Чудовий приклад такого храму, який був і фортецею, і школою, і лікарнею, зберігся в невеличкому селі Бесіди на Жовківщині.
Що дає людині церква? На цю тему можна писати тисячі теологічних трактатів, полемізувати та дискутувати годинами і днями. Але переважно значення церкви полягає в тому, що сюди ми приходимо молитись. І все? Якщо заглянемо в глибину століть, то зможемо роздивитись краще.
Навколо церкви зосереджувалось майже все життя тодішньої людини. Священик навчав дітей читати та писати. Ченці в монастирях та шпиталях лікували хворих. А в разі небезпеки – саме церковні мури захищали людей від ворога. Храм був для людей і школою, і читальнею, і лікарнею, і замком — бо церковні служителі дбали про своїх парафіян як тільки могли. І коли треба було підтримати не тільки душу людини, а й тіло, вилікувати від хвороби чи врятувати від ворогів — церква і тут ставала у пригоді.
Чудовий приклад такого храму, який був і фортецею, і школою, і лікарнею, зберігся в невеличкому селі Бесіди на Жовківщині. Село це лежить обабіч дороги, що веде з Жовкви на Любелю (їхати по трасі Львів-Ковель, потім звернути в бік село Замочок, а проїхавши Замочок – біля придорожнього хреста звернути вліво). Дорога сама виведе мандрівника до церкви, оточеної соснами та туями. Церква стоїть на самому краї села, за нею — поле, де-не-де можна побачити гай чи перелісок.
На самій церкві висить ще з радянських часів табличка, де храм датується 1835 роком. Однак цього року церква була лише перебудована. Зведений же храм 1667 року — можливо, на місці більш давньої церкви (не могло ж село бути без церкви). При церкві був монастир — скоріш за все, православний (унію тут прийняли значно пізніше). Відомі засновники монастиря — о. Філарет та о. Теофан. На Жовківщині це був один з небагатьох монастирів (були ще жовківський, крехівський, верхратський монастирі).
Монастир і фортеця
Скоріш за все, монастир був заснований не просто так — у 1667 році Польща та Москва закінчили багаторічну війну, і тепер Михайло Вишневецький, король Речі Посполитої, мав трохи вільного часу, щоб подбати про захист своїх підданих від татарських набігів, які на той час траплялись ледь не щороку. В тому самому році Вишневецький дав гроші крехівським монахам на побудову навколо монастиря мурованої фортеці, в якій могли б переховуватися місцеві селяни. Монастир в Бесідах не міг похвалитись могутньою фортецею, але все ж таки від розбійників чи невеличкого загону татар врятувати людей міг. Монастир був обнесений валом та ровом. Рів заповнювався водою з річки Біла. На валах (за давньоруськими традиціями фортифікації) стояли дерев'яні городні, на рогах – башти. Щоправда, ренесансові традиції вже заявляли про себе – фортеця квадратна в плані, з башт прострілювався увесь простір під стінами. Отже, за наявності належної залоги, гармат та мушкетів, цей монастир-фортеця легко міг протистояти татарам. Крім того, Бесіди лежать на північний захід від Жовкви, а Жовква – на північний захід від Львова, на захід же від Жовкви лежав великий Крехівський монастир. Отже, татари з турками в разі нападу мали зосередитись на величному Львові та блискучій Жовкві, а потім прямувати в бік Рави Руської та Замостя. Від широкого шляху відхиляли лише ті, хто бажав шукати щастя в Крехові та Магерові. До Бесід могли дійти лише невеличкі загони, і навіть в разі здобуття маленької фортеці в небагатому селі на них не могла чекати велика здобич. Отже, монастир-фортеця цілком відповідав своєму військовому призначенню, і той факт, що церква XVII століття збереглась до наших днів, свідчить про те, що у ворожих руках вона не бувала.
Сільська друкарня?
За часів короля Яна ІІІ Собеського, резиденція якого знаходилася в Жовкві, а сам король дбав про розвиток православної та греко-католицької церков, монастир отримав привілей на заснування друкарні. Чи встигли монахи побудувати друкарню, чи ні — невідомо. Але певні припущення щодо історії цієї друкарні зробити можна. Відомо, що 1753 року князь Михайло Радзивілл (який придбав Жовкву у вдови одного з синів Собеського), подарували монастирю численні землі — у тому числі і в селі Бесіди. Скоріш за все, на той час маленький сільський монастир вже знаходився під духовною опікою жовківських василіан, і привілей Радзивілла лише посилив зв’язок Бесід з Жовківським монастирем, який невдовзі отримав статус архимандрії. А через кількадесят років австрійці, опанувавши галицьку землею, почали запроваджувати „просвітницькі” реформи — розформовувати маленькі монастирі та конфісковувати церковні землі. Тоді монастир в Бесідах був розформований, монахів перевели до Жовкви, а рештки застарілої фортеці розібрали. Рів згодом обмілів, вали втратили колишню форму. Не збереглись до наших часів і порохівня, і монастирські келії, і те, що мало стати друкарнею.
Єдиним, що могло втішити в таких обставинах, було те, що вилучені землі використались „за призначенням” — на платню священикам. Також монастирська церква, яку „просвітники” таки залишили стояти на місці, стала звичайною парафіяльною і знаходилась під опікою жовківських василіян. Збереглася і надбрамна вежа 1751 року — її використали як дзвіницю. Використовують і досі.
Найбільш вірогідно, що саме тоді друкарня (або те, що від неї залишилось, або ті її елементи, які монахи з Бесід встигли створити), була перевезена до Жовкви. Щоправда, і в Жовкві видавнича справа великого розвитку не мала, аж поки Андрей Шептицький не доклався до модернізації жовківської друкарні. Але це вже інша історія...
Воля та соборність
За часів Другої Світової війни в Бесідах діяли ОУНівці, загони УПА. 19 грудня 1945 року біля церковних валів йшов з товаришами в свій останній бій крайовий провідник ОУН Дмитро Слюзар (псевдо — «Золотар»). Поховали повстанців там же, де і вбили — біля церкви, яка, можливо, востаннє послужила фортецею озброєним захисникам цієї землі.
За радянських часів храм в Бесідах був переданий Московському Патріархату — Греко-Католицька Церква була заборонена. Дехто погодився стати „московським” православним, дехто – підпільно тримався старої Церкви, але сільський храм продовжував бути для селян надійним духовним притулком. А 1989 року греко-католики вийшли з підпілля та почали претендувати на те, що в них відібрали. Влада в ті роки вже не могла так явно противитись своєму народові, і громада УГКЦ знову стала служити в своєму храмі.
Щоправда, православний священик, який служив тоді в Бесідах, хоч і прийшов до цього села як представник окупаційної влади та Церкви, зміг завоювати серця селян. Чи то він вмів привернути людську любов, чи то просто гідно виконував пастирські обов’язки, але багато бесідчан стали на його захист — тим більше, що він вирішив перейти до Автокефальної Православної Церкви. Між селянами назрівав конфлікт — ганебний, але неминучий в тій ситуації.
Подібні історії траплялись в багатьох селах, де православні священики поводилися мудро та не викликали ненависть своїх парафіян — частина сільської громади не хотіла залишати старого священика. Для багатьох людей православ’я встигло стати рідною, „своєю” вірою, і ставати знов греко-католиками вони не хотіли. Але багато хто не хотів забувати, що з православ’ям були „воссоєдінєни” насильно, що батьки їхні виросли в греко-католицькій вірі, що саме греко-католики стільки зробили для боротьби за свободу та соборність України. Кожен був по-своєму правий. Зазвичай, в таких ситуаціях коли в селі було два храми, греко-католики та православні ділили їх „по-братськи”, тобто порівну. Але в Бесідах храм був один!
На щастя та з Божої ласки, тут також змогли вирішити цю проблему „по-братськи”. Тепер православні та греко-католики служать в церкві по черзі — адже братам у Христі разом не тісно.
Колись храм в Бесідах був для селян фортецею, школою, лікарнею, просвітницькою друкарнею (принаймні, в планах монахів — точно). Був він і символом боротьби за волю. Тепер ця святиня, яка поєднала дві конфесії, стала символом єднання та соборності для українців. Символом примирення, яке так необхідне тим, хто через безглуздість церковних єрархів, знаходився по різні сторони фронту. А також — символом довгої історії нашої церкви та нашої землі, який з часом приваблює все більше туристів та прочан. Хоча головним призначенням цієї церкви — як і будь-якої церкви взагалі — залишається призначення духовне: церква — це місце для молитви, для спілкування з Богом, але чи можна чітко і остаточно відділити в нашому житті земне від небесного?