Кожна ікона – це не просто ілюстрація конкретного тексту в Євангелії чи апокрифах, це не «гарно стилізована фотографія» в рамці. Ікона неможлива без богословського сенсу, який зазвичай можна розписати на кільканадцять сторінок чи навіть книг.
«Благодать Святого Духа, що перебуває в образі, є саме тою силою, яка «освячує очі вірних»»
св. Симеон Солунський
Що таке фотографія в паспорті? Це зображення вказує на людину, але нею не є. За рисами ми можемо знайти відмінність чи схожість цієї особи з кимось, можемо здогадатися про певні риси характеру. Так само в кожній сім’ї знайдеться кілька десятків фотографій, які будуть пригадувати певні моменти з життя усіх членів родини. Інколи вдається повністю простежити життя однієї людини у світлинах, інколи – цілих поколінь. Фотографія допомагає нам відновити пам’ять, дорогу серцю. Найдорожчі світлини ми ставимо в рамки чи носимо зі собою в гаманці чи записній книжці. Кажемо, що тримаємо фото «біля серця». В сучасній культурі фото у просторах Інтернету називають «іконкою»… А як щодо справжніх ікон?
Як пригадати християнину те, що дороге його чи її душі? Зазвичай у таких випадках хочеться зайти до храму. Тоді перед нами постає іконостас, який має подібні ікони та будову в різних церквах. Тому-то в кожному сакральному просторі можна відчути певну спорідненість з тим храмом, до якого тебе водили батьки, чи де ти вперше зустрів Бога, де ви давали один одному обітницю чи ти відчув особливу радість. Центральними і тими, що впадають в очі, завжди будуть ікони Ісуса Христа (праворуч) та Пресвятої Богородиці (ліворуч), у центрі – царські врата, а за ними – престіл, обабіч побачимо ікони шанованих святих та храмові образи.
У часи раннього християнства, коли культура іконопочитання щойно утверджувалася, іконостаси були одноярусні. Після іконоборчого періоду ІХ століття додавали все нові та вищі ряди: моління (деісус) з Богородицею, Іваном Хрестителем, ангелами, апостолами, пророками, святими, празниковий ряд, пророчий ряд, інколи окремо виділяли страсний цикл, ікони Спаса Нерукотворного або Тайної Вечері над царськими вратами. А увінчує цей багатоярусний «сімейний альбом», як і всю історію спасіння, Розп’яття, яке об’явило Людину і Бога у величі «бути останнім», умаленим на землі, та першим, хто парадоксально переміг смертю смерть. Розп’яття об’явило Воскресіння тим, хто страждав з Ісусом на хресті і покаявся, хто зірвав яблуко, відрікся з третім півнем та майже втратив надію, йдучи до Емаусу.
У цьому розділі ми детальніше зупинимося на особливостях іконографії свят або празникового ряду, який, до речі, не завжди може містити в собі ікони дванадцятьох головних свят літургійного року та Воскресіння Христового, котре виділяють окремо. Якщо перелічувати ці свята за історичним принципом, за яким зазвичай будують празниковий ряд, то читаємо:
Великі свята відображають основні події зі життя Богородиці та Ісуса Христа, тому їх поділяють на Господські та Богородичні. Саме ці свята є визначальними в плануванні життя християнина, вони є віссю, довкола якої Церква робить коло за один рік. Кожна ікона – це не просто ілюстрація конкретного тексту в Євангелії чи апокрифах, це не «гарно стилізована фотографія» в рамці. Ікона неможлива без богословського сенсу, який зазвичай можна розписати на кільканадцять сторінок чи навіть книг. Інакше б ця липова дошка і суміш крейди з клеєм, шарами темпери, золота і лаку була б просто милим витвором мистецтва і навряд чи б проіснувала, щобільше – була б багаторазово відтворена, ось уже майже дві тисячі літ.
Якщо спробувати класифікувати ікони празникового ряду «за сенсами», то можна скористатися такою схемою:
Празниковий ряд зазвичай стоїть посередині між нижнім насмісним рядом та верхнім молільним (деісусним). Якщо намісний ряд допомагає християнину зосередитися на молитві шляхом споглядання очі-в-очі, то празниковий ряд пригадує земний шлях Богородиці та Ісуса Христа, дозволяє наводити алюзії на власний теперішній стан і дороговказ. Деісус, у свою чергу, показує продовження життя в Бозі, поруч з Ним, у молитовному заступництві за тих, хто ще очікує свого часу. Інколи празниковий ряд не обмежений великими святами. Якщо розмір іконостасу дозволяє, то іконописці можуть додати Відхилення жертви Йоакима та Анни і їхнє моління в саду та на пустині, Зачаття Пресвятої Богородиці, Воскресіння Лазаря, яке раніше (ще у катакомбний період) використовували як алюзію до Христового Воскресінння, також можна побачити деякі сцени чуд Христа або лики шанованих місцевих святих. Така практика досі поширена у великих храмах і монастирях Греції та Кіпру.
Ікона певного християнського свята є вербалізованим богослов’ям цього ж світлого дня. Вона вводить у споглядання подій Нового Завіту тут і тепер: ти предстоїш разом із Марією і архангелом Гавриїлом в Благовіщенні, сидиш у зажурі та передчутті Страсної П’ятниці з Йосифом Обручником у Різдві, разом із ангелами тримаєш полотна для щойно об’явленого світу Христа в Богоявленні, співаєш разом зі старцем Симеоном «Нині відпускаєш мене…» у Стрітенні... Зазвичай український празниковий ряд закінчується Успінням Богородиці, а не Воздвиженням Чесного Хреста, яке є останнім великим святом, якщо спиратися на історичний підхід. Взагалі вшанування Успіння Пресвятої Богородиці є особливо поширеним на території сучасної України ще від часів Київської Русі. Це свято ніби логічно завершує історію відкуплення людства, починаючи від Адама і Єви, адже Марія — «нова Єва», яка прийняла Слово Боже.
Ікона винятково воплочує богослов’я, видимо передає невидиме, по-людському промовляє про Боже. Люди часто схильні ставитися до ікони як до чогось містично-магічного, що має особливі властивості, енергії. Навіть колись у давнину з ікон зіскоблювали фарбу і додавали до ліків чи до чаші з причастям. Чи можна поділяти ікони на чудотворні та нечудотворні, якщо сам Христос неодноразово повторював: «За вірою твоєю нехай тобі буде»? Так, певні чуда за волею Божою видимі для широкого кола людей, а інші – скриті, не без окремого на то Божого задуму. Тому всі освячені образи є чудотворними. Ікона, як зрештою і сама віра в Бога, — це не таємниця, а таїнство. Посвячені у таємницю гордяться і шукають обраних, посвячені у таїнство бачать свою неміч і велич благодаті від Бога та спішать поділитися цією новиною.
Усі ікони наближають християн до таїнства Воплочення, але своєрідною абеткою для цього є ікони свят. Ми можемо не докладно знати Святе Письмо, можливо відразу не пригадаємо на пам’ять стишки певних подій у декількох євангеліях, проте завжди впізнаємо ікону Різдва Ісуса Христа чи Зішестя в Ад. Впізнати – це вже початок пізнавання, заглиблення в суть таїнства, яким є не тільки вчення та релігія, а кожна подія в нашому житті, адже такі ж чи подібні ситуації пережили Марія, Христос та його учні. Отже, ікона не ілюструє божественність, а вказує на причетність людини до божественного життя.
Сподіваємося, що ознайомившись зі статтям з цього розділу, іконостас у певному сенсі перестане бути просто гарно декорованою стінкою, яка відгороджує святилище від храму вірних. У східній традиції іконостас завжди був невід’ємною частиною усієї літургії. Під час спільної молитви служать тим, хто зображений на іконах, а отже святі образи стають видимим свідченням присутності Пресвятої Трійці, Богородиці-Діви і всіх святих тут і тепер, у будь-якому місці, де до ікони звертаються з молитвою.