Іконописець Іванка Крип’якевич-Димид: "Ікона є моєю мовою, через яку я пізнаю і прославляю Бога"

Іконопис — особлива ланка мистецтва. Несучи величний дух християнства, ікона повинна вчити нас розуміти християнство, розуміти правильно.

Красу ікони неможливо виміряти лише її мистецькою цінністю. Митрополит Андрей Шептицький так говорив про ікону: «В іконі знаходимо не тільки мистецьку красу, але й ту неначе бездонну глибінь, що є першою і найважливішою прикметою мистецького архитвору».

Будь-яка творчість ніколи не є абсолютно відкритою, до кінця збагненною, тут завжди присутній елемент загадковості. Очевидно, не може бути винятком іконопис, метою якого є намагання «показати» людині Бога, виразити за допомогою пензля сакральний світ...

Але людина — істота, яка невпинно шукає, шукає і питає навіть тоді, коли усвідомлює, що збагнути вповні предмет зацікавлення не може. Роздумуючи над іконою, наш розум ставить багато запитань: як, чому? Що відчуває іконописець, коли творить ікону, як він її творить і розуміє?

З цими «чому» і «як» ми прийшли в гості до львівського іконописця Іванки КРИП’ЯКЕВИЧ-ДИМИД.

– Пані Іванко, коли і як Ви почали малювати?

– Я росла і формувалася в мистецькій родині. Моя мама — художниця. Вона часто садила мене на коліна і щось малювала. Для мене це було великою містерією, коли на великому білому папері з’являлися якісь лінії, а згодом поставав образ чи предмет, який можна було розпізнати. Ці хвилини мене найбільше вражали і мені дуже хотілося робити щось таке. А коли мама дозволяла, то я теж щось там терла, малювала.

З однієї сторони родина була мистецькою, а з іншої — священичою — дідусь був священиком. І хоч ми жили окремо, та кожної неділі ходили на підпільні Богослужіння, бо це було під час радянської окупації. Усе це залишало якийсь відбиток на дитячій душі. І, звичайно, був талант до малювання, який батьки хотіли розвивати.

Так я почала навчатися у художній школі, потім в училищі. Моє повноліття припало на політичні зміни в країні — розпад Радянського Союзу, вихід Церкви з підпілля… Усе це неабияк на мене вплинуло. Саме тоді відбувся мій свідомий прихід до Бога, Бога як Особи, з якою можна спілкуватися, яку можна слухати і розуміти, і про яку можна читати. Тоді до рук мені потрапили книжки о. Олександра Меня, передруковані, але ще не видані офіційно. Можна сказати, що ціла низка випадковостей сформували моє життя і розвинули мій талант.

Також було багато зустрічей з людьми глибоко духовними. У Варшаві я побачила отців-василіан, які вже відкрито ходили в рясах, ходили у свою церкву, і це видавалось дуже дивним — ти міг туди йти, і тебе вже не переслідували. Там зі мною сталося щось неймовірне, я взяла до рук Новий Завіт і почала читати його по-іншому. Це була жива історія про Живого Бога. Якісь нові віяння привезли зі собою люди із Заходу. Серед них — о. Борис Ґудзяк, а згодом — мій майбутній чоловік — о. Михайло Димид. Я поступово зрозуміла, що ікона є моєю мовою, через яку я пізнаю і прославляю Бога.

Так сталося, що я ще навчаючись в училищі, зустріла, тепер вже покійного, о. Павла Когута. Побачивши, що я роблю сграфіто (спосіб декоративного оздоблення стін) в церкві Михаїла, запропонував мені зробити подібне сграфіто в його оселі в Франції. Потім, на першому чи на другому курсі Академії мистецтв, я поїхала до Канади на прохання о. Мирослава Татарина розмальовувати каплицю святої Софії. Це дало колосальний поштовх для моєї творчості. Особливо вплинула довіра отця, який сказав тоді: «Я знаю, що ти зробиш добре». Від цього в мене й досі незабутні враження. Я мала матеріали, час — усі потрібні умови… Від мене вимагалося лише малювати на славу Божу.

«Ікони відкриваються нам лише після терпеливої молитовної присутності» (о. Генрі Ноуен)

– Дуже цікавими є розп’яття, які Ви створюєте. Що переживаєте, коли зображаєте Христа розп’ятого? Як Ви «бачите» Христа?

– Цікавим є те, що творчість художника змінюється так, як змінюється його життя. Стержень залишається, але змінюється бачення і розуміння багатьох речей. Відповідно до цього іншими народжуються і полотна.

У своєму житті я зробила чотири Розп’яття. Першим моїм замовником був отець-студит Севастіян Дмитрух. Знаючи, що я малюю ікони, він прийшов і замовив Розп’яття. Ще донедавна воно стояло у церкві Михаїла у Львові. Це був Христос Стражденний. Я тоді була ще зовсім юна і переживала Його так драматично: конвульсивні руки, скорбний лик, долоні, скатовані і пробиті цвяхами. Багатьом людям це Розп’яття подобалось цією колосальною драмою — смерть Сина Людського, якого відкинули, не зрозуміли і розп’яли…

Друге Розп’яття я зробила в Канаді. Воно вже зовсім інше — Христос стоїть з розпростертими обіймами, нахиленою до людей головою. Я почала розуміти, що Він сам приймає смерть. Розп’яття Христа — це не якийсь нещасний випадок. Навпаки, Він вчить нас, як приймати смерть. У другому Розп’ятті — Христос відкриває долоні, вони вже не такі скатовані, як на попередньому... Цей Христос називається Син Теслі, тому що я писала його під враженням однієї пісні, яку мені в Канаді дали послухати і яку написав навернений наркоман. Пісня так і називалася — «Син Теслі». Назва вказує на те, що ми є деревом в руках Бога, яке Він постійно теше, шліфує і робить те, що в Його задумі. Врешті-решт, у руках Бога ми стаємо мистецькими шедеврами.

Третє Розп’яття знаходиться в церкві св. Йосифа при монастирі сестер Милосердя св. Вікентія у Львові. Робота присвячена світлій пам’яті мого вчителя Євгена Лисика. Це — моя дипломна робота в Академії мистецтв — Христос Щирий. Біля стіп Ісуса зображений святий Вікентій, покровитель сестер Милосердя. Тіло Христа — космічно-велике у порівнянні з фігурками мироносиць, воїнів і пристоячих. Цей контраст підкреслює вагомість Події – смерті Сина Божого.

Останнє Розп’яття я малювала нещодавно для каплиці Українського Католицького Університету. Це ще інше, я б не сказала радісне, але Лагідне Розп’яття. Смуга терпінь там зображена, але сам Христос — милосердний, всепрощаючий. Малюючи Його, я чула іншу мелодію, якусь прадавню мелодію милосердного Бога, який через терпіння кличе нас до себе, який веде нас вузькою дорогою до дверей вічності…

У кожному з цих Розп’ять — зовсім інші образи. Іконопис для мене настільки цікавий саме тому, що відкриває необмежені можливості.

– Яка роль сім’ї у Вашій творчій діяльності та самореалізації загалом?

— Сім’я як осередок любові дуже впливає на творчість. Після того, як я стала матір’ю натхнення збільшилось, а часу зменшилось (сміється). Я вже не чекаю, коли прийде до мене творче натхнення, а як тільки маю вільну хвилинку одразу біжу до майстерні і працюю.

Стати матір’ю для мене означало відкрити багато нового. Пригадую, коли народилась наша перша донечка Клементина, у моїй свідомості відбувся якийсь переворот. Я порівнювала себе з яблунею, з якої падає яблуко. Тобто, ти усвідомив, що видав плід.

Твори мистецтва теж є плодом, але той плід зовсім інший. Мистецтво я творю руками, а це щось нерукотворне — це такий дар, що походить від тебе, є частинкою тебе, але це вже не ти… І коли я малюю Богородицю, передаю мотив материнства, її ніжність до Христа, те, як вона обіймає Христа, нахил голови, то я завжди виходжу зі свого внутрішнього досвіду, як я тримаю дитину, пригортаю її…

Досвід материнства відкрив переді мною нову сторінку бачення Бога. Якою незбагненною мусила бути любов Бога до людства, що Він не просто вислав свого Сина уже дорослим, щоб Той враз завдяки Своїй силі здійснив переворот. Ісус же прийшов у світ, як немовля. Він поневірявся поміж людьми… Любов Бога — це ще й Його всепрощення до нас. Він як батько веде нас за руку, показує заздалегідь, що є добре, а що — зле, але дає нам свободу вибору. Це мене найбільше вражає.

Виховуючи своїх дітей, я бачу, що вони такі впевнені, самостійні, але в якийсь час роблять такі помилки, які ніхто б не сподівався від них. Та вони все одно приходять до нас, бо знають, що ми їх любимо. Так і Господь Бог, який є Батьком усього людства, продовжує любити і добрих, і злих людей.

Батьківство і материнство відкриває у людині здатність розуміти багато нових речей. Я навіть відчуваю твір, який писала людина, що зазнала безмір любові. Але любов не є меншою у монаршій спільноті, наприклад. Там вона є іншою, але не меншою. Тому, говорячи про любов, я маю на увазі любов у всіх її проявах. Адже раніше іконописця були лише монахи.

«Ікона — це снігова вершина, з якої струмують потоки чистої води віри» (Григорій Круг)

– Кого вважаєте своїми вчителями? Чи можете назвати авторитетні постаті у сучасному іконописі?

– Одним із моїх улюблених іконописців є професор Новосельський. Це українець, який живе в Кракові. Він є уже класиком іконопису. В Україні було декілька його виставок. Дуже цікавою є його Хресна дорога — це великі сірі полотна, на яких — лише обриси постатей. Христа ведуть на розп’яття, Марія йде поряд… На іконах не вималювані чітко риси облич, усе в сутінках. Із зображень ми розуміємо лише суть, але до цього треба бути підготовленим. Окремі речі він малює немовби наївно, дитинно. Він ще й богослов, він дуже багато пише про те, що малює. Цікавими є його дискурси з журналістами, богословами, різними людьми, він часто пояснює через мас-медіа те, що через ікону прагне розкрити людям правду про Бога.

Під впливом його творчості я теж малювала темні лики для того, щоб людина хотіла приблизитись і приглянутись до ікони, щоб вона її притягувала. А з іншого боку, щоб людина докладала зусилля й відчитувала ікону, розмовляла з нею.

Загалом, серед моїх вчителів були люди духовні і мистецькі. Під час навчання в училищі величезний вплив на мене мав Карло Звіринський, художник-шістдесятник, який ішов урозріз з навчальною програмою і мав своєрідну «підпільну» групу студентів, яких вів до майстерні, де показував багато цікавих речей, вчив нас історії мистецтва. Одним із моїх наставників був також Євген Лисик, головний художник Оперного театру, вчитель з інституту. Величезний вклад у мене зробив і Овсійчук Володимир Антонович, який викладає в Академії мистецтв. Він навчив мене розуміти не лише символіку кольорів, але й загалом правильно сприймати мистецтво. Моїм заочним вчителем був Ван Гог.

Серед духовних людей – уже покійний о. Іван Гриньох, о. Севастіян Дмитрух, о. Борис Ґудзяк і багато інших цікавих людей.

– Протестанти, наприклад, не визнають ікон як об’єктів, перед якими можна складати молитви. Як Ви до цього ставитеся і чи вважаєте, що вони щось втрачають?

– Я ніколи не розглядала, хто що втрачає через специфіку своєї конфесійної традиції. Я більше дивлюся, хто що може подарувати від себе, в чому їхня оригінальність. Не знаю протестантської мотивації, яка забороняє ікони, розглядаючи їх як дошки з різьбою чи позолотою. Але можливо це тому, що у Старому Завіті Мойсей закликав людей не робити собі ідолів. Та новозавітне розуміння ікони вже є іншим, тому що Бог воплотився, Христос прийняв людське тіло, яке можна зобразити. Також той факт, що Він залишив свій відбиток на обрусі Вероніки, є свідченням того, що в такий спосіб Він також бажав залишити себе людям. В історії також зафіксовано багато випадків, коли люди вивішували ікону над оборонними воротами, і вороги не могли пробратись у місто.

Я знайома з багатьма людьми, які несподівано для самих себе відкривають ікони. Вони знають, що це не їхнє, але вони відкриваються на ікону і отримують дари, бо ікона завжди є даром. Також часто можна побачити, наприклад, в римо-католицьких храмах візантійську ікону, яка не є їхньою питомою, але люди її шанують. Тому я взагалі сказала б, що сьогодні немає чіткого поділу на те, що є вашим, а що нашим. Людство шукає дороги до Бога і шукає в різний спосіб.

«Іконописець — не автор, а посередник, уста одкровення». (Валентин Курбатов)

– Як Ви вважаєте, чи достатньо лише таланту, щоб малювати ікони? Чи тут необхідною є ще й богословська освіта?

– Нещодавно я дійшла до цікавого висновку: для того, щоб малювати ікони, освіти взагалі не потрібно. Я завжди думала, що будь-яка справа потребує знань. А тут я побачила на літній іконописній школі, яка діє при УКУ, що приходять різні люди і малюють чудесні речі. Вони прослуховують теоретичні бесіди про ікони, а потім самі малюють, і в них дуже добре виходить. Це для мене було несподіванкою.

Та, на мою думку, таланту замало, і... знань замало. Іконою потрібно жити. Малювати ікону для мене є чимось неймовірно захоплюючим. З однієї сторони, я хочу побачити, яким є Бог як Особа — Ісус Христос, який народився, жив і проповідував поміж людьми. З іншого ж боку, я розумію, що Його вповні не можна зобразити, бо Він є Богочоловіком, тобто є в Ньому щось таке, що нікому не вдається розкрити. Що стосується Богородиці чи інших святих, то це якась така глибина, яку безупинно потрібно пізнавати і якою необхідно жити.

Коли тільки маю можливість, то намагаюся читати, особливо духовну літературу. Читання дає дуже багато живих образів та спонукає до роздумів. Коли я писала останнє Розп’яття, то переді мною висів коментар із цитат, які були натхненням у цій роботі. Я пам’ятаю, що дуже цікаві речі прочитала у Квітній тріодії, вони навіть чимось перегукуються з творчістю Василя Стуса. Це своєрідний діалог Христа з людством. В устах пророка — цитати зі Святого Письма – «Ось списом проб’ють Його…», «Ось на страту ведуть Того, Хто світ спас»… І тут — вражаюча відповідь Христа: «Неначе віск розплилось моє серце, розлилось в моїх грудях, і Я, немов вода розлита». Це такі глибокі слова, що насичують не лише образність, але й духовністю. Тому я намагаюсь насичуватись не лише тоді, коли малюю, але постійно триматись на ноті творчого пориву. Як вчив мене Євген Лисик, у художника мусить бути певний аскетизм, аскетизм на те, що він споглядає, аскетизм на те, як він проводить свій час…

– Як Ви ставитесь до критики?

– Митці бувають щасливі і нещасливі. Якщо митцеві пощастить, то він знайде доброго мецената, який його зрозуміє й підтримає. Згадаймо, наприклад, Ван Гога. За життя він не продав жодної своєї картини, але він мав брата Тео, який висилав йому фарби, який вірив у нього. Сьогодні його полотна продають за величезні гроші на аукціонах, це свідчить про те, що його зрозуміли, а у свій час він виглядав сіро.

Я думаю, що тут мусить бути добра воля того, хто хоче зрозуміти митця. Коли людині цікавий якийсь твір, але вона його не розуміє, то особа повинна щось про нього дізнатися від автора чи щось прочитати. Це — перший крок до пізнання, тоді сам твір починає нам відкриватися, промовляти до нас. Але якщо людина займає гостро агресивну позицію: коли я не розумію, значить, твір поганий. Таку деструктивну критику я не сприймаю.

У моєму творчому житті було декілька серйозних конфліктів, які мене багато чому навчили. Наприклад, мій іконостас зрізали та винесли з церкви св. Йосифа на вулиці Залізняка. Щоправда ікони вдалося врятувати. Після цього я зрозуміла, що свою творчість ніколи не можна нав’язувати, що потрібно довго й боляче пояснювати людям, що таке ікона. Я почала прислухатись до того, що кажуть люди, чи їм це подобається. Я почала малювати так більш правильно, більш реально, бо зрозуміла, що мусить бути якась межа між самовираженням автора і сприйняттям суспільства. Адже, коли ти хочеш щось сказати, то потрібно говорити так, аби люди тебе почули.

Ми мали особливо велику перерву в іконописі. За цей час виросло як мінімум два покоління людей, які не бачили і не знали справжніх ікон. Навіть для мого дідуся Артемія найкращими були чорно-білі образки, передруковані з творів Рубенса чи Рембрандта. Це в кращому випадку, а в гіршому – це рожевощокі ангели з голубими крильцями… Це були дуже милі іконки, які він радо роздавав дітям. Для нього це було вершиною церковного мистецтва, бо нічого іншого не було. І люди на цьому виросли, тому я добре розумію, чому вони так не можуть сприйняти ні галицьку ікону, ні сучасний іконопис.

«Ікона має своє призначення — бути в найтіснішому діалозі з людиною, з її стражданнями й світлими надіями». (Володимир Овсійчук)

– Що таке галицька ікона, як Ви її розумієте?

– Так склалось, що світ знав переважно російську ікону. Ми ніколи себе не пропагували, а отже залишались невідомими. Це був наш недолік, та ми не мали фінансової можливості доносити світові інформацію про себе, бо це вимагало видання і розповсюдження книг, альбомів про український іконопис. Щойно тепер починають працювати над цим. Побачила світ унікальна книга «Український середньовічний живопис», текст до якої написала Віра Свєнціцька. Та було б дуже велике щастя, якби самі українці зрозуміли, що таке галицька ікона і перестали її викидати. Ми чомусь дуже захоплюємося усім західним, що приходить до нас з вільного світу і не надто задумуємось, чи нам воно потрібне, чи ні. Звичайно, легше сприйняти річ, яка є для нас зрозумілою з першого погляду, аніж те, що потребує зусиль, щоб його відчитати.

Галицька ікона – це ікона, яку малювали в Галичині. Майстерні були переважно при монастирях. Іконописці приходили з Греції, Візантії чи Болгарії, і дуже швидко «обростали» учнями. А ті згодом відкривали нові майстерні. Так в Галичині з’явилось надзвичайно багато шкіл, що подарували Церкві безліч ціннісних речей. Цінність цих ікон першим зрозумів Митрополит Андрей Шептицький. Він разом з Іларіоном Свєнціцьким почав їх відшукувати та віддавав у фонди Національного музею у Львові, що був ними ж заснований.

Особисто я з галицької ікони дуже багато черпаю. У Національний музей ходжу, як на свято. Я вже навіть пам’ятаю, де яка ікона висить, але кожного разу відкриваю для себе щось нове. Ці ікони мальовані природними компонентами і вони світяться. Такого кольору досягнути штучними фарбами дуже важко.

Типово галицькою є Красівська Богородиця, яку галичани люблять, напевно, найбільше. До неї Ігор Калинець написав акафіст-поему. Коли я вперше прочитала її, то була дуже вражена, що ікону можна відчитувати в такий спосіб.

Ми дуже багаті тим, що маємо такий код, як ікона. Бо що таке ікона, до кінця ніхто сказати і зрозуміти не може. Одні шукають в іконах якихось лікувальних властивостей, інші – біополя чи добру енергетику, ще інші – якихось геометричних ліній, що приховують певні коди. Але, стоячи перед іконою, ми всі стоїмо перед воротами Царства Небесного.

– Отож, підсумовуючи, розкажіть, чим для Вас є талант та яка його природа?

— Талант є від Бога, але не слід відкидати і значення такого фактору, як спадковість. Зрештою, батьки теж від Бога (сміється). Я думаю, що кожна людина має безмежну кількість талантів. Інколи мене дивує, як старші люди починають малювати чи грати на якихось музичних інструментах. Коли ми жили в Радянському Союзі, у нас витворили стереотип, що людина може займатися лише однією справою. Якщо ти економіст, то все життя мусиш займатися лише економікою. Але, насправді, так не є.

Цілком природно, що добрий лікар може бути і добрим поетом, і скрипалем чи інженером. Тут потрібна лише готовність до самопізнання, самовідкриття, що є рисою людей вільних. Не потрібно боятися просити в Бога допомоги у таких відкриттях, і Він обов’язково допоможе. Та людина мусить бути готовою іти тією дорогою, а вона часто буває дуже болючою... Мистецтво, крім радості, приносить дуже багато болю. Бачите, у мене сиве волосся (сміється).

– Щиро дякуємо за цікаву розмову

«Весь світ — ікона Божої любові»

Довідка:

Іванка Крип’якевич-Димид народилася у Львові 1968 року.
Закінчила художній ліцей ім. І. Труша та Академію мистецтв у 1993 році.
Лауреат премії ім. Василя Стуса.
Як пише про себе Іванка Крип’якевич-Димид: «Перші кроки у мистецтво зробила з мамою».
Одружена з о. Михайлом Димидом, з яким виховують п’ятеро дітей.

Деякі з творів:

Новомученики

Ця ікона написана з нагоди Собору Української Греко-Католицької Церкви 2002 р. і присвячена світлій пам’яті Новомучеників, беатифікованих Іваном Павлом ІІ рік раніше у Львові.

Новомученики, серед яких єпископи, ченці і черниці, а також один мирянин, мають однакову славу у Христі і з Христом. З Ним вони перебували і у Нього зодягнулися, Йому служили і за Нього життя своє поклали, тому й славу мають перед Ним рівну.

Христос є Той, «Хто приносить і Кого приносять, і Хто приймає і Кого роздають». Агнець і первосвященик одночасно. Він виноград і виноградна лоза.

Праця над цією іконою відкрила мені багатогранність святості, до якої ми всі покликані.
Ікона знаходиться в архікатедральному соборі св. Юра у Львові.

Весілля в Кані Галилейській

Ця ікона розповідає нам прекрасну історію про те, як молода пара запросила Ісуса і Його Матір у своє життя. Бути з Богом – це означає не боятися життєвих колізій, це ЖИТИ ВПОВНІ, це щоденне перетворення води розчарувань на вино взаємної любові. Христос на іконі сидить трохи скраю, не нав’язуючи людині своєї присутності, даючи їй простір для ініціативи. Він сам є Нареченим, про якого співаємо у Страсному Тижні: «Ось Жених гряде опівночі і блажен раб, якого Він знайде невсипущим…»

Ця ікона написана для спільноти християнських подруж «Сім’я» Львівської архієпархії і знаходиться в церкві св. Миколая у м. Глинянах.

Пасха Премудрості

Людей, які за наріжний камінь свого життя поклали Ісуса Христа, ще називають Чадами Премудрості.

На цій іконі зображені: мати Марія Скобцова, Ілля Фондамінський, Олексій Медведков, Юрій Скобцов і отець Дмитрій Клепенін – святі мученики Православної Церкви в російській теміграції. Вони зображені в присутності святої Софії – вогнеликого Ангела Премудрості. Біля сидячої постаті матері Марії знаходиться сюжет «Цар Давид танцює перед ковчегом Завіту» – це прообраз танцю, яким було все життя цієї невтомної трудівниці. Інший сюжет – «Цар Давид перед Голіяфом» межує з постаттю отця Клепеніна, який знайшов у собі мужність Христового воїна протиставитися бездушній нацистській системі, померти і… перемогти.

Ікона є власністю родини Аржаковських.

Розмову провели Лідія ГУБИЧ, Тетяна ЛУЦИК.
Львів, 5 грудня 2007 року