Хроніки Томосу: від "пшику" до перемоги

06 січня, 10:27
Аналітика
Хроніки Томосу: від "пшику" до перемоги - фото 1
Вже рік, відколи в Стамбулі Вселенський Патріарх святково підписав та вручив Томос про автокефалію, Українська Церква живе «за новим календарем». Сказати, що шлях до цього був дуже тернистий, – нічого не сказати.

Але оскільки це перша автокефалія, надана в ХХI столітті – практично в прямому ефірі, під наглядом відеокамер, в супроводі неймовірної інформаційної кампанії, її перебіг міг би бути просто раєм для істориків. Але не став: в цьому інформаційно прозорому суспільстві, як не дивно, багато важливих (якщо не ключових) моментів цієї історії були (і, можливо, залишаться) за щільно засмикнутими лаштунками. І цьому є дуже просте пояснення: лише лаштунки могли захистити від тиску та впливів сторін, зацікавлених в «пшику» — тобто провалі проекту «українська автокефалія». З іншого боку, лаштунки дозволяли уникнути небажаних дискусій між сторонами, зацікавленими в успіху. Що є, то є. Як тут будуть викручуватись історики майбутнього – навіть не хочеться думати, можна тільки мовчки поспівчувати.

200106_tomos.jpg

Але не менш важливу роль зіграла публічна інформаційна діяльність. Треба визнати, що «томосна» кампанія була набагато млявішою та малокреативною, на відміну від «антитомосного» галасу. Мабуть, саме тому, що з галасом важко сперечатись конструктивно. Залишимо історикам боротьбу за приховані деталі, і перегортаємо ретроспективно головні «реперні точки» в публічному світлі.

Автокефальна ідея в новітній історії України великою мірою базувалась на постулаті «в незалежній державі – незалежна Церква». Це не догмат, не канонічне правило: це просто результат перемоги здорового глузду, який вимушений був століттями продиратись крізь мури єпископських амбіцій, імперських маній та потяг до релігійних війн, які в кінцевому рахунку зводились до географічного панування. Єдине, в чому можна дорікнути цей постулат, драйвером якого став свого часу тодішній очільник Київського Патріархату Філарет, — в його надмірному спрощенні. По-перше, незалежність помісних Церков – дуже умовна штука. Теорія системи помісних Церков як конфедерації церковних єгоїстів глибоко помилкова: вся Церква – єдине тіло, і щоб вилікувати головний біль, іноді треба чистити печінку. Якщо одна Церква не буде давати доступу до печінки, інша вимушена буде страждати від болю.

По-друге, не всі незалежні країни потребують «незалежної» Церкви. Але всі автокефальні рухи завжди (навіть так: ЗАВЖДИ) користувались саме політичним моментом для досягнення успіху. Можна сказати, що політичні трансформації надавали християнським спільнотам, які визріли до цього, свого роду церковні ліфти для вдосконалення статусу. І всі автокефалії спирались на консенсус з місцевою владою. Візьмемо приклад Грузії: втрата консенсусу з російською владою на початку ХІХ ст. призвела до втрати автокефалії.

До чого ці всі екскурси в історію? А для того, щоб прослідкувати хронологію церковно-політичних подій, що передували наданню Вселенським Патріархатом Томосу Православній Церкві України 6 січня 2019 року.

А хронологія була дуже цікавою. Втім, вона – лише дочка логіки подій, адже ніщо в історії не береться нізвідки, і ніщо не йде в нікуди. Томос про визнання ПЦУ – це точка перетину необхідності та можливості. Українському автокефальному руху в його активній фазі вже 100 років. Але політичні умови складались абсолютно несприятливі. І тільки з отриманням Україною державної незалежності у нас відкрилось вікно Овертона, в яке ми стукали спочатку боязко, а потім...

1989 рік. Перша громада РПЦ проголошує перехід до УАПЦ, а наступного року вже відбувається Помісний Собор УАПЦ в Києві.

1991 рік. Помісний Собор колишнього Українського екзархату РПЦ на чолі з митрополитом Філаретом (Денисенком) підписує звернення до «Церкви-Матері» з проханням про надання автокефалії. Попри відкликання кількома архиєреями своїх підписів пост-фактум, звернення досі чинне, Моспатріархією не опротестоване, але поставлене в режим stand-by. Цей факт успішно замовчується штатними речниками нинішньої УПЦ в єдності з РПЦ, які запевняють, що «канонічна УПЦ ніколи про автокефалію не просила». Але ж з документами не посперечаєшся. З того моменту починається історія інформаційної боротьби російського православ’я з українським.

2008 рік. Святкування 1020-ї річниці хрещення Русі. До Києва приїжджає кілька очільників помісних Церков, головним гостем є Вселенський Патріарх Варфоломій. Відбуваються надскладні перемовини про можливість надання об’єднаній Українській Церкві канонічного захисту з боку Константинополя. Але щось пішло не так. Точніше, все пішло не так. І переговори завершились тим самим «пшиком». Проте саме тоді Патріарх Варфоломій вперше публічно оголошує про факт церковної анексії Київської митрополії Російською Церквою. Вікно Овертона від московського протягу зі скрипом зачиняється під розчароване зітхання волелюбної частини українців. «Перемога російської дипломатії» — пише протодиякон РПЦ Андрій Кураєв. «Ненаситні амбіції Патріарха Філарета» — каже очільник УАПЦ митрополит Мефодій.

Між 2008 та 2014 роками – часи «Великої депресії», яка різко обривається після Революції Гідності, коли українську філію Російської Церкви піддано суспільній обструкції за відверту підтримку найнедолугішого та найтоксичнішого в історії України президента Віктора Януковича, якій безпосередньо був політичною креатурою Кремля. «Сьогодні ви несете важкий хрест і Церква з вами сьогодні до кінця, подібно до того, як Симон Киринеянин допомагав Христу нести Хрест на Голгофу», — обіцяє настоятель Києво-Печерської лаври митрополит Павло (Лебідь) Віктору Януковичу на святкуванні Дня Соборності України 22 січня 2014 року – в цей же день на Майдані загинули Герої України Вербицький, Жизневський та Нігоян. І це стає тригером для подальшої демонстрації українцями своєї недовіри УПЦ (РПЦ), яка набуває токсичної репутації – незрівнянно більш токсичної, аніж за всі минулі роки.

2014 рік. Анексія Криму та розпалення війни на Донбасі. Росію законодавчо визнано країною-агресором, а от УПЦ (РПЦ) не поспішає зробити свій моральний вибір. «Братовбивча міжусобиця», «громадянська війна», «ми за мир» — в інформаційний простір Росія через свою церковну структуру починає вкидати меседжі, які створено задля моральної дезорієнтації українців. Це називається «відпрацьовувати антипротестну методичку». Єпископ Банченський Лонгин Жар відверто зриває мобілізацію до АТО під приводом недопущення вбивства брата братом. А тим часом в Криму, Донецьку, Луганську, Ровеньках, Слов’янську священники УПЦ (РПЦ) відкрито підтримують «ЛДНР», йдуть до них на барикади, переховують загони озброєних бойовиків та благословляють всіх на боротьбу з «кривавою київською хунтою», — тобто, беруть активну участь в мобілізації населення проти «укропів». Жодних закликів «не йти брат на брата», скласти зброю та «підкоритися всякому людському начальству», за порадою апостола Павла, до цього моменту не зафіксовано. Всяка влада від Бога, якщо вона не українська. При цьому свого часу УПЦ (РПЦ) активно відпрацьовувала антипротестну методичку Кремля, наполягаючи на необхідності покори владі Януковича задля «недопущення дестабілізації через протести».

Саме тоді остаточно визріває життєво необхідна потреба довести справу визнання автокефалії України до логічного завершення. І для цього за дивним промислом Божим з’являються сприятливі зовнішні обставини.

2016 рік. Відбувається Всеправославний Собор на Криті, який ледь не поховав українську автокефалію.

Напередодні Критського Собору в надії на вирішення питання протягом його засідань Верховна Рада України приймає звернення до Його Всесвятості Варфоломія, Архиєпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні (Постанова ВРУ від 16.06.2016 р. № 1422-VIII), де просить українське питання розглянути на самому соборі. «В сучасній Україні Московський патріархат, на жаль, сприймається багатьма громадянами нашої держави як моральний співучасник російської агресії та гібридної війни проти України. Після подій 2014 року Україна вже ніколи не буде ані політичною, ані церковною колонією Росії…лише автокефальний статус може стати основою для подолання існуючого нині в нашій країні церковного поділу». Фактично це і була спроба закрити українське питання на Всеправославному Соборі – на прохання проавтокефальних українців.

Але знов-таки за незвіданим Божим промислом головний могильник української церковної незалежності – Російська Церква – на Крит не приїхала. А, отже, порядок надання автокефалій, який унеможливлював появу ПЦУ, не було навіть розглянуто. Росіяни самі зачинили власне вікно Овертона. Відверта та зухвала зневага до всецерковної соборності з боку РПЦ призвела до розуміння Вселенським Патріархом Варфоломієм, що прийшов час для великих історичних змін. До їх числа потрапило і питання надання Українській Церкві законної автокефалії на підставі історичного права Константинополя на Київську митрополію. Готується ґрунт для оскарження передачі Київської митрополії Російській Церкві 1686 року. Це в майбутньому дасть Константинополю канонічне право самостійно вирішити українську православну кризу, яку протягом 15 років штучно ускладнювала сама РПЦ.

Депутати Верховної Ради від Опозиційного блоку направили до Вселенського Патріарха Варфоломія альтернативне звернення, в якому виступають «за збереження канонічного православ’я в Україні». Дії більшості Верховної Ради названо «ініціативами політичних авантюристів, які силою намагаються змінити існуючий канонічний устрій в Україні». Як бачимо, суспільний запит православних вірян політики-симпатики УПЦ (РПЦ) винесли за дужки, оголосивши автокефальний рух виключно політичним самоуправством окремих представників української влади. Це маніпуляційне відокремлення церковних процесів від політичних з акцентом на політику і буде надалі домінувати в «протиавтокефальній» пропаганді.

Зустріч Патр. Варфоломія і Порошенка на початку квітня 2018 року

2018 рік. Після періоду затишшя питання автокефалії знов різко активізується. Драйвером цього різкого старту став п’ятий президент України Петро Порошенко. До нього всі інші президенти не досягли успіху в просуванні автокефалії. Для світового публічного простору це стало певною мірою шоком, але очевидно, що цим подіям передували активні, але непублічні перемовини з Константинополем.

17 квітня Порошенко на зустрічі з головами фракцій ВРУ оголошує про те, що він як президент звернувся до Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням надати Томос про автокефалію Православній Церкві в Україні.

Через 2 дні Верховна Рада приймає постанову «Про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні» (від 19.04.2018 р. № 2410-VIII).

Природно, що ці дії влади не пройшли повз увагу УПЦ (РПЦ). Один з речників цієї церкви, заступник ВЗЦЗ УПЦ протоєрей Миколай Данилевич запускає в інформаційний простір мем «пшик».

Данилевич прогнозує відхід Петра Порошенка від влади, а долю Томосу — як «пшик» через те, що ніхто з помісних Православних Церков не буде визнавати українську автокефальну Церкву.

З цього моменту розпочинається активна кампанія знецінювання Томосу та всіх кроків до його отримання. Це має сформувати в українців думку, що мова йде лише про штучно інспіровану інформаційну хвилю, яка приречена на невдачу.

Знову процитуємо Миколу Данилевича, який надалі і стане ключовим «антитомосним» спікером: «Просто ми передбачаємо, що з цього навряд чи щось вийде, швидше за все це такий собі піар, в тому числі можливо і передвиборний, тому що вже це не перша спроба».

Моментально оприлюднюється заява Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви з приводу звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо «надання Томосу про автокефалію Православній Церкві в Україні». Головні тези: держава втручається у внутрішні церковні справи, автокефалія – справа канонічна, а не законодавча (геополітична тощо). Чому надання канонічного статусу «розкольникам» в УПЦ МП називають «внутрішньою справою Церкви» — не зрозуміло. Так можна було б казати, якщо «розкольники» визнавались частиною тієї Церкви, від якої вони відокремлюються. Але ж УПЦ КП та УАПЦ весь час вважались структурами, які перебувають «поза церковною огорожею». Нагадує заяви МЗС Росії про те, що події в Україні в кінці 2013 – на початку 2014 рр. загрожують національним інтересам саме Росії. І таких аналогій буде дуже багато. Одночасно починається судова тяганина з метою скасувати звернення до Вселенського Патріарха про надання Томосу.

А тим часом президент України Петро Порошенко на своїй сторінці в фейсбуці повідомляє, що Синод Вселенського Патріархату прийняв позитивне рішення про початок процедур, необхідних для надання автокефалії Українській Православній Церкві. Засідання цього Синоду, яке пройшло 19-20 квітня, не висвітлювалось в публічному просторі, і лише через кілька днів було опубліковане комюніке.

Навесні починається просто унікальний флешмоб з підтримки Томосу місцевими органами влади. А в РПЦ розпочинається кампанія про залякування всеправославним розколом через Україну.

Майже місяць в українській філії РПЦ обмірковували, що робити з цим несподіваним лихом. Нарешті керуючий справами митрополит Бориспільський Антоній заперечує, що Константинополь почав «томосні» підготовчі процедури: «це або самообман, або спроба видати бажане за дійсне. Також не виключаю, що політики, які заявляють подібне, введені в оману власними недобросовісними радниками».

Але в УПЦ МП вже зрозуміли, що «щось пішло не так». Здійснюються широкомасштабні спроби загальмувати процес або зманіпулювати свідомістю вірян, що все пшик. Одночасно розпочинаються «братні візити» делегацій цієї Церкви до всіх помісних Церков. Заявлена мета – «донести достовірну, об’єктивну інформацію відносно тих проблем, які існують в українському православ’ї». Цю «достовірну інформацію» будуть доносити ще довго по всіх Церквах, і цей процес триватиме і після надання Томосу – але вже з метою перешкоджання визнанню ПЦУ.

Вояжі починаються вже в червні. Фінансову підтримку церковних гастролей здійснює проросійський політик, що входить до «Опозиційного блоку», Вадим Новинський. Він везе чартерним рейсом у Стамбул чотирьох єрархів УПЦ (МП): митрополитів Одеського Агафангела, Донецького Іларіона, Кам’янець-Подільського Феодора та Бориспільського Антонія. 23.06.2018 р. ходоків прийняв Патріарх Варфоломій.

Ця поїздка запам’яталась нам двома моментами.

Українська делегація пересувалась по Фанару, демонструючи символи своєї канонічної влади на цій території – подвійні панагії та посохи. Це було потрактовано як прояв зневаги до Вселенського Патріарха.

Але найбільш вразило, як легко представники УПЦ МП, що були присутні на зустрічі, перекрутили її результати. За словами керуючого справами УПЦ МП, митрополита Бориспільського Антонія, «кілька разів говорилося про неможливість легалізації розколу, слід ставити питання про його лікування. Святіший Патріарх Варфоломій казав, що він не бажає втручатися в ситуацію, але хоче також допомогти».

За ним повторює Вадим Новинський: «І сьогодні ми під час цієї зустрічі почули, що багато чого, про що казала останнім часом наша влада, включно з президентом України та ЗМІ, не відповідає дійсності. Було сказано таке, було висловлено кілька моментів: Вселенський Патріархат – за єдність православ'я, його турбота про всі Православні Церкви, зокрема і про нашу канонічну Церкву, і висловлено підтримку лише нашій Церкві канонічній на чолі з блаженнішим митрополитом Онуфрієм. І було сказано, що напоумлення розколу відбуватиметься на засадах церковних законів і традицій, і іншого не буде».

Фактично остання спроба УПЦ МП відновити свою монополію на канонічну територію України – проведення наприкінці липня багатолюдної хресної ходи на 1030-ту річницю Хрещення Русі. Ключовий меседж – «разом нас багато, нас не подолати».

На превеликий подив, ця демонстрація сили не справила жодного враження на Вселенського Патріарха. Тому УПЦ МП до вирішення ситуації підключає бронебійну машину – Патріарха Московського Кирила. Якого в самій Росії одразу після обрання на патріарший престіл назвали «асфальтоукладальником».

31 серпня предстоятель РПЦ разом з очільников ВЗЦЗ МП митрополитом Волоколамським Іларіоном прилітає до Стамбула, де їх приймає «порушник спокою» Вселенський Патріарх Варфоломій. Стенограма розмови двох предстоятелів-опонентів, опублікована грецьким ЗМІ, підірвала весь церковний інформаційний простір. Між Патріархами відбувається бурхлива суперечка, під гарячу руку потрапляє митрополит Іларіон – за організовану ним кампанію з дискредитації рішення Вселенського Патріарха про надання Україні Томосу.

Фактично це була точка неповернення – для обох Церков. На початку вересня в «турборежимі» розпочинається процес оформлення процедури надання автокефалії.

1-3 вересня 2018 р. відбувся Архиєрейський Собор Вселенського Патріархату, який виносить вердикт: Константинопольський Патріархат може надавати автокефалію без будь-яких узгоджень. Оголошено про призначення в Україну екзархів Вселенського Патріархату, в чиєму супроводі буде проведено Об’єднавчий Cобор трьох гілок українського православ’я.

Спікер УПЦ МП Микола Данилевич вимушений був визнати, що недооцінив загрозу, називаючи процес «пшиком». На його думку, «події розгортаються в сторону розколу». При цьому висловлюється надія, що всією повнотою помісних Церков визнання автокефалії «розкольників» не буде сприйняте. В інформпростір запускаються вкиди, що 11 Церков з 14 підтримують лише одну канонічну церкву – УПЦ МП на чолі з митрополитом Онуфрієм. Аналітичний детальний розбір хаотичного колажу з наведених цитат різних років призводить до висновку, що всі ці акції з серії «11 друзів Оушена» — насправді низькопробна та примітивна маніпуляція. Але ж вже згорів сарай – гори і хата. Розуміючи всю недолугість цих вкидів, УПЦ МП вирішує оновити тему: починається по новому колу вичавлювання з представників помісних Церков підтримку Онуфрію. Деякі з цих представників, як-то Олександрійський Патріарх Феодор, довго потім будуть розплачуватися за рахунками.

Українська філія РПЦ підключає свій юридичний загін. 1 жовтня з’являється повідомлення на сайті Окружного адмінсуду м.Києва про відкриття провадження в адміністративній справі проти Петра Порошенка. Позивач – маловідома громадська організація – вимагає у суду встановити факт відсутності компетенції (повноважень) глави держави втручатися у діяльність Церкви та релігійних організацій, зокрема, шляхом підписання та направлення звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу. Цей суд невдовзі стане символом юридичної боротьби УПЦ МП за власне виживання. Через півроку, в березні 2019 р., суд врешті-решт відмовить у задоволенні цього чудернацького позову.

А тим часом події розгортаються карколомно. 9-11 жовтня проходить чергове засідання Синоду Вселенського Патріархату, на якому оголошено видати Томос про надання Українській Православній Церкві автокефалії. Канонічна підстава – відновлення юрисдикції Вселенського Патріархату над Київською митрополією шляхом скасування її передачі Москві в 1686 році. Одночасно оголошено про позитивне рішення на апеляцію Філарета Денисенка, Макарія Малетича та все священство УПЦ КП та УАПЦ: всі апелянти канонічно відновлені до їх єрархічного або священичого звання, а віряни – відновлені до спілкування з Церквою. В тому числі це означало і визнання анафеми, накладеної на митрополита Київського Філарета Російською Церквою, недійсною. Це нелінійне рішення підірве православне середовище. Це – початок жорсткої міжцерковної дискусії в стилі «камо грядеши?»

Дамо слово вже згаданому Миколі Данилевичу: «це рішення слід визнати як безпрецедентне. Фактично Патріарх Варфоломій і Синод Константинопольської Церкви стали на шлях розколу та розділення». Він порівняв рішення Собору Вселенського Патріархату з «вибухом церковної ядерної бомби».

РПЦ на своєму Синоді оголошує про припинення євхаристійного спілкування з Константинополем. Рішення емоційне, яке не дає більше росіянам можливості зробити відкат назад без втрати іміджу «міцних горішків». Найцікавіше, що ця термоядерна реакція супроводжується постійними запевненнями росіян, що вони за єдність Церков, вони дуже стурбовані можливістю розриву цієї єдності і докладуть всіх зусиль, щоб не допустити трагічних катастрофічних наслідків, які неможливо буде подолати.

Але і це не зупиняє Константинополь, який вже не вперше зіштовхується з подібними санкціями від РПЦ (згадаємо Естонську сварку).

27 листопада єпископ Макарівський УПЦ МП Юрій Харон і релігійна громада УПЦ МП у Бердянську Запорізької області подають позови до суду про скасування Постанови ВРУ. Їм очікувано відмовляють.

Дуже насиченим став грудень. На його початку 47 народних депутатів подають звернення вже до Конституційного суду, в якому просять суд розглянути квітневу Постанову ВРУ неконституційною. Ця спроба теж не увінчалась успіхом. Конституційний суд відмовив у відкритті конституційного провадження.

Далі ми всі спостерігали дуже незвичне явище – тертя всередині Київського Патріархату через амбіції Патріарха Філарета. Не всі згодні з його бажанням продовжувати керувати вже визнаною Церквою в старому «вождистському» стилі. Останній перед Об’єднавчим Собором (оголошеним на 15 грудня) Архиєрейський собор УПЦ КП проходив дуже бурхливо. Виникає неочікувана опозиція Філарету. На Об’єднавчий собор Філарет приходить вже з іншим рівнем підтримки серед власного єпископату: його монополію на прийняття рішень вже зруйновано, свої привілеї йому доводиться обстоювати в дуже агресивній манері. Подробиці перебігу Об’єднавчого собору і досі під замком. Але безпосередні його учасники неофіційно погоджуються «згадати все», коли прийде для цього потрібний час. А щасливі віряни на Софіївській площі чекали оголошення імені першого в історії України предстоятеля визнаної автокефальної Церкви – навіть не здогадуючись, які пристрасті киплять в стінах Святої Софії. І ось оголошують це ім’я – митрополит Епіфаній. Собор завершується.

Вручення Томоса

А вже наступного року напередодні Різдва, 6 січня, в Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій урочисто підписує та вручає предстоятелю ПЦУ Патріарший та Синодальний Томос про автокефалію.

Розпочинається нова ера Вселенського православ’я. Але це вже зовсім інша історія.