Храм святого Юрія у Бистриці

Майже в самому центрі села Бистриці в оточенні тендітних берізок та струнких кедрів стоїть церква Св. Юрія. Серед храмів-старожилів Надвірнянського району вона порівняно молода, їй ще не минуло й 100 років.

Михайло МАКСИМ’ЮК. – „Галичина”, 5 травня 2007 року

Стоять, наче свічі, у парі берези,

І Юрій святий ген за ними притих.

Здається, Всевишній тут клав на терези

І долю Вкраїни, і неба імпрези,

І дав нам можливість молитись за них.

Нестор Чир

Майже в самому центрі села Бистриці в оточенні тендітних берізок та струнких кедрів стоїть церква Св. Юрія. Серед храмів-старожилів Надвірнянського району вона порівняно молода, їй ще не минуло й 100 років.

Село Бистриця (до 1946 р. Рафайлів) уперше згадується в письмових джерелах у 1820 році як присілок Зелени. Основними заняттями рафайлівців були скотарство і робота в лісі. Своєї церкви не мали і були парафіянами зеленського храму Св. Дмитрія, дорога до котрого неблизька, і долати її старшим людям було нелегко. Тому назріло питання про власний храм. Але збудувати його невеликій громаді було не під силу, тож вирішили поставити хоч каплицю. У 1898 р. вона була збудована й освячена. Присвятили її св. Юрію, якого дуже шанують на Гуцульщині. Очевидно, вона була дещо більших розмірів, у ній час від часу проводились богослужіння і тому її вважали церквою.

З приводу будівництва каплиці-церкви є різні перекази. Один розповідає, що першу церкву у Рафайлові допоміг збудувати племінник австрійського цісаря Франца Йосифа архікнязь Отто, який, будучи на полюванні, довідався про наміри рафайлівців і допоміг їм грішми. Рафайлівські ліси вважалися улюбленим місцем полювання для високопоставлених і навіть коронованих осіб. Здобуті тут мисливські трофеї прикрашали зали в палацах віденських вельмож. Неодноразово до Рафайлова приїжджав на полювання й архікнязь Отто. Популярна в Галичині газета «Діло» 29 вересня 1902 р. повідомляла про черговий його приїзд на п’ятиденні лови. Високопоставлені мисливці давали непоганий заробіток молодим чоловікам, які їх обслуговували. В разі вдалого полювання імениті мисливці забирали лише трофеї, наприклад, роги оленя тощо, а м’ясо залишали обслузі. А от чи дійсно архікнязь дав гроші на спорудження каплиці — невідомо. Напевно, це лише красивий переказ про «доброго пана».

Роман Юркевич, надлісничий державних лісів Рафайлівського лісництва у 1920-1939 рр., у своїх спогадах «Лісівництво Станіславщини» (Альманах Станиславівської землі. Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен) пише: «Юрій Мартинець записався золотими буквами в серцях рафайлівських гуцулів: він збудував їм першу церковцю та був їх приятелем і добродієм. Цю церковцю спалили мадяри в 1914 р., а людей перестріляли».

Юрій Мартинець — управитель державних лісів у Рафайлові до 1920 року. Він був рідним братом Михайла Мартинця — Секретаря земельних справ в уряді ЗУНР, якого разом з працівниками Секретаріату захопили польські вояки і 13 червня 1919 р. розстріляли в селі Присліпі.

Звернімось до ще одного досить об’єктивного в церковних справах джерела — «Шематизму всего клира греко-католицькой Єпархіи Станиславовськой». За 1900 рік він подає: «Въ Рафайловой єсть приватна богослужебна каплиця св. В. М. Георгія (Юрія. — Авт.), вист. и благ. 1898 р.». Таку інформацію містять «шематизми» і за інші роки. Правда, у 1914 р. там згадується уже «церква сьв. Георгія». Очевидно, що новий священик Лев Левицький, який подавав відомості, пішов за тим, як називали каплицю парафіяни. Отже, найбільш правдоподібно, що каплицю, яку рафайлівці називали церквою, збудував Юрій Мартинець.

Після закінчення Першої світової війни громада приступила до будівництва нової церкви. Її зводили на місці спаленої каплиці. Керував роботою авторитетний у селі Василь Марчук. Заслужений лісівник Юрій Юркевич у своїй книжці «Бистриця — чарівний закуток гуцульського краю» описує його так: «Постать помітна, вольовий, ініціативний, фахівець-будівельник, на заготівлі деревини керон — бригадир, член зеленської гміни. Його грімкий голос, басовитий, сам у постолах, на спині бундина чи петек, з тайстрою, набитою папушею (тютюном), люлька в зубах — прототип опришка». Як згадують старожили, будував храм Дмитро Косюк, якому допомагали два майстри — Тонко Югас і Палко Васильківський, нащадки німецьких спеціалістів, що в середині ХIХ ст. зводили на річці Бистриці та її притоках гідротехнічні споруди для сплаву деревини.

Розповідають, що хрест на церковну баню виніс і закріпив надлісничий Роман Юркевич, який був кремезним, міцним чоловіком. Він також замовив у відомої львівської художниці Ярослави Музики образи Богородиці та св. Юрія і подарував їх церкві. У 1924 р. роботи були завершені і храм освятили знову на честь св. Юрія.

Церква побудована із смерекових брусів, однобанна, хрещата в плані і була покрита драницями.

Інтер’єр церкви прикрашає вирізьблений на кедрових дошках іконостас — справжнє рукотворне чудо. Створили його два умільці-самоуки Іван Слижук та Василь Фіздалюк.

Іван Слижук, за переказами, походив з села Ямни біля Яремча, чи то села Річки, що на Косівщині. У Рафайлові працював лісорубом, а ще столярував. В оселях багатьох рафайлівців стояли прикрашені різьбою креденси, шафи, стільці, бамбетлі його роботи. Тож, очевидно, не випадково майстра запросили виготовити іконостас.

Іконостас є своєрідною завісою, що відділяє Святая Святих від решти храму. Якщо вівтар належить невидимому світові, то іконостас, який людина сприймає тілесними очима та очима душі, є вікном в інший, неземний світ. Це відкрита Свята книга, яку неписьменні наші предки «читали» під час кожного відвідання храму.

Наші краяни завжди дбали про внутрішнє оздоблення своїх церков. Їх інтер’єри вони хотіли бачити красивими та ошатними. Тому з розвитком на Гуцульщині різьбярства іконостаси стали прикрашатися ажурною, рельєфною та виїмчастою різьбою, а окремі виготовлялися повністю різьбленими. До таких належить іконостас св. Юрія.

Для його виготовлення Іван Слижук вибрав дошку карпатського кедра, яка добре піддається різьбленню, має гарне червонувате забарвлення і приємний смолистий запах.

Протягом 1940-1942 років майстер виготовив нижню частину іконостасу. Однак повністю завершити роботу талановитому майстрові не судилося. Як розповів заступник директора місцевої школи Микола Яремчук, Іван Слижук брав активну участь у діяльності ОУН-УПА, був зв’язковим. У березні 1943 року, йдучи з донесенням в урочище «Салатрук» натрапив на угорський патруль і був убитий. Поховали майстра на сільському цвинтарі.

Завершив роботу над іконостасом Василь Фіздалюк — уродженець села Річки Косівського району, який працював лісорубом. Протягом 1943-1944 рр. він вирізьбив, теж на кедрових дошках, верхній ряд. Вкінці 40-х років він переїхав до села Комарова Галицького району. Дальша доля майстра невідома.

Розповідають, що велику допомогу у виготовленні верхньої частини іконостасу подав місцевий житель Микола Сидорук, який придбав необхідний матеріал і частково оплатив роботу майстра.

На подвір’ї стоїть збудована одночасно з церквою квадратна в плані двоярусна дзвіниця, на якій було підвішено три дзвони.
Розповідають, що з ініціативи Пилипа Курчака кошти на дзвони збирали всією громадою. Заможний господар Яків Дзебчук пожертвував 500 злотих, а його три сини — по 250 злотих.

Дзвони відіграють важливу роль у церковному житті. Вони збирають вірних на богослужіння, величають Творця, тужать за померлим, попереджають про небезпеку.

Під час Другої світової війни за наказом німецьких окупаційних властей з дзвіниць знімали дзвони для військових потреб. Не обминуло це лихо і церкву Св. Юрія. Однак група парафіян наважилась сховати один дзвін, який і нині скликає людей на відправу до церкви.

Храм Св. Юрія був дочірньою церквою Св. Дмитрія, його обслуговував зеленський священик. Кожної неділі і кожного свята він приїжджав до Рафайлова. Ось як про це згадує Юрій Юркевич: «Якого мальовничого вигляду набувала церква у неділі та свята! Площа заповнювалась людьми у барвистому гуцульському строю: статечні разди, жіноцтво, молодь. Сходились гуцули з Причола, Згарів, Довжинця, Салатрука, Річок, Вовкана й інших віддалених замешкань.

...Обряд богослужіння набував надзвичайного значення, і бути цього дня в церкві вважалось невідкладною духовною потребою всіх — від старого до малого. Привітавшись голосно зі своїми парафіянами, священик заходив у церкву, а за ним — люд, повільно, з повагою, шанобливо схиляючи голови при вході до храму».

Храм Св. Юрія щасливо пережив роки лихоліття Другої світової війни і не менш тривожні перші післявоєнні часи, коли Бистриця була місцем розташування відділів УПА.

Парафіяни люблять свою церкву і постійно дбають про її стан. У 1970 році храм і дзвіницю перекрили оцинкованою бляхою. Місцевий умілець Юрій Самуляк у 1970 році вирізьбив оригінальний кедровий хрест, який встановив на подвір’ї церкви.

У 1979 році постановою Ради Міністрів УРСР церква Св. Юрія та дзвіниця були занесені до Державного реєстру пам’яток як пам’ятки архітектури національного значення.