Ікона «Богоматір Велика Панагія» – рідкісний прояв київської богородичної духовності: нові відкриття

Комарницький Андрій,
кандидат мистецвознавства, співголова іконописної майстерні «Алімпій», член НТШ

Адже, важливо дізнатися, що це була за ікона, яка так нас інтригує зі сторінок Києво-Печерського патерика і, чи насправді вона є тією самою Великою Панагією, що нині зберігається у Третяковській галереї.

В історії нинішньої України, яка бореться за свою свободу, наспіла пора повернення знаних святинь і це є невід’ємною частиною повернення справжньої історії про державотворчість України, її духовно-культурні цінності, зокрема княжої доби. Це – процес повернення Правди!Як говорить наш Господь Ісус Христос: «Пізнайте Правду і Правда зробить вас вільними» (Ів. 8; 32) Тільки повернувши Правду про своє загальнонародне «Я», Народ врешті зможе увійти до своєї Землі Обітованної. Про це у Посланні «Наша Свята Софія» наголосив предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук: «У затишку софійної традиції київського християнства сформувалася особлива літургійна, богословська, духовна та канонічна спадщина. Ця багата духовна культура все ще, на жаль, мало вивчена та досліджена. Сьогодні ми разом із нашими православними братами, співспадкоємцями Київської Церкви, покликані заново відкрити цей наш спільний скарб…» [Святослав Шевчук, 2016].

У цій святині поєднався особливий сакральний статус з цікавими історичними фактами, що з комплексом неповторних стилістичних характеристик, свідчать про київську ікону Богоматір Велику Панагію як одну з найбільш знаних і прославлених ікон Княжої України. Історія цієї київської святині, як реліквії нерукотворного, Божественного походження, що виражене мовою неординарної художньої стилістики, перегукується зі знаменитою Гваделупською Богоматір’ю. Можна з впевненістю сказати, що у християнстві, обидві ці прославлені Богородичні ікони є особливим явищем світового значення.

Домонгольські ікони київської школи є безперечними творами світового рівня, які практично з часу появи отримували легендарний статус і загальнонародне пошанування [Крвавич, 2004, с. 153-154; Овсійчук, 1996, с. 50-52]. Тож закономірно, що Повість Врем’яних Літ часто згадує про особливе шанування цих київських ікон у всіх куточках Русі. Сьогодні в Україні поступово, але невпинно підіймається питання приналежності сакральної спадщини Київської держави, серед якої особливе місце займає домонгольський іконопис київської школи.

Російська імперська історіографія добре потрудилася, щоб «приватизувати» києво-українську історію, культуру і сакральну спадщину. Взагалі, якщо говорити про всю історію України, починаючи від трипільської цивілізації і слов’янської епохи, закінчуючи ХХ століттям – то вона є цілком зманіпульована, переінакшена і виправлена так, що більшість наших співвітчизників навіть не здогадуються [Могильницька, 2009, с. 15-38]. С. Кот влучно зазначив, що в «імперській битві за «київську спадщину» Російська імперія прагнула привласнити собі історію Київської Русі, в той же час намагаючись відсікти від неї українців». [Кот, 2021, с. 693]. Неупереджені дослідження історії України, її духовно-культурної спадщини довели, що ми маємо справу із найбільшою інтелектуальною крадіжкою в історії людства ХХ-ХХІ століть. Найбільш постраждало вивчення історії Руси, її духовної і культурної спадщини. В особливий спосіб це стосується домонгольського іконопису і, зокрема київської школи, яка суттєво проігнорована.

Внаслідок численних княжих міжусобиць та регулярних наскоків степових кочівників, київські ікони із завидною постійністю потрапляли на північ Руси. Про це часто згадують літописи, які також оповідають і про часті випадки дарування київськими князями знаних ікон на північ. Один із цих промовистих фактів дарування київських ікон, зафіксований у Печерському Патерику і цей факт є дуже цікавий для нас, оскільки можна вважати, що тут йдеться про ікону Велику Панагію.

Як свідчать документальні дані Печерського Патерика, Великий Київський князь Володимир Мономах: «Взявши ж одну ікону – Святу Богородицю… послав її до града Ростова, в тамтешню церкву, яку сам сотворив, де й донині стоїть (ця ікона А. К.)» [Патерик Києво-Печерський, с. 160]. Цікаво, що ця ікона, яку князь Володимир Мономах подарував до Ростова, була однією з двох намісних ікон, які разом з п’ятьма іконами Деісісного чину були створені преподобним Алімпієм печерським для іконостасу одного з новоспоруджених храмів княжого Києва. Історію замовлення цього іконостасу на прохання одного «христолюбця» в преподобного Алімпія та нерукотворне, чудесне створення цих ікон детально описує Печерський Патерик. Тому відзначимо цей важливий факт, зафіксований у Патерику, що ікона «Свята Богородиця», з якою пов’язана низка чудес, є безперечним твором преподобного Алімпія. Тож, надзвичайно цікаво зіставити «Святу Богородицю» з Печерського Патерика та ікону «Богоматір Велику Панагію», щоб довідатися, чи у цьому випадку йдеться про одну і ту саму ікону. Це важливо для вияснення особи автора Великої Панагії.

Ікона Велика Панагія або «Печерська Оранта» була витвором елітарного духовного середовища і посідала визначне місце в історії духовности та культури середньовічної України. Ця реліквія належить до повнофігурного типу Богородиці-Знамення і передає образ Оранти у такій редакції, яка не має прецендентів у мистецтві Руси та загалом у християнській традиції. Рідкісним був і статус ікони, яка вважалася одним із найважливіших паладіїв княжого дому та захисницею Києва, його Непорушною Стіною» [Комарницький, Зятик, 2019, с. 130].

Є вагомі підстави вважати, що Велика Панагія створена в середовищі Києво-Печерської школи, преподобним Алімпієм і мовою стилістики фіксує цілий комплекс ідей, пов’язаних із рідкісним втіленням просвітленої Богородичної духовності княжого Києва ХІ століття. Проте, щодо атрибуції цієї ікони в науці існують дві різні версії: одна – київська, інша – ярославська. Про останню версію влучно зазначив відомий український мистецтвознавець Г. Логвин: «Цю ікону датували хто як хотів, не завдаючи собі клопотів» [Логвин, 2001, с. 914].

Для початку проаналізуємо текст Житія Преподобного Алімпія-іконописця на сторінках Києво-Печерського Патерика, який стверджує, що за князювання Всеволода Ярославовича, батьки віддали юного Алімпія навчатися іконопису до Печерського монастиря, засновниками якого були святі Антоній та Феодосій печерські. Саме у цей час, запрошені константинопольські майстри оздоблювали Велику Печерську Церкву, ту саму, побудова якої супроводжувалася дивовижними Божими чудесами, які зафіксували різноманітні літописні джерела.

Проте, особливий відгомін і резонанс у київській державі мали слова, які Пресвята Богородиця вимовила під час свого об’явлення у Влахернському храмі Константинополя до майбутніх будівничих Печерського собору: «Прийду ж бо сама подивитися церкву і в ній хочу жити» [Комарницький, Зятик, 2019, с. 63]. Ці слова, вказували на те, що Пресвята Богородиця обрала Велику Печерську Церкву, як місце Свого пробування, і, саме тим пояснюються дивовижні чудеса в історії цього храму, який став свідченням безпрецендентної осанни Богородиці у княжу епоху. Ця осанна, пояснюється загальнодержавним розумінням змісту цих слів, сказаних Пресвятою Богородицею, який означав, що Вона поселяється в серці Українського народу. І, тим серцем, після спорудження і освячення у 1089 р. стала Велика Печерська Церква. Отже, юний Алімпій мав унікальну можливість проходити вишкіл у першокласних майстрів, яких за свідченням Патерика прислала Сама Богородиця, давши їм мозаїку і золота на три роки…. [Патерик Києво-Печерський, с. 160].

Печерський Патерик описує грандіозне чудо нерукотворного відображення мозаїки Марії-Оранти у вівтарі великої печерської церкви, яке, без сумніву вплинуло на життєвий вибір преподобного Алімпія у посвяті іконописанню та службі Богові у Печерському монастирі. «…показав Бог і сотворив чудо страшне в церкві Своїй. Майстри бо мозаїкою Вівтар викладали, і Образ Пречистої Владичиці нашої Богородиці й Приснодіви (Оранти, А. К.) сам зобразився» [Патерик, Києво-Печерський, с. 160]. Тобто постать Марії-Оранти, колосальних розмірів (біля 6-и метрів), нерукотворно відобразилася на стіні вівтаря. Це грандіозне чудо, пов’язане з самовідтворенням мозаїчного (!) зображення Богоматері було рідкісним і, назагал дивовижним навіть у багатій на чудеса християнській світовій традиції. Але, зважаючи на автохтонну традицію грандіозних мозаїчних і фрескових відтворень Оранти, насамперед в апсидах київських храмів – таке чудо мало підґрунтя, адже відображало цінності місцевого духовного середовища. Безпосереднім свідком цього чуда був юний Алімпій, який «допомагав їм (майстрам, А. К.) і вчився» [Патерик Києво-Печерський, с. 160].

Далі Патерик продовжує: «І бачили всі дивне та страшне чудо… і ось раптом засвітився образ Владичиці нашої (Оранти, А. К.) … яскравіше від сонця! І, не мігши дивитися, упали ниць, вжахнувшись». [Патерик Києво-Печерський, с. 160] Описане чудо преображення вівтарної мозаїки Богородиці Оранти не тільки ствердило молодого Алімпія у монашому поклику, але визначило пріоритети формування його візії сакрального образу і мистецької стилістики. Цей досвід побаченого видатний майстер проніс крізь усе життя, адже, практично кожен день перебування у монастирі і в храмі на молитві, преподобний Алімпій мав можливість молитовно споглядати легендарний чудотворний мозаїчний образ Богородиці Оранти, чудесне преображення Божественним Світлом якого, він споглядав у своїй юності.

Важливо зазначити, що, починаючи від спорудження Десятинної церкви, вівтарі практично усіх київських храмів прикрашала постать Марії-Оранти. Як зауважила Н. Верещагіна: «мозаїчна ікона Богородиці Оранти стала ключовим образом семантичного поля київської духовної культури, органічно поєднала у собі всі аспекти богородичного культа, перш за все ідею-образ Софії Премудрості Божої…» [Верещагіна, 2019, с. 149] Невипадково, що якраз мозаїчна постать Софійської Оранти є найбільшою з усіх відомих нам богородичних зображень християнського світу. Таке виключне домінування теми Богородиці Оранти не знаходило відповідника, чи аналогії у жодній східнохристиянській країні «візантійського світу». Не існувало нічого подібного і в західному християнстві. Причини цього явища приховуються в тому, що «будучи княжим за своїм походженням, Богородичний культ у Середньовічній Україні пов’язувався з утвердженням власної державної ідентичності, а тому саме Богородиця й стає символом української християнської державності» [Гордієнко, 2015, с. 219; Нікітенко, 2003, с. 47]. І, саме з цієї причини, київські зображення Богородиці Оранти за масштабністю і монументальною виразністю не мали прецендентів у культурі християнського світу.[Комарницький, Зятик, 2019, с. 63].

Із низки мозаїчних Орант, що прикрашали апсиди провідних храмів Києва, вцілів тільки образ Софійської Оранти (бл. 1018 р.) та ікона Богородиці Великої Панагії, як свідчення самобутнього переосмислення Богородичної духовності, насамперед у Києві. Епіцентром цього явища був сакральний простір київських першохрамів і, зокрема, Великої печерської церкви – однієї із найвизначніших осередків-репрезентантів Богородичної духовності у межах християнського світу. Невипадково, професор Надія Нікітеко наводить слова С. Аверинцева, що іконографія Оранти являє нам живий образ молодого київського християнства.[Нікітенко, 2003, с. 176] Отже, тема Оранти була найграндіознішою темою, яку знало монументальне мистецтво Княжого Києва. «Тому за урочистим, репрезентативним стилем ікона «Богородиця Велика Панагія» є найближчою до мозаїчної Оранти з Софії Київської». Але ще ближчою була вона до втраченої чудотворної мозаїки Богородиці Оранти з вівтаря Печерського храму. Це – середовище і контекст появи цілковито новаторської за світлоносною естетикою ікони Богородиці Великої Панагії – сакрального твору, у якому прийоми іконопису рідкісно поєдналися із стінописним малярством та золотофонними мозаїками першохрамів Княжого Києва. Причому, серед усіх знаних нам християнських ікон, прийоми золотофонної мозаїки у стилістиці цієї ікони отримали небувалу повноту звучання.

Отже, на момент завершення мозаїко-фрескової оздоби Великої печерської церкви та посвяти храму у 1089 році, преподобний Алімпій вже був іконописцем найвищого рівня, про творчість якого ходили легенди. Як можна зрозуміти з даних Печерського Патерика, останні 25 років життя, прославлений майстер трудився у монастирі Києво-Печерської Лаври. І, ось Печерський Патерик так описує історію замовлення преподобному Алімпієві іконостасу, який, за тогочасною традицією складався з п’яти ікон Деісісного чину і двох намісних. «Інший… христолюбець із того ж міста Києва – церкву собі поставив і захотів сотворити церкві на прикрашення великі ікони – 5 Деїсуса і дві намісні».[Патерик Києво-Печерський, с. 160].

Сталося так, що про це замовлення майстрові не було відомо, а нечесні монахи продовжували брати гроші від замовника… «Христолюбець же каже: «Якщо і вдесятеро попросить, то дам, лиш благословіння його хочу й молитви, і справи рук його». Коли надійшов час посвяти замовлених ікон, благодійник, зрозумівши, що його підвели, пожалівся ігуменові. Ігумен, Великий Никон спитав майстра, чому він не написав замовлених ікон, преподобний Алімпій відповів, що навіть не знав про це замовлення. Але тут, ікони виявились в церкві: «Послані… побачили ті ікони написаними надзвичайно красиво. Побачивши, всі здивувалися та вжахнулися, і з трепетом уклякли, на землю впавши, і поклонилися Нерукотворному Образу Господа нашого Ісуса Христа й Пречистої його матері, і святих його».[Патерик Києво-Печерський, с. 161].

Так Патерик оповів про чудо нерукотворного явлення ікон, які «за одну ніч написані за Божим велінням». І ось: «…волею Божею від пожежі згорів Поділ увесь, і та церква, в якій були ікони ті, згоріла. І по пожежі знайдені були сім ікон цілими, а церква вся згоріла». [Патерик Києво-Печерський, с. 161] Але, цікаво те, що серед цих ікон була Свята Богородиця, ймовірно з намісного ряду і, що саме її, Київський князь Володимир Мономах вислав до Ростова, в споруджену ним церкву. Проте і в самому Ростові ікона «Свята Богородиця» стала учасницею чудес, які описує Нестор Літописець: «І ось, що при мені сталося в Ростові: церква та завалилася, а ікона неушкодженою лишилася й перенесена була до дерев’яної церкви, яка [невдовзі] згоріла під час пожежі, ікона ж та [знову] неушкоджена була, навіть сліду вогню на собі не маючи» [Патерик Києво-Печерський, с. 161].

Дотепер, в науці не було чіткого переконання, чи насправді ікона «Свята Богородиця», письма Алімпія Печерського, яка мала статус нерукотворної святині і потрапила до Ростова як дар Київського князя Володимира Мономаха, це і є та сама Велика Панагія. Проте уважний аналіз авторитетних джерел дозволяє прояснити це важливе питання, що стосується походження ікони Богородиці Великої Панагії та її значення в історії України.

Отримані дані, які нещодавно оприлюднили російські науковці, дають змогу остаточно визначити і атрибувати цю легендарну, чудотворну і нерукотворну ікону «Святої Богородиці». Історичні джерела свідчать, що наприкінці ХVІІІ століття ікона Богородиці Великої Панагії потрапила до Ярославля у Спаськиймонастир. У 1919 р. ікона була виявлена в «рухлядній» комірці Спаського монастиря в Ярославлі. У 1925-1929 рр – реставрована, а 1930 р. передана до Третяковської галереї, де зберігається донині. [Комарницький, Зятик, 2019, с. 128] Через те, радянські науковці безпідставно поспішили виснувати про створення цієї ікони в Ярославлі.

Отже, наприкінці ХVІІІ століття, ікона Богородиці Великої Панагії потрапила у Спаський монастир м. Ярославля. Новітні дані встановили, що починаючи із 1788 р. Спаський Ярославський монастир став резиденцією ярославських митрополитів, що переводилися сюди з Ростова разом з усім архиєрейським майном, після ліквідації стародавньої ростовської митрополії.

У значних за обсягом складах цього монастиря зберігалися стародавні речі й цінності, які належали ростовським митрополитам і були привезені з Ростова. Серед цих, давніх скарбів були рукописи, ікони та інші предмети, що належали ростовським архиєреям. Показово, що у 1795 р. А. І. Мусін-Пушкін купив в архімандрита Спаського монастиря рукопис, у якому серед інших статей виявився список легендарного «Слова о полку Ігоревім».

Після цього стає зрозуміло, що київська ікона Велика Панагія разом з вищезгаданими, давніми святинями і реліквіями, потрапила до Ярославля саме з Ростова. Отже, увесь період з 1125 р. і до кінця ХVІІІ століття, ікона Богородиці Великої Панагії перебувала виключно в Ростові. Надзвичайно цікавим є факт, що окрім Великої Панагії, у княжому Успенському соборі Ярославля також знаходилася ще одна прославлена українська ікона з ХІІІ століття «Галицька Тронна Богородиця» (Толгська) [Комарницький, Зятик, 2019, с. 187]. Таким чином, нерукотворний твір Алімпія Печерського «Свята Богородиця», перевезений в Ростов при Володимирі Мономахові, і який потрапив у кінці ХVІІІ століття до Ярославля у Спаський монастир і є Богоматір Велика Панагія.

Це для нас є надзвичайно цінним, адже маємо стовідсоткове підтвердження, що легендарна «Свята Богородиця» преподобного Алімпія виявилася іконою «Богоматір’ю Великою Панагією». Цей факт довелося визнати і незаангажованим російським вченим. Це – велике наукове відкриття, яке дозволяє відійти від багатьох стереотипів, нав’язаних імперською, радянською історіографією, а з іншої сторони дозволяє суттєво доповнити наше уявлення про київську школу іконопису.

Про що нам говорить це відкриття? А, те, що чудотворна святиня «Богоматір Велика Панагія» – не тільки твір преподобного Алімпія, вона є Божественного походження, тобто – нерукотворна. Те, що ця ікона – нерукотворна, у жодному разі не заперечує авторства Алімпія Печерського, адже Божественне створення «з гори» передбачало збереження не тільки стилістики іконопису преподобного Алімпія, але стояло в одному ряді унікальних творінь сакрального середовища, що сформувалося навколо мозаїко-фрескових комплексів київських першохрамів. Це – насамперед Велика Печерська Церква з присутністю ідеї чуда преображеної мозаїчної Оранти Божественним Світлом, що справило на сучасників і молодого Алімпія-учня незабутнє враження. І, невипадково ікона Богоматір Велика Панагія мовою золотоносної стилістики, у всій повноті репрезентує цю ідею Преображеної мозаїки Богоматері Оранти.

ЛІТЕРАТУРА

1. Святослав Шевчук, Патріярх УГКЦ, Послання «Наша Свята Софія»
2. Крвавич Д. П., Овсійчук В. А., Черепанова С. О. Українське мистецтво Ч. 2. – Львів: Світ, 2004. – 268 с. + 80 вкл. Іл.
3. Овсійчук В. А. Українське малярство. Проблеми кольору, - Львів, 1996.
4. Могильницька Г. Хроніка великого ошуканства. – К., 2009. – 96 с.
5. Кот С. Знекровлення духу. Як Росія привласнювала культурну спадщину України: з історії пограбування і вивезення // Детокс / За ред. Лариси Івшиної. – Видання перше. – К.: ТОВ «Українська прес-група», 2021. – с. 691-702.
6. Києво-Печерський патерик. – Львів : «Свічадо», 2001 –192 с.
7. Комарницький А., Зятик Б. Святині Княжої України. – Львів: Свічадо, 2019. - 208 с.
8. Логвин Г. Н. Київська Русь: монументальне мистецтво, іконопис, книжкова мініатюра / Г. Н. Логвин // Історія української культури : в 5 т. – К. : Наукова думка, 2001. – Т. 1. – С. 884–920.
9. Верещагина Н. Христианские культы и реликвии древнего Киева (конец Х — первая треть ХІІІв.). Монография. Одесса, 2019. — 628 с.: ил.
10. Гордієнко Д. С. Присвята Десятинної церкви в Києві в контексті культури Середньовічної України // Софійські читання (Матеріали VII міжнародної… конференції…), - К., 2015, с. 215-225
11. Нікітенко М. М. На зорі християнського Києва. –К., 2003. 104 с.
12. Икона Богоматерь Великая Панагия // http://www.zdravrussia.ru/painting/xixiiivek/?nnew=2164&sview=4
13. Дзюба С., Кірсанов А. Позивний Бандерас. Операція Томос — К.: Фабула, 2021. – 256 с.
14. Степовик Д. В. Від Вишгородської ікони до Ермітажу: вкрадена культура // Детокс / За ред. Лариси Івшиної. – Видання перше. – К.: ТОВ «Українська прес-група», 2021. – с. 670-689.