Як зберегти таємницю сповіді і захистити потерпілих від насильства

16 січня, 09:00
Богослов'я
о. Ганс Цолльнер - фото 1
о. Ганс Цолльнер
Джерело фото: www.vaticannews.va
Нещодавний звіт щодо виявлених випадків сексуального насильства над неповнолітніми у Католицькій Церкві Франції вкотре підняв питання, яке уже виникало після публікацій подібних звітів в Австралії, Ірландії, Сполучених Штатах та інших країнах. Чи не мало би бути обов’язком для священника, який дізнався під час сповіді про такий випадок, зголосити інформацію до відповідних світських органів влади?

о. Ганс Цолльнер

Хоча Католицька Церква не посягає на те, щоб її закони були понад державними законами, все ж спроби порушити таємницю сповіді заторкують фундаментальні питання свободи релігії та совісті. Окрім того, немає жодних переконливих доказів того, що порушення таємниці сповіді у випадках, коли каянник зізнається у вчиненні сексуального насилля щодо неповнолітнього, допоможе запобігти таким злочинам.

Як сказав архиєпископ Ерік де Мулен-Бофор, президент Конференції єпископів Франції, після оприлюднення французького звіту: «Потрібно узгодити природу сповіді з необхідністю захистити дітей». Це нелегко, коли емоційно дискусія є настільки насиченою і коли в Католицькій Церкві є також чимале нерозуміння природи сповіді.

Канон 983 § 1 Кодексу канонічного права Католицької Церкви дає чітке визначення «таємниці сповіді»: «Таємниця сповіді є непорушною; тому духівнику в строгий спосіб забороняється видавати каянника словами, чи в інший спосіб незалежно від причин» (у Кодексі канонів Східних Церков є відповідник цьому канону - канон 733 §1: "Таємниця сповіді є непорушною, тому сповідник повинен пильно берегтись, щоб ні словом, ні знаком, ні жодним чином, чи з будь-якої причини не зрадив каянника" — зауваження ред.). Священник не може порушити таємницю сповіді, щоб врятувати своє життя, захистити своє добре ім’я, врятувати життя іншого чи у такий спосіб допомогти правосуддю. Священники, які порушують таємницю сповіді, автоматично відлучаються від Церкви.

Дотримання цілковитої таємниці сповіді пояснює, чому люди можуть вільно говорити на сповіді ті речі, які більше ніде не сказали б. Проте, у тому, що Церква наполягає дотримуватися недоторканності таємниці сповіді, дехто вбачає підтвердження того, що вона не ставить безпеку та благополуччя своїх дітей на перше місце. Часом припускають, що особи, які вчинили сексуальне насильство щодо неповнолітніх, можуть зізнатися у цьому, отримати прощення, розгрішення, а потім продовжувати насильство без будь-яких наслідків.

Правдою є те, що деякі жертви жорстокого поводження зазнавали грумінгу або насильства, або і того, й іншого, під час Таїнства Сповіді – і це є серйозним злочином згідно з канонічним правом Католицької Церкви. Правдою є також те, що протягом століть священників катували та піддавали мученицькій смерті через те, що вони відмовлялися порушити таємницю сповіді на вимогу жорстоких режимів. Суперечка щодо таємниці сповіді є надзвичайно насиченою емоційно з обох сторін, ще й тому, що вона стосується дуже чутливих питань, таких як сором, конфіденційність та особиста відповідальність.

Можливо, тут варто зробити деякі уточнення та розмежування. По-перше, ті, хто говорить під час сповіді про випадки сексуального зловживання, можуть бути кривдниками або жертвами насильства, або людьми, які дізналися про насильство, вчинене кимось іншим. В кожному з цих трьох випадків зловживання могло статися багато років чи навіть десятиліття тому, або ж воно все ще триває. Також є деякі глибинні уявлення про сповідь, які просто не відповідають дійсності. За винятком тюремних капеланів, священники навряд чи коли-небудь почують в рамках сповіді зізнання у злочині від винуватця сексуального насильства над дітьми. Лише один священник розповів мені, що чув під час сповіді зізнання злочинця – і це зізнання сталося лише один раз.

Також існує думка, що католики часто сповідаються. Насправді, сьогодні часто важко знайти місце, навіть у містах, де сповідь може бути вислухана (очевидно мова про дійсність Західної Європи - ред.). І багато хто не усвідомлює, що священник, як правило, не знає людину в сповідальниці, і не може змусити когось розкрити свою особу. Саме тому, що анонімність каянника гарантована, люди приступають до сповіді. Якщо порушити цю таємницю, є ризик, що до сповіді почне приступати дуже мало людей, а тим паче — жоден злочинець, якому загрожує арешт. У випадку, якщо каянник випадково чи за власним бажанням пішов сповідатися до священника, який його знає, найімовірніше він взагалі не зізнається у зловживанні або ж замаскує свій злочин за завуальованими фразами.

Ті, хто хоче скасувати дотримання таємниці сповіді у випадках зізнань у жорстокому поводженні з дітьми чи інших тяжких злочинах, стверджують, що священник, який дізнається про насильство, має обов’язок повідомити про це відповідним органам влади, подібно тому, як до цього зобов’язані лікарі, психотерапевти чи інші спеціалісти. Чинне законодавство щодо обов’язку зголошення у поліцію випадків насилля щодо неповнолітніх у різних країнах і навіть у межах штатів однієї країни може бути різним. Часто законодавство може залишати певний простір для рішення щодо того, за яких обставин і кому особа, яка дізналася про зловживання, повинна це повідомити. Одна жінка, яка постраждала від сексуального насилля з боку духовенства в дитячому віці, якось сказала мені, що багато жертв зловживань мають відчуття провини за те, що сталося, і через те їм надзвичайно важко почати про це говорити. Вона сказала, що якщо ми більше не зможемо бути абсолютно впевненими у тому, що сказане на сповіді, залишається конфіденційним, тоді одне з небагатьох місць, де постраждалий міг би почати говорити про пережите насильство, може бути втраченим.

Щодо відпущення – прощення гріхів – цей крок є пов’язаний з виконанням умов дійсної сповіді: щирого каяття, чіткого визнання гріха, адекватної покути та направлення за гріх. Сповідник не може давати відпущення, якщо є сумніви щодо того, що будь-яка із вище перелічених умов не була виконана. Іншими словами, якщо хтось зізнається у насильстві, проте не виявить ознак щирого каяття та бажання відшкодувати заподіяну шкоду, сповідник повинен відмовити у відпущенні гріхів. Проте, згідно з навчанням Церкви, таємниця сповіді не може бути порушена також у випадку, коли кривдник не виконує умов доброї сповіді і не отримує відпущення гріхів. Саме тому ректор семінарії не має права слухати сповідь семінариста, щоб потім мати змогу вільно висловлюватися і не бути скомпрометованим зобов’язаннями таємниці сповіді під час обговорень, чи кандидат гідний бути висвяченим.

Хоча відповідно до канонічного права відпущення гріхів не може даватися на умові, що каянник повідомить про злочин до поліції, все ж сповідник повинен зробити усе, що в його силах для того, щоб переконати винного взяти відповідальність за те, що він чи вона вчинили. Це включає також спробу зустрітися з ним поза межами сповідальниці, коли священник може запропонувати злочинцю ще раз поговорити про вчинений злочин і закликати його здатися правосуддю. Подібним чином, якщо постраждалий приходить на сповідь, сповідник може запропонувати йому зустрітися поза сповідальницею або ж запропонувати підтримку та подальший можливий супровід психотерапевтів та адвокатів.

Законодавці можуть поставити собі за мету усунути недоторканність таємниці сповіді, якщо Церква не зможе краще пояснити, що через дотримання таємниці сповіді вона справді не захищає кривдників чи інших серйозних злочинців від правосуддя, і що таємниця сповіді може навпаки бути допомогою у захисті дітей та вразливих дорослих. Якби Церква більше працювала на те, щоб допомогти сповідникам бути чуйними слухачами, а також навчити їх більш уміло інтерпретувати моральне вчення Церкви, це допомогло б побачити, що Таїнство Примирення може бути інструментом у боротьбі проти зловживань. А також вело б до кращого розуміння цього Таїнства та більшої довіри до сповідників.

Пропоную Святому Престолу розглянути можливість видання нової інструкції для сповідників. У такий спосіб можна наголосити на зобов’язанні поважати світські закони щодо зголошення про випадки сексуальних зловживань, про які священник дізнався поза межами сповідальниці, а також підтвердити збереження таємниці сповіді. Таке нагадування підкреслювало б особисту відповідальність сповідника, яка включає вимогу закликати зловмисника припинити зловживання, повідомити про свій злочин до поліції і звернутися за терапевтичною допомогою. Також за допомогою інструкції можна ще раз наголосити, що відпущення гріха сексуального зловживання не може відбутися не лише за умови відсутності щирого розкаяння, але й якщо не буде продемонстровано готовність відшкодувати заподіяну шкоду. У такий спосіб варто також нагадати, що у випадку, коли постраждалий говорить про вчинене щодо нього насильство, сповідник повинен слухати з емпатією та повагою. У такому випадку священник може запропонувати постраждалому зустрітися за межами сповідальниці і заохотити його чи її звернутися до психотерапевта чи адвоката. Необхідно забезпечити такій особі відповідний супровід, враховуючи те, що багато постраждалих, які вперше говорять про вчинене щодо них насильство, переживають тривогу, коли пригадують про те, що сталося, особливо якщо подальші дії — зголошення випадку та судовий розгляд.

Ця інструкція повинна визначати три речі. По-перше, до кого сповідники можуть звернутися за роз’ясненням і необхідними підказками щодо можливостей скерування постраждалих та інших осіб, які потребують допомоги, до відповідних фахівців, що зможуть цю допомогу надати. По-друге, яких процедур має дотримуватися сповідник, коли особа – злочинець чи постраждалий – погоджується зустрітись за межами сповіді. І по-третє, якої підготовки потребують сповідники під час початкової та поточної формації, а також який супровід можуть отримати для того, щоб вдало інтерпретувати моральні та правові принципи, які іноді нелегко погодити.

Відносини між державою, Католицькою Церквою та іншими релігійними установами у світській, ліберальній державі, творять контекст для дебатів щодо таємниці сповіді. Через жахливі факти сексуального насильства з боку духовенства і переконання Європи та Північної Америки у тому, що Церкви не змогли належним чином вирішити цю проблему, зростає відчуття, що для її вирішення має втрутитися держава. Це створило напругу між Церквою і державою, яка вимагає вмілого лавірування між повагою до правоохоронних повноважень держави та повагою до релігійної свободи. Ті, хто мають здоровий світський підхід, визнають, що у держави існує спокуса «перегнути палку», коли справа стосується релігійних спільнот, тоді ж як здорова Церква знає, як віддати цезарю цезареве.

Таємниця сповіді створює священний простір, у якому каянник має цілковиту свободу у тому, щоб викласти перед Богом усе, що має на сумлінні, і – коли справді кається у вчиненому – віднаходить прощення, примирення та зцілення. Те, що таємниця сповіді в минулому була приводом для зловживань та інших злочинів, не повинно призводити до відкидання її, як засобу благодаті. Але навколо цієї теми постають складні питання, які потрібно вирішувати з чутливістю, обґрунтованою аргументацією та в контексті взаємодовірливих відносин Церкви та держави. Можливо, настав час для Церкви надати чіткіші інструкції щодо здійснення Таїнства Примирення, щоб каянники, сповідники та ті, хто не є частиною Церкви, краще розуміли його, як місце безпеки, зцілення та справедливості.

 

Про автора: Ганс Цолльнер (Hans Zollner) ТІ, директор “Інституту антропології. Міждисциплінарні дослідження гідності людини та турботи про неї” Григоріанського університету в Римі.

Оригінал: How to save the seal of the confessional. The Tablet.

Публікується з дозволу автора.

Переклад Іванни Рудакевич за сприяння Центру гідності дитини УКУ