Навесні 2026 року, поки українські міста здригаються від вибухів, а рятувальники в Одесі, Дніпрі, Нікополі та Херсоні дістають з-під завалів убитих і поранених, Москва приймає «високого гостя» – індійського гуру-вайшнава Шрілу Бгакті Бібудга Бодхаяна Госвамі Махараджа, президента-ачар'ю Шрі Гопінатх Гаудія Матху, однієї з крішнаїтських релігійних спільнот.
За публічними матеріалами, його перебування в Росії тривало з 28 березня до 6 квітня 2026 року в межах «Moscow Festival 2026», із щоденними програмами в московських центрах і ашрамах. І тут є важливий факт: від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну цей індійський свамі не здійснив жодного візиту до України, хоча має тут учнів і послідовників.
Сам по собі цей вибір уже є висловлюванням. Не нейтральним. Не «поза політикою». І точно не духовно безпечним. Бо коли релігійний вчитель їде не до тих, хто живе під ракетами, а до тих, хто живе в столиці держави, яка ці ракети запускає, він уже говорить. Навіть якщо мовчить. Але Бодхаяна Свамі не мовчить. Він приносить у Москву не просто лекції, а цілісну систему мислення, у якій агресія зникає за словами про людяність, національна ідентичність оголошується духовно другорядною, а право жертви на справедливу відсіч підміняється закликом «не конфліктувати». Особливо промовистим є те, що за роки повномасштабної війни цей дискурс поєднувався не лише з відсутністю морально чіткої оцінки російської агресії, а й з публічним мовчанням про вбитих українських вайшнавів, серед яких є й віддані з його власної духовної спільноти.
І тут важливо одразу сказати: йдеться не про одиничний моральний збій і не про один «невдалий» візит. Візит Бодхаяни Свамі до Москви – це лише один із симптомів ширшого явища. До нього в Росії вже засвічувалося чимало інших відомих крішнаїтських проповідників із проіндійського релігійного середовища. Одні приїжджали туди з візитами, інші мали там довгу історію присутності, а деякі навіть зазнавали затримань і депортації з боку російської влади, що саме по собі показує, наскільки глибокими були ці зв'язки. Тому випадок Бодхаяни важливий не лише сам по собі. На ньому особливо чітко видно ширшу проблему: як частина сучасного індійського релігійного середовища виробляє мову, що не виправдовує агресора прямо, але розмиває правду про агресію. Не відкрита ненависть до України, а лагідна духовна проповідь, що підточує українську ідентичність, волю до спротиву і саму здатність морально назвати зло злом.
Щоб зрозуміти, що московський візит і денацифікуючі тези не є випадковістю, треба повернутися до 2 березня 2022 року. У перші дні повномасштабного вторгнення Бодхаяна Свамі записує звернення до російських і українських учнів.
Посилання на відео: https://www.youtube.com/watch?v=ArxRBFRje60 (Власник відео заборонив відтворювати його на інших веб-сайта)
Початок звернення: фрагмент з симетрізацією Росії та України
Оригінал: «I heard that Ukraine and Russia, two countries are fighting with each other just to accumulate land for their own purpose».
Переклад: «Я чув, що Україна та Росія, дві країни, воюють між собою просто задля загарбання територій заради власної вигоди».
Продовження звернення: фрагмент знецінення національної ідентичності
Оригінал: «Wherever we born, maybe in Russia, maybe in Ukraine or any other places, but actually our nature is spiritual. Our true country, our true home is Lotus Feet of Supreme Lord Sri Krishna. Whoever wants to be devotee of Sri Krishna, they should not think about which nationality they have… Please do not fight with each other».
Переклад: «Де б ми не народилися, може в Росії, може в Україні, або в любому іншому місці, але насправді наша природа духовна, наша справжня країна, наш справжній дім – це Лотосові Стопи Верховного Господа Шрі Крішни. Хто хоче бути відданим Шрі Крішни, той не повинен думати про те, яку національність він має… Будь ласка не бийтеся один з одним».
Уже перша фраза містить грубе викривлення реальності. Як і в московській лекції, війна названа не агресією, а взаємною бійкою. Формула «Ukraine and Russia, two countries are fighting with each other» створює симетричну картину, ніби є дві сторони, які просто «воюють одна з одною». Але на 2 березня 2022 року реальність була іншою: Росія здійснила повномасштабне вторгнення, Україна оборонялася. Це не «дві країни б'ються одна з одною». Це одна країна напала, інша захищається.
Особливо грубою є фраза про «accumulate land». Вона зводить війну до примітивного конфлікту за територію, приховує колоніальний, імперський, ідеологічний та геноцидний вимір російської агресії і, що найгірше, подає це так, ніби обидві сторони діють задля «своїх цілей». Отже, вже в першій фразі стерто агресора, стерто жертву, стерто моральну різницю, стерто правду про характер війни. Це і є класичний шаблон невизначеності.
Далі Свамі будує логіку, за якою метафізична істина використовується для обходу історичної та етичної правди. Ми чуємо, що неважливо, де ми народилися, бо наша справжня країна – духовний світ, а вайшнав не повинен думати про свою національність. У метафізичному сенсі ці слова самі по собі можуть бути правильними. Але проблема в тому, як вони працюють у конкретний момент – у момент повномасштабного вторгнення. Замість того, щоб сказати: зло є злом, агресія є агресією, нападник несе відповідальність, жертву треба захистити, — він переводить розмову на рівень: ми не тіла, ми душі, неважливо, де ти народився, справжня батьківщина – у Бога, не думайте про національність. Тут метафізика не просвітлює етику, а витісняє її.
У фіналі жертві фактично пропонують не чинити опір, бо заклик «please do not fight with each other» у момент вторгнення стирає різницю між нападом і захистом. Це не просто миротворча риторика. Це риторика демобілізації. Вона не говорить прямо: «не захищайтеся». Вона говорить щось зовні лагідне: не конфліктуйте, не воюйте, будьте єдині, не думайте про національність. Але саме так і працює моральне знеструмлення жертви. І дуже показово, чого в тому зверненні немає: aggression, invasion, victim, defense, justice. Немає заклику до російських учнів припинити підтримку зла. Немає вимоги покаяння. Немає визнання права України на справедливу відсіч. Немає нічого, що могло б створити моральний дискомфорт для російської сторони. Це і є тест на справжній характер такого дискурсу: він завжди звучить «вище конфлікту», але майже ніколи не завдає болю агресору. Болить від нього тільки жертві.
А тепер повернемося до нещодавнього візиту індійського гуру до Москви. На офіційному YouTube-каналі Бодхаяни Свамі опубліковані десять відео з російської столиці в період з 28 березня до 6 квітня 2026 року. У цих московських лекціях він не засуджує російську агресію і не дає жодної морально чіткої підтримки українцям. Натомість тема війни або повністю ігнорується, або філософськи нівелюється, або використовується як ілюстрація «матеріальної ілюзії», «браку людяності» чи «хибної ідентичності». Найпоказовішою в цьому сенсі є лекція від 4 квітня 2026 року.
Ось головний фрагмент з прив’язкою до часу: https://youtu.be/wBWk_84nkMA?t=990
Оригінал: «...you can see nowadays fight between Ukraine and Russia, right, fight between Israel and Iran... each country people when they look other country people are dying, they become happy. This is humanity? If it is not humanity, how you can say it is our religiosity? First we have to be human then we can establish religiosity».
Переклад: «...ви можете бачити сьогодні битву між Україною та Росією, так, битву між Ізраїлем та Іраном... в кожній країні, коли люди бачать, що в іншій країні гинуть люди, вони стають щасливими [від цього]. Хіба це людяність? То як можна назвати це нашою релігійністю? Спочатку ми маємо бути людьми, а вже потім можемо утверджувати релігійність».
На перший погляд це може звучати майже благородно. Людяність. Співчуття. Мир. Але саме тут і лежить головна підміна. Він не каже «Russian aggression against Ukraine». Не каже «invasion». Не каже «attacker» і «victim». Не каже «occupation», «war crimes», «responsibility». Він свідомо обирає формулу fight between Ukraine and Russia. Це не дрібниця мови. Це класичне формулювання хибної симетрії. Воно прибирає агресора, прибирає жертву, прибирає моральну асиметрію і залишає лише дві сторони абстрактного «конфлікту». Але війна РФ проти України – це не fight between. Це не сварка двох рівних суб'єктів, які «не поділили щось». Це агресія ядерної імперської держави проти країни, яка обороняється.
Після згадки України і Росії Свамі одразу ставить поруч формулу «fight between Israel and Iran». Тобто війна РФ проти України не розглядається як окрема морально визначена подія, а вбудовується в ряд: ось десь Україна і Росія, десь Ізраїль та Іран, люди воюють, серця жорсткі, бракує людяності. Така духовна еквілібристика робить дуже важливу річ: вона виносить зло з політичної, історичної і моральної конкретики та розчиняє його в загальній темі «люди не стали людяними». На рівні духовної риторики це звучить красиво. На рівні етики це працює як деконтекстуалізація агресії.
Бо псевдогуманною формулою «люди воюють» приховується очевидне: конкретний суб'єкт чинить напад, конкретний суб'єкт убиває, окуповує, депортує, а інший суб'єкт захищається. На цьому Свамі не зупиняється. Він робить ще одну підміну. Головною проблемою стає не агресія, а нестача «людяності». Він каже: «they become happy. This is humanity?» Логіка така: справжня людяність – це співчуття, а якщо немає людяності, то не може бути й справжньої релігійності. Сам по собі цей висновок може бути правильним. Проте важливо, до чого він прикріплений. А прикріплений він до формули: Україна і Росія воюють, Ізраїль та Іран воюють, люди втратили людяність, спершу треба бути людьми.
У такому контексті фраза «First we have to be human then we can establish religiosity» звучить уже не як абстрактна моральна істина, а як прихований докір усім сторонам одразу. Замість того, щоб сказати: негуманно нападати, негуманно бомбити міста, негуманно катувати, викрадати та окуповувати, звучить інша формула: подивіться на Україну і Росію, де тут людяність, якщо немає людяності, то де ж релігійність? Отже, відповідальність за злочин наче розподіляється по всьому полю конфлікту. Це і є симетризація. Це підміна дгармічного розрізнення сентиментальним псевдогуманізмом, де морально вищим виглядає не той, хто захищає жертву, а той, хто «стоїть над конфліктом». Але це фальшива моральна висота, здобута ціною нерозрізнення агресії й захисту.
У тій самій лекції від 4 квітня 2026 року Свамі каже ще дещо не менш показове:
Посилання на відео з прив’язкою до часу: https://youtu.be/wBWk_84nkMA?t=416
Оригінал: «...all faith are talking about peace. Peace but all faith are conflict amongst each other… We should think about we are living beings belongs to Lord, all our identity we are eternal servant of Lord... all the discrimination of faith it is created here [on Earth], not there [in Heaven]... so everybody's telling that either my way or highway».
Переклад: «...усі релігії говорять про мир, але всі релігії конфліктують між собою... ми повинні думати про те, що ми – живі істоти, які належать Господу, вся наша ідентичність у тому, що ми – вічні слуги Господа... весь цей поділ створений тут [на Землі], а не там [на Небі]... тому кожен каже: або по-моєму, або ніяк».
Іншими словами, він не просто засуджує війну. Він відмовляється від самого принципу морального розрізнення. Не хто напав і хто захищається, а «всі конфліктують». Не хто чинить зло, а «люди йдуть у хибному напрямку». Не яка конкретна ідентичність сьогодні нищиться, а «не думайте про ідентичності». Саме так жертву позбавляють права на правду. Їй не забороняють бути українцем прямо. Їй пояснюють, що бути українцем, мислити категоріями країни, дому, народу та їх захисту – це вже нижчий рівень свідомості, від якого треба «піднятися». Це і є релігійна денацифікація в м'якій, медитативній, лагідній формі.
Найглибша проблема цього дискурсу не політична, а морально-богословська. У вайшнавському, а зрештою і в будь-якому серйозному моральному мисленні недостатньо просто сказати: треба бути людяним, треба співчувати всім живим істотам. Бо справжня якість вайшнава відповідно до вайшнавських писань – це не абстрактна «доброта взагалі», а пара-дукха-дукхи, здатність болісно переживати чужий біль. Серце вайшнава – це не майданчик для красивих, але пустих фраз про гуманність. Це здатність на практиці побачити, хто саме страждає, хто є жертвою, кому саме зараз потрібні захист, підтримка і справедлива відсіч злу.
Тому справжня людяність виглядає як співчуття до жертви злочину. Як захист слабкого. Як зупинення того, хто чинить агресію. Вона вимагає не лише м'якості, а й сили, рішучості, здатності зупиняти й карати зло. Якщо прибрати цей моральний контекст, «людяність» перетворюється на туманний ідеал, який легко використати проти тих, хто обороняється.
Я добре розумію, що сам текст не здатний передати реальну міру страждання українців. Для цього читачеві треба не лише читати, а й увімкнути відео з наслідками російських ракетно-дронових ударів по Україні – наприклад, кадри з Одеси, де з-під завалів дістають дворічну дитину. Саме там перевіряється не теорія, а серце. І саме там стає очевидно, що співчуття не може бути безадресною, симетричною декларацією для всіх одразу. Співчуття потрібне насамперед тим, хто реально страждає. І в цій війні це не послідовники Свамі в Росії, а українці, які живуть під ударами, втрачають дітей, домівки і близьких. Тому говорити про «людяність» і «релігійність» з Москви, вдаючи, ніби всі сторони перебувають в однаковому становищі, означає не піднестися до рівня пара-дукха-дукхи, а фактично знущатися над самим цим поняттям.
Дгарма – це вищий моральний закон і відповідно до вайшнавської філософії вона є одним з фундаментальних понять. Проте презентація Бодхаяни Свамі систематично вихолощує з Дгарми її активний етичний зміст. Навіть коли у своїх московських лекціях він торкається класичних вайшнавських сюжетів про прихід Бога для захисту праведних і знищення демонів, він уникає перенесення цієї логіки на сучасність. Господь Рама перестає бути захисником справедливості й стає насамперед «ідеальним сином», який терпить і виконує обов'язок. Історія Чайтаньї Махапрабгу та Чанда Казі перестає бути прикладом захисту права і громадянського спротиву сваволі влади й перетворюється на сентиментальну оповідь про любов, спів і внутрішній мир. Дгарма звужується до ритуалу, етикету і уникнення конфлікту. А така Дгарма – це вже не Дгарма, а її муляж. Бо Дгарма без розрізнення добра і зла порожня. Дгарма, яка не здатна назвати агресора агресором, – це не моральний закон, а декоративна оболонка. Дгарма, що не дає жертві права на справедливу відсіч, перестає бути правдою і стає сервісом обслуговування сильного.
Саме тому проблема Бодхаяни Свамі не в тому, що він «надто духовний». Проблема в тому, що він використовує духовну лексику для нейтралізації морального обов'язку.
Є ще один факт, який робить всю цю історію ще важчою. Ідеться вже не просто про мовчання Бодхаяни Свамі щодо України як держави, не просто про відсутність у нього чіткої моральної оцінки російської агресії і навіть не лише про мовчання щодо вбитих українських цивільних. Ідеться про його мовчання щодо вбитих українських вайшнавів.
За нашими зафіксованими даними, за час повномасштабного вторгнення Росії загинули 46 вайшнавів у Силах оборони України, 11 вважаються зниклими безвісти, а також є родина двох вайшнавів, розстріляних російськими окупантами під Олешками. Із 46 загиблих розподіл за вайшнавськими громадами виглядає так: ІСККОН – 42, Шрі Чайтан'я-Сарасваті Матх – 2, Шрі Гопінатх Гаудія Матх – 2. Тобто серед убитих є і двоє вайшнавів з тієї духовної спільноти, яку очолює сам Бодхаяна Свамі. Це ініційовані вайшнави з духовними іменами – Будгарі дас і Ананда Гопал дас.
І тут питання стає ще гострішим, ніж у випадку з Україною як нацією, державою чи суспільством. Бо навіть якщо припустити, що шановний гуру принципово уникає мови національної ідентичності, державності, війни, політики й території, це все одно не пояснює його мовчання про вбитих вайшнавів. У самій вайшнавській традиції вайшнав – це не просто ще одна душа серед мільйонів. Це окрема духовна категорія. Відданий Господа вважається особливо дорогим Крішні, а образа вайшнава – одним із найтяжчих духовних злочинів. Саме тому мовчання про вбитих вайшнавів – особливо про тих, хто належав до його власного Матху, – має зовсім іншу вагу, ніж звичайне ухилення від «політичної теми».
Що заважало Бодхаяні Свамі, навіть залишаючись у межах своєї улюбленої наднаціональної і надполітичної риторики, хоча б один раз попросити про молитву за загиблих українських вайшнавів і за їхні родини? Не за Україну як державу. Не за націю. Не за армію. А просто за вбитих вайшнавів. Що заважало згадати Будгарі даса та Ананду Гопала даса хоча б як душ, дорогих Господу? Що заважало висловити співчуття близьким? За чотири роки повномасштабної війни цього не сталося жодного разу.
Цей факт особливо промовистий ще й тому, що за час повномасштабного вторгнення на офіційному YouTube-каналі Бодхаяни Свамі було опубліковано 714 відео. І за весь цей час не знайшлося місця не лише для молитви за загиблих українських вайшнавів і їхні родини, а навіть для простої згадки про них. Це вже не випадковий пропуск. Це системне мовчання.
Є й ще один важкий штрих. На прощання з тілом загиблого Будгарі даса з його ятри майже ніхто не прийшов. Один із членів громади пояснив це тим, що оскільки він пішов воювати, він нібито «впав з рівня бгаджана на матеріальний рівень існування – їжа, сон, секс, оборона». І перед нами вже не просто проблема мовчання одного гуру. Перед нами духовна атмосфера, у якій частина послідовників починає соромитися тих вайшнавів, які взяли зброю до рук і пішли захищати Україну. Не тих, хто вбиває, а тих, хто захищає. Не тих, хто прийшов зі злом, а тих, хто став на шляху зла.
І саме тут питання «про яку людяність нам говорили з московської в'ясасани?» набуває ще глибшого звучання. Бо якщо навіть вбиті українські вайшнави – ті, кого сама традиція вважає особливо дорогими Крішні, – не варті публічної молитви, співчуття і згадки, тоді ця риторика «людяності» виявляється не просто порожньою. Вона виявляється морально перевернутою.
У мирний час подібні промови можна було б списати на абстрактний ескапізм, типову східну відстороненість або погане політичне чуття. Але у воюючій країні це вже не просто приватна богословська помилка. У Свамі є учні та послідовники в Україні. Для певного кола українців він є релігійним авторитетом і лідером суспільної думки. І коли впливовий релігійний вчитель систематично розмиває різницю між агресором і жертвою, підміняє напад формулою «дві країни воюють», делегітимує національну ідентичність жертви, підозріло ставиться до організованого захисту і закликає до єдності без правди та без покаяння агресора, такий дискурс починає працювати як фактор суспільного роззброєння.
І це вже стосується не лише релігійної полеміки. Не тому, що кожна така проповідь миттєво перетворює слухача на агента Москви. А тому, що вона повільно підточує моральний імунітет. Вона вчить українця соромитися власної ідентичності, підозрювати власний гнів, соромитися права на спротив, боятися чіткої моральної мови і вважати вищою формою духовності стан, у якому він не називає зло своїм ім'ям. Саме такий українець і є ідеальним об'єктом для подальшої деморалізації. Це вже не груба русифікація. Це духовно оформлена денацифікація.
Такий дискурс не лише деідентифікує і демобілізує українських послідовників Свамі. Він також б'є по тих, хто вже пішов захищати Україну або роздумує над таким вибором. Бо коли людина бачить, що її гуру і релігійне оточення не лише мовчать про загиблих українських вайшнавів, а й фактично соромляться тих, хто «перестав бути нейтральною душею» і взяв до рук зброю, у неї виникає почуття духовної провини за сам факт спротиву. Їй починає здаватися, що, захищаючи Україну, вона зраджує духовність і «падає з духовного рівня на матеріальний». Саме так релігійна проповідь починає працювати не лише як засіб деідентифікації, а і як засіб демотивації та морального тиску на тих українських вайшнавів, які готові боронити свій народ і свою країну.
Тому візит до Москви треба розуміти правильно. Це не «помилка маршруту», а моральний вибір, зроблений у конкретний момент конкретної війни. Це логічне місце призначення такого мислення. Саме в путінській Москві подібний дискурс почувається природно. Там можна говорити про «людяність», не назвавши Росію агресором. Там можна говорити про «вічних слуг Господа», не визнавши право українців залишатися нацією, що захищає свій дім. Там можна казати, що «всі релігії говорять про мир, але всі конфліктують», не створивши жодного морального дискомфорту для середовища агресора. Там можна говорити про внутрішній мир саме тоді, коли зовнішній світ для українців розривається від ракет та шахедів.
І саме тому Бодхаяна Свамі є показовим представником індійсько-московського патріархату. Не тому, що кричить путінські гасла. А тому, що він робить значно тоншу і небезпечнішу роботу: переводить зло з моральної категорії у «філософську», агресію – в «конфлікт», жертву – в «одну зі сторін», а захист – у прояв недостатньо очищеної свідомості. Це і є форма духовного співробітництва з агресором.
Але після всього сказаного проблема виглядає ще глибшою. Бо йдеться вже не лише про його ставлення до України як держави чи суспільства. Ідеться також про багаторічне мовчання щодо вбитих українських вайшнавів, зокрема з його власного Матху. Якщо навіть загибель Будгарі даса й Ананди Гопал даса не стала приводом хоча б для однієї публічної молитви, хоча б для одного слова співчуття, хоча б для однієї згадки на тлі сотень оприлюднених відео, тоді розмови про «humanity» з московської в'ясасани звучать ще більш порожньо і фальшиво. Бо це вже мовчання не просто про «політичну тему». Це мовчання про вбитих вайшнавів.
28 березня 2026 року, коли починався його московський фестиваль, Росія масовано атакувала Україну дронами. На Миколаївщині після російського удару помирала 13-річна дівчинка, поранена у Воскресенській громаді. 4 квітня, у день, коли Свамі з в'ясасани в Москві говорив про «fight between Ukraine and Russia» і міркував про нестачу «humanity», російські дрони вдарили по ринку в Нікополі, були вбиті цивільні. 6 квітня, у день завершення візиту, в Одесі російський дрон влучив у багатоповерхівку. Загинули дві жінки і 2-річна дитина. Рятувальники витягували дітей з-під завалів.
І ось тут моральна проблема вже не ховається за богословськими формулами. Якщо на цьому тлі звучить: «ми всі — душі, не думайте про національність», то це вже не духовне піднесення, а форма морального насильства над жертвою. А якщо на цьому тлі не знаходиться навіть слів про вбитих українських вайшнавів, то це вже не просто нейтралітет. Це така форма релігійного мовлення, у якій живе співчуття підмінене холодною метафізикою, а Дгарма — декоративним етикетом.
І поки в Україні рятувальники дістають дітей з-під завалів, а українське вайшнавське суспільство ховає своїх загиблих воїнів і розстріляні окупантами родини, у Москві завжди знайдеться в'ясасана, з якої хтось говоритиме про «humanity», «unity» і «eternal servants of the Lord». Але якщо ця мова не здатна назвати агресію агресією, вбиту українську дитину — жертвою конкретного зла, а загиблого вайшнава – предметом молитви й пам'яті, то це не голос духовної етики. Це голос релігійного конформізму і співпраці зі злом, який просто навчився говорити дуже лагідно.
Про автора: Михайло Ташков, офіцер ЗСУ, очільник проекту «Духовна Матерія»
##DONATE_TEXT_BLOCK##