Історик, галичанин, консерватор
Історія українського консерватизму пов’язана передусім з іменами Павла Скоропадського та В’ячеслава Липинського. Принаймні вони найвідоміші широкому загалу завдяки зусиллям відданих дослідників, видавців і меценатів. Однак процес перевідкривання суспільством українського консерватизму ще не завершений. На межі ХІХ–ХХ ст. в Україні було ціле сузір’я консервативних інтелектуалів, імена яких сьогодні відомі здебільш фахівцям. Один із них — Степан Теодорович Томашівський: історик, якому судилося спробувати себе також на військовому, політичному й державницькому поприщах та розділити долю своєї рідної Галичини.
Академічний фронт
Степан Томашівський народився 1875 року в селі Купновичі (нині Самбірського району Львівської області). Після закінчення гімназії в Самборі він вступив до Львівського університету, де потрапив під вплив Михайла Грушевського і швидко став його вірним учнем. Також тоді почав співпрацювати із Науковим товариством ім. Шевченка (НТШ), зокрема взяв на себе багато секретарської та канцелярської роботи. Його зусилля на науковому й організаційному поприщах було оцінено: у 1900 році він отримав диплом доктора філософії та став дійсним членом НТШ. «Довкола професора Грушевського лишилася тільки невелика купка людей, що віддали цілу свою екзистенцію праці в Товаристві, посвятили йому всі свої сили, весь час: се Гнатюк, Томашівський і я. Їх названо клікою або фамілією Грушевського», — писав у 1901 році в одному з листів Іван Франко. У своїх ранніх історичних студіях Томашівський дотримувався так званої «народницької» концепції, яку започаткували ще Максимович, Костомаров, Антонович, а розвинув його наставник. Такий підхід загалом полягав у тому, що головним персонажем історії були народні маси, які протистояли економічному визиску й національному гнобленню з боку еліт, до того ж переважно чужинських: польських, російських або ж спольщених чи зросійщених. Але наприкінці 1900-х між Томашівським і Грушевським дедалі частіше виникали протиріччя, зокрема політичні та світоглядні.
Спусковим гачком відкритого конфлікту між учнем і вчителем стала праця Грушевського «Наша політика», опублікована в 1911 році. У ній Грушевський картав український політикум Галичини за «нахил до опортунізму, що виростав з недостачі довір’я у власні сили», а також за «неохоту до всякого політичного радикалізму й різкої опозиційності». По суті, це була інвектива на адресу галицьких консерваторів, які намагалися поліпшити становище українців краю легальними засобами, що їх надавала імперія Габсбурґів, а також залагодити польсько-українське протистояння. Реалістичною метою вони вважали національну автономію, але щоб висувати таку вимогу, насамперед треба було здійснити модернізацію суспільства: підвищити рівень освіти, навчити українців економічної та громадської самоорганізації тощо. Таких позицій дотримувався, приміром, християнсько-суспільний рух, лідером якого був Олександр Барвінський (1847–1926). Саме Барвінський свого часу ініціював перетворення НТШ із літературного товариства на наукову інституцію, і саме консервативні погляди домінували у НТШ на час приїзду Грушевського, якого, звісно, такий «опортунізм» не влаштовував. Чого не скажеш про Томашівського. На «Нашу політику» Томашівський відповів серією анонімних фейлетонів у газеті «Діло» (заснованій братом Олександра Барвінського Володимиром), у яких критикував свого вчителя. Це виявилося черговим епізодом протистояння, що вже давно точилося у НТШ і результатом якого в 1913-му стало усунення Грушевського від керівництва. Опоненти Грушевського гуртувалися саме довкола Томашівського, який потім ненадовго став фактичним головою НТШ. Наприкінці свого життя Томашівський згадуватиме свої тодішні дії як «помилки, які я дійсно тоді зробив і за які я вже вдесятеро відпокутував» та характеризуватиме свої стосунки з Грушевським як «особисто трагічні».
Інша лінія розколу з Грушевським була в інтелектуальній площині. Уже в 1906 році у праці «Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки» Томашівський із прикрістю зазначив, що Антонович «спускає з ока політичні процеси», що «держава й державні інституції у нього щось другорядне, майже як конечне зло». Ці інтуїції привели Томашівського до бачення історії, сфокусованого на дослідженні українських державних інститутів. Відтак історію боротьби українців за незалежність він розглядав не як стихійну діяльність народних мас, а насамперед як державотворчу працю еліт, аристократії. Історичний доробок Томашівського налічуває близько півсотні більш і менш об’ємних праць, які разом із працями В’ячеслава Липинського є основою «державницького» напряму української історіографії.
Найповніше Томашівський виклав свою концепцію у книжці «Українська історія. Старинні і середні віки» (1919). У ній він окреслив три провідні процеси, що сприяли кристалізації національних і державницьких форм на українських землях. По-перше, це протистояння зі Степом, тобто історія здобування й колонізації своїх земель. По-друге, боротьба між Заходом і Сходом, яке втілювалося, на думку Томашівського, у польсько-українському протистоянні. І по-третє — господарсько-політичні відмінності між Північчю та Півднем. «Степ, Польща, Московщина — оце трикутник історично-політичного розвитку України; та вартість його не тільки історична, а й сучасна та ще мабуть на довшу мету в будучині», — писав Томашівський. Першою формою національної української держави він вважав Галицько-Волинське князівство, а ідея Галичини як українського П’ємонту проходить через усю його творчість. Проте історія була для Томашівського не предметом відстороненого дослідницького інтересу, а основою для формування поточної політичної стратегії. «Здобування землі, відокремленнє від «руськості», витворення окремої національно-культурної індивідуальности і здобуттє політичної самостійности — оце орієнтацийні пункти для історика в розміщенню світла й тіни на його малюнку», — стверджував він.
Від легіонера до політика
Драматичні часи, у які Томашівському випало жити, не дали йому шансів залишитися кабінетним ученим. Після вступу до Львівського університету він долучився до низки студентських гуртків, із 1896 року — до «Академічної громади», що об’єднувала студентів-українців. У Бережанах, де Томашівський вимушено мешкав у 1903–1906 роках, працюючи професором місцевої гімназії, приєднався до роботи «Просвіти» тощо. Перед самим початком Першої світової він пережив особисту трагедію: смерть молодої дружини Олени. Удівця, який зостався з десятилітньою донькою і трирічним сином, мобілізували до легіону Українських січових стрільців. Та попри скрутну особисту ситуацію, у війську Томашівський також виявив неабиякі організаційні здібності.
Після відступу на Закарпаття в серпні 1914 року він став заступником командира легіону Михайла Галущинського. Але Томашівський-військовий не переставав бути істориком, а як історик не міг не розуміти політичних перспектив, які відкривала перед українцями війна. Так, у своєму наказі від 6 вересня 1914 року Томашівський наголосив на «великій національно-моральній відповідальності» легіонерів перед «угорськими українцями». «Наш побут мусимо використати, щоби у людности розбудити приспану й нерозвинену народну свідомість… — писав він. — Стрільці мусять бути для тутешньої людности зразком культурности, тверезості й обичайності (вихованості. — Ред.). Полкова команда… буде немилосердна для таких, що заважаються нарушити чужу власність… заховуватися напастливо супротив жіноцтва, робити пакости, пиячити, зчиняти збіговиська й заколочувати нічний спокій».
У грудні 1914 року Томашівський виїхав разом із дітьми до Відня, де продовжив роботу в Українській бойовій управі — комітеті з організації та поповнення УСС. Там само він намагався налагодити роботу НТШ, спираючись на співробітників, які також перебували у Відні. А також далі писав власні історичні студії й багато листувався з науковцями. Під час війни Томашівський видав низку історико-політичних праць, у яких доводив, що від того, наскільки успішно Галичина чинитиме спротив Росії, залежатиме доля всієї української визвольної боротьби. «У гоні Росії на Галичину був іще один мотив, що своєю вагою перевищує всі інші: мотив, продиктований інстинктом політичного самозбереження… Оця небезпека (для Росії. — Ред.) — то українська національна ідея з її вогнищем у Галичині», — писав Томашівський у нарисі 1915 року. У 1916-му він повернувся до Львова, де допомагав відновити роботу НТШ, а паралельно брав участь у підготовці Листопадового чину. Так почався короткий період безпосередньо державницької діяльності Томашівського. У лютому 1919-го він увійшов до складу дипломатичної місії ЗУНР на Паризькій мирній конференції. Там він кинув свої історичні знання й полемічні здібності на обстоювання права Галичини на державність.
Поразка визвольних змагань — спочатку падіння ЗУНР, а невдовзі й УНР — підштовхнули Томашівського до невтішних висновків. «Про Соборну Україну вже й не говорити, вона звертає швидкою ходою у стан із XV віку… Загал громадянства глибоко переконаний, що Ллойд Джордж має в кишені декрет на нашу державу і завтра поробить нас президентами, міністрами, послами й обсипле горами валюти… Для сеї справи ми пожертвували у 1918–1919 роках край, десятки тисяч добірної молоді, безконечні мільйони майна і грошей із таким тільки вислідом, що земля опинилася на ласці й неласці поляків», — писав він в одному з листів 1922 року. Однак від політичної діяльності не відійшов, а почав шукати однодумців у середовищі української еміграції, зокрема зблизився з гетьманцями. Із Липинським був знайомим давно, імовірно, ще з 1905 року, і той дуже його поважав. Але об’єднували їх не лише особисті зв’язки. Вони обоє були ветеранами національно-визвольних змагань, поділяли консервативний світогляд, перебували на близьких позиціях як історики. Тому після переїзду до Берліна Томашівський почав публікуватись у гетьманських виданнях, а Липинський навіть планував залучити його до редагування часопису, який мав на меті пропагувати політичну лінію гетьманців. Зважаючи на інтелектуальні здібності та практичний досвід Томашівського гетьманський рух міг отримати в його особі вагоме підсилення. Однак від самого початку такий союз був приреченим.
Тут слід знов повернутися до поглядів Томашівського. Причини поразки визвольних змагань він убачав насамперед у тому, що українці самі провалили іспит історії. «Наша державна нездібність лежить не в недостатній свідомості й хотінні, а тільки в тому, що ми до держави не підготовані культурно, соціально й економічно, — писав Томашівський. — Нам потрібно чогось іншого, ніж «державного ідеалу», а це — підготовки до нього… Тому-то національна педагогія повинна б… виховувати насамперед громадянство на новочасну націю з усіма її функціями, прикметами й потребами». Фактично, Томашівський повернувся до аргументів, які ще наприкінці ХІХ ст. висловлювали галицькі консерватори, зокрема вже згаданий Олександр Барвінський. Тільки тепер, після поразки визвольних змагань, він міг апелювати вже до трагічного досвіду програної боротьби. Відтак змінилося і його розуміння політичних пріоритетів. «Державність — то тільки форма… Коли ж ця форма недосяжна, то треба звернути всі зусилля… тільки на творення реальних вартостей, економічних, культурних, соціальних, моральних, які дозволили б нам, коли прийде слушний час, здати інакше іспит національно-політичної зрілості, ніж сим разом», — твердив Томашівський.
Саме ці погляди й розділили його із гетьманцями: те, що Томашівський уважав єдино можливою раціональною стратегією, для Липинського було «угодовством». «Пригадую Вам, що ціль наша не єсть автономія Галичини, не єсть університет у Львові, не єсть кооперативи, а возстановлення Гетьманства на Україні», — писав у 1928-му Липинський до Осипа Назарука, який перебував під впливом Томашівського й поділяв його «угодовську» позицію. Урешті полеміка вийшла в публічну площину. У 1929-му Липинський опублікував у газеті «Діло» статтю, у якій писав: «У відношенні до всіх проявів громадського життя між авторитативно-державницько-класократичним поглядом нашим і ліберально-культурницько-релятивістичним поглядом п. Томашівського лежить прірва». Липинський визнавав цінність ідеї автономії західноукраїнських земель, але зазначав, що «в тактиці існує між нами така пропасть, яка робить нас у цьому ніби спільному пункті найбільшими противниками». На думку Липинського, Томашівський пропагував «таку територіяльну автономію, яка могла би бути одержана від польського уряду за ціну якнайбільшого опортунізму і якнайбільшої безідейності».
Того самого року Томашівський відповів Липинському серією статей, опублікованих у 100-сторінковій брошурі «Про ідеї, героїв і політику». Пояснюючи свій «релятивізм», Томашівський наводив приклад поляків, до яких «здійснення державної незалежности прийшло не дверми, звідки бажали, і не вікнами, звідки від біди можна було сподіватися, а комином, про який ніхто не думав. Рішила ж у них і всіх інших тільки тактична вмілість використати кожний момент і всі обставини (опортуністична здібність!), їхня готовність взяти свою долю в руки і зрілість удержати її без огляду на сі або ті програмові принципи. Щодо поляків, то до війни 9/10 між ними були монархісти… прийшла хвилина і всі вони до 24 годин стали республіканцями, побачивши, що в даних обставинах інша Польща, як республіканська, абсолютно неможлива. Коротко, вони були добрими тактиками, а се головна річ у політиці. Натомість українці в 1917–1919 роках билися за програми поміж собою, і хоч доборолися до того, що сьогодні мають, то й досі нічого не навчилися». У певному сенсі розрив Липинського з Томашівським був конфліктом ідеалізму та прагматики, за всієї умовності таких термінів.
Після розриву з гетьманцями Томашівський спробував себе як політика. Ще в 1928 році на шпальтах галицької газети «Нова Зоря» він оголосив, що довгостроковою метою має бути здобуття української автономії у складі Польщі та примирення з поляками. По суті, йшлося про те, щоб досягти виконання польського закону від 26 вересня 1922 року, який надавав самоврядування Львівському, Станіславівському й Тернопільському воєводствам, але після прийняття залишався на папері. У боротьбі за автономію Томашівський покладав надії на Українську християнську організацію, що перебувала на засадах католицизму й антикомунізму, була лояльною до польської держави, але орієнтована на здобуття автономії. У вересні 1930 року постала Українська католицька народна партія, яка у своїх програмних засадах спиралася на доробок Томашівського. Однак реалізуватися як галицький політик Томашівський не встиг: 21 грудня 1930 року він помер у віці 55 років. Це сталося у Кракові, де Томашівський працював на посаді доцента й надзвичайного професора східноєвропейської історії Краківського університету. Там його й поховано. В’ячеслав Липинський пережив його лише на півроку.
Нове прочитання
Як оцінити доробок Томашівського в історичній перспективі? Його внесок у розвиток української історіографії беззаперечний. Відхід від «народництва» був на часі тоді, а зараз, після 70 років тотального домінування радянської інтерпретації минулого, — і поготів. У цьому сенсі значення праці Томашівського не зменшилося, а навпаки зросло. Натомість трактувати його політичну спадщину складніше. По суті, «автономізм», що його сповідував Томашівський, був стратегією виживання для нації, яка зазнала поразки. Але слід мати на увазі, що ця стратегія з’явилася в умовах Габсбурзької державної системи. Будучи імперською, ця система давала українцям можливість зберігати національну самобутність, а також певні легальні засоби, щоб досягати поліпшення свого становища. До того ж джерелом натхнення для галицьких консерваторів-автономістів був славетний австро-угорський компроміс 1867 року — реальний доказ того, що імперія може йти на поступки. Сподівання галицького політикуму на здобуття автономії в рамках польської держави були інерцією довоєнного мислення, хоча ситуація вже змінилася й шанси на успіх були примарними. У радянській Україні таких шансів не було зовсім. Сумлінно готуватися до повторного «іспиту історії» там було неможливо: кожен рік у лабетах більшовицької Москви лише підривав українські національні сили. Відтак єдиною альтернативою руху до національного знищення ставали нелюбі Томашівському «радикалізм» та «авантюризм».
Але після здобуття незалежності певні міркування Томашівського знову звучать напрочуд актуально. «Чому в нас стільки руїнників, освічених, як кажете, — і заможних навіть? Одні з них теоретики, у них держава — то фікція, доктрина, партійні програми тощо; вони не тямлять, що держава — то дуже складний, віками… вироблюваний соціально-господарський і культурний організм, і тому не диво, що поставлені сліпим випадком, воєнними обставинами коло державної машини, збудованої кимось іншим, поводяться так, як темний п’яний мужик, якому ви віддали б перший раз у життю вести локомотив поспішного поїзда», — писав Томашівський, наголошуючи на фатальному дефіциті «державної культури». На його думку, українці мали плекати її, здобуваючи досвід роботи у структурах Габсбурзької держави, аби застосувати його на користь українській справі. А до того ж економічною й культурною асиміляцією всіх чужинних елементів, роблячи «усяку чужоплемінну колонізацію безнадійним підприємством». У ширшому контексті цій меті було підкорено всю роботу з виховання «новочасної нації», якою галицькі консерватори-автономісти займалися з кінця ХІХ ст. Сьогодні ідея консервативної модернізації отримує нове прочитання. 100 років тому Томашівський вважав, що всебічна просвіта — громадянська, економічна, культурна — потрібні українцям для здобуття держави. Але події останнього десятиліття переконливо свідчать, що просвіта потрібна ще й для збереження держави.
