Теребовлянська церква святого Миколая — одна з найдавніших у цьому старовинному галицькому містечку, її початки губляться щонайменше в останніх десятиліттях далекого XVI ст.
Храм розташований на сучасній головній вулиці Теребовлі, названій на честь осліпленого після з’їзду у Любечі 1097 р. князя Василька Ростиславича. До Замкової гори, з якої княжив Василько, від церкви — недалеко: досить перейти міст через річку Гнізну і крізь закинутий парк піднятися схилом.
Про замок і князя Василька з Теребовлі знають чи не усі українці ще зі школи. Утім, проїжджаючи через це містечко і звертаючи чи то вліво — на Чернівці, а чи вправо — на Тернопіль, більшість звертає увагу не на далекі сірі обриси круглої башти старого замку, а саме на жовтогарячі стіни дзвіниці та коричневі мури церкви. Та, на жаль, окрім модерного кольору і того, що святиня має три бані, проїжджим про неї згадати нічого. Навіть у туристичних путівниках про цю пам’ятку йдеться менше, аніж про значно молодший кармелітський костел на сусідній вулиці Т. Шевченка. А проте саме Миколаївська церква була тим місцем, довкола якого розгорталося не лишень релігійне, а й громадське та культурне життя русинів-українців.
Точна дата зведення церкви святого Миколая у Теребовлі невідома, як незнані і її будівничі. Дослідники сходяться в одному — храм уже стояв наприкінці XVI століття, хоча й перша згадка про нього належить до 1614 р. Тепер храм у плануванні чітко поділений на три частини. Первісно він був, швидше за все, однонавовим, з багатогранним пресвітерієм і бабинцем, над яким височіла вежа. Таке припущення належить досліднику міжвоєнних часів Богдану Янушу. Одначе вежі могло й не бути, як, наприклад, у тернопільській церкві Воздвиження Чесного Хреста: теж оборонній і теж зведеній у XVI столітті. Відстань між Тернополем і Теребовлею становить 30 км, і перше місто у давнину належало до Теребовлянського староства. Тернопільський храм — ренесансний, а пресвітерій теребовлянського має ознаки готики, що дає підстави припускати про його раніше походження. Перша згадка про Воздвиженську церкву належить до 1570 р. і тому цілком ймовірно, що Миколаївську збудували до цієї дати.
З подій довкола храму у XVII столітті відомо, що 1648 р. її парох о. Олекса разом з парохами міських храмів святої П’ятниці та Покрова Пресвятої Богородиці приєдналися до повсталих міщан. Уже 1662 р. король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир підтвердив священикові Гелофрегові Римбалі право на попівство, а також надав право йому і його нащадкам виробляти горілку, ситити мед, ловити рибу та заготовляти дрова у королівських лісах Теребовлянського староства. Тоді ж король дозволив святкувати празники у день святого Миколая і звільнив священика та його родину від податків.
Сучасного, тринефного, планування церква набула після перебудови 1734 р., за часів пароха Антона Римбали. Матеріали візитації 1760 р. свідчать, що зі старого храму неторканим залишився пресвітерій з великим різьбленим дерев’яним вівтарем “з новою будівлею у тимчасову цілість поєднаний”. Цікаво, що ще впродовж тривалого часу після перебудови стару частину залишали критою ґонтом, тоді як покрівлю над новою зробили з бляхи. Святиню 18 серпня 1784 р. освятив львівський єпископ Петро Білянський.
У Миколаївській церкві перебував образ Матері Божої, виконаний на дереві, оздоблений шатами, золотом та сріблом. До 1939 р. ця реліквія була заслонена блакитною завісою, яку відхиляли на храмовий празник і під час шлюбів, якщо того бажали молодята.
Здавна біля храму існував цвинтар, а у XVIII ст. стараннями отця Римбали церковний двір оточили муром, звели дзвіницю на сім дзвонів, один з яких важив приблизно 300 кг. Нової перебудови святиня зазнала у ХІХ ст. Тоді неторканим знову залишили тільки пресвітерій, а все інше звели заново.
З XVIII ст. біля церкви св. Миколая стояла дяківня, де діяла дяківська школа. А в 1890-х рр. у ній була розміщена ще й Руська читальня. Неподалік стояв шпиталь. Наприкінці ХІХ ст. ці будинки розібрали і звели двоповерховий дім для читальні, крамниць та помешкань. З 1880-х рр. при парафії діяв змішаний церковний хор, диригентами якого у різні часи були офіцер 10-го полку драгунів на прізвище Кубаш, родом із Відня, міщанин Семко Дроздик, учитель Дмитро Андрейко, дяк Ігнатій Криштальський, отець Євген Цегельський, Модест Левицький, дяк Петро Готь.
У 1929 р. біля церкви встановили пам’ятник “Всім знаним і незнаним Героям, які впали на полі слави за волю рідного краю — вдячні громадяни землі князя Василька”. Його поруйнували під час пацифікації 1930 р., а відновили тільки 1992 р.
Першу світову, польську і радянську окупації і Другу світову храм св. Миколая у Теребовлі пережив зі своїм парохом — отцем Степаном Мохнацьким. Священик від 1912 р. очолював філію “Просвіти”, згодом — наглядові ради каси “Поміч”, повітового союзу “Кооператив”, Українбанку. Впродовж 1912-1930 рр. парох був головою повітового комітету Української національно-демократичної партії (від 1925 — Українське національно-демократичне об’єднання — прим. авт.). Рідну землю його змусила покинути тільки нова радянська окупація у березні 1944 р. Отець С. Мохнацький виїхав у Німеччину, був парохом і деканом для українців-католиків у Мюнхені. У 1950 р. він переїхав до США, де й помер 1955 р. у сповідальниці на 78-му році життя і 54-му році священства.
Щодо греко-католицької парафії, то вона знову зажила сповна у 1989 р., і першим священиком тут став отець Віталій Дудкевич.
Література
- Ґерета І. Теребовля: шлях через віки. Історико-краєзнавчий нарис /Ігор Ґерета/ Худож. Оформл. В. Струтинського. — Львів : Каменяр, 1997 . — 127 с.; 8 арк. іл.
- Городинський Л., Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині. — Львів: Каменяр, 1998. — 294 с.
- Bali?ski M., Lipinski T. Syaro?ytna Polska pod wzgl?m historycznym, geograficznym i statystycznym opisana. — T. II. — Cz??? 2. — Warszswa: Nak?ad i druk S. Orgelbranda, 1845. — 1431+VIII s.
- Czolowski Al., Janusz B. Przeslosc i zabytki wojewodstwa Tarnopolskiego. — Tarnopol: Nakladem powiatowej organizacji narodowej, 1926. — 199 s.
- Trembowla // S?ownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów s?owia?skich. — T. XII, Warszawa : nak?. Filipa Sulimierskiego i W?adys?awa Walewskiego, 1892. — S. 459—468.