У херсонському Відкритому археологічному фондосховищі «Лапідарій – Амфорний зал» зібрано матеріали, що повною мірою висвітлюють релігійну історію українського Півдня. Тут і пам’ятки родових культів кочових скотарських племен, і більш розвиненої давньогрецької релігії богів-олімпійців, і свідчення південноукраїнського релігійного розмаїття Нового часу – мусульмани, юдеї та християни різних конфесій однаково дотичні до розбудови міст Південної України
Обшарпані цементні стіни. Облізлі сірі двері. Дірявий шиферний дах. Коли підходиш до цієї споруди, то видається що перед тобою – занедбаний промзонівський склад. До того, як відкриваються двері. Надалі вже не зважаєш на курну цементну підлогу чи плісняву на стінах. Адже всередині – в п’яти невеликих залах – знаходиться одне з найкращих в Україні зібрань лапідарних (тобто монументальних кам’яних) старожитностей. Ми потрапляємо до Відкритого археологічного фондосховища «Лапідарій – Амфорний зал» Херсонського обласного краєзнавчого музею.
Це місце зберігання культових і побутових речей, виготовлених з каменю та глини. Вони відносяться до великого відрізку часу – від епохи міді-бронзи до ХХ сторіччя.
В епоху міді-бронзи (кінець ІV – початок І тисячоліття до н. е.) в степах Північного Причорномор’я панували скотарсько-землеробські племена. Відбулися великі зміни у виробничій діяльності (опанування перших металів і сплавів, поява орного землеробства та колеса, вдосконалення ткацтва і виготовлення глиняного посуду).
Відбувалися й соціальні зміни – поступовий перехід від первісності до ранньодержавного утворення. Змінився і світогляд. Нові вірування найкраще відобразилися в обряді поховань. З’являються великі кам’яні споруди (менгіри, дольмени, кромлехи), а згодом – перші антропоморфні (людиноподібні) стели. Їх встановлювали в спеціальних святилищах, де проводили релігійні дійства. Знаходять стели також в перекриттях поховань під курганними насипами.
«Людиноподібні стели – це втілення образів родоначальників. Вони підкреслювали провідну роль чоловіка в племені та роді. Це були горді постаті вождів та воїнів, іноді – шаманів у позі поклоніння. Зображення на поверхні стел відтворюють сцени, пов’язані з культом врожайності, або боротьби добра і зла,» – говорить завідувач сектором археології музею Марина Абікулова. Людиноподібні стели, як і фалоїдні камені, були також символами вшановування предків, символами плодючості та продовження роду.
Завершення епохи бронзи пов’язане з початком панування у степах Південної України кіммерійців (ІХ-VІІ сторіччя до н. е.), а згодом – скіфів (VІІ-ІІ сторіччя до н. е.). Кіммерійці – перший народ Північного Причорномор’я, про який вже є письмові згадки. І кіммерійська, і скіфська монументальна скульптура втілює, перш за все, образ воїна-вождя. Вона відображує також релігійні уявлення цих народів про стовпоподібну фігуру як центр Всесвіту. В той же час, скіфські скульптори відображали в своїх творах портретні риси реальних людей свого часу.
Одночасно зі скіфами, які панували в південноукраїнських степах, на північних берегах Чорного моря оселяються й греки, що приносять із собою середземноморську античну культуру (VII сторіччя до н. е. – V сторіччя н. е.). Важливим джерелом наших знань про той час є сакральні кам’яні пам’ятки.
Бачимо тут і жертовники на честь богів Олімпу, і збережені частини їхніх скульптур, і зображення цих богів на надгробках. Вони походять з античних міст Південної України – Ольвії, Пантикапею, Херсонесу.
Посередині другого залу Лапідарію бачимо кам’яну скриню – осуарій. Це урна для зберігання кісток померлого. Спершу тіло давнього грека чи римлянина хоронили у тимчасовій могилі, а пізніше, за кілька років, виймали кістки та розміщували в осуарії. Для сучасної культури таке поховання є незвичайним, але давні греки та й інші народи нашої планети у такій кам’яній скрині зберігали рештки своїх рідних, віддаючи їм належну шану.
Після падіння Римської імперії в українських степах теж починається нова епоха. У VІІІ-Х ст. н. е. на Півдні України мешкали тюркомовні племена салтівської культури. Етнічно до складу цієї культури належали алани, протоболгари та хозари. Ці народи створили велике політичне об’єднання – Хозарський каганат. В першій половині VІІ ст. об’єднання розпалося на великі орди, одну з яких очолив енергійний хан протоболгарів Аспарух. Аспарух зі своїм народом відкочував на Дунай та створив там нову державу – Дунайську Болгарію. До періоду походу Аспаруха відноситься людиноподібна скульптура, яка символізує предка-родоначальника протоболгарів.
З середини ХІ сторіччя до середини ХІІІ сторіччя степи Півдня були домівкою тюркомовних половців. Унікальними є половецькі чоловічі та жіночі скульптури ХІІ-ХІІІ сторіч. Вони покликані були увічнити все тих же архетипних предків-родоначальників, але зображено на них і побутові речі, і зброю, і прикраси, і орнаменти одягу.
Після періоду панування Золотої Орди, що змінила половців у степах, свою владу на пониззя Дністра та Дунаю поширило Молдовське князівство. Це була могутня центральноєвропейська держава, на чолі якої в 1457-1504 роках стояв Стефан ІІІ Великий. Своїм головним завданням він бачив боротьбу проти наступу Османської імперії на Північ. Для оборони Молдови Стефан спорудив у Білгороді на Дністрі потужну фортецю, яка мала спинити переможну ходу Ісламу.
Три плити мають викарбуваний текст старослов’янською мовою, а одна – грецькою. Найбільша з плит була встановлена над головною брамою фортеці, ще дві були встановлені на внутрішніх стінах фортеці. Четверта ж плита не має прямого стосунку до фортеці. Вона належала до церкви святого Іоанна Предтечі в Білгороді, що була зведена в ті ж часи.
В 1484 році Білгородську фортецю здобуло військо султана Баязида. Незабаром уже всі береги Чорного моря стали частиною Османської держави і залишалися нею до кінця XVIII сторіччя. Від цієї епохи лишилося чимало османських пам’яток, а найперше надгробків, що розповідають і про релігійну ситуацію під владою Стамбула. Один з них – надгробок Халіля-ефенді, імама центральної мечеті уже османського Білгорода (Аккерману).
Але, окрім мусульманських пам’яток, бачимо тут і свідчення збереження християнської традиції. Про неї нагадує грецький надгробок. Подружжя, поховане під ним, вочевидь належало до вірних Готсько-Кафської єпархії Константинопольської Церкви, що поширювала свою духовну владу на християн Криму та прилеглих земель.
У наступному (четвертому) залі Лапідарію зберігаються амфори та піфоси – спеціальні глиняні посудини, які впродовж VII сторіччя до н. е. – XIII сторіччя н. е. використовувались для транспортування та зберігання різноманітних товарів. Тут бачимо амфори античних часів та середньовіччя, знайдені, головним чином, на території Херсонщини. В господарстві амфори використовувались як зерносховища, ємності для зберігання вина, олії, риби, горіхів, фарби та іншого. Варто відзначити, що херсонський «Амфорний зал» – це єдине в Україні відокремлене амфоросховище.
Але іноді амфори використовувались також в античній поховальній традиції – померлих немовлят давні греки хоронили в амфорі під порогом будинку. За віруваннями того часу це мало допомогти у продовженні роду.
З кінця XVIII сторіччя Херсонщина залюднюється селянами-переселенцями з Центральної України та нащадками запорожців. Навколо їхніх сіл постали кладовища, надгробними пам’ятниками на яких слугували козацькі кам’яні хрести трилистного типу.
Іноді на верхній частині хрестів карбувався характерний знак – око, вписане в трикутник. Це ознака належності покійного до однієї з таємних франкмасонських організацій. В ХІХ сторіччі ці організації були для нащадків української козацької старшини однією з небагатьох можливостей реалізувати прагнення до громадської та політичної роботи.
Міські кладовища відрізнялися розмаїттям поховальних традицій і надгробних пам’яток, які репрезентують всі народи міст Півдня України. Серед них бачимо і представників німецької громади менонітів, і французьких католиків.
Є в херсонському Лапідарії і свідчення впливу на міське життя Півдня вірян Вірменської апостольської церкви. В «Ілюстрованій енциклопедії вірменської культури України» Ірина Гаюк розповідає про заснування в 1792 році міста Григоріополя, що планувався як вірменське містечко-колонія на Півдні України. Але невигідне географічне розташування невдовзі змусило мешканців переселятися до більших та багатших міст, а Григоріополь перетворився на звичайне багатоетнічне та багатоконфесійне південне містечко. На згадку про григоріопольських вірмен лишилося небагато памяток і одна з них – у херсонському Лапідарії. Йдеться про закладну плиту кишинівського фонтану, встановлену, згідно з російсько-вірменським написом григоріопольським громадянином Калустом Багдасаровичем.
Десять пам’яток нараховує розділ юдейських старожитностей. За даними Всеросійського перепису населення 1897 року в Херсоні мешкало 59 тисяч громадян, з них 17 555 євреїв (30 %). Та згодом, після приходу радянської влади, а особливо після ІІ Світової війни єврейська громада занепала. Колись доглянутий та багатий єврейський цвинтар був остаточно занедбаний, а в суміжних з ним районах приватного сектору окремі місцеві мешканці стали використовувати надгробки з нього як будівельний матеріал. Тож не дивно, що більшість єврейських надгробків Лапідарію уже в останні роки краєзнавці знайшли в будівельному смітті.
Зауважимо, що не лише малоосвічені херсонці з околиць, але й представники радянської влади не гребували й використовувати надгробки херсонських євреїв як матеріал для карбування власних монументів. В одному конкретному випадку надгробок був перероблений у дошку з цитатою «класика» про науку: «В науке нет широкой столбовой дороги, и только тот может достигнуть ее сияющих вершин, кто, не страшась усталости, карабкается по ее каменистым тропам (Карл Маркс)». Судячи зі змісту цитати, дошку встановили у стіні котрогось з херсонських навчальних закладів, звідки її згодом демонтували, а відтак вона теж потрапила до будівельного сміття.
До більш ранніх надходжень належить уламок єврейського надгробку, знайдений в 1910 році у Бериславі. На надгробку напис: «Людина проста й пряма Еліяху Яків бар Дов» (переклад Сергія Мовшовича).
Отже, ми завершили прогулянку херсонським «Лапідарієм – Амфорним залом». Бачили тут і пам’ятки родових культів кочових скотарських племен, і більш розвиненої давньогрецької релігії богів-олімпійців. Бачили і свідчення південноукраїнського релігійного розмаїття Нового часу – мусульмани, юдеї та християни різних конфесій однаково дотичні до розбудови міст Південної України. Безумовно, кожна група пам’яток і навіть кожна окрема пам’ятка потребують окремої докладної розповіді. Але навіть цей побіжний огляд дозволяє твердити – у херсонському Відкритому археологічному фондосховищі «Лапідарій – Амфорний зал» зібрано матеріали, що повною мірою висвітлюють релігійну історію українського Півдня.