З богословської і моральної точки зору, гординя – це бажання людини бути повністю незалежною по відношенню до добра і зла, тобто мати свої власні, суб’єктивні уявлення про те, що є добром, а що злом. І це бажання людина реалізує вже від стародавніх часів і у багатьох формах.
Часто можна почути, що гординя – це найбільший гріх. Що це таке гординя (чи це слово можна ототожнювати з гордістю)? У чому полягає гріх гордині? Як він проявляється? Чи можна з ним боротися? І які інші гріхи пов'язані з гординею (наприклад, гнів, образи, неправдомовство чи щось подібне)? Що у Святому Письмі згадується про цей гріх? Чи справді початок зла у світі – це гординя (гріх Люцифера)?
Перш за все належить розрізнити «гординю» і «гордість». Зазвичай «гордість» має ширше значення, передусім позитивне, але теж інколи і негативне. Тому часом на означення «гордині» вживається термін «гордість», але тоді треба розуміти, що йдеться про негативну її сторону. В українській мові є ще таке поняття як «пиха», і воно негативне, натомість «пишатися» є суто позитивним терміном. «Гординя» і «пиха» це майже синоніми.
Також варто відрізняти «рабське смирення», розуміння, яке часом побутує у нас завдяки північному сусіду, коли «плазування перед будь-яким начальником» називається «смиренням» і часом возноситься до рангу чесноти. Така рабська покора насправді є вадою, і нічого спільного не має з християнським розумінням «покори».
Святе Письмо про гординю
Гординя в Біблії представляється у негативному світлі між іншим з того приводу, що є проявом дурості людини. І можливо, з цього приводу, а саме – що паплюжить образ Божий в людині, тобто розумність і свободу, гординю не сприймає ані Бог, ані люди: «Гордість осоружна Господеві й людям, для нього й для них несправедливість – переступ» (Сир 10, 7). В Євангеліях горді, особливо ті, які добиваються у своєму житті почестей (на приклад, фарисеї), чи роблять навіть добрі справи напоказ, представлені загалом негативно. А Апостол Павло закликає вірних також не гордитися з приводу духовних дарів, чи прагнути «духовної висоти» для власного самозадоволення: «Між собою будьте одної думки, про високе не мудруйте, радше до покірного схиляйтеся; не будьте зарозумілі на себе» (Рим 12, 16).
Писання описує гордих різними ознаками, зазвичай за допомогою інших вад. Горді часто бувають заздрісні (пор. Гал 5, 26), показово хизуються своїм багатством (пор. Ам 6, 8), а це показове багатство чинить їх зухвалими (пор. Як 4, 16; 1 Йн 2, 16). Також гордеці часто зарозумілі і зухвалі (пор. Прип 6, 17; 21, 24), буває, що ця зарозумілість випливає з почуття власної справедливості в порівнянні з іншими (пор. Лк 18, 9-14), і звідси – зневага до інших. Ще в раю перші люди у гордині своїй подумали, що можуть бути «рівні Богу» (пор. Бут 3, 5). Коли їх упоминають, вони це відкидають (пор. Прип 15, 12), абсолютно не переносять покору, навіть нею гидують (пор. Сир 13, 20), особистий гріх для них – без всіляких докорів, а вірних Богу і праведних насміхаються (пор. Пс 119, 51).
Старий Завіт досить однозначно говорив про реакцію Господа Бога на гординю: прокляття, кара і образа Бога (див Пс 119, 21). Хоча інколи біблійні книги подають іншу реакцію Бога на гордих: «З насмішників Господь сміється, покірним дає ласку» (Прип 3, 34); «Той, хто живе на небі, з них сміється, Господь із них глузує» (Пс 2, 4). Пророки пророкували про занепад гордих тиранів землі, особливо тих, які у своїй гордині вознеслися на саме небо, а себе назвали «богами»: Господь знищить всіх їх і їхні імперії (див. Іс 14, 3-20; Єз 28, 17-19). Причому, ці владарі-гордеці не сподіватимуться цього свого упадку і знищення (див. Іс 10, 12; 47, 9. 11). Зрештою, Новий Завіт також наголошує, що остаточно гордеці будуть засуджені в часі Останнього Суду (пор. 2 Сол 1, 5-10).
Проте не лише язичники, але й Ізраїль, якщо стане гордовитим, буде покараний – про це також постійно нагадували пророки, і за це їх вже свої не любили (див. Єр 13, 9; Єз 7, 10). Часом теж кару Божу пророки переносили на період «Дня Господнього», тобто на день Суду: «Бо це буде день Господа сил на все горде й набундючене, на все, що несеться вгору, – щоб оте принизити;… І повалиться людська гордість, і понизиться пиха смертних. Один Господь звисочиться того часу» (Іс 2, 12. 17).
У Новому Завіті Ісус Христос це представляв подібно, хоча дещо іншими словами: що світова гординя осоружна Богу (див. Лк 16, 15), і що гординя стає оскверненням для самого гордеця (пор. Мк 7, 20-23). А це тому, що гординя замикає серце людини на благодать і на істинну віру (див. Йн 5, 44; 1 Пт 5, 5), робить людину духовно сліпою (див Йн 9, 39; Мт 23, 24), чи теж не мудрою (пор. Прип 14, 6). З гордими немає що зв’язуватися, бо є небезпека стати такими як і вони (пор. Сир 13, 1), натомість ті, що уникають гордовитих, ті щасливі і блаженні (див. Пс 1, 1). Христос теж постійно повчав чи то своїх учнів чи народ про покору, додаючи часто в кінці: «Хто себе вивищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений» (Мт 23, 12).
Святе Письмо, особливо Старий Завіт, часто теж описує гординю язичників, країни яких були більші від Ізраїля, і тому вони нехтували цим малим народом, насміхалися над їхньою релігією і вірою, переслідували. Це було і в Єгипті, коли гордовитий фараон утискав ізраїльтян, це було і в протистоянні з філістимлянами, коли гордовитий Голіаф насміхався над малим Давидом. Це було і у відношення Ассирії до Ізраїля, і особливо у відношенні Вавилону, а потім і еллінів. Образ гордині після Вавилонського полону знайшов своє місце у символічній «Вавилонській вежі», яка хотіла сягнути «самого неба» (див. Бут 11, 1-9).
Крім того, Писання описує як гординю дії тих, які утискають бідних, потребуючих, особливо якщо це робили заможні, хизуючись своїм багатством і не зважаючи на потреби бідних. Про це часто є напоумлення у П’ятикнижжі. А пророки особливо дорікали тим гордим, які наживаються на бідних (пор Ам 8, 4-8; Єр 22, 13-19). В принципі, гордовите зневажання вбогими є зневажанням Бога, який заступається за вбогим, а гординя багатих Ізраїля подібна до гордині язичників. У псалмах не раз можна прочитати про голосіння вбогих до Бога, яких утискають багаті гордеці:
«Вони не знають людських злиднів, і їх не б'ють, як простих людей.
Тому й гордість у них, немов нашийник, насильство їх, немов одежа, покриває.
Від жиру очі їхні наверх вилазять, а вигадки їхні так і переливаються з серця.
Вони глузують і говорять злісно, бундючно гнітом загрожують.
Уста свої спрямовують проти неба, своїм язиком по землі ширяють» (Пс 73, 5-9).
У вже згадуваного Апостола Павла гординею є хизуватися своїми чеснотами. Це часом називається «фарисейством», і чинить віруючого лицеміром, а язичника призводить до важких гріхів. Ліками на це може бути, згідно з Павлом віра в покірного розіп’ятого Христа. Апостол Павло виразно розрізняє у людині віру в Бога і віру у себе, довіру до Ісуса і довіру до себе, закритість у собі і відкритість на Духа Божого. Людина, на думку Павла, спасається не по своїй мудрості і силам, але завдяки вірі і покірній довірі себе Богу. Павло протиставляє людській мудрості і людським чеснотам, якими так часто гордилися язичники, передусім елліни, але теж деякі з юдеїв, віру в Бога через покірного Христа. Гординею, згідно Павла, є вважати себе праведним або спроможним самотужки цю праведність, а тим більше спасіння, осягнути.
Підсумовуючи, варто нагадати, що згідно Святого Письма, людей до пихи і гордині намовляє і спокушує батько гордині і брехні, диявол. Це він перший загордився і збунтувався проти Бога, за що і був скинутий на землю, як алегорично говорить Писання у деяких місцях (пор. Іс 14, 12; Лк 10, 18). Це диявол потім пробує не лише приводити людей до гордині, але і «поклонятися собі» замість Богу (див. Мт 4, 9; 2 Кор 4, 4; Ап 12, 9). Проте гординю диявола перемагає покора Сина Божого, Ісуса Христа, причому ця покора вже почалася від Його земної матері, Марії, яка у величальному гімні так говорила про себе: «Величає душа моя Господа… бо Він зглянувся на покору слугині своєї; ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди… Скинув могутніх з престолів, підняв угору смиренних… наситив благами голодних, багатих же відіслав з порожніми руками» (Лк 1, 46. 48. 52-53). Покора Христа – це «кеноза», приниження, і Апостол Павло так про це пише:
«Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж – хресної. Тому і Бог його вивищив і дав йому ім'я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Фил 2, 6-11).
Приклад покори Христа – це для Його учнів заклик так само жити, так само покорою перемагати гординю, свою і світу. Особливо пастирі повинні з покорою піклуватися про народ Божий (пор. 1 Пт 5, 3; Тит 1, 7-9). Покора людини, поряд з інтелектом і свободою, є тим, що нас уподібнює до Бога, що є Його образом в нас – такими ми були сотворені, але через гріх впали в гординю. Тому заклик до навернення в Писанні – це передусім заклик до скинення оков диявольської гордині. Христос порівнює покору до малих дітей і ставить її умовою входу до Його Царства: «Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт 18, 3).
Богословсько-моральні роздуми про гординю
Святий Августин свого часу зробив окремий коментар до Нагірної проповіді. Він вважав її найвищим і найдосконалішим моральним взірцем для християн, і прикладом для християнської покори, яка протиставляється гордині. Гординя – це матір всіх гріхів, як писав ще Сирах (див. Сир 10, 13). Тому шлях покори – це саме той шлях, яким має слідувати християнин. Про це Августин багато разів згадуватиме теж у своїй «Сповіді» (див. Сповідь, VII, 24, 26, 27). Колись у молодості, маючи лише людську мудрість і позицію у суспільстві, Августин відчував внутрішню пустку, і лише ставши на дорогу християнської покори, відчув повноту.
Однак покора, яка є протиставленням гордині, не є цілим християнським шляхом. Отці Церкви називали її часто першим етапом на цьому шляху. Християнський шлях – це шлях свободи дітей Божих, свободи, до якої визволив нас Христос (пор. Гал 5, 1). Етап покори – це ніби «християнське дитинство». Натомість, дуже важливим етапом «дорослості християнства» є етап «Божої мудрості», яку належить здобути. Але це не означає, що дійшовши цього вищого етапу, чеснота покори вже не потрібна, що «мудра у Христі людина» вже ніколи не може стати гордою. Людина залишається людиною, і мудрим християнам спокуса гордині загрожує може навіть більше, ніж комусь іншому. Саме тому покора тут, на цьому «дорослому» етапі, якраз дуже помічна. Загалом, то насправді мудра людина завжди покірна.
Що цікаво, то реформатори, які залишили людині лише один елемент, який чинить її праведною чи святою, а саме Божу благодать (применшуючи значно відповідь людини на цю благодать своєю співпрацею, чеснотами, активністю), відділили цю благодать, в тім теж – віру, від етики, від чеснот, а отже і від чесноти покори. Якщо до цього часу у традиції Церкви, починаючи від Апостола Павла, людська покора – тобто протиставність гордині – випливала з віри, то тепер реформатори вчинили етику чимось суто людським, а навіть таким, що може призводити до гордині, бо хтось, сильно «етичний і чесний», чи теж «не гордий» може власне з цього приводу загордитися, покладаючись на це все.
Католицьке моральне вчення натомість постійно підкреслює зв’язок етики і благодаті, зв’язок чеснот і духовності, зв’язок віри і покори, це все взаємопов’язане. Відповідно, гординя – це не тому, що є чесноти, передусім кардинальні, а власне тому, що бракує богословських чеснот, таких як віра, надія і любов. Справжня і жива віра, перепоєна любов’ю і милосердям, не дозволить людині впасти в гординю, але така людина завжди залишатиметься покірною, яку б позицію у цьому світі не займала і якими б засобами не володіла. Гордий прагне, щоб служили йому, покірний служить іншим.
Гординя часто має ще інше ім’я, а саме «себелюбство», егоїзм. Це як би інша сторона тієї самої медалі. Так як себелюбство є причиною всіх гріхів, то говориться, що і гординя є «матір’ю всіх гріхів». Замкненість на собі – це корінь всілякого гріха, це гординя. Ліками на це є євангельський алегоричний заклик «померти для самого себе», тобто звернути свою любов лише зі свого «я» в сторону Бога і в сторону інших. Це заклик до самозречення, заклик до навернення, між іншим – навернення своєї уваги від себе до Бога і до ближнього. Реалізація цих вимог вимагає покори, яка протиставляється гордині.
З богословської і моральної точки зору, гординя – це бажання людини бути повністю незалежною по відношенню до добра і зла, тобто мати свої власні, суб’єктивні уявлення про те, що є добром, а що злом. І це бажання людина реалізує вже від стародавніх часів і у багатьох формах. Перш за все, через спротив богословським чеснотам, тобто вірі, надії і любові. Далі, надмірна увага на собі самому і надвражливість на своєму пункті; знецінення інших та їхніх заслуг і вчинків, і теж перебільшення вад і помилок інших людей; приписування собі чеснот, які насправді відсутні; хизування тими чеснотами, які маю, та багато інших форм.
Тома Аквінський вважає, що гординя віддаляє людину від істини, покора натомість – наближає. Він дає таке визначення гордині: Гординя (лат. superbia) – це невпорядковане прагнення власної величі (лат. inordinatus appetitus propriae excellentiae) (STh II-II, q. 162, a. 3, ad 1). Людина, яка поглинута вадою гордині, проявляє це таким чином, що: рідко хвалить інших (хіба що тих, які з нею у всьому погоджуються), охоче і часто критикує, дуже рідко питає, і ще рідше щиро дякує, майже ніколи не визнає власної провини.
Йдучи за Августином, Тома називає гординю коренем всякого гріха, а так як кожен гріх – це «відвернення від Бога і звернення до творінь», то гординя є коренем цього явища, а отже – головним гріхом. Варто додати, що Тома Аквінський розрізняє гординю (superbia) і великодушність (magnanimitas). Це останнє є прагненням до великого, і якщо воно впорядковане, то є чеснотою, а не вадою (див. STh II-II, q. 129). Можна прагнути великого і одночасно бути смиренним. Покора у Томи пов’язана з кардинальною чеснотою поміркованості, а великодушність з кардинальною чеснотою мужності. Протилежність великодушності – це малодушність, і це абсолютно не моральна чеснота покори, лише вада людини, яка проявляється у браку відповідальності за себе і світ, у браку ініціативи, боягузтві, фаталістичному мисленні. Натомість гординя є у певному сенсі карикатурою великодушності. Також Тома відрізняє гординю (superbia) від марнославства (vanagloria), яке є невпорядкованим бажанням людської слави. Проте гординя стоїть набагато вище марнославства, бо ставить себе не лише понад інших людей, але і понад Бога (див. STh II-II, q. 132).
Отже, гординя, на думку Томи, є не просто емоційним станом, темпераментом, характером, набутим призвичаєнням чи іншими якимись особистими проявами людини, але це духовний акт, який ставить себе вище за Бога. Смирення чи покора натомість – і це варто підкреслити – стосується передусім Бога. Тобто, це має бути покора перед Богом, а не рабське упокорення перед іншою людиною. Бо тоді теж таке смирення стає карикатурою моральної чесноти покори. Гордовита людина є по суті незрілою, натомість покірна перед Богом – зрілою, передусім у духовному, але також у людському плані. При цьому, варто пам’ятати, що не має однакової покори – у кожної людини вона різна, в залежності від рівня любові. Христос у Нагірній проповіді закликає не зменшувати рівень любові, а навпаки – постійно його піднімати.
При нагоді, варто відповісти на питання, чи справді початок зла у світі – це гординя Люцифера? Тома Аквінський пише про це у своїй «Сумі Теології» (див. STh I, q. 63, а. 3). Посилаючись на фрагмент з Книги пророка Ісаї (див. Іс 14, 13-15) і також на слова Ісуса з Євангелія від Луки (див. Лк 10, 18), виробилася традиція, що ще перед початком видимого світу частина ангелів під керівництвом головного ангела, Світлоносця (лат. Lucifer), маючи свобідну волю і вибір, впала в гординю і з цього приводу збунтувалася проти Бога. За це Бог скинув цих ангелів з небес у пекло, і відтепер їхній керівник називається «сатана» (з гебр. супротивник) чи «диявол» (з грец. той, хто розділює). Цю традицію свого часу опрацювали передусім Августин та Григорій Великий.
На цю традицію і опирається Тома Аквінський, твердячи, що гріх у світі почався саме з гордині Люцифера, який не прагнув підпорядкуватися Богу, а бути сам «як Бог». До речі, головний супротивник Люцифера серед ангелів називається «Михаїл», що з гебрайської означає «Хто ж як Бог?». Це був вибір Люцифера, відповідно, твердить Тома, цей акт гордині був першим моральним гріхом у світі, тоді ще лише невидимому. Щоправда, дещо далі (див. STh I, q. 84, а. 2) Тома говорить що початком кожного гріха є superbia, тобто гординя, бо кожен гріх є добровільним «відверненням від Бога». Тому гординя – не просто перший хронологічно гріх, а формальний корінь усякого гріха.
Католицька Церква в принципі продовжує цю традицію у своєму офіційному навчанні, але досить загально, говорячи лише «гріх перших ангелів», не уточнюючи, що він полягав на гордині. У Катехизмі Католицької Церкви (див. ККЦ 391-395), з посилання на Святе Письмо (див. 2 Пт 2, 4) і на рішення IV Латеранського собору (1215 рік), є мова про диявола і його слуг, які вибрали непослух, відкинувши Бога, і з цього приводу впали до пекла. Підсумовуючи, це все можна сформулювати так. Офіційне вчення Церкви говорить про гріх ангелів перед гріхом людини. Традиційне богословське пояснення говорить, що цей гріх був гординею. Натомість томістична інтерпретація каже, що це перший моральний акт зла у створеному світі.
Підсумок
Бог, створивши людину на свій образ, створив її розумною і свобідною. Але також той образ включає, між іншим, активність і здорову амбіцію, бо наш Бог теж є активний, діє, і має фантастичні амбіції, інакше не взявся б за справу творіння світу і людини. І тому людина має амбіції, шукає, яким чином реалізувати себе, як щось у своєму житті зробити, осягнути. З чисто людської точки зору, то гординя полягає у перебільшенні цієї природньої і доброї амбіції і поставлення себе самого, свого «я», як мети цієї активності. Це настає, коли природнє прагнення стає невпорядкованим і не зважає на інших людей, принижуючи їх. Це амбітне прагнення стає сильно обмеженим до вдоволення лише себе, і нехтуванням інтересів інших. Це теж переоцінення себе самого, своїх власних здібностей і можливостей, брак прийняття реальності.
Мало того, гординя говорить людині, що вона сама є джерелом всякого добра, того яке чинить, чи того, яке отримує. Наслідком такого мислення є поставлення себе на місце Бога, коли Бог вже не потрібний для досягнення будь-якої мети, полягання на власних силах, чи властиво приписування лише собі заслуги в досягненні певних цілей. Гординя не лише є коренем всіх гріхів, але і нищить всі чесноти людини: як богословські – віру, надію і передусім любов, як кардинальні – розсудливість, справедливість, мужність і поміркованість, так і всі інші чесноти, натомість примножує і підживлює чисельні вади. Гордець втрачає контакт з реальністю, дивиться на себе і на світ як би в паралельній реальності, де все перебільшене і роздуте, а в реальності – власний внутрішній світ, душа, серце, мислення де-факто розмиті і тісні. Гордецю бракує здорового судження, бракує рівноваги, проте часто його досягає неврівноваженість, імпульсивність, і навіть психічні захворювання, яких навіть не є свідомий. Лікувати гординю у зрілому віці майже неможливо, хіба що стається у житті людини якийсь радикальний поворот, або навернення.
На жаль, у новітні часи деякі напрямки етики не розуміють, що таке покора, не говорячи вже про покору перед Богом, а тому насправді і не розуміють чим у корені є гординя. Часто говориться про мегаломанію замість гордині. Тоді мегаломанія принаймні співпадає з гординею, коли є внутрішнім проявом у людині, і тоді співпадає з марнославством, коли є зовнішнім проявом дій чи слів людини.
Важливим моментом для попередження гордині є виховання людини змалечку. Передусім у позитивному наставлені, що таке справжнє смирення, скромність, покора, і якщо це віруюча родина, то виховання до покори Богу і Його волі. Має бути прищеплено вже малій дитині, що чеснота християнської покори є насправді величчю людини, як в очах Божих, так і інших людей, і насамперед є для добра самої людини. Важливим теж моментом прищеплення дитині звички бути вдячною Богу та іншим людям, Богу завжди, а людям якнайчастіше. У християнській родині також молитва має скеровуватися в таких напрямках: подяки Богу за все, подяки Богу за інших людей, прохання до Бога про дар істинного смирення перед Ним і повної довіри Йому себе, свого життя і всіх своїх справ. Це може дати великий шанс не вирости егоїстом-себелюбом, гордецем, марнославним чи малодушним. Коли Бог у житті є в центрі, там немає місця гордині.