Храм на Дністрі. Унікальній пам’ятці сакрального мистецтва загрожує знищення

Про унікальний і забутий осередок давньоруської культури – місто Василів на Буковині розповідає Юрій ЧОРНЕЙ

З огляду на тривале перебування української Буковини у складі чужоземних імперій кожне свідчення її приналежності до Великої України – на вагу золота. Тим більше коли йдеться про зафіксоване у літописі свідчення перебування цих земель у складі Галицько-Волинської Русі. Йдеться про унікальний осередок давньоруської культури – місто Василів (тепер – село Василів Заставнівського району Чернівецької області) – ровесника Києво-Печерської Лаври та Софії Київської. Проте через байдужість з боку державних мужів унікальному археологічному та культурному об’єкту загрожує знищення. Бо якщо на захист столичних святинь піднімається мало не вся країна, то доля не менш значних, але розташованих у провінції пам’яток, дуже часто схожа на долю самих мешканців окраїн.

КОЛИ ЧЕРНІВЦІ БУЛИ СЕЛОМ, У МІСТІ ВАСИЛЕВІ СТОЯЛО ВЖЕ 12 ЦЕРКОВ

Літописний Василів, як люблять представляти своє знамените село заледве півтори тисячі місцевих мешканців, на вигляд нічим не відрізняється від решти населених пунктів Буковини. Похилені паркани, розбиті дороги, спорожнілі хати й фізична спрацьованість його жителів вочевидь засвідчують, що всюдисущі будівничі комунізму не обминули й цього мальовничого закутка краю. Про колишню велич одного з портових міст Галицької Русі, в якому у часи розквіту замешкувало від 20 до 40 тисяч чоловік, нагадують лише багатотонні кам’яні хрести, що немов гриби після дощу проросли на вкритій багаторічною травою верхівці глиняного мису, що на південній околиці села. Поодинці, парами і групами, дорослі і дитячі, з язичницькими орнаментами, кириличними написами і безіменні, під спекою, дощем і снігом, стоять вони німими свідками давно минулих епох (на фото 1). Буває, що під час земляних робіт на місці, де колись були городище та феодальний замок цього, висловлюючись по-сучасному, трансєвропейського коридору давньоруських часів, тут також виорюють тонку цеглу – плінфу, з якої будували давньоруські церкви, а на городах селяни досі викопують підплитові поховання з кістками.

— Всі розповіді про Василів прийнято розпочинати словами: коли Чернівці були селом, то у розташованому на правому березі Дністра, навпроти впадіння в нього Серета, місті Василеві налічувалося вже від 12 до 70 церков, – розпочинає екскурсію директор музею села на громадських засадах, вчитель історії місцевої школи Марія Смук (на фото 2). Подейкують, що через веселу вдачу мешканців міста раніше воно називалося Веселів, але коли то було...

— А якщо серйозно, то перша письмова згадка про Василів датується 1230 роком. Відступаючи з-під Галича угорський король Бела „пішов... до [города] Василева”, де була зручна пристань, „і перейшов Дністер, і пішов до [ріки] Пруту”, що й зафіксував автор Галицько-Волинського літопису.

— Площа, де знаходять залишки різних споруд давнього міста, значно перевищує площу сучасного села. Рештки одного городища розміром приблизно 130 х 110 м знаходяться в урочищі Замчище на мису над Дністром в північній частині села. Очевидно, що в давнину воно було укріплене ровом та дерев’яними стінами. На цьому городищі, яке вважається дитинцем міста, розкопано залишки дерев’яної церкви XII — XIII ст. Південніше, неподалік білокам’яного храму, в урочищі Хом, знаходиться ще одне городище — феодальний замок XII – першої половини XIII ст. Його площадка розміром 80 x 50 м була укріплена валом та частоколом, — продовжує пані Марія.

— Можливо, що майбутній імператор Візантії – Андронік Комнін також колись провів у Василеві роки свого вигнання. Деякі мешканці Василева досі переконані, що саме василівські ченці, позбавлені даху над головою після монгольської навали, переселилися з берегів Дністра на берег Пруту і заснували... Чернівці.

У КОЖНИЙ ФУНДАМЕНТ – ПО РАРИТЕТУ

Здолавши крутий підйом, опиняємося на маківці схилу, розташованого у південній частині посаду, який селяни у пошуках будівельної глини активно підкопують уже багато років поспіль. З поораної часом нерівної поверхні гори повсюди визирають рештки фундаменту старовинного білокам’яного храму XII століття, стінки кам’яних саркофагів, покошені хрести, поблизу яких присіли відпочити кури і гуси... (на фото 3) В уяві чомусь зринають почуті тут моторошні перекази про похованих у фундаменті храму малолітніх дітей, або замуровану у стіну дружину зодчого, який його зводив. Ось лише один із них, записаний у Василеві від місцевої жительки:

– Храм на старому цвинтарі зводився дуже складно. Що вдень вимурують, то через ніч провалюється. Нарешті старості церкви, який керував будівництвом, приснилося, що так триватиме доти, поки у мур храму не замурують жінку, котра першою принесе зодчим обід. Як тільки староста розповів про свій сон, то кожний чоловік потурбувався, щоб не його жінка першою принесла обід. Відтак трапилося так, що першою з обідом прийшла жінка самого старости. І вони їй сказали: “Стань тут на мур”. Вона стала на ту стіну, а вони почали її обмуровувати. Чоловік плаче, жінка плаче, бо дитина маленька лишається. Дійшли догори, зверху камінь на голову поклали. Лише тоді церкву докінчили.

Люди кажуть, що при розкопках у фундаменті церкви справді було знайдено замурований скелет жінки. Найімовірніше це було поховання в саркофазі (на фото 4). Проте зараз тут лише сліди занепаду і запустіння. Пам’ятка щонайменше загальноукраїнського рівня, друга за значенням на Буковині, як стверджують науковці, після розрекламованої Хотинської фортеці, вочевидь, переживає не найкращі часи. Якщо розробка глинища, на яке місцеві умільці перетворили пагорб із рештками давньоруського храму й кладовища і далі триватиме, то скоро підмурки унікальної будови зникнуть назавжди. Відтак, якщо негайно не зупинити несанкціонований відбір глини з кар’єру, то невідомо, які ще раритети знайдуть місце свого вічного спочинку не у музейних колекціях, а у фундаментах і стінах будівель підприємливих василівчан.

Попри те, що сесія Чернівецької обласної ради, розглянувши запит депутата Сергія Добржанського щодо виявлених фактів варварського ставлення жителів деяких сіл Заставнівського району до пам’яток археології та архітектури, розташованих на території району, ще наприкінці минулого року ухвалила рішення спрямувати його начальнику Заставнівського РВ УМВС у Чернівецькій області, прокурору району, управлінню культури та обласному центру з питань культурної спадщини тривога за долю пам’ятки не покидає. Бо чи справилися правоохоронці з поставленим завданням, стане зрозуміло лише тоді, коли тут розпочнуться систематичні археологічні розкопки.

"...ПОРУБАЛИ ГАВРИЛОВОГО СИНА ІГНАТА ТА ЖОНУ ЙОГО ОДОКІЮ"

– Обережніше! Не заходьте у вівтарну частину храму, – несподівано зупиняє потік думок Марія Василівна.

– Все таки тут понад 200 років поспіль правилася служба Божа. До того ж, рештки білокам’яного храму у Василеві засвідчують його високий статус. Такі споруди, висотою 32 – 34 метри, зводили лише для митрополитів або їх намісників. Та й у кам’яних саркофагах ховали людей переважно князівського стану або бояр. Коли ми з дітьми прибираємо тут, то у вівтарну частину заходять лише хлопчаки, а дівчатка пораються деінде.

І хоча відрізнити вівтар від решти території храму з першого погляду складно, прислухаємося до застереження й зупиняємося перед вказаним пані Марією клаптиком землі. Вона каже, що зовні василівський храм нагадував типовий для давньоруських часів храм Пантелеймона у Галичі, а спорудити його могла артіль провінційних будівничих з Візантії. Руйнувати його стали майже одразу після спорудження, спочатку монголи в XIII столітті, а відтак у XVII столітті турецькі яничари з Кам’янця, після чого храм більше не відновлювали.

— „Року Божого 1698 погром був у Вальві від кам’янецьких яничар і тії яничари порубали Гаврилового сина Ігната та жону його Одокію. Пом’яни, Боже, душі рабів твоїх”, – нагадує про ті далекі часи напис на кам’яному хресті, що досі зберігається у фондах Чернівецького краєзнавчого музею (на фото 5). Як і порубаний бусурманською шаблею череп того нещасного Ігната, – розповідає Марія Смук.

Принагідно зауважу, що через відсутність належного фінансування, працівники музею не можуть представити василівські старожитності відвідувачам. Відтак вони просто порошаться у фондах.

Остаточно розібрали храм вже у XVIII ст. самі мешканці Василева: престол із вівтаря перетягнули волами до нової церкви за 12 днів, а кам’яні рештки собору продали як будівельний матеріал у Добринівцях.

ПІСЛЯ КОЖНОЇ ЗЛИВИ ВОДА ВИМИВАЄ НОВІ КІСТЯКИ

Незвичайна група відвідувачів викликає жвавий інтерес у місцевих мешканок, обійстя й городи яких поруч із храмом та старовинним кладовищем. Почувши запевнення, що землю у них забирати не будуть, селянки починають згадувати:

– Боже! Скільки тих черепів було – стояли у хатах цілими стосами, – пригадує мешканка села Василів Одарка Гривул ті часи, коли батько буковинської археологічної школи Борис Тимощук проводив розкопки на місці колишнього білокам’яного храму. (Тоді археологи також знайшли фрагменти тканини давньоруських часів, бронзовий напрестольний хрест і жіночу прикрасу – чільце).

– Мій Штефан разом з іншими чоловіками, яким платив Борис Онисимович, накопали багато того добра, – продовжує згадувати пані Одарка. – А оскільки молодими тоді були, то бувало і пожартують. Брат мого тата, наприклад, ліг якось на збитки у те кам’яне корито, що тут викопали.

Про те, що предметом для жарту виявився кам’яний саркофаг, якому було щонайменше 800 років, жінка, вочевидь, не здогадується. Як і про те, що належати він міг далеко не останній людині у Галицькій Русі. Подейкують, що комусь із родичів осліпленого після Любецького з’їзду князів Василька Теребовлянського. Позначений загадковим квадратом-лабіринтом, який науковці називають знаком „вавилон”, він понині зберігається у Чернівецькому краєзнавчому музеї. Бо немає кому розказати жінці, що здійснена за методом Герасимова реконструкція тих давньоруських черепів засвідчила їх майже повну ідентичність тим, які належать нинішнім мешканцям Заставнівщини. А відтак усі вони, включно з самою Одаркою Гривул, є прямими спадкоємцями русичів (на фото 6).

Людських кістяків тут і справді багато. І то не лише у кам’яних саркофагах, фрагменти яких проступають із землі по всій площі колишнього храму. Ось прямо під стіною клуні, розташованої на протилежному боці дороги, що відділяє колишній храм від решти села, проступає основа черепа, хребет і ще якісь людські кістки. Хто знає, які таємниці відкрили б проведені на цьому місці розкопки?

– Добре, що вже давно не було дощу. Бо після кожної зливи вода вимиває на цій дорозі, по якій ми зараз йдемо, все нові й нові кістяки, – ділиться спостереженнями хранителька музею.

– Позаминулого року ми зі священиком зібрали останки небіжчиків давньоруських часів – жінки і кількох дітей – і разом із рештками труни та елементами прикрас перепоховали за усіма церковними канонами. Проте, очевидно, знову доведеться просити батюшку здійснити новий обряд перепоховання.

Те давньоруське поховання виявили під час прокладання газопроводу на одній із центральних вулиць села. І хоча з віднайденими таким незвичайним чином рештками вчинили по-християнськи, науковці забили на сполох. Адже здійснювати будь-які будівельні роботи у напханій старожитностями землі категорично заборонено. Очевидно, що і газопровід у цьому селі слід було прокладати повітряним шляхом, а не копати траншеї трактором. Тим більше, що, остерігаючись помсти з боку духів померлих, селяни не дозволили науковцям як слід дослідити виявлені рештки. Хто знає яких глибин їх підсвідомості сягає згадка про кару, яку у 1230 році „наслав був Бог” на угрів „і ангел побивав їх”. Бо зафіксована вже понад 770 років тому літописцем картина мору, який напав військо короля Бели, справді вражає: „Вони так умирали: в одних одпадали підошви, як од черевиків, а інші, вилізши на коней, померли, ще інші вмирали, зійшовшись довкола вогню і м’ясо піднісши до рота. Від багатьох ото різних недуг вони помирали, а потоки небесні все одно топили їх”.

УНІКАЛЬНІ ЕКСПОНАТИ ПОВАНТАЖИЛИ НА ПІДВОДИ І СКИНУЛИ НА СХОДИ БІЛЯ КЛУБУ

Проте очевидно, що попри титанічні зусилля місцевих ентузіастів справи, таких як Марія Смук, без екстраординарних заходів не обійтися. Бо якщо залишити все, як є, то на унікальному об’єкті незабаром взагалі не буде що рятувати. Першим кроком на цьому шляху мало би стати оголошення території, яку займає Василів, археологічним заповідником національного значення з чітким визначенням його меж на карті. (Наразі науковцями досліджено не більше 5 відсотків території цього літописного міста). Відтак саме влада мала би відшукати кошти на проведення тут систематичних археологічних розкопок, у тому числі радіовуглецевий аналіз виявлених у саркофагах решток. (Хто знає, які ще таємниці приховують поховання, здійснені під плитами білокам’яного храму. Адже достеменно відомо, що у межах церков таким чином хоронили лише знатних і заможних людей). Унікальні знахідки могли би поповнити музей літописного Василева, а законсервовані фахівцями і вкриті склом фундаменти старовинного замку (на горі Хом), скельного монастиря, білокам’яного храму та решти церков приваблювали б сюди тисячі любителів екзотики.

Те, що справу можна зрушити з мертвої точки, засвідчує затверджена Чернівецькою обласною радою в лютому 2007 року "Комплексна програма збереження та використання об’єктів культурної спадщини Чернівецької області на 2007-2010 роки", яка, зокрема, передбачає виділення понад 21 мільйона гривень на зазначені потреби. Проте знаючи, як фінансуються вже навіть затверджені культурні програми та зважаючи на її 13 місце у переліку програм, затвердженому обласною радою, які будуть діяти та фінансуватись у 2007 році, впевненості у тому, що пам’ятку справді буде врятовано, з кожним роком меншає. Тим більше, що у Василеві вже знають сумний приклад руйнування, а не збереження старовини. У 1991 році тут знищили музей історії села, який існував з 1976 року. Містечкові керманичі місцевого колгоспу вирішили, що розташований у його приміщенні конденсаторний цех принесе більше користі, ніж якісь черепки. Відтак зібрані там кількома поколіннями науковців, у тому числі Раймундом Фрідріхом Кайндлем та Борисом Тимощуком, унікальні експонати без інвентарної звірки просто повантажили на підводи і скинули на сходи біля клубу. Зараз, на жаль, також довелося почути думки, що давнє минуле села насправді... заважає рухатися йому у майбутнє. Бо, якби не старожитності, у селі давно звели б цегельний завод чи набудували турбаз на Дністрі.

Практично зруйнована через байдужість можновладців пам’ятка, що при раціональному господарюванні, створенні відповідної інфраструктури могла би стати туристичною окрасою регіону, яскравий, але, на жаль, не єдиний приклад декларативного “порятунку” Василева. Бо, якби пріоритетність туристичної галузі для розвитку економіки Буковини справді не була паперовою, ми вже давно би мали на її туристичній карті такий унікальний об’єкт, як "літописний Василів".

На світлинах автора:

1. На кам’яному хресті переплелися сакральні символи різних епох.
2. Марія Смук демонструє рештки храму.
3. Хрести, поблизу яких присіли відпочити кури і гуси
4. Саркофаг на місці храму.
5. Хрест "Гаврилового сина Ігната та жони його Одокії"
6. Нащадки давніх русичів – мешканці сучасного Василева. Праворуч Одарка Гривул