Християнська місія для ромів Закарпаття: вудка замість риби
Щоб змінити своє ставлення до ромів, треба прийти до них з миром. Але чи налаштовані вони на наш «мир»?
Нещодавно їхала в приміському автобусі. На місце, що звільнилося поруч зі мною, сіла молода мати-циганка з двома дітьми. Немовля тримала на руках, а трирічний малюк примостився поруч. Циганка розгублено дивилася у вікно, не впізнаючи місцевість, а чорноокий старшенький роздивлявся мене. Я посміхнулася. В очах дитини сяйнула радість. У відповідь він щасливо і голосно засміявся. Ми б іще довго гралися в «роздивляння», якби мама не зупинила сина. Втомлено, але суворо, щось сказала по-своєму. Малюк замовк і сховався за матір. Але ненадовго. З-за її плеча знову блиснули до мене його чорні, як намистинки, очі. Хлопча світилося. Я йому подобалась. Циганка наполегливо й таки втомлено зупинила гру дитини. Потім подивилася на мене, зніяковіло посміхнулася… і вибачилась.
Мені стало незручно. Пробачити за що? За те, що білошкіра «пані» приділила увагу її синові? В мене раптом виникло бажання сказати їй що-небудь втішне, гарне, щось відповісти, але подивилася на десятки очей, які гидливо розглядали неохайну пасажирку… і відвернулася до вікна. Що мені їй сказати? Що вони такі самі люди, як і ми? Що проблема не в них, а в нас у ставленні до них? Що давно вже час будувати мости розуміння і міркувати, як на взаємоповазі ділити одну територію, де живемо. Бо ми разом народилися на цій землі. Просто нам пощастило більше. А що ще? Що взагалі можу сказати цій зовсім юній циганці в перевантаженому людьми автобусі? Ні-чо-го…
Цигани. В роки війни гітлерівська політика була спрямована на їх знищення. Стереотипне мислення багатьох «білошкірих» прирекло ромів на переслідування і фізичні розправи. Зараз, їх м’яко забули, викреслили, як соціально непродуктивну націю. А вони живуть. За своїми, зрозумілими тільки їм законами. У них своя мова, культура, традиції. Своя, особлива самобутня історія, до якої усім байдуже. А жаль…
Хто ж вони, роми?
Цигани – нащадки вихідців з Індії, з острова Ци і узбережжя річки Ганг. На циганському національному прапорі є колесо, підкова, зорі і місяць. Колесо символізує дорогу, підкова – коня. А зорі й місяць – кочівний спосіб життя. Прийнята назва – ром, рома, сінті, мануш (люди). На політичному рівні для всіх європейських циган використовується «рома» (від анг. Roms, Romanies). Міжнародний день ромів започатковано конгресом циган усього світу, що відбувся 8 квітня 1971 року і зібрав представників з 30 країн.
Перша згадка про циган в Україні датується 1501 роком, коли циганський барон Василь отримав охоронну грамоту від литовського князя Олександра Казимировича.
Чисельність циганських спільнот в Україні складає 47, 6 тис. чоловік, але ромські громадські організації називають кількість від 150 до 400 тисяч. Найбільшими місцями компактного поселення циган є: Закарпатська (до 30% український ромів), Одеська, Полтавська, Черкаська, Донецька, Дніпропетровська, Харківська та Чернігівська області.
Закарпатські циганські будні
На Закарпатті можна зустріти невеликі циганські поселення, основною складовою частиною яких є жінки та діти. Живуть вони в умовах, далеких від цивілізованих, за суворими законами табору. Організована благодійна робота в деяких циганських поселеннях допомогла їм вчитися жити в суспільстві відкрито і вільно.
«Бідні люди, які потребують допомоги, — ділиться враженнями керівник соціальних проектів і директор Медичної мобільної клініки Асоціації «Еммануїл» Галина Кучер. — Духовний стан і жебрацьке існування деяких ромських поселень викликають співчуття. Важко стримати емоції, коли бачиш напівголодних дітей і дорослих, що взимку носять легкий одяг і діряве взуття, мають майже непридатні для нормального життя будинки. В багатьох дітей хронічні захворювання. Відразу виникають питання: що робити? Як допомогти? З чого почати?»
«Якщо ви думаєте, що погано живете, то навідайте дві-три циганські родини в Ужгородському або Свалявському районах, – каже Ірина Глушкова, яка певний час працювала на Закарпатті, знімаючи фільм про життя в циганському таборі. — Маленький хлівець, такий собі дім в одну кімнату, де мешкають 14 людей без належних санітарних умов, необхідної їжі, одягу, ліків — це типова картина».
Для боротьби з бідністю і безграмотністю ромів у кількох таборах Закарпаття започатковано соціально-благодійну роботу, ініціатором якої стала Асоціація «Емануїл» в співробітництві з міжнародною організацією «Orphan’s Promise» («Обітниця сироті»). Небайдужі люди організували навчання ромських дітей у «Школі життя», на базі якої проходить вже відома в Україні факультативна програма із загальноосвітніх шкіл «Життя в долонях». Також триває будівництво та реконструкція помешкань для найбідніших ромських родин, у багатьох з яких виховують дітей-інвалідів. Кілька років поспіль проходять безкоштовні медичні обстеження. Побудована лазня з кімнатою для перукарні, з’явилась свердловина для поливу городів, почалось будівництво дитячого спортивного майданчика в селищі Середнє.
Хочеш їсти — працюй
Ще один благодійний проект – це сільськогосподарська програма “Їжа на кожний день”. Перші кроки в цьому регіоні стали дуже ризикованими, враховуючи клімат, стан ґрунту, а також обережність самих ромів. Кияни організували навчання циган землеробського ремеслу, допомогли в обробці землі, купили насіння та знаряддя праці. Минуло три роки, і перед нами розкинулися засаджені колись цілинні землі.
«Я зі своєю сім’єю пережила цю зиму не голодуючи, — каже молода бабуся і мама великої родини Анна Сурмай з села Середнє. — У нас трохи не вистачило картоплі. Зате можу похвалитися зимовими заготівлями — у нас ще багато банок з маринованими овочами. Це перший рік, коли ми не бідували». На питання чи буде Аня знову садити город, співрозмовниця здивувалася: «Звичайно! Тільки вже в два рази більше! У мене діти й онуки їли цілісіньку зиму! Вся моя велика родина налаштована працювати на землі. Ви ж розумієте — ми цього ніколи не робили ... »
Інтеграція циган в соціум, звичайно, залежить насамперед від їх зусиль. З іншого боку, проблема бідності одного з найчисленніших національних меншин України — це потужний виклик.
Кампанія на підтримку ромів розгортається. Проект «Їжа на кожний день» надихнув багатьох повірити в зміни. Минулого року колись занедбані землі зацвіли картопляним цвітом. Правда, тоді масового ентузіазму серед ромів не спостерігалося, тільки декілька сімей зважилися посадити городи. Зараз кількість охочих працювати на землі зросла.
Цієї весни обробили більше двадцяти гектарів, для порівняння — в минулому році тільки чотири гектари землі. В цьому році працюють на своїх городах 164 сім’ї, минулорічного сезону – 44 родини. Географія проекту збільшилася майже в два рази – з семи до тринадцяти сіл. В цілому, в сім’ях-ентузіастах нараховується близько 1000 дітей. Але проблеми залишаються. І найголовніша – фінансова. Ще потрібні гроші на інструменти, знаряддя праці, банки для консервування овочів на зиму. Потрібні волонтери.
«Нелюбов до циган» народжує багатьох послідовників. Якщо запитати про суть ненависті до цього народу, багато хто посилається на проблему в їх безграмотності, занедбаності, схильності до крадіжок та продажу наркотиків. Гидливість по відношенню до ромів не вирішує проблему, а тільки посилює її. Багато волонтерів, які вже не один рік працюють в циганських таборах Закарпаття, розповідають про те, що самі відчували настороженість. До тих пір, коли ще не увійшли до їх будинків, де без батьків (які в цей час шукають будь-яку можливість прогодувати родину) знаходяться малолітні діти, часто з незагоєними ранами від колишніх опіків і отриманих травм, голодні, роздягнені, хворі. І «нелюбов» проходила безслідно.
* * *
… Я вийшла з переповненого автобуса, а мале циганча зайняло моє місце. Вже на вулиці я озирнулася і побачила у замурзаному вікні ті ж самі очі-намистинки. Я посміхнулася і махнула дитині рукою. Автобус поїхав. Я пішла далі…
З того часу, як стала брати участь в проектах допомоги ромам, моє життя змінилося. Я перестала сприймати циган стереотипно. Спокійно заходжу до їхніх будинків, тримаю їх дітей на руках, знаходжу з ними спільну мову. Вже більше десяти років маю за подругу талановиту, відкриту для оточення, щиросердну представницю ромського народу, яка є дружиною пастора їх, ромської церкви. Це подружжя було найближчим до мене у скрутні часи. Тому, що відчувають цей світ по-іншому. Розуміють його по-іншому. Думаю, десь на глибинному рівні несуть скорботу і біль свого народу. Тому і співчувати можуть, і плакати, і радіти щиро. Від душі…
Леся МАРИНЕНКО
