі комісії нашого парламенту і насамперед — комісія з питань культури та духовного відродження. Обговорення проекту в другому читанні засвідчило, що питання свободи совісті вельми важливе для парламентаріїв,— дискусія точилась більш ніж жвава, вносились численні поправки. Отже, є всі підстави стверджувати, що Закон є результатом колективної праці. На мою думку, він цілком відповідає рівню демократичних свобод, досягнутому нашим суспільством, і узгоджений з нормами, котрі визнані світовим співтовариством у цій сфері. Тобто Україна має нині дійсно цивілізований правовий акт, що регулює взаємини між державою і церквою, створює механізм реалізації гарантованої громадянам України Конституцією свободи совісті.
“ЛІС”. — Складність взаємин між державою і церквою, залишена у спадок новій законодавчій та виконавчій владам, напевно виключала одностайність при ухваленні проекту. Але гострота дискусії на сесії Верховної Ради для багатьох, хто спостерігав її по телебаченню, виявилась несподіваною. Можна собі уявити, що на дальніх підступах до сесійного залу...
M. K. — ...зіткнення думок набирало дуже й дуже гострих форм. Ви не помиляєтесь. Часом висловлювались просто взаємовиключні пропозиції і погляди. Доля багатьох позицій Закону вирішувалася шляхом голосування — “монолітної” єдності не було та й не могло бути. Ті ідеї, що не узгоджувалися із загальною концепцією, відпали. Але, вважаю, в Законі збережено все найбільш цінне з того, що пропонувалось.
“ЛІС”. — Скажіть, а є в нас депутати, які відверто складали “лоббі” тій чи іншій конфесії під час праці над проектом Закону?
M. K. — Звичайно. Кожний депутат висловлює волю своїх виборців, бо інакше який же він обранець? І якщо, скажімо, серед його виборців домінують греко-католики, то він наполягає на тому, щоб усе майно і культові споруди, котрі належали свого часу греко-католицькій церкві, були беззастережно їй повернуті. Ця позиція зрозуміла, але підтримати її категоричність законодавець у даному випадку не міг. Бо це не було б справедливо з огляду на тисячі й тисячі православних віруючих тієї ж Галичини, котрі є такими ж самими нащадками тих, хто будував, оздоблював і доглядав ці храми і мають моральне та фізичне право на цю спадщину. Це приклад ситуації, коли депутат бере бік однієї з церков. А варіанти, звичайно ж, були найрізноманітніші. Все це й викликало суперечки.
“ЛІС”. — Скажіть, будь ласка, чи відчуваєте ви у своїй діяльності тиск з боку якихось суспільно-політичних рухів, формувань, партій тощо?
M. K. — Політичні партії були зацікавлені, аби Закон набрав того чи іншого вигляду. Але ми робили все, щоб не почути голосів, а надто вигуків, якщо дозволите, різних політичних партій, коли мова йде про релігійні питання. Для нас головна партія — народ України, віруючі люди, церковні організації, що мають певні інтереси. І ці інтереси — коли йдеться про релігійні свободи, а не занурення в політичні пристрасті, звичайно,— для нас набагато істотніші, ніж інтереси політичних сил, хай і дуже впливових. Як наслідок, маємо сьогодні таку ситуацію, коли жодна з партій не справляє на нашу діяльність скільки-небудь істотного впливу. Навіть всевладна донедавна комуністична партія України на якомусь етапі зорієнтувалась і перестала прагнути керувати Радою та її уповноваженими в областях. Ми діємо суворо за Законом, а не переймаємося телефонними дзвінками тощо.
“ЛІС”. — А чи вдалось вам порозумітися з тими людьми, що донедавна вважались дисидентами, гостро викривали порушення прав людини в СРСР — і не в останню чергу у сфері свободи сумління,— а нині прийшли до парламенту, очолили Ради народних депутатів різних рівнів?
M. K. — Якщо ви маєте на увазі керівництво Львівської Івано-Франківської і Тернопільської областей, то в нас нині цілком нормальні взаємини. Вони склались не раптово, не враз, були й непорозуміння. Але я не схильний зводити їх у політичну площину. Річ у тому, що під тиском дуже складних процесів у релігійному середовищі деякі виконкоми обласних Рад ухвалили постанови, що в декотрих моментах суперечили чинному законодавству. Зокрема, обласні Ради дали дозвіл вирішувати справи реєстрації релігійних громад виконкомам районних Рад. Ті дуже часто віддавали перевагу певній конфесії, досить своєрідно визначаючи при цьому доцільність або недоцільність реєстрації, що викликало справжню лавину скарг. Ми навіть були змушені звертатись до Верховної Ради, аби вона анулювала деякі такі рішення. Але після прийняття Закону, вважаю, всі ці проблеми відійшли в минуле. Я нещодавно зустрічався із заступниками голів обласних Рад України і можу стверджувати, що в нас цілком ділові, конструктивні взаємини. Маємо, власне, одну мету — утвердження примату Закону у сфері свободи совісті, залагодження міжцерковного конфлікту.
“ЛІС”. — Що являє собою сьогодні Рада в справах релігій? Які її функції? Які штати? Хто в ній працює? Нарешті, які взаємини у неї з союзним державним органом у справах релігій?
M. K. — Ми внесли пропозицію щодо нового статусу Ради в Кабінет Міністрів України. Але поки що положення не затверджене, тому говоритиму лише про проект. Ми пропонуємо перетворити Раду в справах релігій при кабінеті Міністрів України на Державну Раду в справах релігій. Це б надало нам відповідні повноваження для реалізації головного завдання Ради — здійснення державної політики в релігійній сфері. Дуже важливою функцією Ради є співробітництво з місцевими органами влади, надання їм дійової допомоги в питаннях, що повсякчас виникають. А ми в змозі надати всебічну допомогу, адже в нас працюють досвідчені, кваліфіковані спеціалісти. З іншого боку, ми повинні конструктивно співпрацювати з релігійними організаціями, допомагати їм розв’язувати проблеми, що виникають у їх внутрішньому житті та зовнішніх зв’язках. Визначаючи коло своїх питань і шляхи їх вирішення, ми керуємось обов’язками, що окреслені для нас Законом. Ми внесли також пропозицію про те, щоб апарати уповноважених Ради в областях і в Кримській АРСР було перетворено на відділи чи управління відповідних виконкомів Рад, а в Криму — Кабінету Міністрів. Адже сьогодні багато владних функцій передано з центру на місця. Доцільно буде, якщо обласні Ради вирішуватимуть і численні питання, що виникають на релігійному грунті,— майнові справи, реєстрація статутів релігійних громад тощо. Отже, обласним Радам украй потрібний кваліфікований апарат для здійснення цієї роботи. Причому не контрольний орган, що наглядає за дотриманням законодавства, як ще є зараз, а саме робоча структура виконкому. Це також закладено в наші пропозиції.
Тепер щодо взаємин із союзною Радою в справах релігій. На території України всі питання, що виникають на релігійному грунті, вирішуються виключно законодавством республіки. Ми підпорядковані тільки Кабінетові Міністрів України. Та, до речі, й статус союзної Ради в справах релігій змінився — у неї тепер експертна, консультативна роль. З союзною Радою обмінюємось інформацією — це природно, оскільки релігійне життя України значною мірою пов’язане з релігійними інституціями поза її межами,— але не більше.
“ЛІС”. — На початку перебудови майже всі були впевнені: варто демократизувати державно-церковні взаємини, і релігійна ситуація повністю нормалізується. Виявилось, що це не так. Сила-силенна проблем визрівала в розламах конфесійних структур досить давно, і тепер вони вийшли на поверхню. Як би ви, людина, яка чи не краще за будь-кого знає процеси в релігійному середовищі, оцінили релігійну ситуацію, що склалась в Україні?
M. K. — Впевнений у тому, що нормалізація державно-церковних взаємин є запорукою нормалізації релігійної ситуації в цілому. І хоча ця ситуація ще далека від нормальної, кардинальна зміна засад, на яких будувалися державно-церковні взаємини, прийняття закону “Про свободу совісті та релігійні організації” сприяли тому, що вона сьогодні якісно відрізняється від тієї, котра існувала навіть два роки тому. Нині не просто декларується свобода совісті, але вже зроблено дуже й дуже багато, аби ця декларація стала дійсністю. Я маю на увазі подвоєння кількості релігійних громад, відновлення діяльності Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков та закритих раніше єпархіальних управлінь. Відкриваються монастирі — ще донедавна їх було дев’ять, а нині тридцять, і цей процес триває. Вже діє три тисячі недільних церковних шкіл, створена розгалужена мережа притулків, місій благодійних організацій тощо. Тобто йдеться про повнокровне релігійне життя, котре раніше обмежувалося богослужінням та здійсненням треб. Це наслідок реформ взагалі і в галузі державно-церковних взаємин зокрема.
Але лишаються численні проблеми, які неможливо розв’язати швидко: майнові, міжцерковні стосунки тощо. Втім, час працює на їх вирішення. От, скажімо, з прийняттям Закону відбуватиметься передання культових споруд і майна у власність релігійних організацій. Коли релігійні громади стануть справжніми власниками того, що в них колись відняли, а потім “подарували”, то ви розумієте, зникне грунт для різного роду зловживань, обмежень, заборон, усіх отих “схочу — дозволю, не схочу — не дозволю”.
Це сприятиме й розв’язанню міжцерковних конфліктів Будуть вирішені питання про майно — люди кинуть палиці і вже не підуть один на одного. Суперечки, мабуть, триватимуть, але їх буде позбавлено тієї вибухонебезпечної гостроти, що подекуди ще зберігається. Або точніше: лишаться не суперечки, а суперництво, суперництво щодо впливу на релігійну людність — це є повсюди, і воно має увійти в цивілізоване русло.
Я цілком згодний з тим, що найліпший закон не розв’яже внутріцерковні проблеми. Але ж він формує для цього нові, набагато сприятливіші умови.
“ЛІС”. — Кажуть, що історія не знає умовного способу, але уявіть: вам вдалося повернутись на два-три роки назад. Скажіть з огляду на вже набутий досвід, що можна було б зробити, аби якщо не відвернути міжцерковні конфлікти в Україні, то хоча б пом’якшити їх?
M. K. — Ви маєте рацію, кажучи, що історія не має умовного способу. Але візьму на себе сміливість сказати, що все б відбулося так, як воно й відбулося. І якщо б я два роки тому займав інші позиції, однаково навряд чи вдалось би запобігти сьогоднішнім проблемам. Вони накопичувались роками, а вийшли на поверхню дуже стрімко. Адже конфлікт вибухнув, як ви розумієте, не тому, що хтось десь колись вигукнув на мітингу: “Православні — за Збруч!” Цей конфлікт між греко-католиками і православними існував 400 років, прибираючи різних форм, більшої або меншої гостроти. І запобігти його загостренню два чи три роки тому було дуже важко. Втручанню ж політичних сил у конфлікт, котре, поза сумнівом, призвело до його ескалації, також не можна було запобігти. До речі, ми витратили чимало зусиль, аби дати зрозуміти різним політичним угрупованням усю небезпечність політизації релігійного життя. Але зупинити суспільні процеси неможливо. Тому відбулось те, що відбулось. Корінні інтереси кожної з партій цього вимагали, і ніхто не встояв перед спокусою використати такий могутній засіб впливу на маси, як релігія. При цьому часом не усвідомлювалось, що тимчасовий і локальний успіх здатен призвести до тривкої широкомасштабної нестабільності. Я б хотів, щоб усі нарешті зрозуміли це і не заважали Церкві займатись своєю власною справою.
“ЛІС”. — Останнім часом ми є свідками досить незвичних, з огляду на стан масової свідомості, тенденцій. Шановні й популярні депутати, котрі цілком визначено висловлювались за надання віруючим громадянам і релігійним громадам максимальних можливостей для гідного виразу своїх почуттів та плідної діяльності, раптом заговорили про потребу врахування інтересів атеїстів та загрозу клерикалізації. Чи справді така загроза існує?
M. K. — Я вважаю, що певні політичні сили надали релігії у суспільному житті більше місця, ніж вона того потребує. Це ті самі сумнозвісні крайнощі, про які вже стільки мовлено і які так нам властиві. То ми цілком і повністю ігнорували релігійне питання, то апелюємо до Церкви як до єдиного порятунку і кожний політичний крок вивіряємо з нею. Навіть якщо це зовсім необов’язково і межує з блюзнірством. Певні тенденції суспільного буття свідчать, що нонконформізм у нас, як і раніше, не вельми поціновується. Йдеться лише про зміну знаків. Тож, можливо, доведеться ставати на захист тих, хто не поділяє релігійних поглядів і не вважає за потрібне приховувати це. Повторю аксіому: ми маємо забезпечити громадянам України рівні права, незважаючи на їх ставлення до релігії.
“ЛІС”. — Миколо Панасовичу, судячи з листів, що надходять до редакції, віруючі різних віровизнань є чи не найактивнішою категорією наших читачів. Що ви, користуючись нагодою, хотіли б їм сказати?
M. K. — Побажав би всім добрим людям щастя, здоров’я, всіляких гараздів. Від віруючого люду багато в чому залежить сьогодення і майбуття нашої України, її добробут і моральне здоров’я. Намагатимусь зробити все, аби умови для благородної діяльності релігійних людей і організацій були найсприятливіші.
Людина і світ. - 1991. - №11. - С. 2-4.