Константинопольський Патріархат: Церква-матір українського народу – еклезіологічний аналіз

Анотація

Основною темою дискусій серед сучасних богословів став нещодавній розкол Світового Православʼя, спричинений наданням Константинопольським Патріархом автокефалії Православній Церкві України. Зростання розбіжностей в сімʼї Православних автокефальних церков щодо автокефалії та її проголошення продовжує шкодити єдності та соборності Православʼя. Як йтиметься в цій роботі, Вселенська Патріархія бере на себе роль центру єдності Православної Церкви та церковного материнства сучасних помісних автокефальних православних церков. Вона є “Матірʼю, яка дарує народження”, і джерелом апостольської спадкоємності всіх визнаних автокефальних Церков за останні два століття. По суті, Вселенський Престол взяв на себе роль вірного охоронця Вселенських Соборів, на основі яких Вселенський Патріархат гуртує внутрішнє життя Православʼя. Як Церква-Мати, уповноважена надавати автокефалію місцевим Православним Церквам, включаючи найновішу, Православну Церкву України, вона підтверджує своє становище і внутрішнє життя Православʼя та повноваження, які їй делеговано Отцями Семи Вселенських Соборів.

Поза сумнівом, ХХІ століття буде визнано Православною Церквою як століття надзвичайного акценту на еклезіології. Лідери Православної Церкви повинні зосередити свою увагу на зростанні глобальних церковних проблем, які можна охарактеризувати як постійно існуючий виклик з часів П’ятидесятниці. Хоча фундаментальні складні питання постійного буття Церкви у перші два століття вирішувалися пізнішими Вселенськими та помісними Соборами, сучасні тлумачення рішень Вселенських соборів і застосування канонів у мінливому світі потребують особливої уваги. Розкол православ’я на Балканах, дублювання юрисдикцій у США, Канаді та Західній Європі, а також розбіжності у трактуванні першості честі Вселенського Патріархату в житті Православної Церкви є свідченнями кризи в церковній сфері. Серед цих викликів одна тема має особливе значення для існування Православної Церкви: тема автокефалії та її проголошення. Ця тема стала нагальною з моменту надання Вселенським Патріархатом Автокефалії Православній Церкви України ‒ 6 січня 2019 р. Після цього проголошення відбувся розкол у родині помісних Православних Церков на найглибшому рівні Таїнства Святої Євхаристії, що кидає виклик усталеній суті еклезіології Православної Церкви.

Однією з тем, яку рідко обговорюють православні богослови в контексті проголошення автокефалії для Православної Церкви України, є тема Церкви-Матері Вселенського Патріархату. Існує загадкове мовчання серед православних богословів стосовно терміну «Церква-Мати», не досліджується його застосування у повсякденному житті Церкви. Аби наголосити на колосальній важливості цієї теми у всезагальному бутті Православ’я, ця праця буде зосереджена на двох фундаментальних принципах: Мати-Церква в світлі проголошення автокефалії для

Православної Церкви України та її значимість для внутрішнього життя Православної Церкви. Хоча дискусія навколо автокефалії Православної Церкви України продовжує тривати серед лідерів та богословів помісних Православних Церков, процес, що веде до проголошення автокефалії та подальша полеміка з цього приводу, дають нам беззаперечне підґрунтя для нашого аналізу та висновків. Дана робота не претендує на вичерпність і довершеність у своїх результатах.

Для належного і всебічного аналізу теми, я розглядатиму її в світлі офіційних документів Вселенського Патріархату та різноманітних повідомлень і заяв стосовно автокефалії та життя Православної Церкви. Я сподіваюся, що цей аналіз сприятиме розумінню концепції Константинопольської Матері-Церкви та її значення в житті Православної Церкви у світі.

ЦЕРКВА-МАТИ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ ТА СВІТІ

Одна із основних символічних характеристик, що притаманна ролі Вселенського Патріархату в житті Православної Церкви у світі ‒ це бути «закваскою», «яка заквашує все тісто» (Гал. 5: 9)[1]. Словами святого Павла: існує основоположна, обумовлена сутність і початок джерела життя для більшої сутності. Значення обумовленої присутності Вселенського Патріархату в житті Православної Церкви настільки важливе для життя Православної Церкви, що деякі церковні лідери не вагаючись стверджують, що: «Православʼя не може існувати без Вселенського Патріархату»[2]. Окрім того, Патріарх Варфоломій визначає Константинопольський Престол, використовуючи слова святого Луки, як «порив сильного вітру» (Дії 2:2), який здатний вивітрити і розвіяти всю неправду, що зʼявляється і триває в житті Православної Церкви[3]. У своєму покликанні Константинопольська Церква ‒ це криниця життя, яка «повноводно струменить зі Священного джерела побожних Народів і бездоганної віри»[4]. Засновуючись на справжньому покликанні Матері-Церкви з ранніх часів, Отці Церкви передбачали в її існуванні трансцендентну реальність, яка буде джерелом центрованості життя Церкви, а також свідченням справжнього покликання до церковного життя. Завдання Константинопольської Церкви-Матері щодо поширення Євангелія, перед нею поставлене, є постійно триваючим процесом плекання та формування православного духу та свідомої ідентичності всіх народів[5]. Завдяки цьому, Вселенський Патріархат як джерело та основа життя Православної Церкви, має унікальну та безперечну відповідальність у всіх церковних і канонічних питаннях, покладених на нього Ранньою Церквою та Вселенськими Соборами. Голос Вселенського Патріархату є голосом Вселенських Соборів у період між їх скликаннями ‒ до наступного скликання Вселенського Собору. Ці особливі повноваження Вселенського Патріархату підтверджено відомим 28-м каноном Четвертого Халкедонського Вселенського собору, якому передував 3-й канон ІІ Вселенського собору. Четвертий Вселенський Собор у 9 та 17 канонах також надав Константинопольському Патріархату унікальний і винятковий привілей приймати апеляції єпископів, духовенства та митрополитів інших Помісних церков[6].

У світі немає жодної іншої Помісної Православної Церкви, яка могла б претендувати на такі ж повноваження або прерогативи як Вселенський Патріархат. До того часу, поки відбудеться наступний Вселенський собор і розв’яже спірні питання, ініціятива щодо рішення щодо “церковних справ” належать виключно Вселенському Престолу. Це завдання є не лише повноваженням, але й обов’язком, покладеним на улюблену Матір помісними церквами[7]. Це також є особливим привілеєм і завданням, наданим Вселенському Патріархату Сімома Вселенськими Соборами, особливо Трулльським в 692 р., де сказано:

«Константинопольський Престол матиме рівні повноваження з Престолом Давнього/Старого Рима, і буде так само високо шанованим у церковних справах...». Один лише Вселенський Патріархат має канонічні привілеї та ієрархічне зобов’язання як «Мати-піклувальниця, яка дає народження церквам», виконувати еклезіологічний обов’язок у Православному світі[8]. Вона є Матір’ю-Церквою для всіх православних християн аж до самопожертви[9]. В еклезіології Церкву-Матір називають джерелом апостольської віри, як сукупної віри, що струменить у світ[10].

Згідно з офіційними патріаршими постановами Вселенського Патріархату, існують дві основні вимоги до церковної незалежності помісної Церкви: Перша полягає в тому, що «Церковні питання повинні регулюватися в цілому відповідно до конкретної держави» [11]. Друга підкреслює наявність заяви про наміри від помісної церкви до Церкви-Матері[12]. Особливий термін, який використовує Вселенський Патріархат у своїх офіційних заявах та деклараціях, є термін «Церква-Мати»[13]. Цей термін має фундаментальне еклезіологічне значення, оскільки саме Церква-Мати починає процес консультацій між автокефальними православними церквами[14]. Церква-Мати – єдина, яка приймає декларацію-заяву Церкви-дочки, та єдина, яка започатковує процес[15] визнання її автокефалії серед інших автокефальних Церков[16]. Церква-Мати також одночасно починає процес єднання всередині помісної Церкви. Необхідно повністю вилікувати будь-які перепони розколу, встановити церковну єдність і підтвердити апостольську віру та спадкоємність апостольського рукоположення, а також таїнственне життя місцевих громад. Ми повинні підкреслити надзвичайно важливу роль Церкви-Матері у зціленні розколу православ’я в Україні як передумови подальшого проголошення автокефалії. Зцілення розколу має узгоджуватися з новим і повним церковним оновленням в Україні[17]. Це підкреслив Константинопольський Патріархат у листі число 1119 до місцевих автокефальних церков-сестер, вказуючи на важливість єдності Церкви в Україні та дотримання церковного порядку[18]. У своєму листі, зверненому до української нації з приводу поточної політичної ситуації, Патріарх Варфоломій писав: «Для Святої Матері і Великої Церкви Христової Константинопольської українська нація та народ є Її дорогоцінними синами і дочками, народженими з вод хрещення, що тече між берегів Дніпра. Від часів нашого осяйного попередника, святого Фотія Великого, любов Церкви-Матері до благочестивих християн ваших земель ніколи не вщухала»[19]. У цій дуже короткій цитаті є кілька важливих аспектів, на які слід звернути увагу. Перший фактор стосується любові Церкви-матері до української нації, яка ніколи не вщухала. Це означає, що Церква-Мати існує не лише сьогодні, але зберігає своє материнство назавжди[20]. Історичний зв’язок між Православною Церкви України та Вселенським Патріархатом наголошується через посилання на річку Дніпро та ставлення до вірних Православної Церкви в Україні як до синів і дочок. Звернення Вселенського Патріархату до вірних членів Православної Церкви України як до своїх дітей підсилює всі офіційні заяви та декларації, в яких Церква-Мати завжди проголошує свою безумовну материнську любов[21]. Церква-Мати без вагань називає Дніпро Українським Йорданом[22]. Посилаючись на джерело Хрещення Київської Русі та Церкву-Матір, Вселенський Патріархат захищає основи джерела апостольського правонаступництва Помісної Церкви України.

У баченні Вселенського патріархату, Церквою-матір’ю для Церкви України завжди буде Константинопольська церква. Вселенський Патріархат ніколи не відкидав і не відмовлявся від материнства щодо православної церкви в Україні. Позиція, яку займає Константинопольська церква, є послідовною і безкомпромісною, особливо в період останніх трьох століть. Відповідно, нинішня церковна позиція Вселенського Патріархату принципово незмінна. У листі до Патріарха Алексія стосовно Української православної церкви в діаспорі, Патріарх Варфоломій писав: «По-перше, ми повинні категорично заявити, що ми не визнаємо Пресвяту Церкву Росії як таку, що наділена будь-якою зверхністю над українцями діаспори, які стали під омофор Константинопольської церкви, оскільки вони, перебуваючи за кордоном, мали право шукати безпечного прихистку у Константинопольської Церкви-матері, з якою вони історично нерозривно пов’язані та чиї належні законні повноваження й обов’язок полягають у сприянні їх відродженню» [23]. Лист Патріарха Варфоломія відповідає заяві патріарха Афінагора, який у своєму листі до Патріарха Пімена писав: «…І цей акт Російської православної церкви був здійснений шляхом перевищення її юрисдикційних прав, оскільки після закінчення Другої світової війни території України та Білорусі, які раніше належали до Польської церкви, були відірвані від цієї Церкви: а території, що входять до складу цих відокремлених Церков, сягають на захід аж до Балтійського моря і перебували у минулі часи поза межами Московського Патріархату, знаходячись під юрисдикцією Вселенського Престолу» [24]. Оскільки помісна Церква в Україні до 1686 р. перебувала під канонічною юрисдикцією Константинопольського Вселенського Патріархату і не існує еклезіологічного чи канонічного обґрунтування дій Московського Патріархату, справи Православної Церкви України є справами Вселенського Патріархату[25]. Підтвердження позиції Константинопольського Патріархату щодо церковного «материнства» для Православної церкви в Україні продовжується донині[26]. З іншої точки зору, постійність материнського ставлення Вселенського Патріархату до Православної Церкви в Україні має фундаментальні наслідки для ідентичності помісної Церкви України. Вселенський Патріархат визнає і поважає її унікальний характер. Церква-мати приймає мовну та національну специфіку української нації, з прагненням переживати Божу присутність[27]. Немає свідчень про підневільність або церковне закабалення Церкви Вселенським Патріархатом. Православна Церкви України визнана помісною церквою окремої та незалежної держави.

Проголошення церковної незалежності помісної Церкви України демонструє церковний зв’язок між Церквою-Матір’ю та конкретною Помісною Церквою-Дочкою, який ніколи не повинен порушуватися третьою стороною, ізоляцією чи політичним або територіальним поневоленням. Як такий, він завжди присутній, завжди зберігається у своєму первісному зв’язку і завжди генерується у житті помісної Церкви. Церковне материнство ‒ це природний церковний прояв, який неможливо викорінити, перенести або пригнітити. Церква-Мати стає джерелом апостольського передання для місцевої Церкви та церковного тіла, через яке передається апостольство. В еклезіології Церкву-Матір називають джерелом апостольської віри, як спільної віри, що з’явилася у світі[28]. У Православній Церкві постійно й донині передається апостольське передання через історичні та суспільні зв’язки[29].

Церква-мати продовжує місію Ісуса Христа та апостолів для помісної церкви і зберігає її, будучи вірною своїй сутності (Еф. 2, 19‒20)[30]. У сучасній православній еклезіології це називається постійною інтеграцією в церковне апостольство[31]. Для православної еклезіології надзвичайно важливо підтримувати безперервну спадкоємність, що походить безпосередньо від апостолів[32]. Неперервна апостольська спадкоємність підтверджує єдність у часі та просторі з усією православною церквою[33]. Передача апостольства Вселенського Патріархату є невід’ємною, оскільки він є тим, через кого апостольство стає чинним у місцевій дочірній Церкві.

Апостольство оберігає безперервність спадкоємності апостольської віри та церковної влади. Через апостольство, помісна Церква підтверджує місійне служіння та владу Церкви як неперервне рукоположення та передавання благодаті[34]. Безперервна тривалість апостольського переємства найбільш фундаментально підтверджує дійсність таїнственного життя помісної Церкви. У сучасній богословській думці апостольська спадкоємність тісно пов’язана з Євхаристійними діями єпископа. Євхаристія є дійсною і засвідченою, якщо збережено апостольське переємство[35]. Не можна недооцінювати значення цього акценту, оскільки в сучасній православній думці Церкву часто визначають як таїнственну сутність[36] (сутність, що звершує таїнства).

Визнання таїнственного життя помісної Церкви через непорушну апостольську спадкоємність зберігає безперервність основоположного вчення та повноту віри і життя[37]. Постійне посилання на апостольське переємство захищає місцеву Церкву від перетворення на певну ідеологію або соціальну групу, яка використовує Церкву як засіб для досягнення своєї кінцевої мети. Акцент на апостольське переємство охоплює помісну Церкву як єдине неподільне ціле[38]. Одну з найважливіших заяв щодо цього питання зробив митрополит Еммануїл безпосередньо перед проголошенням автокефалії Вселенським Патріархатом 6 січня 2019 року[39]. За словами митрополита Еммануїла, автокефалія була надана помісній Церкви України лише після канонічного відновлення єпископів та духовенства. Ніколи не було дискусій про відсутність апостольства – лише про зцілення розколу в місцевій Українській Церкві[40]. В результаті, Вселенський Патріархат визнав безперервність апостольства, на основі чого відбулося остаточне проголошення. Визнання апостольства перевищує розкол, спричинений часом[41]. Підкреслюючи апостольство, Мати-Церква визнає і визначає не лише неперервну історичну спадкоємність, але й незмінну віру, єдність Церкви та передачу Священного Передання[42]. Церква-Мати оголошує Церкву-дочку святою, соборною та апостольською. Без цих основних елементів православної еклезіології взагалі не може бути жодного обговорення незалежності помісної Церкви.

Вселенський Патріархат – це правдива, справжня[43] і церковна Мати, яка страждає разом зі своїми дітьми, місцевими Церквами-дочками, під час гонінь, рабства чи гноблення[44]. Вона є співстраждальницею своєї Церкви-дочки в Україні та покірним і вірним свідком її страждань. Її служіння завжди жертовне, «безкорисливе, чутливе до людських страждань, ніколи не протидіюче, ніколи не песимістичне» [45]. У своєму внутрішньому покликанні їй неможливо закривати очі перед злом або бути «байдужою до плачу бідних та пригноблених чи залишатися спокійною перед екологічною кризою» [46]. У стражданнях своєї Церкви-дочки в Україні, Церква-мати переживає власне мучеництво[47]. Вона страждає, розуміючи значення і маючи досвід мучеництва. Церква-Мати «вклоняється і згинає коліна в молитві», вшановуючи пам’ять усіх українців, вбитих і замордованих комуністичним режимом Радянського Союзу під час Голодомору-Геноциду 1932–1933 років[48]. Церква-Мати поділяє гордість і радість христолюбивої нації України, але її також охоплює смуток через сльози нації від переслідувань і нищення[49]. Вселенський Престол ‒ це церковний «прихисток» православної єдності, де зберігаються та захищаються всі основні складові церковного життя. За словами Патріарха Варфоломія, природа Церкви-матері зосереджена не у торжествах, але ґрунтується на її постійних випробуваннях як охоронця священних і святих традицій Православ’я[50]. Церква-Мати готова зазнати багатьох випробувань, щоб зберегти єдність і порядок, даний їй Вселенськими Соборами. Вселенський Патріархат служить іншим помісним Церквам-сестрам у дусі жертовності[51]. Вона покірна і терпляча до своїх дітей: усіх помісних Церков. Вона постійно підтримує материнські зв’язки з усіма своїми дітьми, незважаючи на їх відторгнення[52]. Вона ніколи не розриває єднальні євхаристійні зв’язки зі своїми Церквами-дочками, незважаючи на те, що таїнство Святої Євхаристії використовується декотрими з них як політичний інструмент розколу[53]. У своєму внутрішньому житті вона завжди прихильна своїм сестринським церквам, де виключність застосовується як крайній засіб доктринального характеру. Однією з характеристик церковних зв’язків Вселенського Патріархату та помісної православної Церкви України є благословення та розповсюдження святого мира, як «підтвердження її духовної єдності»[54], або «символ духовних зв’язків», що існують у православному світі[55]. Церква-Мати ‒ це Церква Христа з великою смиренністю[56], покірна і добра у своїх постійних молитвах за свої духовні помісні Церкви-дочки, благаючи за благословення Боже на своїх вірних синів і дочок[57].

Материнство Константинопольського Патріархату з його виключними привілеями серед помісних православних церков вважається Божим даром, даним одній із помісних Церков[58]. Патріархат передає дар єдності Отців Церкви Семи Вселенських Соборів, не очікуючи нічого натомість[59]. Її кенотична любов до своїх дітей ніколи не вщухала[60]. Вона розглядає себе як «Церкву вбогих», хоча її діти, бажаючи церковної влади, безсоромно і невиправдано звинувачують її у прагненні найвищого пошанування[61]. Існує духовна якість Церкви-Матері, яку можна визнати як покликання або божественний дар, наданий їй[62].

Церква-Мати є гарантом[63], «центром» [64] єдності Православних Церков з усіма її правами та привілеями, але в той же час переповненою простотою її життя[65]. Вона є захисницею непроникної таємниці єдності, «недоступної в дійсності» [66]. В екуменічних колах її описують як Церкву-Матір неймовірної скромності та величезної сердечності[67]. Вона є джерелом надзвичайної влади, незалежної від сучасних інституцій суспільної влади та політичного впливу. Щоб прийняти цей парадокс, ми мусимо відвернутися і звільнитися від нашого сучасного раціонального мислення. Церква-мати пропонує нам свої особисті взаємини з Отцями Церкви Семи Вселенських Соборів. Є таємнича мудрість у її насадженій присутності, де її служіння та церковні виключні привілеї пропонуються православному світу як дар безкомпромісної свободи. Константинопольський Патріархат як «primus inter pares», тобто «перший серед рівних» з «presbeia times»[68], тобто з «приматом честі та служіння», «Перший священний центр (Protothrono)» [69], перебуває серед помісних Православних Церков з основною метою ‒ збереження єдності з Христом та канонічної єдності з іншими помісними Православними Церквами[70]. Єдність Церкви ‒ це її священний обов’язок і зобов’язання[71]. Вона визнає за свій обов’язок хрест відповідальності, який вона несе у своєму повсякденному житті[72]. Позиція Константинопольського Патріархату є фундаментальною для умови соборності в православній церкві, де існує потреба у керівництві та «братній», істинній владі (екзозія)[73]. Церква-Мати визнає Сестринські Церкви рівноправними, але визнається ними як головуюча Церква-Мати. Такий був визнаний канонічний порядок у православній церкві до недавнього відокремлення Московського патріархату[74]. Користуючись своїми повноваженнями та владою, Церква-Мати живе своїм справжнім життям, покликаним подолати найскладніші земні виклики. Автентична відповідність її божественному поклику ‒ це доля, дана їй Вселенськими Cоборами як найвища влада в Православній Церкві. Це авторитет беззбройної церковної влади, який спростовує всі спекуляції теорії “м’якої сили”[75]. Будь-яка спроба поставити під сумнів позицію Патріархату як “протоса” серед помісних Церков руйнує фундаментальну єдність Православної Церкви і як така категорично відкидається[76]. Будь-яка спроба спотворити місію та місце Вселенського Престолу, схвалені та закріплені Отцями Вселенських Соборів, є політично вмотивованою спробою послабити встановлену канонічну норму[77]. Незважаючи на те, що Церква-Мати постійно зазнає сильних нападів і піддається невпинній критиці через «людські амбіції та політичну доцільність» [78], вона здатна підтримувати зв’язок як носій відповідальності за служіння в православному світі, яку їй надали Отці Церкви семи Вселенських соборів[79]. Іншими словами, вона несе пророче служіння, зберігаючи істинність віри та канонічну єдність православної церкви, встановленої століттями тому. Вона відповідає за захист канонічного порядку всіх помісних Церков, який не змінюється[80].

ВИСНОВОК

Церковні події в житті Православної Церкви минулого століття виявили справжню природу церковного життя, яке без присутності Вселенського Патріархату Матері-Церкви перетворилося б на щоденний хаос і безлад. Незважаючи на те, що світ пережив дві світові війни та різкі геополітичні зміни, Православна Церква, навіть маючи багато внутрішніх канонічних викликів, зберігає свою цілісність та достовірність своїх покликань. Однією з основ стабільності автентичного покликання Православної Церкви є наявність Церкви-Матері ‒ Вселенського Патріархату в житті світового Православ’я. Поки мирський світ шукає визнання та влади, Константинопольський Патріархат, уповноважений Вселенськими соборами, шукає лише єдності віри помісних православних церков. Саме ця сила церковної свідомості Отців Церкви викорінює фальш і зло з життя Церкви та світу. Покликання православної церкви до справжності церковного життя від самого початку пронизано образом хреста. Однак це не покликання до світової влади, але до присутності та істинності апостольської спадкоємності. Навіть у цей час, хоча вона не має армії солдатів або фінансових ресурсів, вона має присутність “protos”: Патріарх Великої Церкви Христової, разом з кількома обраними, перемагає потужні мирські сили і політичні бажання. У цьому полягає краса її позиції: випромінювати тепло Божественної присутності, перебуваючи в оточенні бурхливих інтриг, безпрецедентної критики та крайньої бідності. Її присутність у світі Православ’я ‒ це завжди присутність Матері, яка беззастережно любить, не соромлячись прихилити свою присутність заради потреби дитини, яка загубилася. У свідченні про своє покликання останніх сімнадцяти століть ‒ бути вірною Матір’ю церковного устрою Православної Церкви, вірні Православної Церкви в Україні знову побачили непорушну церковну материнську любов. Незважаючи на те, що в останні три століття Церква-Мати не могла заступитися за своїх дітей з багатьох причин, її любов і відповідальність перед своєю церковною дитиною ніколи не згасали. Оскільки геополітична карта світу постійно змінюється, стабільність внутрішньої присутності Матері-Церкви постійно надихає нас на роздуми. Незважаючи на те, що Православна Церква у світі стикається з такою великою кількістю церковних викликів, і її постійно критикують за відсутність координації між помісними православними церквами, встановлена стабільність Вселенського Патріархату дає нам багато надій на майбутнє. Це надія, яка дала можливість вірним православним українцям бути почутими і молитися Богові у своїй власній Богом даній ідентичності.