Війна змінила кожного. Так каже Уляна Яжик ― адміністраторка Медичного центру імені Святого Івана Хрестителя від «Карітасу» Самбірсько-Дрогобицької єпархії. У благодійності вона вже сім років, проте ще жодного разу не доводилося мати справу з такою кількістю звернень по допомогу, як за цей рік ― рік повномасштабної війни. В інтерв`ю говоримо про роботу медичного центру, те, що дозволяє триматися й допомагати тим, хто втратив усе; християнство, жіноче лідерство й важливість постійного навчання.
— Розкажіть детальніше про Медичний центр імені Святого Івана Хрестителя: скільки в ньому працівників? Які потужності? Чи працюєте зараз з ВПО, військовими?
— Він діє вже два роки, надаємо первинну медичну допомогу. Спочатку ми допомагали нашим бенефіціарам, а це особи без паспортів, узалежнені, бездомні. Станом на зараз задекларовані 2,5 тисячі пацієнтів. У нашому медичному центрі одинадцять працівників, а також шукаємо спеціалістів вузького профілю. У нас є двоє сімейних лікарок. Одна з них ― педіатриня, приїхала зі сходу й працює в нас близько року. Інша сімейна лікарка декларує осіб старшого віку. Вони працюють з двома медсестрами. Також у нас є старша медсестра й фармацевтка, лікарка-лаборантка, що робить різні аналізи. У центрі можна зробити УЗД, ЕКГ, крапельниці, ін’єкції. У нас не просто медичний,а медико-соціальний заклад, адже в ньому працює психологиня. До речі, також приїхала зі сходу. У неї багато клієнтів, що потребують консультації, психологічної допомоги та підтримки. Центром опікується духівник, щотижня маємо Божественну Літургію. А ще він їздить до тих, хто потребує молитви, розмови.
Маємо кілька машин швидкої допомоги. Дообладнуємо карети, щоб можна було виїжджати за межі Дрогобиччини. Ми допомагаємо не тільки місцевому населенню, але й тимчасово переміщеним особам. Багато тих, хто звертається, укладає декларації, отримує соціальний супровід. Ми не відкидаємо можливості допомагати військовим, але конкретної програми наразі немає. Проте всі послуги, які в нас доступні, надаємо.
Також плануємо запустити шпиталь імені Святого Івана Павла ІІ за 10 кілометрів від Дрогобича.
— Для кого буде цей шпиталь?
— Зараз у ньому є люди поважного віку, що мають хронічні хвороби. Серед них ті, що потребують гемодіалізу. Усі вони ― з постраждалих громад (ВПО) і не мають куди повернутися. Цими людьми опікуються психіатр, лікар-хірург (волонтер). Також до них двічі на тиждень їздять працівники медичного центру. Усі ці люди є нашими пацієнтами й задекларовані.
Сам будинок розрахований на сто місць. На другому поверсі вже закінчили ремонт, на третьому будівельні роботи ще тривають. Є кухня. Шукаємо кошти на ліфт, бо можуть бути важкохворі, яких треба буде транспортувати. Узагалі наша організація від початку повномасштабної війни прийняла багато ВПО, а зараз ми опікуємося 60-ма людьми, які живуть на базі загальноцерковного реабілітаційного центру «Назарет». Ця спільнота ВПО допомагає тим, хто мешкає в шпиталі: приносять їм їжу, прибирають. Самозарадні!
— До вас може звернутися будь-хто, у кого є потреба?
— Так.
— Чому ви впродовж стількох років залишаєтеся в «Карітасі»? Що для вас благодійність як така? Чому вирішили своє життя пов’язати з такою роботою?
— Часто це просто бажання допомагати людям, бачити результат своєї роботи в житті інших. Під час війни це відчуття ще більше загострилося, бо до нас почала потрапляти велика кількість людей. Хтось ночував, когось залишали в нас, когось скеровували за кордон, годували. Це було нелегко, бо, щоб працювати з людьми цілодобово, треба мати внутрішній ресурс.
А наповнююся насамперед від молитви, тиші, друзів, книжок. Тому наразі я тут. Якою буде моя дорога далі ― не знаю, але точно хочу залишатися у сфері благодійності.
— Мабуть, бувають дуже складні моменти, адже це робота з людьми, у яких виникають труднощі різного характеру. Як себе відмежовувати від їхніх історій? Що вам дозволяє не опускати руки й розуміти, що з кожної ситуації може бути вихід?
— На початку роботи було складно відмежуватися, бо кожен випадок, кожну людину, її проблеми я приносила додому. Думала, як би допомогти, можливо, я ще щось недоказала, кудись не скерувала. Від цього почалося вигорання і я зрозуміла, що робота має залишатися на роботі, а вдома ― дім. Бувають різні люди. Хтось навіть не подякує, а хтось за просту пораду може сказати багато хорошого, пообнімати. У моїй роботі на тому місці просто інколи треба послухати людей і нічого не радити, бо вони вже знають вихід з ситуації. Але якщо я потрапила до людини в той момент життя ― отже, так мало бути.
Найбільше мені допомогли самомотивація, навчання, психотерапевт, розмови з друзями, з духівником, визначення пріоритетів у житті. Тренінги, вишколи, навчальні програми теж дозволи стати тією, якою я тепер є. Люблю побути на самоті, відвідати якесь паломницьке місце, подорожувати, особливо в Меджугор'є, бо це для мене джерело натхнення. Я почала більше знайомитися з собою.
— Як бачите своє гармонійне життя?
— Гармонійне для мене дорівнює ідеальне життя, але часом буває не так, як ми собі складаємо в голові. Інколи приходиш на роботу в прекрасному гуморі, з перфектним виглядом. Але ситуація, на яку ти не маєш впливу, змінює твій настрій. Бувають виклики, бо я виконую роль адміністратора медичного центру, про яку взагалі не думала коли-небудь. До нас приходять люди й ти розумієш, що в них немає документів і родичів, вони не мають куди повертатися. Чиєсь життя залежить від тебе. Як ти можеш відмовити людині, коли вона прийшла до тебе зі сльозами на очах? Хтось не має що вдягнути, хтось не має що їсти, а тут людина не має куди повернутися. І хочеться, щоб вони були щасливими хоча б через те, яких людей зустріли й у яке середовище потрапили.
— Що ви вкладаєте в поняття щастя? У людей, які нічого не мають, моментним щастям, можливо, буде навіть проста розмова з кимось небайдужим. А для вас?
— З кожним роком становлення я вкладала різне в це поняття. Спочатку щось про себе: класно виглядати, бути успішною, здорово харчуватися. На іншому етапі зрозуміла, що щастя в простих речах: у родині, зібраній за одним столом; у друзях, які тебе розуміють; щастя просто бути вільною й прийти на роботу ненафарбованою.
Я мала нагоду брати участь у програмі «Лідерство в горах» від Української освітньої платформи. Ми піднімалися на Говерлу. Я ніколи не могла подумати, що зможу. Для когось це просто, але для мене це була вершина. Ішла туди, коли мені було 29, а через два дні я святкувала своє тридцятиліття. І тоді зрозуміла, що вершина всередині нас. Ти можеш бути щасливою від того, що робиш, навіть з тими людьми, яких не зовсім знаєш.
— Якими цінностями керуєтеся в житті?
— Керуюся внутрішнім вогником, бажанням допомогти іншому, християнськими цінностями. За допомогою цієї роботи я допомагаю і собі також. Для мене важливі духовні цінності, як у мене, так і в людини навпроти. Але розумію, що не у всіх вони є подібними до моїх. Стараюся в кожній людині бачити особливість і розумію, що не просто так вона приходить у моє життя. Вчуся від людей. Для мене є цінним навіть той момент, у якому я живу зараз. Починаю знайомитися з відчуттями, яких не мала.
— Яким був ваш власний шлях до християнства?
— Ще з дитинства моїми бабусею й дідусем. Не можу сказати, що я з бажанням і натхненням завжди ходила до храму в селі, але нас змушували. І я за це вдячна. В суботу ми були готові до того, що в неділю всі підемо до церкви, а коли повертаємося, то ліпитимемо вареники ― така традиція. Як би не було, це перейшло у звичку, а звичка у глибші відносини з Богом. Я зустріла добрих священників, добрих друзів, які мене скеровували. Звичайно, були моменти, коли опускалися руки від якоїсь несправедливості в житті, але мені казали: «Уляно, не все так просто, але справедливість показана на хресті». І досі пам’ятаю ті слова.
Потім я закінчила університет у Дрогобичі, працювала вихователькою в християнському дитячому садочку «Янголятко». Попрацювавши рік з дітьми, я зрозуміла, що освіта вчителя ― це прекрасно, але ним я не хочу бути. З вихованням і прикладом батьків ми з братом зростали в християнському середовищі. І вийшло так, що я дивним чином потрапила у «Карітас», а мій брат став священником у Стрийській єпархії.
— Зараз не шкодуєте, що відмовилися працювати з дітьми? У який момент зрозуміли, що це не ваше?
— Ні, зовсім. Я вчителька української мови, польської мови й літератури. Коли мала практику на 4-5 курсах, то прийшла до рідної гімназії. Мені вдається взаємодія з учителями, дітьми, мені подобалося вчити. Але сильного потягу залишитися викладати не було. Учитель ― це покликання. Вважаю, що ними мають бути ті люди, які цим живуть. А я себе реалізувала тут, у «Карітасі». Якщо маю бажання вчитися, то йду на ту чи іншу програму й використовую свої знання, мотивацію, навіть учительський досвід (сміється ― ред.).
— Бачила, що ви також є учасницею театру «Alter».
— Студентський театр «Alter» ― це моя віддушина. Коли я вступала в університет імені Івана Франка в Дрогобичі, то вагалася. По закінченню школи були великі амбіції спробувати себе в акторстві. Я завжди виступала, декламувала вірші, дуже це люблю. Але мені не вдалося. Коли вступила на педагогічний, то дізналася, що в нас є театр і подумала випробувати власні сили.
Це альтернативний театр, ми взаємодіяли з глядачем, поводили себе незвично. Ставили неоднозначні вистави, які придумували самі. Часто брали за основу твори Бруно Шульца (він народився й жив у Дрогобичі). Я тут знайшла багато друзів. Завдяки театру побачила багато закордонних міст, бо ми їздили на різні конкурси й вистави. Під час повномасштабної війни наша активність дещо послабилася, але все одно збираємося й плануємо нові вистави на актуальні теми.
— Що змінили у вашому житті духовний супровід і психотерапія?
— Щоб працювати над собою, треба себе пізнати й знати. На початку війни це мені було дуже потрібно. Я спілкувалася зі своїм духівником і бачила результат. Так само з психотерапевтом у нас були і фокус-групи, і інтервізії, і супервізії. Після проговорення, зустрічі зі своїми страхами ти можеш допомогти собі й іншим. Якщо ти будеш в гармонії з собою, досконало себе знатимеш, то зможеш адекватно сприймати емоції інших і реагувати на них. Це мені дуже допомагає. Стараюся частіше виділяти час на себе й зустрічі з друзями, духівником, психологічні тренінги.
— Поговорімо про жіноче лідерство. Хтось зустрічається з так званою «скляною стелею», зі стереотипами, з недооцінюванням праці, несправедливою оплатою і це спонукає дізнаватися більше про права й можливості жінок, їхні досвіди. Як у вас почалася ця історія?
— Коли я потрапила на роботу, то ніколи не могла подумати, що кожна людина наділена лідерськими якостями. Я багато чого не знала: вчилася медіаграмотності, комунікації, роботи в команді, вчилася допомагати вразливим категоріям населення, планувати, стратегічно думати. Понад пів року була на програмі від USAID «Коло. Креативний осередок лідерів». Ми до війни відвідували українські міста, бо модулі відбувалися щоразу в іншому. Я там здобула знання, досвід, друзів. Було ще класне навчання, що стосувалося розвитку молоді, від Міністерства молоді та спорту в Кам`янці-Подільському. Я зрозуміла, що за допомогою таких навчань твої компетенції зростають і ти стаєш лідером. Хоча ніколи себе лідером не вважала.
Коли натрапила на програму «WOWoman. Потенціал в тобі» від Української освітньої платформи, то просто в один момент заповнила анкету. Дуже хотіла там бути, адже це про жіноче лідерство, християнські цінності. До того ж гарне молодіжне середовище. А ще як почула, що нас вчитимуть писати проєкт, то зрозуміла: це точно моє. І пройшла. Дуже хотіла, щоб зі мною відбулися зміни після закінчення цієї програми.
— Про що для вас ця програма? Що вона вам дала?
— Це спільнота людей, які подібні до мене в цінностях, у поглядах на життя. З ними можна бути собою. Це майже 30 жінок різного віку, які надихали власним прикладом, розповідаючи на модулях про своє життя і шлях становлення. У когось бізнес, хтось здійснює служіння разом з чоловіками-священниками на парафіях, у когось багато дітей і це чудово. Спочатку я хвилювалася, але бачила лише сяючі очі, обійми, людей, які жили своєю справою. Це був ковток свіжого повітря у щоденній роботі.
Я з тієї програми виокремила для себе наступне: спільнота жінок-лідерок дійсно є, вона діє; можна говорити все, що хочеш; тебе приймуть такою, яка ти є; немає правильних і неправильних відповідей. Там я себе почувала у своєму середовищі.
— А яка ідея проєкту, який ви готували?
— Написання проєктів ― це взагалі не моя сильна сторона. У мене була ідея ― власна книжка, сторінка чи блог. Коли я вже закінчувала програму, то виникла інша думка ― допомагати жінкам, які приїхали зі сходу України, адаптуватися в місцевих громадах, робити перші кроки, відкривати власну справу. Вийшло так, що я захистила проєкт, але не отримала фінансування (на програмі мали можливість отримати фінансову підтримку кілька проєктів ― ред.), бо ще варто доопрацювати цей задум. Я не розчарувалася, бо рано чи пізно ідеї визрівають. На це прийде час.
— Щодо першої ідеї: ви ж веде сторінку, чи не так?
— Вела свого часу. Однак під час повномасштабного вторгнення її заблокували. Тепер вирішила писати на своїй приватній сторінці. Я люблю ділитися думками. Мені багато людей кажуть, аби я написала книжку. На робочому столі маю папку «Моя мрія», постійно її доповнюю. Рано чи пізно треба за неї взятися. Хочу, щоб це було щось незвичайне.
— Зважаючи на свій характер, якою ви себе бачите через кілька років?
— З приходом війни я перестала планувати. Я оптимістка по житті, завжди стараюся бути веселою й мати поруч людей, які надихають такою залишатися. Через п’ять чи десять років я б хотіла, щоб усе те, що відбувається, закінчилося й перемогла правда. Я хочу жити в незалежній країні, бути на своєму місці, бути корисною для тих, кому потрібна допомога, бути успішною й щасливою мамою, дружиною (сімейне щастя також важить), бути в гармонії зі собою, підтримувати родинні зв’язки, колядувати на Різдво, розрізати одне освячене яйце на всю родину на Великдень. Хочу бути щасливою від того, що роблю.
— Хто для вас є знаковими людьми в житті?
— Для мене прикладом є українські жінки. Це загальний образ, неможливо відділити когось. Учителі в школі, викладачі в університеті, які формували мене. Якщо говорити про сучасних жінок, то мені на думку як взірець спадає Анджеліна Джолі, бо вона благодійниця, допомагає дітям, має свій фонд. З християнських авторитетів ― Мати Тереза, яка допомагала людям незважаючи ні на що. Є різні авторитети. Головне мати ціль і знати, хто ти є. Також важливу роль відіграє можливість ходити до церкви, мати час з Богом, тому я працюю в християнській організації. Хочу, щоб мій орієнтир не збився.
До слова, триває новий набір на програму «WOWoman. Потенціал в тобі». Якщо ви прагнете розвитку, самореалізації та змін, керуєтеся християнськими цінностями у своєму житті та діяльності, маєте ідею й готові втілювати її в проєкт ― переходьте за посиланням. Зареєструватися можна до 20 серпня включно.
* Публікацію підготовлено у рамках партнерської співпраці з Українською освітньою платформою