Хрестові походи, та духовно-рицарські ордени
Закінчення. Початок у № 8, 1996.
Проблеми безпеки
Прочани прибували у Святу землю морем з Європи двічі на рік: перед Великоднем та в кінці літа. Програма-мінімум складалася з моління в церкві Гробу Господнього й купання в Йордані, а як сувенір на батьківщину привозили пальмову гілку.
1113 року в Палестину здійснив паломництво руський ігумен Даниїл. Оскільки мандрувати самому було небезпечно, він приєднався до почту короля Бодуена, який саме тоді вирушив у похід на Дамаск. Даниїл залишив спогади про свою мандрівку. «Князь приряди мя к отрокам своим, — пише він, — и тако проидохом места те страшная свои царскими без страха и без пакости». І додає: «А без вои путем тем никто не может пройти».
Асасини здійснювали, як ми сказали б сьогодні, терористичні акти поодинці; розбійницькі ж ватаги, військові загони прикордонних мусульманських князьків діяли гуртом. Боронячись, християнські володарі могли розраховувати лише на кількасот кінних рицарів — васалів та субвасалів. Міські гарнізони складалися звичайно з 30—80 рицарів. «Загальна мобілізація» всіх хрестоносних держав збирала близько 2 тисяч важкоозброєних кіннотників і 20 тисяч легкоозброєних піших стрільців. Але «франків» (місцева назва європейців) у Палестині було не так уже й багато, на кінець XII ст. їх залишилось лише 100—120 тисяч. Додатково до васалів християнські государі вербували найманців з числа прочан. Утримання одного рицаря-пілігрима коштувало досить дорого, 400—500 безантів на рік, а це було більше, ніж прибуток від середнього лена з двох поселень. Поза тим постійно діюча служба безпеки була потрібна.
Згаданий вище Жерар з товаришами, засновниками першого в Єрусалимі госпіталю на території бенедиктинського монастиря, невдовзі побудували «на відстані каменя, кинутого від церкви св. Гробу» інший монастир з відділенням для хворих. Новий монастир освятили на честь блаженного Іоанна Елеймона, александрійського патріарха VII століття. Перший християнський монарх Єрусалима Годфрид Бульйонський доручив Жерарові налагодити в монастирі лікування поранених і хворих хрестоносців. Четверо рицарів погодились допомагати йому. Вони дали чернечі обітниці бідності, послуху й цноти і вбрались у чорні суконні плащі бенедиктинців з нашитим на грудях білим восьмиконечним хрестом (бо саме вісім благ чекали на праведників у раю). Незабаром у назві госпіталю грецький святий поступився місцем Іоаннові Хрестителю, На початку 1113 року спеціальною буллою папи Пасхалія II рицарі-монахи були визнані як «Орден вершників-госпітальєрів св. Іоанна Єрусалимського». Відтоді їхні мантії стали червоними, нашиті ж на них хрести залишились білими.
Рицарі храму
Тамплієри, навпаки, носили білі мантії з червоним хрестом. Це право надав їм папа Євгеній III під час першого засідання великого капітулу ордену в Парижі 1147 року. А заснували цей орден 1119 року дев’ятеро хрестоносців на чолі з Гуго де Пайєном, небагатим уродженцем Шампані.
Все, що відомо нині про тамплієрів, поділяється на дві нерівні частини. Більшість фактів характеризує зовнішній бік їх діяльності — поведінку, політику тощо, і це не стільки факти, скільки їх інтерпретація тими, хто мав з тамплієрами справу. І зовсім небагато інформації залишилось про суть та причини саме такої поведінки й політики. Про цей бік буття тамплієрів знали лише втаємничені.
Повна назва ордену — «Бідні рицарі Христа й Соломонового храму». Французькою мовою «храм» — «temple», звідси «templiers». Головна резиденція ордену знаходилася з південного боку палацу єрусалимських королів, там, де він змикається з церквою Святого Гробу. Раніше церква була мечеттю аль-Акса, араби звели її на місці, де, за переданням, стояв храм царя Соломона. Головним завданням храмовників, а згодом орденів госпітальєрів і тевтонів (останній було засновано під час третього хрестового походу) вважались оборона та розширення християнських держав на Сході, боротьба з мусульманами, замирення місцевого населення.
Військова діяльність
Рицарі в червоних і білих мантіях — госпітальєри і тамплієри — супроводжували прочан, відколи ті стали прибувати в порти Палестини. На шляхах до святинь на відстані денного переходу знаходились застави, де троє-четверо рицарів переймали і паломницькі гурти й вели їх далі. Госпітальєри, як і раніше, забезпечували гостей житлом, годували й лікували, а коли треба було — то й ховали їх. Але невдовзі харитативна діяльність відійшла на задній план. Вже за другого великого магістра Раймунда де П’юї орден став переважно військово-рицарським об’єднанням; звідси й слово «вершники» в назві.
Казарми рицарів обох орденів були мало не в кожному місті. Башти їхніх фортець височіли в усіх стратегічно важливих пунктах хрестоносних держав від Едеси до Синаю. Однією з кращих була цитадель госпітальєрів Крак де Шевальє на відрогах Лівану площею два з половиною гектара. Вона була оперезана подвійними стінами циклопічної кладки (руїни їх збереглися донині) й убезпечена видовбаним у скелі ровом. Тут міг поміститися двохтисячний гарнізон. З 1110 по 1271 рік Крак де Шевальє 13 разів облягали сарацини, і 12 разів фортеця витримувала облогу.
Цитадель Маргат, передана госпітальєрам 1186 року, була ще більшою. Вона розмістилась на 4 гектарах, мала підземне водосховище і стільки запасів, що гарнізон міг витримати п’ятирічну облогу. Маргат піддалась лише 1285 року: підривники султана Калауна здійснили підкоп під її головну башту.
Коли 1128 року на соборі у Труа затверджувався перший статут тамплієрів, його керівник, ідеолог другого хрестового походу Бернар Клервоський склав панегірик «На славу нового воїнства». Тамплієри — ченці за духом, бійці за зброєю, писав автор. Світський рицар випещений, розчепурений, марнославний; тамплієра же не обходить зовнішнє, показне: він діяльно служить Богу. Тамплієри згуртовані й дисципліновані, діють не за власним розсудом, але згідно з наказом.
Ще 1150 року тамплієрам як «найхоробрішим та найдосвідченішим у воїнській справі» було віддано в Палестині фортецю Газа, двома роками пізніше — Тортозу в Тріполі, згодом — цитаделі Торон де Шевальє, Бет Жибелін. Вони як ударний загін 1151 року брали участь у штурмі Аскалона і майже всі загинули.
Воїнська мужність орденських рицарів незаперечна, хоча й вони, бувало, зазнавали поразок. Під час третього хрестового походу один з його учасників, англійський король Річард Левове Серце продав тамплієрам за 100 тисяч безантів відвойований ним у Візантії острів Кипр, Роком пізніше там спалахнуло найбільше за всю історію хрестоносного руху повстання місцевих жителів. З його придушенням тамплієри не впорались і продали це володіння єрусалимському королю Гі де Лузиньяну.
Ієрархія та обітниці
Військовим цілям хрестоносців мала служити передусім ієрархічна побудова духовно-рицарських орденів. Вони були суворо централізовані. На чолі ордену стояв великий магістр (у тевтонів — гросмейстер). Далі йшли провінціали, бальї, пресептори, командори тощо. Начальники всіх рангів складали раду — генеральний капітул. Великого магістра обирала колегія виборців, і він обіймав свою посаду пожиттєво. В ордені панувала сувора військова дисципліна; кожен рицар беззаперечно підкорявся вищому за званням. Це надавало орденським загонам силу пущеної вправною рукою стріли. Можливо, саме заради такого ефекту рицарі й складали чернечі обітниці послуху, цноти та бідності.
Щоправда, бідність тамплієрів виглядала своєрідно. Якщо один з параграфів їхнього статуту наказував двом рицарям їсти з однієї миски, то інший вимагав від кожного мати трьох коней. Заборонялось полювати з соколами, грати в кості, співати світських пісень, гучно сміятись, вести зайві розмови. Порушники карались і штрафувались (регламентації різного роду покарань відводилось 40 параграфів статуту).
Найчастіше, звичайно, порушувалась обітниця цноти. Тамплієри, зокрема, розуміли її двозначно. Заборона брати шлюб визнавалась ними беззаперечно, що ж до позашлюбних зв’язків із жінками, то, казали вони, «захисники Соломонового храму можуть дозволити собі втіхи, оспівані цим мудрим царем».
Рицар, вступаючи до ордену, зрікався прав на пристрасті та власну волю, на сім’ю й дітей, на маєток і місце у світському суспільстві. Але натомість він ставав членом могутньої корпорації з цілями глобального масштабу. І якщо в майбутньому ордени, особливо храмовників, набули величезного значення і впливу, це пояснюється не в останню чергу додержанням рицарями своїх обітниць. Як-то кажуть, спочатку вони працювали на свою славу, а згодом слава почала працювати на них.
Привілеї та зловживання
Духовно-рицарські ордени підкорялися лише Риму, обминаючи місцеву як світську, так і церковну владу. Вони не платили ні десятини, ні інших податків, навпаки — всі церковні ієрархи, з папою включно, щороку давали їм «дотації». Ніхто не мав права вимагати від братів васальної присяги. Жоден монарх не міг втручатися в їхні справи — ні судити, ні віднімати здобич, ні секвеструвати (заборонити право) володіння. Привілеї тамплієрів було зафіксовано 1139 року в спеціальній буллі папи Інокентія II, і всі його наступники їх підтверджували. Приблизно такі ж права дістали 1154 року госпітальєри, а згодом тевтони.
Ці привілеї на ті часи були настільки щедрі, що самі по собі викликали роздратування й заздрість. Тим більше, що ордени зловживали ними. Наприклад, капелани госпітальєрів відправляли релігійні обряди навіть у містах, що перебували під інтердиктом, тобто в стані відлучення від церкви. Посварившись з єрусалимським патріархом Фуше Ангулемським, ті ж госпітальєри під час його проповідей у церкві Гробу дзвонили в усі свої дзвони, аби його заглушити, а якось навіть здійснили напад на цей храм.
Військова діяльність храмовників та госпітальєрів спочатку не сягала за межі Святої землі, проте нові інтереси з часом повернули їх на європейський континент. Почалося з судноплавства. З плином часу рицарі стали не тільки зустрічати, а й перевозити прочан з європейських портів, а згодом самі почали будувати судна. Врешті-решт їм було заборонено перевозити більше 1500 прочан і будувати більше двох суден на рік.
Госпітальєри спеціалізувались на придбанні нерухомого майна. Вже за кількадесят років після створення орден володів сотнями поселень, виноградниками, млинами, земельними угіддями на Сході й Заході. До орденських маєтків належали десятки тисяч кріпаків.
Тамплієри ж віддавали перевагу грошовим операціям. Невдовзі орден став мовби міжнародним банком з відділеннями в усіх столицях Європи й на Близькому Сході. Коли під час підготовки до другого хрестового походу королю Франції відмовили генуезькі та пізанські банкіри, він звернувся до великого магістра тамплієрів Ебрара де Барра, і той надіслав необхідну суму. Навіть папи були їхніми клієнтами. Тамплієри давали гроші в борг під заставу землі й цінностей, брали на зберігання золото, здійснювали операції з дарчими грамотами й заповітами.
Діючи на одній території, госпітальєри і храмовники часто конкурували, а іноді навіть ворогували між собою. Якось грспітальєри в одному порту перебили майже всіх храмовників. Папа Григорій IX докоряв орденським рицарям за те, що вони не захищають Святу землю, виконуючи тим свій обов’язок, а тільки цьому заважають, вчиняючи чвари через який-небудь млин. Один тогочасний автор писав про обидва ордени, що вони є терпіти не можуть один одного. Причина цього — жадоба до земних благ. Що набуває один орден, викликає заздрість у другого. Кожен окремий член ордену, за їх словами, відмовився від будь-якого власного майна, зате вони хочуть мати все для всіх».
«Милосердя і знання» було гаслом тамплієрів. Однак фінансові зобов’язання заступали, було, обов’язок милосердя. Про це свідчить один епізод часів відвоювання мусульманами Єрусалима.
Коли 2 жовтня 1187 року це місто підкорилося Салах ад-Дину (Саладину), він повівся гуманно. Не було ані крові, ані руйнувань. Християнам дозволялось протягом 40 днів виїхати, сплативши викуп: за чоловіка — 10 золотих, за жінку — 5, за дитину — 1. Але близько 20 тисяч бідняків не мали таких грошей і звернулись по допомогу до тамплієрів та госпітальєрів. І ті відмовили! Вони, мовляв, не мають права розпоряджатися чужими грошима, відданими їм на зберігання. Тільки загроза бунту примусила їх змінити рішення й оплатити свободу семи тисяч чоловік. Решту було продано в рабство.
А десятьма роками пізніше єпископ Сайди звинуватив тамплієрів у тому, що вони не повернули єпископу Тиверіадському 1300 безантів і різне майно, теж віддане їм на зберігання.
«Диверсія» короля Філіпа
І все-таки, мабуть, реноме тамплієрів як банкірів було досить високе, бо коли 18 травня 1291 року хрестоносці залишили Сен-Жан д’Акр, останній свій оплот на Сході, і повернулись до Європи, король Франції Філіп IV Красивий віддав їм на зберігання у їхній паризькій резиденції Тампль не абищо, а всю державну скарбницю.
Метою життя цього монарха була велич Франції. Він топив у крові будь-які заворушення й заколоти і таким чином підкорив бунтівних баронів. Звільнився від васальних обов’язків щодо Англії, відвоювавши в неї Аквитанію на французькому атлантичному узбережжі. Успішно боровся з папством: наклав податок на церкву, втручався в рішення соборів, примусив перенести святий престол з Рима до Авіньйона. Прибрав до рук безліч капіталів — але грошей йому все-таки бракувало. Тамплієри ж — він знав — володіють незліченними скарбами, але Франція не може з них скористатись, бо орден екстериторіальний. То чому б йому, королю, не стати рицарем ордену, а з часом і його великим магістром?
І король звернувся до Жака де Моле. Але той відмовив — з тієї причини, що за статутом монарх не може бути водночас і королем, і командором.
Філіп змовчав, але перевіз скарбницю з Тампля в Лувр. А про орден у народі пішли чутки: що наживаються на голоді, торгуючи зерном; що продали мусульманам Гроб Господень; що богохульники й христопродавці, чародії і содоміти. Власне, такі чутки ходили завжди, але саме тепер король зажадав від храмовників покласти їм край і заради честі та інтересів ордену провести слідство. 140 мешканців Тампля були заарештовані, згодом були репресовані й інші орденські осередки. Невдовзі діяльність ордену було заборонено по всій Європі.
Відповіді на запитання
Судді тамплієрів були небезсторонні, бо заздрісні й корисливі. Їх прокурори — ортодоксальні інквізитори. Адвокатів у суді інквізиції не водилося. Якби ж такий сміливець і знайшовся — однаково тамплієрів міг захищати лише той, хто знався на таємній науці. Однак завіса над езотеричними (таємними) знаннями відхилилася для загалу тільки останніми роками.
Але якби в них з’явився обізнаний адвокат, спочатку він міг би зацитувати віршований роман німецького поета Вольфрама фон Ешенбаха «Парсифаль», закінчений 1210 року, тобто задовго до процесу. Дія роману відбувається в Європі, на Сході та в ідеальному просторі. Герой — рицар Парсифаль на шляху самовдосконалення шукає королівство святого Грааля. Грааль — поширений за Середньовіччя символ небесного блаженства у вигляді або каменя, який впав на землю ще за часів царя Соломона, або чаші з кров’ю Ісуса Христа — чаші причастя. Королівство Грааля — не конкретне місце з географічними координатами. Воно всюди, де сповідують доброту й справедливість, скромність і мужність — душевні риси, що їх і досі називають рицарськими чеснотами. Ці чесноти мають свою ієрархію. Парсифаль, не знаючи, що доброта й співчуття вищі за доблесть і мужність, на довгі роки видаляється з королівства. А охороняють Грааль (в Ешенбаха це — камінь) «храмовники, чи тамплієри, рицарі Христової віри».
У своїй фортеці в Газі храмовники зберігали, разом зі святим списом та іншими реліквіями, смарагдово-зелену прозору чашу на золотих ніжках у формі левових лап, здобуту при підкоренні Цезареї. Вони були впевнені, що то і є чаша Грааля з невидимою Христовою кров’ю і що вони покликані її зберігати.
Щоб втілити в життя свій таємний девіз «Будувати себе, будувати храм, будувати державу», тамплієри потребували влади, владу ж давало золото. Ось чому вони збирали скарби. Проте шляхетну мету заступили собою нешляхетні засоби її досягнення. Об цей поріг спіткалися всі, хто намагався збудувати на землі царство Боже. Певно, таке завдання взагалі не під силу жодним людським спільнотам, і будувати «царство Боже на Землі» спроможна лише кожна окрема людина у своїй душі...
Тамплієри були християнами, хоча зналися й на гнозисі, за яким Бог — це Дух, що пробував у всьому. Але тактики вони вчилися в асасинів з їх абсолютною зневагою до моральних засад. Потрапивши в полон, рицар у разі потреби міг зректися хреста. Зробити це йому було нелегко, тому й умовляв він себе заздалегідь, що розп’яття чи ікона — шматок дерева, а Бог як жив, так і житиме в його душі.
Статуя, що видавалась слідчим інквізиції ідолом з котячою головою, якому нібито тамплієри поклонялись, мала назву Бафомет (після засудження тамплієрів інквізиція знищила всі зображення Бафомета); її призначенням було забезпечувати реалізацію їх устремлінь. Саме слово виникло як результат своєрідного кабалістичного прийому «нотарикон». Кожна літера у складі слова розвивається в самостійне слово, яке з цієї літери починається, або нові слова починаються з початкових літер слів у якійсь фразі. Так, латинська фраза «Templi omnium hominum pacis abbas» перекладається як «Абат храму миру всіх людей». Слово Ba-p-h-o-met, розшифроване кабалістично (справа наліво), являє собою перші (а інколи дві-три) літери слів з цієї фрази. Бафомет правив за символ упорядкування вольових імпульсів усіх ланок ієрархічного ланцюга, тобто, за уявленням тамплієрів, служив для передання енергії кожного рицаря до «абата». Певно, саме сконцентрована в Бафометі енергія додала сил Жаку де Моле перед смертю, перелилася у його прокляття ворогам ордену...
Перейшовши до обвинувачення в содомії, адвокат скрушно похитав би головою. Ніде правди діти — було, як і в багатьох закритих чоловічих колективах. Отож «содомітським» цей орден був не більше, ніж будь-який інший. Частіше обітниця цноти порушувалась через жінок. Літературний образ тамплієра створено у романі Вальтера Скотта «Айвенго» (Бріан де Буагільбер) і в романі нашого сучасника, польського письменника Ярослава Івашкевича «Червоні щити» (князь Генрік Сандомирський, між іншим, історична особа, роки життя 1127—1166). Обидва закохуються в єврейок, що, за статутом тамплієрів, — майже смертний гріх...
Утім, тамплієри відзначались віротерпимістю. Цікаву історію щодо цього розповідає їхній сучасник Усам ібн Мункиз у «Книзі повчання». Буваючи в Єрусалимі, він, попри те, що був мусульманином, заходив помолитись в одну з каплиць церкви Гробу (колишню мечеть аль-Акса).
«Коли я заходив у мечеть, а там жили храмовники — мої друзі, — вони надавали мені для молитви маленьку мечеть. Одного разу я ввійшов туди, сказав «Аллах акбар» і почав молитись. (Як і годиться мусульманинові, обернувшись у бік Мекки, тобто на південь.) Якийсь франк увірвався до мене, повернув обличчям на схід і крикнув: «Молись так!» До нього кинулись кілька храмовників, відтягли його від мене, і я знов став молитись. Однак той франк знов кинувся на мене... Храмовники знову вбігли й відтягли франка. Вони вибачились переді мною й сказали: «Це чужоземець, він приїхав днями з франкських земель і ніколи не бачив, щоб хто-небудь молився інакше як обличчям на схід».
А проте один смертний гріх у тамплієрів таки був. Їх невимовна гординя впадала у вічі всім сучасникам. Якось Річард Левове Серце, почувши від одного священика заклик покаятись у гріхах, відповів йому: «Ти радиш мені зректися моїх трьох дочок — гордині, жадібності й розбещеності. Ну що ж, я віддаю їх більш гідним: мою гординю — тамплієрам, мою жадібність — цистерціанцям і мою розбещеність — попам». То була гординя втаємничених — людей, які знають більше від інших. Гординя особливо непростима, бо ж рицар несе хрест саме заради «інших». Те, що цей гріх пристав до тамплієрів, — скоріш за все, результат їхньої невдалої, кажучи по-сучасному, кадрової політики. Бути рицарем духовного ордену швидко стало в Європі престижним і вигідним. Але першою і категоричною вимогою для претендента було благородне походження. Отож і зібралось в ордені гоноровите дворянство. Таких, як згадані вище тафури, без обітниці бідні й послушні, не прийняли б до ордену. Не прийняли б нікого з місцевих релігійних братств на території Палестини, що складалися з городян та ремісників одного етнічного походження. З орденами їх пов’язували васальні стосунки. В Акрі, наприклад, існували італійські братства Пізанців та св. Духа, іспанське — св. Якова, англійське — короля Едварда Сповідника. На час перебування в Палестині до братств долучались земляки — пілігрими й купці. Але благородними й знатними ці люди не були — отож і не могли стати членами ордену.
І останнє питання щодо різниці в долях обох орденів. Рицарі-госпітальєри, на відміну від втаємничених у гнозис храмовників, займалися в основному практичною діяльністю. Вони в порівнянні з тамплієрами нагадують тих євангельських «бідних духом, що їм належить Царство Небесне». Тому, мабуть, орден Іоанна Єрусалимського існує й досі.
Справа № 103514
Арешти за цією справою почалися в Москві в ніч з 10 на 11 вересня 1930 р., а вже 9 січня наступного року помічник начальника 1-го відділення Секретного відділу ОДПУ підписав акт обвинувачення. В ньому стверджувалось існування анархо-містичної контрреволюційної організації «Орден Світла», гілки давнього рицарського ордену тамплієрів. Члени ордену називали себе рицарями, об’єднувались у гуртки-загони, вивчали містичну літературу й, на думку гебістів, готували антирадянський переворот. Орден Світла ставив собі за мету «боротьбу з радвладою як владою сатани». Це робилось, як визначило ДПУ, «шляхом протидії та шкідництва радвладі на колгоспному фронті, серед радустанов та підприємств». Нижче, правда, уточнювалось, що «підривна робота» являла собою «спроби євангельської пропаганди серед селянської маси», а також сімейні вечірки, де «шляхом знайомства з містичними творами, оповідання казок, читання доповідей, через співи й музику здійснювалась обробка в анархо-містичному дусі намічених для вербування до орденських гуртків осіб». Гуртківці також влаштовували платні вечори, кошти від яких ішли на потреби музею Кропоткіна й на допомогу ув’язненим та засланим анархістам. Орден мав і дочірні (як тут не згадати слово «васальні») організації: «Храм мистецтв» — об’єднання артистичної та художньої інтелігенції (саме її силами влаштовувались «платні вечори»), а також гуртки в Нижньому Новгороді й на Північному Кавказі. Серед «змовників» були перекладачі, літератори, викладачі вузів, продавці книг і розповсюджувачі видань «Союздруку», друкарки, стенографістки, артисти, художники, домогосподарки.
На зустрічах гуртківців проводились бесіди про самовиховання, боротьбу з власними недоліками, необхідність оволодіння знаннями й майстерністю в обраній сфері діяльності, щоб через неї змінювати на краще своє оточення.
Вироки було винесено порівняно м’які: 3—5 років таборів чи заслання, примусова праця на Біломорканалі. Не слід забувати, що репресивна машина тоді лише набирала обертів і що кількома роками пізніше «радянські тамплієри» так легко не відбулися б.
Але вражає інше. Віддалені в часі й просторі від хрестових походів інтелігенти, тобто аристократи не крові, а духу, обрали собі за приклад не кого-небудь, а тамплієрів! Мабуть, їхня ідеологія зведення всесвітнього храму духовності становила гідну противагу брутально-матеріалістичній ідеології більшовизму.
Якщо так, то вирок, винесений орденові рицарів Храму більш як 600 років тому, був-таки несправедливий і справа підлягає перегляду. Католицька церква реабілітувала засуджених колись інквізицією Жанну д’Арк і Галілео Галілея. Може, черга колись дійде й до тамплієрів.
Людина і світ. — 1996. — №9. — С.34-39.
Рита ЛОГИНОВА
