У 2013 році святкуємо 50 річницю його виходу на свободу. З цієї нагоди у Римі відбулася літня школа, у рамках якої отець Іван Дацько, Президент Інституту св. Климента Папи, організував поїздку до духовних обитель, пов’язаних із «римським періодом» життя Патріарха Йосифа.
Разом з групою учасників конференції екскурсійним автобусом вирушаємо з Риму на південь до монастиря студійського уставу у Кастель Гандольфо. Дорога звивиста, зате рівна – без горбків і ямок. Через віконце автобуса споглядаю на гористі італійські краєвиди, цегляні будиночки. Ближче до самого студитського монастиря все частіше зустрічаються водоймища. Отець Іван коментує кожен оповитий цікавими фактами відрізок дороги.
«Тут на околиці Кастеллі Романі є дуже багато озер, - розповідає він, коли ми вже під’їжджаємо до монастиря. - Одне із них, що знаходиться поблизу студитської обителі, є вулканічним і має понад 300 метрів глибини. Колись це був вулканічний кратер». Понад озером височіє гора Монте-Карло, що висотою сягає близько 930 метрів. З іншої сторони від монастиря є літня резиденція понтифіків. Певний час після зречення свого престолу там жив Папа Бенедикт XVI, зауважує отець Іван. На горі Монте-Карло розкинулося село Рокка ді Папа, або Твердиня папська. «Як я був молодий, худий і здоровий, то перепливав це озеро», - каже про себе сміючись о. Іван Дацько. Він зауважує, що монахи завжди вибирали гарні місця, щоб при спогляданні краєвидів думка підносилася до Господа Бога. А ще, як відзначає наш екскурсовод, свого часу у Студіоні мешкала вдова колишнього прем’єр-міністра Італії Альчіде де Гаспері, одного із батьків-засновників Європейського Союзу.
Ззовні приміщення студитського монастиря зовсім не схоже на церковні споруди. Без сторонньої підказки навіть і не зорієнтуєшся, що це релігійне місце – ніякої особливої архітектури, лише невеличка дощечка на вході з підписом. «Нині у Студіоні мали би мешкати монахи-студити, однак їх немає, вони пороз’їжджалися по всій Італії, а дім покинули, - зі смутком констатує отець Іван. – А знаєте, дім потребує господаря, інакше миші заведуться». На цих словах він веде усіх до входу у приміщення монастиря. Нас зустрічає привітна сестра Галина. Вона приїхала до Риму із Галичини і разом з кількома сестрами опікується домом. На її утриманні 15 готельних двомісних кімнат, куди приїздять час від часу туристи, господарство у вигляді двох павичів та овечки. Вона вже зранечку на ногах, щоб усе встигнути і тримати порядок.
На час нашого приїзду, окрім неї, у Студіоні більше нікого немає, але, як вона зізнається, їй не самотньо і не сумно, бо робота не дає сумувати. Трішки поспілкувавшись із сестрою, далі вслухаємося у розповідь отця Івана. Про монастир він знає із самих початків його створення. Пам’ятає, як разом з іншими семінаристами викошував траву на території майбутнього монастиря. «У Йосипа Сліпого було три пріоритети – патріархат, монашество та УКУ, і кожен з них він реалізовував, - наголошує о. Іван. - Уперше він заявив про право на патріархат 11 жовтня 1963 року, а 8 грудня цього ж року він засновує УКУ. І вже у квітні-травні 1964 року, коли я був семінаристом колегії Св. Йосафата у Римі, Йосип Сліпий викупив Студіон за 164 млн. лір, які відповідають сумі 180 тис. доларів».
З розповіді о. Івана Дацька, студитський монастир був збудований у 1953-54 році і належав отцям-францисканам. Основний капітал у будівництво був зібраний священиком Кирилом Королевським. «Цей чоловік був французом, який дуже полюбляв християнський схід і добре розумівся на східному богослів’ї, - далі оповідає. – Отець Кирило був ревнителем східного обряду. Він переживав те, що УГКЦ літургійно латинізувалася, тому він дуже щиро вітав почин митрополита Шептицького, що відновив студитський устав». Між тим, зі слів о. Івана Дацька, Кирило Королевський був добрим приятелем Митрополита Шептицького, який оплачував йому наукове дослідження документів у ватиканському архіві про Київську митрополію, про Українську Церкву, унійну і православну. Свого часу за Студіоном на прохання отця Івана Музички приглядали монахи-єзуїти, але пізніше вони довірили це Конгрегації для Східних Церков, аж поки після виходу на свободу цим зайнявся сам Йосип Сліпий. «Хоча й монастир був розрахований на 50 осіб, у ньому ніколи не було багато монахів», - знову із ноткою гіркоти згадує наш екскурсовод. – І взагалі на Заході студитів не було багато: частина з них у Німеччині, частина – у Канаді». Першим настоятелем монастиря був отець Андроній Рижак, архимандритом – ще тоді отець Любомир Гузар. Серед інших монахів отець Іван Дацько згадав братів Прокопія, Філадея, Лаврентія, відомого іконописця отця Ювеналія Мокрицького, отця Рафаїла Турконяка, отця Гліба Лончину (нині єпископа УГКЦ у Великобританії), братів Макарія та Олександра. Було й багато інших, які вступали і вийшли, каже він, як і завжди була господарка, сад, гуси та кури та худоба. Монастир пустував з двох причин, пояснив отець, - по-перше, за бажанням Блаженнішого монахи проходили студії в Римі і долали важкий шлях, аби туди доїхати, а, по-друге, після виходу церкви із підпілля монахи-студити вирішили повернутися в Україну. «Спочатку вони віддали монастир під опіку монахів-францисканців, а потім здали в оренду під дім для престарілих. В одному із крил жили монашки-василіянки, які доглядали за господарством монахів-студитів, - на цих словах отець Іван Дацько завершує розповідь про монастир і веде нас східцями до каплиці.
Невеличке приміщення з іконостасом, розмальованим Ювеналієм Мокрицьким та братом-дияконом Христофором Куцем. У цій каплиці Патріарх Йосип висвятив багатьох священиків. «Я там був свячений на священика, Блаженніший Любомир Гузар на єпископа разом з нині відомим отцем Чмілем та багато інших, - каже о. Іван Дацько. — Серед цієї кагорти були і одружені священики, хоча у той час був особливий тиск латинського єпископату, щоб на діаспорі були лише неодружені священики». Як розповідає, каплиця раніше була латинською за стилем, однак Патріарх Йосиф дбав про те, аби вона перейшла під устав монахів-студитів. Особливу увагу отець звертає на іконостас. Свого часу Митрополит Шептицький побачив у Ювеналії Мокрицькому великий талант і відправив його на студії у Грецію. «Цей монах студитського уставу був повною сиротою, - ділиться о. Іван Дацько. — Він втратив батьків ще, коли йому було 3-4 роки. Студити опікувалися ним і він пізніше став монахом, вивчав теологію і займався малярством». Уже у 1964 році Йосип Сліпий почав запрошувати до Студіону професорів, які б викладали для монахів. Отець відзначає, що це були перші кроки перед створенням у 1966 році УКУ.
Проїжджаючи через італійське село Меріно, ми їхали до монастиря, куди повернувся Йосип Сліпий після заслання. Монастир Гроттафератта (в перекладі – «залізні грати») знаходиться в однойменному містечку, що розташоване близько 19 км на південний схід від Риму. Цей монастир відомий як єдиний, що зберіг на території Італії візантійський обряд завдяки італоалбанцям. У VII-VIII ст. велика частина Південної Італії належала до Візантійського царства. Сицилія, що належить до Південної Італії, називалася на латині Велика Греція, і там панував східний обряд. Як розповідає наш екскурсовод, німецькі імператори, окуповуючи цей край, насильно переводили літургію на латинський обряд. «Сьогодні в Італії маємо дві греко-католицькі єпархії: одна – у провінції Калябрії, а друга – у провінції Сицілії і називається Пяна аль Панезі, - отець наводить кілька історичних фактів: - Коли турки захоплювали Європу, то з Албанії виганяли християн. І багато хто з них поселялися в Південній Італії». Таких вигнанців, за його словами, називали італоалбанцями. «Вони відчувають себе італійцями, розмовляють албанською говіркою, а моляться по-грецьки, - з гумором у голосі каже отець. - Саме вони зберегли візантійський обряд».
За історичними даними, монастир був заснований ще з кін. X і поч. XI ст. святим Мілем і його братом Варфоломеєм. Відтак, духовну обитель ще називають абатством святого Міля. З самих початків монастир був східного обряду, однак були часи, коли він латинізувався. З понтифікатом Лева XIII усе відродилося. Папа просив слідкувати за східним обрядом.
Зі слів о. Івана Дацька, у 1920-30 р. там було до 50 монахів. Коли до Риму приїздив Митрополит Андрій Шептицький, він дуже любив перебувати у цьому монастирі. Як розповідає екскурсовод, у другій половині 1930 р. архимандрит монастиря попросив українських єпископів вислати кандидатів до монастиря. Тоді приїхало 15-20 українських хлопців і майже всі стали монахами. З них всіх до нині дожив лише 94-річний брат Партеній Павлик, який радісно зустрів нас після Літургії і показав кімнати обителі, пов’язані із життям Йосипа Сліпого. Він є мистецтвознавцем і свого часу викладав. Із розповідей, у монастирі колись жив брат Йосафат, який був спеціалістом з реставрації стародруків і рукописів. Як зауважив о. Іван Дацько, усі літургійні книги Греко-Католицької Церкви, які Східна конгрегація видавала церковнослов’янською мовою, друкувалися у цьому монастирі.
Владика Йосип Сліпий, повертаючись із заслання, відразу поїхав до Гроттаферрати, хоча мав би їхати до Ватикану. Однак Папа Іоанн XХIII передбачив, що там збереться велика кількість журналістів, зустріч з якими на той час була небажаною для Йосипа Сліпого. На вході до монастиря його зустрічали монахи, серед яких брат Партеній першим привітав Главу УГКЦ.
Цитую слова архимандрита Гроттафератти: «Коли він увійшов на подвір’я і привітався з нами, ми всі низько схилили голови перед цією, без перебільшення скажу, мужньою і святою людиною. Пригадую його дещо похилену постать, тонкі риси худого й виснаженого, але вольового обличчя... Глибокі, задумані й водночас проникливі очі - очі великого розумника й освіченого богослова». За словами свідків зустрічі, Йосип Сліпий розповідав, що перед відправкою до Риму його певний час тримали у Москві, відживляли, оскільки виглядав дуже погано і був страшенно худим та виснаженим. Із розповіді Йосипа Сліпого для монахів, мало хто з тих, які страждали на сибірських мерзлотах, вижив.
У пам’яті тих, хто провів з Йосипом Сліпим останні роки перед його смертю, він постає людиною героїчною і святою. Архимандрита Гроттафератти найбільше вразила розповідь про те, як Патріарх у таборі служив святі Літургії. Ось як про це йдеться в інтерв’ю: «В’язнична тумбочка була для нього престолом, а власні окуляри чашею і дискосом: на одне вічко владика клав шматочок хліба, а на друге вливав трішки соку, видобутого із сухого винограду. Разом з тим, владика сповідав, причащав і навчав співв’язнів. Розповідають, що коли він проходив через подвір’я табору, а на лавці сиділи в’язні, серед яких були і правдиві злочинці, то всі вони, немов за наказом, ставали і низько схиляли перед ним голови».
Серед кімнат, якими провів нас брат Партеній, - монастирська бібліотека. У ній збереглося чимало латинських та грецьких рукописів та першодруків. Свого часу засновники монастиря Міль та Варфоломей навчали монахів переписуванню книг. Завдяки святому Мілю пізніше виникає особлива школа письма «міліанська», одна із ознак якої – особлива система скорочення у тексті. За історичними даними, у цій бібліотеці зберігається 3 стародруки, які особисто виконав св. Міль.
Як і в студитському монастирі, так і в Гроттафератті найбільша проблема – це нестача монахів, не раз під час екскурсії повторював нам отець Іван Дацько. Не упустив нагоди про це нагадати і бр. Партеній. Прощаючись з нами, він запрошував молодих хлопців до монашества.
З екскурсії повертаємося до римського собору св.Софії, яка на два тижні стала моїм домом.
Базиліка збудована у нео-візантійському стилі, відразу привертає увагу. Італійський архітектор Лючіо ді Стефано розробив план будівництва храму на основі планів первісної будівлі Київської Софії – п’ятибанної тринавної церкви. Через маленькі віконечка згори до храму потрапляє сонячне проміння, від якого на стінах, інкрустованих мозаїкою, з’являються різнокольорові відблиски. Навпроти храму – скульптура трьох ангелів, неподалік якої росте пишна пальма.
«Цю територію Йосипу Сліпому подарував Папа Іоанн XХIII після того, як той вийшов на свободу і прибув до Риму», - розповідає Оксана Рибак, секретар Інституту Св. Климента у Римі. - Тоді ж, у 1969 році, Глава УГКЦ засновує Товариство Св. Софії, до якого після смерті засновника переходить уся його власність». На недільні богослужіння до храму приходить чимало людей – ті, які не встигли прийти першими, стоять біля входів чи попід стінами. «Тут можна зустріти друзів із української діаспори, помолитися, а після Літургії поспівати українських пісень», - каже пані Олеся, що приїхала до Риму на заробітки. – А особливо я люблю пасхальні служіння – після них ми розкладаємо все, що принесли в кошиках, їмо та спілкуємося. Так приємно стає, наче ти в Україні, а не на чужині».
До храму св. Софії прибудований коридор, який веде до колегіуму Інституту св. Климента Папи. Тут навчаються студенти Українського католицького університету (УКУ) зі Львова, які виявили бажання проходити богословські студії. На вході до колегіуму на таблиці вигравюровані слова Йосипа Сліпого: «Тут збираються розсіяні по світу уми». Для частини українських науковців, які вивчають історію Церкви, це місце стало сховищем найцінніших архівних матеріалів. За словами Оксани Рибак, цей духовно-науковий осередок був у занепаді, коли у 1991 році Патріарх Любачівський переїхав до Львова. Духовно-освітній центр українців у Римі відродився після того, як Патріархом став Любомир (Гузар) і передав осередок під керівництво УКУ на чолі із тоді ще о. Борисом Ґудзяком.
Попри утиски, переслідування Греко-Католицька Церква залишилася живою. Радянській владі не вдалося стерти постать Йосипа Сліпого із сторінок історії. За життя йому так і не судилося побачити Церкву вільною. Його мрія збулася після смерті. Коли Церква вийшла із підпілля, тіло Патріарха УГКЦ перенесли до собору св. Юра у Львові, де й був похований мученик Церкви. 18 серпня 2013 року у Києві, на лівому березі Дніпра, відбулося освячення нового Патріаршого Собору. Дуже скоро прах Йосипа Сліпого перепоховають у новій духовній обителі усіх українських греко-католиків.