Індуїзм
«Словесний портрет» сакральної культури індуїстської цивілізації
І побачив він вогонь звідусіль. Яскраво сяючий, він зусібіч облягав своїми променями небо. Він був страшний і, рухаючись за вітром, здавалося, збирався спалити навіть сонце. Тоді благородний Гаруда, створивши собі дев’яносто раз по дев’яносто вуст, швидко випив безліч річок тими устами й зі страшенною швидкістю повернув туди. І караю чи ворогів, маю чи замість колісниці крила, залив ріками палаю чий вогонь.
«Махабхарата»
Ідеї індуїзму викладено у 18 збірках, які називаються пуранами («сказання стародавніх часів»). У класичному індуїзмі існує безліч богів, але над усіма панує «триєдиний образ» Тримурті (три священних лики), що уособлює дух і матерію в їхніх якостях, творення світу, його існування (зберігання) й руйнування (загибель). Три фази космогонії було ототожнено з трьома божествами: це Брахма — вище божество, творець всесвіту, Вішну, який його охороняє, та Шива, який його руйнує.
Щоправда, деякі індуїсти вважають, що безліч богів є просто виявами якостей єдиного бога, «світила всесвіту» Свайамбува, тобто сили або «духа», котрий животворить і запліднює матерію для найкращого пізнання та відкритості людям.
Брахма — найабстрактніше божество тріади; у ведах Брахма як бог-творець світу відсутній, але там йому відповідає Праджаваті. Згідно з «Махабхаратою», колись з первісних вод, які виникли раніш від усіх творінь всесвіту, народився вогонь. Згодом великою силою тепла у водах було народжене золоте яйце із золотим зародком усередині. З нього через рік виник Брахма, силою поділивши яйце на дві половини; верхня частка яйця стала небом, нижня — землею, а між ними утворився повітряний простір. Пізніше Брахма створив країни світу, започаткував час і силою думки народив шістьох синів — великих Володарів творінь. Від них пішли боги, демони і люди, жерці, птахи і змії, тварини та інші істоти. Відносно походження людей існує й інша версія: люди заявилися завдяки зляганню (інцесту) Брахми з однією з дочок. З половини свого тіла за допомогою священного акту Брахма створив собі дружину — Савітрі (Гаятрі). Вона так причарувала його своєю красою, що в нього навіть заявилися чотири обличчя, щоб завжди дивитися на кохану.
Цікаво, що в індуїзмі поклоніння Брахмі не набуло широкого розповсюдження; індуїсти поділилися на дві великі групи вішнуїстів (вайшнавів) — послідовників Вішну й шиваїтів (шайвів) — послідовників Шиви.
Вішну згадується ще в «Рігведі» як один з другорядних богів, проте пізніше стає універсальним богом, що проникає всюди, несучи розквіт. Він є захисником всіх істот і світів, силою, що підтримує стабільність та лад у природі. Вішну вважали зв’язаним із сонцем, дещо пізніше з ним ототожнили стародавнє доарійське божество Крішну («чорний») та обожненого героя Раму.
У розвиненому вішнуїзмі Вішну — друга особа Тримурті, охоронець світу, стає головним верховним богом.
У період «дня Брахми» (що за індуїстськими міфами триває мільйони людських років), коли пробуджується дух і виникає життя, Вішну прокидається і приходить у світ живих, щоб відновити владу добра, якому загрожують сили зла. Існує приблизно двадцять чотири «аватари» — земних форм втілення Вішну. Досить популярною є аватара риби, зв’язана з легендою про всесвітній потоп. Мудрець Ману, миючись, спіймав одного разу рукою маленьку рибку, яка благала зберегти їй життя. Ману погодився, але рибка почала рости. Спочатку її можна було покласти в чашу з водою, згодом — лише у глечик, відтак — в озеро і, нарешті, — в море. Тоді мудрець зрозумів, що має діло з богом, а Вішну на знак подяки відкрив йому час, коли настане потоп. Ману збудував пліт і взяв туди представникам усіх істот, що жили на землі. Використавши міфічного змія як мотузку, він прив’язав пліт до голови божественної риби, яка і привезла його в безпечне місце аж у Гімалаях.
Відомою була й аватара черепахи, в якій Вішну заявився, коли боги вирішили здобути напій безсмертя. Згідно з епосом вішнуїзму, священна чаша з «амрітою» — напоєм безсмертя, знаходилася глибоко на дні молочного моря. Боги й демони вирішили, об’єднавши зусилля, «витіснити» море, щоб заволодіти напоєм. Для цього вони використали гору Мандака. Це було нелегкою працею: міфічна змія обвила гору кільцями свого тіла, а боги й демони по черзі тягли її за хвіст і за голову, Вішну ж в образі людини керував ними. Аж раптом ледь не сталося лиха — гора мало не впала в море. Тоді Вішну, перетворившись на черепаху, підставив свій панцир під гору й відновив рівновагу. Нарешті з молочного моря з’явилася срібна чаша з напоєм безсмертя, яку простягав богам чорний юнак. Демони хотіли заволодіти нею, але Вішну прийняв подобу жінки надзвичайної краси, й зачаровані демони забули про чашу. Таким чином напій отримали боги.
Дуже популярними були людські втілення Вішну, серед них, зокрема, сьома аватара — Рама. За легендою, царю острова Ланкі Равані за його аскетичні подвиги Брахма подарував можливість бути непереможним у битвах з богами. Равана ж використав цей подарунок не найкращим чином. Тоді боги звернулися до Вішну по допомогу; той, з’явившись в образі Рами, здобув перемогу над Раваною.
Восьмою аватарою Вішну став Крішну, якого звичайно зображували юнаком з чорною або темно-синьою шкірою, що грав на флейті для своєї коханої Радхі.
Однією з аватар Вішну вважається навіть Будда, якому також знайшлося місце в індуїстському пантеоні. На думку індуїстів, Вішну прибрав вигляду Будди спеціально для того, щоб виявити поганих, не стійких у вірі людей, посіяти в них сумніви у святості вед, а потім згубити.
І, нарешті, Шива — («благий», «милостивий», «той, що приносить щастя») — третя особа Тримурті. Він увійшов у пантеон індуїстських богів відносно пізно (біля 200 р. до н.е.) і вважався подібним до ведійського Рудри. Цікаво, що Шива мав дванадцять ликів, тобто священне число 12 присутнє і в індуїстській релігії.
Шива — складний амбівалентний образ, бо одночасно виступає як носій руйнівного елемента у Тримурті, як уособлення смерті, часу, що поглинає живих; його ще називають Хара — «той, що уносить» і Бхайрава — «жах»; саме в цьому «страшному» вигляді його найчастіше зображують. Але цей руйнівник є і творцем, бо смерть у світі пов’язана із зародженням життя. Таким чином, бог Шива — «шанкара», «прихильний», тому він головує на сексуальних святах як втілення животворящих сил, через що його часто зображують у вигляді лінги (фалосу) — символу чоловічого начала, запліднення, творення. Ця подвійна функція Шиви знайшла своє найкраще втілення в символах космічного танцю — «тандава», який він зі своєю дружиною Деві (Парваті) виконує на тілі вбитого ним асура Апасмари. В «Махабхараті» говориться, що знаком творення є не диск (символ Вішну), не ваджра (символ Індри), а саме лінга і йоні (жіночий символ), тому Шива — верховний бог і творець світу. Але головною його функцією вважається руйнівна, бо без руйнування і змін відсутня можливість злиття з Вічністю і Абсолютом.
Шива мав двох синів: Сканда, бога війни, та Ганешу, слоноподібного бога, проводиря його почту, що одночасно був і переписувачем.
Ведійський пантеон богів також увійшов до індуїстського пантеону, але головні ведійські боги (Індра, Агні, Варуна, Яма) посіли там нижчі сходинки ієрархії, ставши локапалами — охоронцями світу, причому кожен володів однією з країн. Індра залишився ватажком богів у небесних битвах, Варуна перетворився на другорядне божество вод, а Яма здобув високе становище — став божеством смерті. Окрім старих ведійських богів, в індуїзмі з’явилося й нове божество — Кубера, бог багатства (його вважали людиною, що стала богом).
Згідно з уявленнями індуїстів, всесвіт є нескінченним і складається з безлічі світів,’ кожен з яких має свій початок, певний період існування й кінець. Загалом же всесвіт — це ланцюг світів, які виникають і знов зникають. У ньому чергуються періоди діяльності й спокою: період проявлення — «день Брахми», або «видих Брахми», про який ми вже згадували, — і «ніч Брахми», або «вдих Брахми», коли відновлюється рівновага, а життя зникає. Такі «дні» й «ночі», як і світи, чергуються нескінченно.
Цей всесвіт — «яйце Брахми» — має форму яйця, що складається з трьох частин; зверху — сім небесних поверхів, які ярусами підіймаються над землею, а над ними — простягається аж до шкаралупи світового «яйця» «небо Брахми». На небесах живуть боги, святі мудреці та інші напівбожественні істоти. Нижче поверхні землі розміщено сім поверхів підземного світу, населених лихими «нагами» та іншими фантастичними істотами, а найнижчий поверх являє собою ад («наракі»), що теж має сім зон. Під ними живе шанований богами та мудрецями дракон Шеша, якого ще звуть Ананта («Безкрайній»). Він має 1000 голів, прикрашених свастиками; 1000 коштовних каменів сяють на його короні, яка освітлює всі. країни світу. Коли Шеша кліпає очима або позіхає, земля з усіма її горами, морями та лісами здригається.
Саму Землю індуїсти уявляли у вигляді величезного плоского диска, обмеженого неприступними горами й поділеного концентричними колами на сім великих материків — Джамбу, Острів смоківниць, Бавовняний острів, Острів трави Куша, Крауїча, Шака та
Острів лотосів. Між материками пролягали сім морських поясів: моря Солоної води, Соку цукрової тростини, Вина, Топленого масла, Кислого молока та Прісної води.
У центрі всесвіту знаходилася вісь світу — золота гора Меру, навколо якої обертали
ся планети. На вершині Меру, в самому її центрі, розміщалося місто Брахми, а навкруг — на півночі, півдні, заході, сході — місто Індри.
До гори Меру примикав материк Джамбу (Джамбудвіпа), поділений на дев’ять областей, однією з них була Індія. (Джамбу — це дерево, що виростає на найвищій вершині; плоди його дають здоров’я та насолоду).
Усі світи були оточені божественною космічною оболонкою. Іззовні її омивала вода, навколо маси води палав вогонь, який, у свою чергу, був оточений повітрям, повітря
— розумом, а розум — субстанцією, яка керує рухом усіх світів і являє собою щось безмежне та невимірне.
Безліч індуїстських богів, звичайно, потребували осель, тому вже наприкінці І тисячоліття до н. е. з’являються індуїстські храми, так звані «девагріха» («домівка бога»). Такі храми настільки нагадують звичайні будинки, що це знайшло своє відображення навіть у самій формі храму — «прасада». (У літературі палі це слово використовується як назва багатоповерхових житлових будинків.)
В індуїстських храмах відтворюються як форми ведійського вівтаря, так і нові форми, що втілюють символічну структуру всесвіту. Ці храми, так само як месопотамські або єгипетські, вважалися відображенням споруд, що існували в іншому, потойбічному світові, а їхні форми людям відкривали немовби самі божества.
Основними елементами храму-прасада були цоколь — «адхішіхама», святилище — «гарбхагріха» та надбудова — вежа над святилищем, що звалася «шидхара» в швшчиоіндійських і «гопурамі» — в південноіндійських храмах. У ранніх храмах шидхара ще відсутня, ЇЇ роль виконує дах — плоский або у вигляді бані. В деяких храмах стіни святилища ставали й основними стінами споруди, а подеколи їх оточували ще одним кільцем стін, створюючи ніби особливу галерею для обходу. І шидхари і гопурамі прикрашалися такою величезною кількістю скульптур, що самі вежі наче розчинялися в них; весь простір був мовби залюднений, здавалося. що все дихало й рухалося як цілий сонм живих істот.
Цоколь храму був символічним вівтарем, на якому сам храм ніби приносився в жертву божеству; про це свідчить і назва верхньої частини цоколю («веді» або «ведіка»). Отож храм мислився як єдине ціле, що покоїлося на вівтарі.
Кубічне святилище ранніх храмів («гар-бхагріха» — «черево храму») нагадувала форму ведійської посудини укха. Ще з давніх часів точки, де підіймалося й сідало сонце, тобто місця контакту землі з небом, мовби фіксували небо. Земля, що перебувала в обіймах неба, утримуючись у певному положенні, ставала впорядкованою. Саме у зв’язку з цим уявленням виникли дві космічні діаграми — «мандали», які стали основою конструкції будь-якого храму; найчастіше використовувалася більш давня — «мандука». Вона являла собою квадрат, поділений на малі квадрати — «пади», по вісім з кожного боку, отож їх було 64 (8 — це вісім просторових напрямків: чотири основних і чотири проміжних). Ця система відповідала циклічному плину часу й безпосередньо символізувала денний рух сонця. Тридцять два божества, розташованих у зовнішніх квадратах мандали, відповідали тридцяти двом «накшатрам», або «домівкам місяця» — сузір’ям, через які він проходить упродовж місяця. Цим самим храмова споруда відтворювала сонячний та місячний цикли. Мандука фактично збігалася з планом ведійського вівтаря «ахаванія агні», і це ще раз підкреслює внутрішній зв’язок ідейних символів храму з ведійськими вівтарями.
Вже на початку нашої ери склалося кілька характерних типів індуїстських храмів. Перший — це невеликі одноповерхові храми, що мали форму кола, квадрата або навіть птаха (орла, гаруди, гуся). До цього тилу можна віднести восьми- і шістнадцятикутні храми. їхні плани нагадують три основних форми ведійських вівтарів: у вигляді кола, квадрата та птаха. До другого типу належали одноповерхові храми «гухараджа» («храм, подібний до печери») і «кунджара» («храм, подібний до спини слона»). До третього типу відносять храми, що символізували собою світову гору Меру або Мандара, Кайласа, Мандака Віманагчханда. Ці храми були квадратними й мали від шести до дванадцяти поверхів.
Усі ранні індуїстські храми, в тому числі й храми з надбудовою, являли собою храми-святилища. З часом надбудови над ними стають дедалі вищими, символізуючи собою світову вісь, або світову гору, а все це ще краще відповідає головному завданню — втіленню у формах храмів всесвіту. Окрім того, поступово храми стають не тільки святилищами — домівками богів, але й місцем, де здійснюються релігійні ритуали. Відтоді починається спорудження вже цілих храмових комплексів.
Центром будь-якого індуїстського храму було невелике, без світлових отворів, внутрішнє приміщення, де містилась статуя божества, хоч інколи його зображував тільки символ, наприклад, лінга. Висота статуї звичайно відповідала пропорціям приміщення і складала одну третину висоти храму.
Вже з другої половини І тисячоліття до н.е. для зображень богів було розроблено характерні канонічні пози («стхана»), сидячі положення («асана») та жести рук («хаста»), що несли в собі певну інформацію, зрозумілу для віруючих.
У скульптурах богів автори прагнули втілити принципи «саджива» («бути живим»)- Індійці вкладали в це поняття особливий зміст, пов’язаний в вченням про людське тіло, та з практикою йоги, а саме — те головне, що вирізняє все живе: дихання («прана») та течію життєвого соку («ангіраса»). Отож за принципом саджива в постатях божеств передавали не матеріальні риси тіла, а саме чуттєву, «легку» його складову, так зване «легке тіло» — «сушма шаріша», тобто зображали не реальне тіло, а уявлення про нього, відчуття.
Щодо матеріалу скульптур, то їх ліпили з глини, вирізьблювали з дерева, слонової кістки або відливали з міді.
Члени вищої тріади — Брахма, Вішну та Шива — були аж надто умовними богами, тому їх наділяли особливими ознаками божественності: додатковими руками або обличчями.
Брахму звичайно зображали стоячи, з чотирма головами й чотирма руками, з червоною або золотою шкірою. Голови Брахми, окрім своєї основної функції — споглядання коханої дружини, символізували панування над чотирма сторонами світу. Досить часто над Його головою був німб у вигляді диска — ореол слави. Голову Брахми здебільшого прикрашає короноподібна зачіска істоти вищого рангу («джата-мукута»), з вух звисають сережки («ратна-кундала»). У правій верхній руці він тримає чотки, нижня правиця прибирає положення «абхайя-мудра». «Каланда-лу» (посудину для води або топленого масла) він тримає однією з лівих рук, інша ліва ро бить жест дарування милості, благодіяння — «варада-мудру». Якщо він сидить на розкритій квітці лотосу або на своєму перевізнику — лебеді, то звичайно в позі «сукх-асаяа» (одна нога звисає вниз).
Іноді Брахму називали Нарайяна, бо води звалися «нара», а саме вони були місцем його першого перебування. У цьому разі його зображали у вигляді хлопчика, що лежить на листі священного дерева піпала, яке мовби плаває в первісних водах з лотосами на поверхні; він тримає верхній палець ноги у роті — поза, що символізує замкнуте коло без кінця й початку — вічність.
Брахму зображали в чотирьох станах: «йога», «бхога», «віра» та «абхічаріка». В йогічному стані його очі заплющені, обличчя виражає задоволення; у стані «бхога». тобто задоволення світського характеру, Брахма має звичайний вигляд. Його зображення досить рідко мають дві руки й одну голову. Вішну звичайно зображали у вигляді прекрасного юнака; він — єдине після Брах-ми-Нарайяни божество, яке має можливість лежати на змії вічності Ананті, що пливе водами первісного океану. У стоячій позі він буває один або зі своєю дружиною Лакшмі. чи Шрі-Деві {Вішну має ще двох менш відомих жінок: Бхуті-деві — богиню Землі та Ніла-деві).
Як і Брахма, Вішну зображають у тих самих чотирьох станах. Статуї стоячого Вішну, коли він зветься «стханакамурті», звичайно мають чотири руки. Правицею він тримає диск («чакру»), що служить зброєю для кидання; нижня рука виражає заступництво та наділення благами. В одній з лівих рук він тримає черепашку («шаніху»), друга має кілька положень: коли бог знаходиться у стані «йога», вона лежить на стегні; у станах «бхога» та «віра» кисть руки торкається руків’я палиці («гадха») або тримає лотос. Голову Вішну прикрашає конічна корона, вуха — сережки, на шиї — намисто та гірлянди квітів, що звисають до колін.
Дуже цікавими є зображення станів Вішну, коли він лежить на Ананті (сама поза називається «сайяна-мурті»). У стані «йога» він, як правило, має дві руки: права підкладена під голову, ліва простягнута вздовж тулуба. У стані «бхога» в нього може бути і дві, і чотири руки, причому обидві правиці підкладені під голову, одна з лівих лежить на тулубі. У стані «віра» Вішну чотирирукий: передня права підкладена під голову, друга лежить на тулубі, у двох інших він тримає метальний диск та черепашку. У «страшному» вигляді «абхічаріка» Вішну має дві або чотири руки.
Ваханою Вішну є Гаруда, — образ, пов’я-заний із сонячним міфом (він вважається царем птахів і винищувачем змій). Гаруду зображують у вигляді фантастичної істоти з головою та грудями шуліки, з крилами за спиною й нижньою частиною людського тулуба. З чотирьох рук Гаруди дві верхні тримають парасольку й горщик з амброзією, нижні з’єднані долонями в жесті пошани «анжалі», який означає поклоніння та покору своєму божеству. Часом Гаруда буває в людській подобі, але при цьому в нього ніс шуліки. Іноді він має дві руки, ніс птаха й невеликі крила за спиною, а в руці тримає кобру.
Шива зображується звичайно з трьома очами (за легендою третє око з’явилося в нього, коли дружина, підкравшись ззаду, затулила йому долонями обидва ока: третє око є найзгубнінге). Волосся Шиви, укладене в конічну зачіску, прикрашає серп місяця, і крізь волосся мовби тече ріка Ганг, що її Шива підхопив собі на голову, коли вона падала з неба, щоб вагою її вод не було зруйновано землю. Коли Шиву замінює його символ — лінга, він має вигляд кам’яного стовпа, що стоїть на п’єдесталі — «йоні». Якщо ж Шива танцює, то має більше чотирьох рук і тримає зброю.
Які ж церемонії відбувалися в індуїстських храмах ?
Жерці цих храмів звалися «охоронцями ідолів» і вважалися їх служниками. У великих храмах їх було вісім, шістнадцять або тридцять два. Серед них існувала чітка градація, зв’язана з походженням та кастою: вони поділялися на «ачарія» (жертвувачі, знавці текстів), «арчакарів» та «паттавів» (жертвувачів з дещо меншими правами), «піастрів» (тих, що співали гімни, знавців філософії) тощо.
Спосіб життя божества був подібний до царського. Вранці під вітальні пісні і дзвін один з жерців заходив до «спальні» бога, окроплював водою покривало над його ложем, мив йому руки та ноги, одягав, прискав духами і прикрашав вінками із щойно зірваних квітів. Відтак статуя вперше «їла», «пила», «нюхала» пахощі та бетель. Потім її ставили на ноші, і процесія, супроводжувана піснями та музикою, прямувала до залу-святилища. Під час другого «годування» брахман вичавлював прямо на статую сік з лимона, апельсина і граната, наліплював на її голову, руки та ноги очищені банани й поливав нектаром, тобто сумішшю цукру, меду, масла, молока й бананів. На ніч бога вкладали «спати» на ложе праворуч від богині й ще раз «годували». На вечерю подавали нектар, мед, шафран, кокосове масло, сандал.
Віруючий індуїст відвідував храм для того, щоб мати можливість благоговійно споглядати статую божества та відчути уособлену в ній божественну велич. За це вірні індуїсти звичайно залишали невеликі підношення. Від часів середньовіччя замість звичайних жертв богам стали приносити «пуджі» — спеціальні підношення й курили пахощі.
Усі релігійні церемонії супроводжувалися читанням священних текстів, спеціальних молитовних формул та освячених заклинань (мантр), яким приписувалася чарівна божественна сила, що допомагала у справах, позбавляла від хвороб тощо.
Індуїстська цивілізація, яка зберегла своїх богів, храми та обряди, виявилася настільки спорідненою із самим народом Індії, що квітне й донині, вплітаючись навіть у такі сучасні форми культури як кіно та телебачення.
Людина і світ. — 1998. — № 3. — С. 37-42.
Ірина ВАЙНТРУБ,
кандидат технічних наук
