У центрі Львові, у затишному куточку під Високим замком, розмістився давній бенедиктинський монастир, у якому нині живе спільнота монахинь Студійського уставу. За неповні 100 років свого існування сестри пережили відновлення студійського жіночого монашества, роки радянських і німецьких переслідувань та нового відродження.
У центрі Львові, у затишному куточку під Високим замком, розмістився давній бенедиктинський монастир, у якому нині живе спільнота монахинь Студійського уставу. За неповні 100 років свого існування сестри пережили відновлення студійського жіночого монашества, роки радянських і німецьких переслідувань та нового відродження.
Коли у 1919 році в колишній митрополичій резиденції в Уневі оселяються монахи-студити, то неподалік, у с. Якторів (3 км від Унева) у 1920 році засновують монастир сестер-студиток. У тому часі до парафії села прибув отець Зиновій Калинюк, довкола якого згодом гуртуються дівчата, які хочуть стати черницями. До того ж, майбутні послушниці залишилися на попередній парафії священика – у с. Любінка на Стрийщині.
Перші монахині – с. Анізія, с. Йосифа та с.Євгенія – жили спочатку у парафіяльному домі, де парох тричі на тиждень проводив науки та вчив сакральному співу. Згодом зі справою створення жіночого монастиря Студитського уставу отець звернувся до Митрополита Андрея Шептицького. У Якторові були землі, що належали родині Шептицьких і які Митрополит передав монастирю. Згодом о. Зиновія відправили на іншу парафію, а в новоствореному монастирі почали служити отці-студити. Кожної неділі по черзі один господар зі села привозив священика з Унева. Це були або о. Йосафат, або о. Климентій Шептицький, брат Митрополита Андрея.
Як майже сто років тому, так і тепер монахині починають служити Богові з 5 ранку. У монастирі зберігалося особливе правило тиші: ні голосних і частих розмов, ні швидкої ходи. Крім того, кожної п’ятниці практикували так звану капітулу – визнання своїх провин перед усією спільнотою. Керувала монастирем ігуменя та Рада, що була виборчим органом і до якої входили сестри-схимниці.
У 30-х роках минулого століття у монастирі всього було 50 черниць, з яких 15 сестер з вічними обітами, 23 архарії та рясофорні, 12 послушниць. Черниці опановували загальну освіту, потім деякі пішли на курси ведення дитсадків у Львові, деякі пізнавали медичну справу. Згодом сестри створили дитячий садок в Якторові. Пізніше, після практики в сиротинці Познаня, монахині вирішили створити власний будинок для 30 дітей-сиріт, яких вони прийняли. Діти із невеличкими виставами їздили навіть у митрополичі палати до Львова.
Мати Йосифа в сільському будинку «Просвіти» проводила катехизацію, а також викладала історію України, українську літературу, вчила церковному співу, писала сценарії для вистав.
Після того, як жіночий монастир в Якторові укріпився, почали засновувати дочірні спільноти в Уневі, Брюховичах, у Львові на вул. Збаразькій (колишня вул. Убоч), у Перемишлянах, в селі Великі Гаї та в місті Підгайці (Тернопільщина), був монастир і в Галичі (Івано-Франківщина).
У 1939 році уже за звичним сценарієм історії Церкви в Україні для «уніатського» духовного життя на Західній Україні стало не зовсім «погодньо». Відтак, у колишньому монастирі в Якторові дозволили залишитися тільки трьом сестрам й то для випікання хліба солдатам. Старші монахині повернулися до родин, а молодші влаштувалися на державні роботи. Конфіскували майже всі дочірні доми.
Фактично тільки будинок у Львові став єдиним притулком для студиток. Там настоятелькою дому була сестра Єлисея, бо ігуменю Йосифу на той час, 11 червня 1940 року, заарештували. Мати звинуватили у спротиві радянській владі, причетності до ОУН та у переховуванні зброї. Сестра Йосифа була у львівських в’язницях «на Лонського», «у Бригідках» та «на Замарстинівській» один рік, за цей час вона пережила 47 допитів. Пізніше ігуменя згадувала:
«Тягнули мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Потім один енкаведист вхопив мене за руки, другий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки сечі, кажучи: "Маєш, це твоє святе причастя". […] Також кинули в льох, де обскочили щурі, потім… скинули з мене сорочку і дротом пустили електричний струм по тілі».
Звичайно, не обійшлося без того, щоб енкаведисти не інсценізували розстріл сестри, сподіваючись на зізнання та співпрацю. У 1941 році радянські кати втікали зі Львова з наступом німців. Тоді сестра чудом вціліла під час масового розстрілу в жіночій в’язниці. У тому ж часі – 1940-1941 рр – совєти арештували сестер Магдалину та Кипріяну за допомогу медикаментами та харчуванням українським партизанам.
Новоприбула німецька влада нейтральніше ставилася до релігійних організацій, тому з часом життя в студитських монастирях почало поволі відновлюватися. Щоправда, деякі й далі переховувалися, бо очікували нових переслідувань. Тоді в Якторівському монастирі на новіціаті було 12 новичок, усе ще діяв притулок для дітей-сиріт. У 1942 році на прохання Митрополита Андрея та головного лікаря п. Брича у м. Скалаті Підволочиського р-ну Тернопільської області студити поселилися у двох квартирах і працювали в місцевій лікарні (с.Єремія, с.Іларіона, с.Аполінарія, с.Анизія, с.Климентія, с.Амброзія, с.Тадея).
У тому ж році студити у Львові допомагали рятувати єврейських дітей. У місті, на вул. Таборовій (Глинянський тракт) монахині отримали в подарунок будинок, де вони обладнали сиротинець для дітей, серед яких були і євреї. У Якторівському та Унівському монастирях теж переховували євреїв.
«Священик Котіг, згідно з особистими вказівками Митрополита, збирав єврейських дітей з різних місць і переправляв їх з великою допомогою ігумені Йосифи до жіночого монастиря і до багатьох інших закладів, які належали до чину Студитів. Ігуменя особисто приймала цих дітей і після розмови спрямовувала їх з міркувань безпеки у різні місця».
Пам’ятаючи про милосердя цієї сестри євреї у 1976 році помістили ім’я ігумені Йосифи Вітер на «алеї праведників» в Ізраїлі. Організація «Яд Вашем» проголосила монахиню праведницею світу.
У 1943 році в с. Любешках Бібрського р-ну Львівської області місцевий господар в один день втратив дружину і доньку, вони померли від удару блискавки. Осиротілий чоловік вирішив стати монахом і пожертвувати свій будинок на монастир. Так виникла ще одна дочірня спільнота студиток в Любешках, де організували дитячий садочок. У селі теж були покликання – с. Никанора, с. Ксенофонта, с. Аполонія. Згодом радянська влада дісталася і до цього монастиря, та сестри не покидали села, а в 1953 році купили новий будинок під обитель.
З 1945 роком повертаються радянські репресії проти сестер. Спочатку деяких черниць тримали у в’язниці на Лонського у Львові. У квітні 1946 році с. Йосифу Вітер засудили на 20 років таборів Східного Сибіру та Мордовії. На засланні були с. Любов (1950-1958), с. Азарія (1950-1957), с. Дарія (1947-1948), с. Теодора (1950-1959), с. Тереза (1949-1954), с. Моніка (1957-1963).
Щодо Якторівського монастиря, то в серпні 1950 року сестер знову вигнали з монастиря. Більшість із них тоді закінчили Червоно-Хрестівську дворічну школу медсестер і згодом працювали в лікарнях, поліклініках, дитбудинках. Деяких монахинь звільняли, коли дізнавалися про їхнє підпільне служіння.
Коли у 1956 році мати Йосифа повертається з 10-річного заслання, то їй відмовляють у львівській прописці, тож вона живе у сестер в м. Скалаті (Тернопільщина). Сюди ж сестри підпільно з’їжджалися на реколекції. Спочатку у 1963 році для сестер купують половину будинку на вул. Горького, а вже у 1982 році ігуменя придбала будинок по вул. Щорса.
Сестри, звичайно, жили і у Львові, але тут було важко переховуватися. Тим не менш, їм вдавалося доглядати архимандрита студитів о. Никанора Дейнегу (1951-1982 рр.), а в Перемишлянах доглядали хворого архимандрита о. Юрія Макара (1982-1990 рр.).
Мати-ігуменя, на духовному авторитеті якої трималося уся студитське жіноче чернецтво від початку заснування та у часи підпілля, відійшла у вічність 15 листопада 1988 року на 82 році життя, не дочекавшись вільної УГКЦ.
Укінці 1989 року УГКЦ поступово легалізують, тож сестри-студитки, які до того проживали у різних дочірніх домах, починають гуртуватися довкола львівської спільноти на вул. Виговського, 58. На початку 90-х сестри провели перший новіціат в німецькому жіночому бенедиктинському монастирі, що в Баварії на острові Хімзеє. Тут черниці перебирали досвід монашого спільнотного життя, який за радянських часів своєрідно і суттєво змінився відповідно до умов та обставин переслідування.
Коли вже українські державні установи хотіли передати колишній монастир у Якторові сестрам, то будинок виявився в аварійному стані, тож запропонували монастир бенедиктинок у м. Львові по вул. Вічевій, 2. Сьогодні тут проживає 40 сестер і мати-ігуменя. Тут же ж сестри проходять новіціат.
У 2001 році урочисто встановили 4 дзвони, які, за давньою традицією, назвали християнськими іменами: Сергій (нота «мі»), Теодор («соль»), Климентій («ля»), Леонтій («ре») і найменший – Дарій, який подарувала с. Дарія.
Сестри вишивають обруси, плащаниці, фелони, шиють ризи, пишуть ікони, перекладають релігійну літературу, працюють у церковних установах, викладають у школах та садочках. Матірний дім має п’ять дочірніх спільнот, одна з яких є навіть в Білорусі (Мінськ). Загальна кількість сестер – 56 осіб.
При монастирі діє греко-католицька християнська школа св. Софії, де здобувають освіту учні молодших і старших класів.
Німецька окупація Галичини у 1941 році позначилася на всіх єврейських родинах і на моїй також. Старший брат Леонід на той час служив в радянській армії, молодший брат Оскард врятував мене від розстрілу, але сам загинув. Мама з горя швидко померла. Ми з батьком півроку переховувалися в українській родині, вночі перебували в будинку, а на день ховалися в маленькому підвалі, де неможливо було стати на повний зріст.
Один український юнак, мій гімназійний товариш, член підпільного руху Володимир Заплатинський заопікувався мною і запропонував перейти з незручного сховку в монастир сестер-студиток в с. Уневі, там погодилися надати мені притулок.
Християнська атмосфера не була мені чужа, більше того, на той час я вже була охрещена. Мене охрестив у 1943 році з новим ім’ям Анна греко-католицький священик, батько моєї подруги, а іконка Богородиці, яку я після цього завжди носила зі собою, врятувала не один раз мені життя. Незважаючи на теплий прийом в монастирі, цілу ніч я не закрила очей і тільки гаряче молилась біля ікони Спасителя за батька, що залишився у сховку. У кімнаті нікого не було, але я чула голос: «Якщо твій батько не буде жити, твоє місце тут».
Через тиждень я вперше висповідалася. Незабаром отримала звістку, що батька вбили. Я також ще не була в безпеці – кілька разів у час німецьких ревізій вдягала монаший одяг і всі сестри гаряче молилися за мене. Господь дивним чином готував мене до свого покликання і я радо йшла за ним. Коли попросилася до монастиря, сестри відмовляли мене, обіцяли, що прийдуть кращі часи і в мене будуть гарні перспективи у житті.
Після Великодня 1944 року розпочався мій новіціат у с. Якторів. Сестри були делікатні до мене, допомагали у важкій праці. У вересні 1944 року відбулися мої Облечини, де я отримала нове ім’я Марія. В 1946 році мене і кілька сестер арештували, але через два тижні відпустили. Коли ліквідували наш монастир в с. Якторів, я знову поселилася в монастирі в Перемишлянах, працювала вчителем у музичній школі, медсестрою в лікарні. У час підпілля я зі сестрами доглядала таємно в нашому монастирі архимандрита о. Юрія Макара.
Дякую Господеві, що сподобив мене пережити відродження нашої Церкви.
* * *
Звісно, історія підпілля монахинь Студитського уставу не претендує на виключну унікальність, зважаючи на те, що це не єдине монаше згромадження УГКЦ, яке було переслідуване. Історія, яку ми описали, є прикладом життя підпільної Церкви, яка змогла стати офіційною. Історія серед сотень схожих оповідей, та все ж із власною кульмінацією і продовженням.
Джерела: