Тематика страстей та смерті Господа Нашого Ісуса Христа широко відображена в українській іконі. Сюди також відноситься іконографія «Христос у гробі», що є однією із маловідомих у національному малярстві, але водночас чи не найбільш промовистих за богословською семантикою.
Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми його нізащо мали. (Іс. 53:3).
Тематика страстей та смерті Господа Нашого Ісуса Христа широко відображена в українській іконі. До найпоширеніших сюжетів, що розкривають зміст Христової жертви, належать: «Страсті Христові», «Розп’яття з пристоячими», «Зняття з хреста», «Покладення до гробу», «Оплакування». Сюди також відноситься іконографія «Христос у гробі», що є однією із маловідомих у національному малярстві, але водночас чи не найбільш промовистих за богословською семантикою.
Іконографічний тип, де представлено померлого Христа у гробі (Άκρα Ταπείνωσις), виник у візантійському мистецтві. Немає ані історичних, ані літургійних джерела цієї іконографії, а тому її прийнято вважати алегорично-символічною. Попри численні напрацювання у дослідженні цієї теми в світовому мистецтві, вона все ще залишається однією з найбільш загадкових.
Ікона «Христос у гробі». Касторія, XІІ ст.
Найдавніший збережений зразок цієї іконографії у світовому мистецтві демонструє двобічна ікона XІІ cт. із Касторії (на звороті — Одигітрія). У цьому варіанті Христос зображений погрудно із заплющеними очима на тлі хресного дерева, зі схиленою на грудях головою та руками, опущеними вздовж тіла. Постать Спаса зображена вертикальною, подібно до сцени розп’яття. Однак, Ісус знаходиться у гробі вже мертвий після зняття з хреста. Вертикальне положення тіла є алюзією до прийдешнього воскресіння та вказує на те, що воно не зазнало тління. Христос є мертвий і живий водночас. Такі композиції найчастіше супроводжувалися написом: «Цар слави». Це відображає важливий богословський дуалізм – Христос сходить у глибини смерті, що є приниженням (κένωσις), але в такий спосіб довершує найвищу місію – відкуплення людини.
Двобічні ікони такого типу, як ікона з Касторії, мали процесійний характер та використовувались в період Страсного тижня. В інший час залишались у жертвеннику. У системі монументальних розписів зображенню Христа у гробі найчастіше відводилось місце у святилищі. До прикладу, фреска церкви Преображення на Ковальові, XIV ст. чи розписи церкви Св. Онуфрія у Посаді Риботицькій, XV ст.
Фреска «Христос у гробі» з церкви Преображення на Ковальові (Новгород), XIV ст.
Ранні зразки представляють Христа самого чи з Богородицею на звороті. Одначе від XIV ст. зустрічаються композиції, в яких поруч Ісуса стоїть Богородиця, інколи з Іваном Богословом. Пристоячі вказують на момент оплакування Христа. Така іконографія набула поширення під назвою: «Не ридай Мене, Мати». Цю назву взято з ірмоса дев’ятої пісні св. Козьми Маюмського (VIII ст.) на Велику Суботу. Смисловий акцент тут не тільки на момент оплакування і співчуття до страждань Спаса, але на сотеріологічний вимір Його місії. Слова: «Не ридай Мене, Мати, узрівши Сина у гробі. Його у чреві без сімени зачала єси: встану і прославлюся …» вказують на скоре воскресіння. Такого типу зображення мають найблищі аналогії з популярною західноєвропейською іконографією «Пієта», що є моментом оплакування Христа перед покладенням до гробу.
Ікона «Не ридай мене, мати». Атени, Греція, XVІ ст.
Іконографія «Христос у гробі» проникнула через Балкани на Русь у монументальне мистецтво, а від XVI ст. стала популярною у станковому. В українському малярстві вона не набула значного поширення, на відміну від багатьох інших країн візантійської чи латинської традицій. У національному мистецтві цей сюжет знаний лише за поодинокими прикладами. Цінною з того огляду є ікона «Христос у гробі» другої третини XVI ст. з церкви Св. Миколая міста Старий Самбір Львівської області, що належить до колекції Національного музею у Львові ім. А. Шептицького. За своїм сюжетом Старосамбірська ікона є винятковим явищем в національному іконописі. Найперше привертає увагу висока художня манера виконання. Каліграфічність рисунку та прецизійність в опрацюванні деталей вказує на арсенал виражальних засобів професійного іконописця. Образ Христа анонімний автор передав з чуттям глибокого благоговіння. Спас зображений до половини у мармуровому саркофазі на тлі хресного дерева та знарядь страстей. Його торс анатомічно підкреслений зі складеними на грудях руками; на стегнах біла пов’язка. Голова із терновим вінком ледь схилена праворуч, очі широко розплющені. На руках та під ребром видніються криваві рани. Обабіч саркофагу стоять два ангели в білих одежах з відведеними долонями на рівні грудей. У чотирьох кутах композиції – євангелисти з крилами, вписані у сині та червоні медальйони. Тло ікони рельєфне, сріблене із накладним німбом у Христа. Гама наближена до вохристо-коричневих відтінків. Кольоровими акцентами тут виступають червоні та сині медальйони, що урівноважують композицію, надаючи їй виразно декоративний характер. Вгорі та внизу на ковчежному обрамленні є написи кіновар’ю, котрі тепер майже повністю втрачені. Правдоподібно, тут містились тексти тропаря Великої П’ятниці.
Ікона «Христос у гробі» («Людина болю»). Старий Самбір, друга третина XVI ст.
В українському мистецтві зображення Христа у гробі набуло більшої популярності у церковній тканині, де провідною була тематика Христової жертви. Ікона зі Старого Самбора привертає увагу в ході досліджень антимінсів із цим сюжетом. На аналогії ікони зі Старого Самбора з антимінсами та іншою церковною тканиною вказують, зокрема, зображення євангелистів у медальйонах. Найдавніший збережений український антимінс із сюжетом «Христос у гробі» є антимінс патріарха Феофана, 1620 р. Композиція цілком відповідає сюжету ікони зі Старого Самбора. На багатьох антимінсах, зокрема, Афанасія Пузини, 1640 р. Христос представлений як Євхаристійний, де з Його пробитого боку стікає у чашу кров. Разом з тим, Він стоїть із розплющеними очима, не як померлий, але як страсний.
Антимінс Афанасія Пузини, 1640 р.
Візантійський варіант іконографії «Христос у гробі» вплинув на виникнення у західноєвропейському мистецтві сюжету «Людина болю», що набув особливого поширення в контексті страсного циклу. У західному трактуванні образ Христа підкреслено емоційний з атрибутами тортур та терновим вінком на голові. Ця іконографія також набула різноманітних варіантів, де її основний акцент завжди є на співчуття до страждань Божого Сина. Одним із таких прикладів слугує ікона Мікеле Джамбоно, XV ст. У такому варіанті, Христос зазвичай стоїть з розплющеними очима та акцентує на свої рани. Таким чином, Спас тут представлений живий, подібно як у іконографії «Ecce homo».
Мікеле Джамбоно. Ікона «Людина болю». Падуя, XV ст.
Український варіант середньовічної іконографії «Христос у гробі» нам демонструє лише ікона зі Старого Самбора, що є унікальним прикладом цього сюжету в українському малярстві. Анонімний іконописець органічно синтезував набутки візантійськогої традиції та віянь західноєвропейського мистецтва. Наведені приклади з історії розвитку іконографії «Христос у гробі» у світовому мистецтві вказують на те, що ікона зі Старого Самбора найбільше відповідає іконографічному варіанту «Людина болю», де Христа показано живого з кривавими ранами, у терновому вінку та атрибутами страстей. Навряд чи ікона входила в іконостас, хоча в українському малярстві є приклад розміщення сцени «Христос у гробі» в іконографічному варіанті «Не ридай Мене, Мати» у верхній частині іконостасу, як це представляє ікона другої половини XVII ст. з с. Лип’я. Правдоподібно, старосамбірська пам’ятка займала місце у жертвеннику, а також могла використовуватись у службах Страсного тижня.