В нас є погана і неграмотна звичка називати багато народних звичаїв і обрядів "язичницькими" чи "поганськими" (що одне і те ж). Мова про ялинку, дідух, кутю, колядки-щедрівки, писанки, веснянки-гаївки, паски і м'яса, залишання їжі на гробах і т.д.
Відтак з цього хибного засновку роблять два хибних висновки:
- особливо "ревні" християни на цій основі їх відкидають, називаючи їх «магічними» і фактично сатанинськими;
- люди, налаштовані до християнства скептично чи вороже, починають говорити про невмирущість язичництва, його "природність" для українського народу і т.д.
Чому це хибна логіка? Як завжди, суть у деталях, зокрема - у коректному вживанні понять і термінів, а також розумінні механізмів історії і культури.
Отже:
1. ТЕРМІНИ: Язичництво - походить від цслов. "язик" - народ, плем'я; тобто релігія різних народів, на відміну від Народу Божого (у Ст. Завіті - євреїв, у НЗ - християн); "поганство" походить не від "поганого", а від лат. paganus - мешканець села, людина природи. У сільській місцевості поганство зазвичай збереглося особливо довго (християнство починалося із міст, а християнізація "глибинки" відбувалася на кілька століть пізніше. А подекуди і досі не відбулася.
Так чи інакше, СУТЬ язичництва/поганства у БАГАТОБОЖЖІ (політеїзмі), тобто вшануванні багатьох різних "богів", які зазвичай пов'язані з різними природними стихіями, явищами, особливими періодами і місцями. Однак окрім цієї суті, політеїзм має ще цілу низку супутніх ознак, тобто є складною і комплексною системою світогляду, вірувань, поведінки. Все це частково пов'язано з вірою в "богів", але здебільшого має просто АНТРОПОЛОГІЧНУ, природно людську основу: зміни пір року, рух світил, природні стихії, зміни стану і віку людини і т.д.
ІСТОРІЯ: Історично ніколи не існувало єдиного політеїзму (як існує більш-менш єдиний, «інтернаціональний» будизм, іслам чи християнство). Політеїзм завжди локальний, у кожного племені, народу, культури він свій, навіть якщо поширюється на значні території, як от еллінська релігія у свій час. Відповідно й вірування, обряди та звичаї політеїзму а) прив'язані до природних явищ і циклів; б) автохтонні, для кожної культури свої (звідси такі сучасні симулякри як "РУН-віра - "рідна українська народна віра"). Втім, оскільки вони прив'язані до природи, то в різних народів вони так чи інакше схожі: бог сонця, богиня землі, бог дощу і грому і т.д. Просто під різними іменами і з різним ступенем оригінальності чи запозичень.
Приблизно 99% своєї історії homo sapiens жили в умовах язичництва, і лише останні близько 2000 р. людство поволі "знайомиться" з єдинобожжям (монотеїзмом) у формі християнства, юдаїзму, ісламу. А це означає (і тут увага!), що величезну більшість своїх поглядів, переживань, станів емоцій і т.д. люди виражали спонтанно у формах, які у їхній час були якось пов'язані (більше чи менше) з їхнім політеїстичним світоглядом.
Всі ці свята весни, сонцестояння, обжинки, нові роки і переходи від юності до зрілості чи від дівства до батьківства/материнства – це чисто природні явища, які люди пояснювали собі в категоріях того світогляду і вірувань, яких на той час притримувалися. Так сформувалася маса різних практик, які були і залишаються скоріше природними і людськими, ніж суто релігійними.
З приходом монотеїстичних релігій, завжди спостерігаємо схожу схему:
- нова віра залишає старі природні/культурні/антропологічні обряди і звичаї,
- але позбавляє їх прив’язки до старої релігії і наповнює їх новим, власним, змістом,
- відбувається нашарування смислів: ПОВЕРХ старого природного символізму (наприклад свята весни чи свята сонця) накладається новий релігійний символізм (напр., Христос як Сонце правди, весняне оживання природи як символічний прояв Воскресіння і т.д.). Усі головні свята євреїв у Старому Завіті мають первісну природничу основу, на яку потім накладаються історичні події - Вихід з Єгипту, блукання пустелею тощо.
КУЛЬТУРА і ЄВАНГЕЛІЄ: У християнстві цей процес називають інкультурацією (входження Євангелія у культуру християнізованих народів) і він відбувався переважно у 4-6 ст., а в нас в 10 і подальших. Суть його теж зводилася до того, щоб християнізувати народи і їхню культуру, викидаючи із них ЛИШЕ те, що неможливо примирити із християнством. А згадаймо, що суть язичництва – багатобожжя. Відповідно християнство відкидало усе, що було пов’язане з ушануванням лже-богів, з магічними діями на їх честь, аморальні практики (як от людські жертвоприношення, сексуальні оргії...). І при цьому залишало різні обряди чи звичаї, які мали просто природно-людську основу і яким можна (і треба) було надати нового християнського значення. Для цього християнство розробило цілу богословську концепцію Христа як Логоса, невидимі «насінини» чи «паростки» якого присутні у всьому творінні, природі, в різних культурах і народах. Відтак, всі звичаї тих народів можна принести Христові і так освятити (як три царі зі Сходу — символ древніх культур Месопотамії і Персії — принесли Йому свої дари, розпізнавши у Ньому Спасителя світу). Окрім богословської, це мало і чисто практично-пастирську природу — куди легше перевчити людей святкувати свята по-новому, ніж заборонити їм святкувати ці свята взагалі (до речі, тут напрошуються аналогії зі святкуванням св. Валентина як «дня закоханих» чи 8 березня як «дня жінки», але про це колись іншим разом). Тому у 4-5 століттях християнство, ставши загальною релігією Римської імперії, залишає дуже багато давніх практик, але наповнює їх своїм змістом. Люди, погано обізнані з темою, часто сприймають це за компроміс із чистотою віри і «поганізацію» християнства, але це не так, це просто природний процес засвоєння тих елементів культури, які не суперечили християнській вірі і були цінними під тим чи іншим оглядом.
У нашому контексті, якими б не були давні поганські практики, пов’язані з дідухами, ялинками, веснянками чи обжинками, це не має ніякого значення, бо це просто природні, культурні, антропологічні явища. А що найважливіше — ми інтегрували їх у християнський світогляд і логіку святкування. Це просто елементи, які прикрашають нашу культуру, засвідчують зв'язок з минулим і просто є гарними і теплими.
Як на мене, куди більшу небезпеку несе магічна свідомість і забобонність, яку багато хто видає за християнську побожність. Всі ці іконки-амулети, червоні нитки і тому подібне...