Продовження. Перша частина
Під час перебування в Львові Іван Федоров зіштовхнувся з немалими фінансовими труднощами і йому довелося шукати мецената. І він знайшовся. Це був князь Василь-Костянтин Острозький. Із видрукуваним львівським «Апостолом» Іван Федоров десь у 1574 р. побував у цього можновладця [1]. І зумів переконати його зайнятися друкарською справою.
Взагалі можемо припустити, що ще в Заблудові друкар склав амбітну видавничу програму, яка могла передбачати публікацію повного тексту Біблії церковнослов’янською мовою. Однак хвороба Григорія Ходкевича і пов’язане з тим його знеохочення до видавничої справи, а потім смерть мецената не дали змоги Івану Федорову реалізувати свої плани.
Тепер, схоже, він виклав ці плани Василю-Костянтину Острозькому. І той прийняв їх. Друкар і князь «знайшли один одного». Принаймні на певний час, щоб реалізувати амбітний проект – видання повного тексту Біблії церковнослов’янською мовою. На це вказував сам Іван Федоров у післямові до Острозької Біблії, де говорилося, що православний князь прийняв пропозиції друкаря своїм умом й повелів друкувати Божественне слово [2].
Документи свідчать, що Василь-Костянтин Острозький надав серйозну матеріальну підтримку Івану Федорову. 2 березня 1575 р. князь позбавив Михайла Джусу права на управління Дерманським Свято-Троїцьким монастирем і призначив на його місце справцею (управителем) Івана Федорова. При цьому останньому надавалося в управління чималі монастирські маєтності [3].
Сама ж передача монастиря Івану Федорову здійснювалася насильницьким способом. Михайло Джуса, який у 1571 р. отримав від короля Дерманський монастир, як «хліб духовний», звісно, не хотів його віддавати. Тому Василю-Костянтину Острозькому довелося навіть застосувати військову силу. У цьому випадку він певним чином ризикував – адже поступав усупереч королівській волі.
Тут варто сказати кілька слів про Дерманський монастир. Точна дата його заснування та ім’я фундатора монастиря невідомі. Це була одна з найбільших і найбагатших чернечих обителей на Волині. Їй належала, окрім Дерманя, ще низка сіл – Білашів, Кунин, Коршів, Глинськ тощо. І ці володіння давали чималі доходи [4].
Тепер ці доходи мали спрямовуватися на культурно-видавничу діяльність, якою займався Іван Федоров. У певному сенсі, Василь-Костянтин Острозький «наслідував» те, що робив Григорій Ходкевич у Заблудові.
Однак не треба думати, що Іван Федоров міг відволіктися від «суєти» і повністю зосередитися на культурно-видавничій діяльності. Йому доводилося займатися й господарськими справами, і конфліктами між селянами із маєтностей Дерманського монастиря, зрештою, бував він у Львові та вирішував питання, пов’язані зі своїми боргами [5]. Взагалі життя друкаря було і непросте, й бурхливе. Йому часто доводилося з’ясовувати стосунки, зокрема майнові, з різними людьми. І це не завжди вдало відбувалося для нього.
Та, попри це все, саме в Дермані й Острозі Івану Федорову, вдалося реалізувати свою видавничу програму. Одним із перших (принаймні відомих) острозьких видань Івана Федорова стала «Азбука» чи то «Буквар» – книга, яка побачила світ у 1578 році [6].
Взагалі історія «відкриття» цієї книги доволі показова. Донедавна про неї практично не знали. Єдиний примірник «Букваря» 1578 р. зберігається нині у Дослідницькій (Земельній) бібліотеці міста Гота (ФРН). Окремі аркуші цього видання є в бібліотеках Копенгагена й Москви.
Можна лише гадати, як «Буквар» 1578 р. потрапив до Німеччини. Але його знаходження там свідчить про відносно широкі культурні зв’язки між німецькими та українськими землями у ранньомодерний період. Це видання перебувало в різних бібліотеках Тюрінгії, поки остаточно не осіло в бібліотеці готських ландграфів.
В Україні «Буквар» 1578 р. не зберігся. Хоча, безперечно, ця книга мала тут поширення – як і загалом на східноєвропейських теренах. Принаймні свідченням цього є чотири аркуші видання, що зберігаються в Москві. Туди вони, ймовірно, потрапили з українських теренів.
На жаль, в ранньомодерній Україні (і не лише в ранньомодерній!) бібліотечна справа не знаходилася на високому рівні – на відміну від німецьких земель. Принаймні в Україні на такий «видавничий дріб’язок», як букварі, увага не зверталася. Тому вони, як правило, не потрапляли до книгозбірень. Залишається лише подякувати німцям, які зберегли це цікаве видання.
У 1946 році Готська бібліотека, як військовий трофей, була вивезена із Німеччини до Радянського Союзу. Вона майже десять років знаходилася в Академії наук СРСР. Однак радянські вчені так і не виявили в ній «Букваря» 1578 р.
У 1956 р. Готську бібліотеку повернули назад у Тюрінгію, яка знаходилася тоді в складі «соціалістичної» Німецької Демократичної Республіки. І ось після цього, у 1961 р., німецький бібліолог Гельмут Клаус склав каталог слов’янських книг цієї бібліотеки, опублікувавши, зокрема, фоторепродукцію титульного аркушу «Букваря» 1578 р. [7] (певно, треба подякувати німецькій скрупульозності цього дослідника!). А в 1968 р. двоє вчених (німець Г. Грасгоф та англієць Дж. Сіммонс) опублікували про цей примірник свої дослідження [8]. Після цього, наче з рогу достатку, посипалися публікації авторів із Радянського Союзу, зокрема Ярослава Ісаєвича [9], Євгена Немировського [10], Марата Ботвинника [11] та інших.
Цікаво простежити, як у межах радянсько-імперського проросійського дискурсу інтерпретувалося це видання. Так, українець Ісаєвич хоча й не акцентував увагу на «українськості» книги (це би сприймалося як «український буржуазний націоналізм), однак вказував на її походження з України. Таким чином начебто відбувалася «українізація» цього видання. Євген Немировський у одній із перших своїх робіт, присвячених «Букварю» 1578 р. трактував цю книгу як «видатну пам’ятку російської і української культури». Тобто для нього все ж на першому місці стояла «російськість» книги. Щодо Ботвинника, котрий ідентифікувався як радянський білоруський науковець, то для нього «Буквар» 1578 р. був «джерелом просвітництва східнослов’янських народів». Таким чином це видання «прив’язувалося» й до Білорусії.
Відкинувши ці ідеологічні нюанси, можемо констатувати, що «Буквар» 1578 р., за великим рахунком, залишався продуктом культури середньовічного православно-слов’янського культурного простору – про що свідчить його зміст. Він міг використовуватися не лише т. зв. східнослов’янськими народами, а й представниками тих народів, де мовою культури лишалася церковнослов’янська мова (такими були деякі народи романські – молдавани, волохи). Однак «Буквар» 1578 р. з’явився саме в українському (львівському, дерманському, острозькому) культурному середовищі, був породжений його потребами і переважно функціонував саме в ньому. Тому є сенс розглядати вказане видання як плід української ранньомодерної культури, котра все ж ще залишалася частиною великого православно-слов’янського культурного простору.
Структура готського примірника «Букваря» 1578 р. виглядає таким чином.
До першої частини (1-8 аркуші) відносяться титулка, таблиця грецького алфавіту і молитви, надруковані двома шпальтами паралельно грецькою та церковнослов’янською мовами. А наприкінці цієї частини розміщена гравюра друкарського знаку Івана Федорова – така, як і у львівському «Букварі» 1574 р.
Вартим уваги є титульний аркуш, де на лицьовій стороні вміщений герб Василя-Костянтина Острозького. А на звороті маємо текст, який інформує про освітні ініціативи князя. Там, зокрема, йдеться про те, що останній повелів облаштувати друкарню («дім книг печатних»), а також «дім дітям для навчання» (школу) в «славному граді Острозі». При цьому вказується, що туди були запрошені мужі (викладачі), які зналися на божественному писанні, тобто богослови, а також знавці грецької, латинської, а найбільше руської мови.
Вкінці ж зворотного аркуша вказувалося, що книга була надрукована Іваном Федоровичем. Саме так вказувалося прізвисько друкаря – Федорович. Така форма прізвища часто використовувалася ним на білоруських та українських землях і фігурувала в різних документах [12].
Ця передмова до книги багато що говорить. Із неї випливало, що за повелінням князя Василя-Костянтина Острозького в його «столичному» граді облаштовувався культурний комплекс, який включав друкарню та школу. Причому це не була школа початкового типу, де навчали читати й писати церковнослов’янською мовою. У цій школі мали також студіювати грецьку та латинську мову. Зрештою, до неї були запрошені викладачі-богослови. А вивчення богослов’я в той час розглядалося як ознака школи вищого типу.
Показово, що в цій частині «Букваря» 1574 р. був вміщений грецький алфавіт, а молитви давалися грецькою та церковнослов’янською мовами.
Цікаво, що говорячи про мовну підготовку в школі, створеній за наказом Василя-Костянтина Острозького, вживається термін «руська мова». Її дослідники часто ототожнюють із церковнослов’янською (чи старослов’янською). Хоча це не зовсім так. У даному випадку, радше, розумівся місцевий (руський) варіант церковнослов’янської мови, куди проникали елементи говірок, поширених на українських землях.
Друга частина (9-47 аркуші) починається древоритною заставкою і заголовком в’яззю «Начало оученіа дѣтям». Сам текст цієї частини повторює львівський «Буквар» 1574 р., тобто не є «оригінальним».
Нарешті, третя частина (48-56 аркуші) містять цікавий твір «Сказаніє како состави святый Кирилъ философъ азъбуку…» Це один із варіантів твору Чорноризця Храбра «Про письмена…»
Тут треба сказати кілька слів про останній та його автора. «Про письмена…» – це твір, автором якого є анонім, що сховався за прізвиськом «Чорноризец Храбр», тобто хоробрий чернець. Про нього ми нічого не знаємо, проте існує думка, що він міг бути сподвижником просвітителів Кирила й Мефодія [13].
Твір «Про письмена…», імовірно, написаний наприкінці ІХ століття [14]. Сьогодні зберіглося понад сто примірників цього твору – що свідчить про його достатню популярність. Найбільш ранній із них відноситься до 1348 р. Він був знайдений у рукописному Лаврентіївському (Івано-Александровському) збірнику. Оскільки між копіями існує чимала хронологічна різниця, то важко встановити його першооснову і визначити, які фрагменти є варіаціями, що виникли під час копіювання.
У творі «Про письмена…» йдеться про генезу слов'янської писемності. Мовляв, слов’яни на початках користувалися «чертами» та «різами». Тут, схоже, йшлося не про алфавітне письмо, а про піктограми (умовні позначки). Потім слов’яни перейшли до застосування фонетичного письма, використовуючи грецькі та латинські літери. При цьому Чорноризець Храбр наголошував на труднощах застосування таких літер, оскільки грецька й латинська абетки не мали позначення для всіх звуків, які є в слов'янських мовах. Кирило ж та Мефодій завершили процес формування слов’янської писемності, створивши повноцінну абетку.
Твір «Про письмена…» можна розглядати як вияв «панслов’янської свідомості», яка була притаманна освіченим представникам елітарних верст слов’янських народів у часи Середньовіччя. Показово, що твір Чорноризця Храбра «Про письмена…» вперше з’явився в острозькому «Букварі» 1578 р. Пізніше вдруге його надрукували також у букварі у Вільно в 1621 р. Щоправда, при публікації ім’я автора тексту не згадувалося – оскільки воно для книжників не було відоме. Протягом XVII-XVIII століть твір під назвою «Сказаніє како состави святый Кирилъ философъ азъбуку…» неодноразово перевидавався в анонімній редакції.
Поява цього твору в острозькому «Букварі» 1578 р. засвідчило, що видавці книги та й загалом діячі створеного князем Василем-Костянтином Острозьким культурного осередку демонстрували свою приналежність до давньої православно-слов’янської культурної традиції. Водночас ці люди сприяли продовженню тієї традиції, що й знайшло вияв у наступних виданнях твору «Про письмена…»
Таку прихильність до згаданої традиції можна пояснити кількома чинниками. По-перше, в ті часи саме старе, традиційне, що пройшло випробування протягом віків, вважалося цінним. А «Сказаніє како состави святый Кирилъ философъ азъбуку…» й розглядалося як артефакт цієї традиції. По-друге, захист вказаної традиції варто розглядати в контексті тодішнього проникнення католицизму та протестантизму на українські землі. Ця традиція поставала як своєрідна оборона від «чужих».
Інша річ, що середньовічний православно-слов’янський світ у ранньомодерні часи зазнавав руйнації. Йшов поступовий процес формування національних спільнот. Правда, при формуванні слов’янських націй використовувався міф «слов’янської спільності», що знайшло вияв у слов’янофільському русі ХІХ ст. [15] А такі твори, як текст Чорноризця Храбра «Про письмена…» з його кирило-мефодіївською орієнтацією, актуалізувалися, отримували «нове дихання».
Говорячи про острозький «Буквар» 1574 р., варто сказати, що навколо нього тривають дискусії. Існує думка, що це два твори – своєрідна двомовна греко-церковнослов’янська хрестоматія, де представлені молитви і, власне, буквар, призначений для вивчення церковнослов’янської мови. Така думка не видається безпідставною – адже ці частини книги різняться між собою. І цілком могло бути, що Іван Федоров їх друкував окремо. Існують також дискусії, де друкувався «Буквар» 1578 р. Хоча в тексті видання чітко сказано, що князем Василем-Костянтином Острозьким була заснована друкарня. І, відповідно, книга мала би бути там надрукована.
Проте зазначені дискусії для нас це не мають принципового значення. Всі зазначені тексти з’явилися завдячуючи появі створеного Василем-Костянтином Острозьким культурного осередку в Острозі. І цілком можемо допустити, що включення до книги молитов грецькою й церковнослов’янською мовою, а також «Сказанія како состави святый Кирилъ философъ азъбуку…» – це справа, ймовірно, вчених острозьких книжників.
Наступне видання Івана Федорова, яке безсумнівно було здійснене в Острозі, – це «Новий Заповіт із Псалтирем» [16]. Книга була надрукована в 1580 р. Порівняно з «Букварем» 1578 р. це було об’ємне видання, надруковане дрібним шрифтом. Книга мала 494 аркушів. Основну частину становили традиційні тексти – новозавітні книги (чотири Євангелія, Діяння й послання апостолів, а також Апокаліпсис) і Псалтир. Наклад книги нам невідомий. Однак він видається немалим на той час – міг становити від п’ятисот до тисячі примірників.
Видається, що видання мало «подвійне призначення». Його могли використовувати як у літургічних цілях, так і для навчання дітей. Адже Псалтир у тодішніх українських школах використовувався замість підручника. Не виключено, що це видання призначалося для новопосталої школи, про яку йшла мова в «Букварі» 1578 р., тобто для Острозької академії.
Своєрідним доповненням до цього видання стала «Книжка, собраніє вєщєи нужнѣйшихъ…» Тимофія Михайловича, яка теж побачила світ у 1580 р. [17] Щодо автора цього видання, то ми практично не маємо ніяких відомостей. Допускається, ніби він був викладачем Острозької академії. Цілком імовірно, що Тимофій Михайлович належав до числа книжників, які готували до друку Острозьку Біблію.
У зазначеній книзі були зібрані фрази та словосполучення із Псалтиря та Нового Завіту, котрі стосувалися біблійних героїв і подій, з відповідними посиланнями до конкретних глав, зачал і кафізм. Цю книгу можна вважати першим алфавітно-предметним покажчиком у історії кириличного книгодрукування.
Книга не була великою – всього 53 аркуші. Зберіглося її небагато – 19 примірників (тобто наклад видання міг становити близько двохсот примірників). Причому із них 15 були переплетені до острозького Нового Завіту з Псалтирем. Тобто ці видання розглядалися як поєднані.
Саме таке поєднання потрібне було для богословських студій, які проводилися в Острозькій академії, і, можливо, для богословських дискусій між православними й католиками, котрі в той час набували все більшого поширення.
З іменем Івана Федорова, як правило, пов’язують друк невеликої листівки, яка отримала в літературі умовну назву «Хронологія» Андрія Римші. Оригінальна ж назва твору така – «Которого ся мѣсяца што за старыхъ вєков дѣєло короткоє описаніє». У кінці листівки зазначені час, місце та його авторство: вказано, що твір надруковано 5 травня 1581 року в Острозі і що він «писаньє Андрєя Рымшы» [18].
На цій публікації відсутній друкарський знак Івана Федорова. Тому виникає питання, чи цей друк належав йому. Можливо, цю листівку надрукував хтось із його учнів. Однак тут чітко вказано, що її опублікували в Острозі. Й було це під час друкування Острозької Біблії. Тому публікацію «Хронології» Андрія Римші можна вважати «побічним продуктом» цього грандіозного видавничого проекту.
Можливо, були й інші подібні «побічні продукти», надруковані в Острозі, які не дійшли до нас. Схоже, що «Хронології» Андрія Римші повезло. Вона зберіглася – правда, лише в одному примірнику. Знаходилася листівка в бібліотеці російського купця О. Н. Костеріна, спадкоємець якого передав цей твір до Публічної бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Зараз цей примірник «Хронології» Андрія Римші перебуває в Росії.
Важко сказати, який наклад мав цей твір. Зрештою, подібні твори були «одноденками», які особливо не цінувалися і довго не зберігалися. Вони не призначалися для літургійного використання, а для повчального релігійного читання. Як правило, такі твори погано зберігалися.
У «Хронології» Андрія Римші за місяцями подані важливі епізоди з біблійної історії. Причому цікаво, що назви місяців подані розмовною мовою, а не церковнослов’янською. Зокрема, в оригінальному написанні вони виглядають так: «стычєнь», «люты», «марєць», «квєтєнь», «май», «чырвєць», «лыпєць», «сєрпєнь», «врєсєнь», «паздєрникъ», «просинєцъ», «грудєнь». При цьому Андрій Римша вказує, що так ці назви місяців звучать розмовною мовою, «по-простому». І загалом мову твору можна вважати такою, що наближена до народної.
Цей твір заслуговує на те, щоб навести його повністю:
«Месяца сентебра, по-гебрейску єлю́ль, просто врéсень.
Двадъцать четвéртого дня мЂсяца сенътебрà
дорóблен Єросоли́м, стáлася рéч добрà.
Месяца октовріа, по-гебрейску тышри, прóсто паздерник.
Арха [19] з Нóим на горе стáнула на суши,
другій потóп не бýдет, тáкъ нам пи́смо туши [20].
Октоврія 17 дня.
Месяца ноемврія, по-гебрейску маргеусам, просто грудень.
Жидом свято устáвил тут царь Єровоáм,
мы о свои не дбáєм, не велми ж добро нам.
Ноéмврія 15 дня.
Месяца декавріа, по-гебрéйску хашлеу, просто просинець.
В том мЂсяцы Ісус Христос народи́лся нам,
не хто иный, тот избáвил души наши сам.
Декаврія 25 дня.
Месяца генуара, по-гебрейску тебет, просто стычень.
[Ч]ужозéмъскіє мудръцы Христа привитáли,
злáто, лáдан и ми́ру, яко пáну, дали.
Генуара 6 дня.
Месяца февраля, по-гебрейску себат, просто лютый.
Смотрѝ, якъ то голубка Ноаху служи́ла,
мы-сь о бога не дбаєм, только б злость плужила.
Февраля 18 дня.
Месяца марта, по-гебрейску адар, просто марець.
Въ том месецы господа жиды крижовáли,
собЂ ли́хо, нам добро тым паном з’єднали.
Марта 25 дня.
Месяца априля, по-гебрейску нисан, просто кветень.
Жи́дове сухо прошлѝ Чирвòноє море,
корми́л их бог на пущи, не было им горе.
Априля 14 дня.
Месяца мая, по-гебрейску ія́р, просто мáй.
Нóй арху готуєт божим повелéнієм,
абы въ потóп не зги́нул з своим поколеньєм.
Мая 10 дня.
Месяца ію́ня, по-гебрейску сыван, просто чьíрвець.
Ужо вóды въсих тóпять, Ноах въ корáбль вошóл,
знáть, иж богу кланялъся, про то ласку знашóл.
Іюня 27 дня.
Месяца ію́ля, по-гебрейску тамуз, просто липець.
Мойсій поби́л табли́цы зъ приказáньєм божим,
a мьì грешим, што часок, ни ся страхом трвожим.
Іюля 17 дня.
Месяца áвгуста, по-гебрейску аов либо ав, просто серпень.
Въ тóм месецы Аарóн умер, божій єрéй,
того собЂ на приклáд тьì, попе, завжды мей.
Августа 1 дня» [21].
Як бачимо, назви місяців подані не лише «по-простому», а й по-латині й по-єврейськи. У такому підході можна побачити «дух епохи Відродження». Адже ренесансні діячі вважали, що освічена людина повинна знати три мови: латинську, грецьку та єврейську. Правда, в «Хронології» Андрія Римші грецька мова «випадає». Її замінює «проста» руська мова. Деякі фрази твору звучать як народні примовки. Наприклад, «мы о свои не дбáєм, не велми ж добро нам», «того собЂ на приклáд тьì, попе, завжды мей» тощо. Загалом же «Хронологію» Андрія Римші можна розглядати як вияв «онароднення» християнства, намагання зробити для руського, зокрема українського, люду біблійні історії та символіку «своїми». Така традиція отримала подальший свій розвиток, зокрема, знайшовши вияв у творчості українських мандрівних дяків.
«Онароднення» християнства було в той час притаманне передусім протестантам. Саме вони здійснювали переклади біблійних книг розмовними мовами, намагалися на цих мовах видавати свої твори. У контексті цієї тенденції і варто розглядати появу «Хронології» Андрія Римші, автор якої, наскільки можна судити, належав до протестантів-кальвіністів. До речі, це була перша окрема поетична публікація в кириличному друкарстві. І цій публікації ми завдячуємо як «духу епохи Відродження», так і «духу Реформації», що поєдналися на руському, власне українському та білоруському, ґрунті.
Варто звернути увагу й на особу автора «Хронології» [22]. Це була, направду, людина ренесансного типу з цікавою біографією й цікавою літературною творчістю. Народився він на теренах Чорної Русі, в селі Пенчин біля Новогрудка близько 1550 року. Походив із дрібношляхетського роду. Де здобував він освіту – щось сказати важко. З цього приводу існують різні припущення. Однак, безперечно, це була добре освічена людина, яка зазнала ренесансного впливу.
Близько 1572 року Андрій Римша опинився на службі у тогочасного литовського польного гетьмана Христофора Радзивіла (1547 чи 1548 – 1603), який отримав прізвисько «Перун». Цей представник магнатського роду належав до ревних прихильників кальвінізму. Наскільки можемо судити, Андрій Римша теж був адептом цього протестантського вчення. Варто відзначити, що Христофор Радзивіл знаходився в родинних стосунках із князем Василем-Костянтином Острозьким. Дві дочки останнього (Катерина та Єлизавета) в різний час були дружинами Христофора Радзивіла. Також цей магнат сприяв налагодженню союзних відносин між кальвіністами й православними, залучаючи до цього Василя-Костянтина Острозького.
Під керівництвом Христофора Радзивіла у 1579-1581 роках Андрій Римша брав участь в військових кампаніях Стефана Баторія під час Лівонської війни з московітами. Зокрема, з серпня по листопад 1581 року здійснював разом з іншими військовиками рейд по тилах московітів. Військові подвиги свого патрона Андрій Римша описав у великій польськомовній поемі «Deketeros akroama, to jest dziesięćroczna powieść wojennych spraw oświeconego książęcia i pana, pana Krzysztofa Radziwiłła…» («Десятирічний опис військових справ просвітленого князя й пана Христофора Радзивіла»). Цей твір він завершив у 1583 р., а видав у Вільно в 1585 р. за свій кошт. Складалася поема із 2200 рядків. Її можна вважати й своєрідним щоденником. Особливо це стосується детально описаної диверсійної операції військ Речі Посполитої в 1581 році по московським тилам. Згадану поему варто вважати одним із найбільших творів, присвячених Лівонській війні. Схоже, її написання було таким собі подячним дарунком автора своєму патронові, який наділив його маєтностями.
Дослідники називають близько двадцяти різножанрових творів Андрія Римші – хоча приписування йому деяких із них має гіпотетичний характер.
Безперечно, Андрій Римша добре знав латинську мову. Йому належить переклад із цієї мови на польську великого твору паломника до Єрусалима францисканського ченця Ансельма Поляка «Terre sancte et urbis Hierusalem de scripcio fratris Anselmi ordinis Minorum de observantia» («Опис Святої Землі та міста Єрусалима брата Ансельма з ордену міноритів обсервантів» [23]), яка кілька разів видавалася у Кракові в 1512, 1517, 1519 роках. Переклад Римші опублікували в 1595 р. у Вільні під заголовком «Chronographia, albo topographia, to jest osobliwe a okolne opisanie ziemie swientej…» («Хронографія, або топографія, тобто особливий і детальний опис Землі Святої…»).
Взагалі Андрій Римша, як людина ренесансного типу, цікавився різними сферами знань. Він, зокрема, займався астрологією, а також астрономією й математикою. До слова, для багатьох діячів Ренесансу притаманний був інтерес до таких студій. Про астрологічні заняття Римші свідчить один із листів князя Василя-Костянтина Острозького до Христофора Радзивіла від 8 травня 1581 р. Там читаємо наступне: «Напевне, все це витворив цей рік. Математик пан Римша на підставі розташування світил написав, що рік у всьому винний і що люди до Стрітення все повинні робити навпаки» [24]. Цікаво відзначити, що дата цього листа є близькою до дати публікації «Хронології» в Острозькій друкарні. Це наводить на думку, що в той час Римша перебував у Острозі.
Існує припущення, що він міг викладати в Острозькій академії [25]. Справді, воно видається не безпідставним. Адже Андрій Римша був так чи інакше пов’язаний із Василем-Костянтином Острозьким та острозькими книжниками. Він непогано знав латинську мову. А викладачі-латиністи потрібні були для цієї школи.
І все ж заради справедливості варто сказати, що ніяких конкретних свідчень про його викладання в Острозькій академії немає. Зрештою, це стосується багатьох інших діячів, котрі вважаються імовірними викладачами цього навчального закладу – оскільки документів про академію зберіглося вкрай мало.
Як уже говорилося, в 1579-1981 роках Андрій Римша під командуванням свого патрона Христофора Радзивіла брав участь у Лівонській війні. Пізніше бачимо, що він жив на білоруських теренах, де й видавав свої твори.
Схоже, Андрій Римша опинився в Острозі, виконуючи якесь завдання свого патрона, котрий, як уже зазначалося, був тісно пов’язаний із Василем-Костянтином Острозьким. Звісно, опинившись у цьому місті, він міг прожити тут деякий час, контактуючи з останнім, а також острозькими книжниками.
Та як би не було, а публікація в Острозі «Хронології» Андрія Римші є цікавим фактом з багатьох позицій. По-перше, вона свідчить про ренесансні впливи на острозький культурний осередок. По-друге, «Хронологія» Андрія Римші дає підстави говорити й про протестантські впливи. Зрештою, її можна розглядати як одне зі свідчень контактів між протестантами-кальвіністами й православними. По-третє, не без впливу протестантів, що простежувався в Острозі, у сфері «високої культури» поширювалася розмовна мова, якою, фактично, навіть публікувалися деякі твори.
Примітки:
##DONATE_TEXT_BLOCK##