Іван Федоров: реальний і міфічний (частина 3)

Завершення. Частина перша і друга

Острозька Біблія – найвидатніше видання друкаря

Найзначнішим виданням Івана Федорова була Острозька Біблія [1]. Точний час друкування книги в ній не зазначено, як це зазвичай є в інших виданнях цього друкаря. Існує два типи примірників Острозької Біблії з різними колофонами (вихідними даними на останній сторінці). На одних стоїть дата 12 липня 1580 року, на інших – 12 серпня 1581 р. Трапляються також примірники з обома колофонами. Післямови Івана Федорова в примірниках Біблії з різними колофонами теж різняться між собою, як і шрифти та прикраси.

Існують різні версії щодо того, чому існують примірники видання з різними датами. Однак найбільш вірогідним видається те, що справді існували видання 1580 і 1581 років. Зрештою, й після 1581 р., наскільки можемо судити, Іван Федоров додруковував цю книгу, торгуючи нею. Тобто видання Острозької Біблії не варто розглядати як одномоментний акт. Ця справа була розтягнута в часі. Тому реально вести мову про кілька видань книги.

Загалом же видання Острозькою Біблії було непростою справою, яка потребувала чимало часу. Її друкування могло розпочатися десь на початку 1580-го року, а то й раніше – у 1579 р. Паралельно з цим виданням реалізовувалися інші видавничі проекти – «Хронологія» Андрія Римші, «Новий Заповіт із Псалтирем» та покажчик до Нового Заповіту Тимофія Михайловича. Тобто маємо справу з широким видавничим проектом, зорієнтованим переважно на видання біблійних текстів.

Острозька Біблія була і об’ємним виданням. Окрім 5 частин основного тексту із окремою пагінацією, вона мала ще передмови й післямову. Загалом її об’єм становив 628 аркушів. Видана книга була форматом in folio. Текст розміщувався переважно в дві колонки. Для друкування Біблії був відлитий особливий шрифт – дуже дрібний у той час (24,8 мл). Однак він був легкий і виразний для читання – що засвідчує високу друкарську майстерність Івана Федорова та його помічників. Початкові (заголовні) букви Острозької Біблії дещо нагадували великі літери Скориненських видань. Можемо припустити, що Іван Федоров був знайомий із ними й вони справили на нього вплив. Хоча однозначно стверджувати це не варто.

Біблію було прикрашено різними гравюрами. Проте прикраси – скромні. Це герб Василя-Костянтина Острозького, архітектонічна рамка на титульному аркуші, кіноварна в’язь, що прикрашає назви розділів, а також заставки, кінцівки, дереворитні ініціали (їх 1339) і виливні, суто декоративні прикраси (зірочки, хрестики, листочки тощо).

Загалом видання Острозької Біблії стало результатом колективної праці своєрідного «друкарського цеху». Сам Іван Федоров писав, що працював разом із помічниками та однодумцями [2]. Однак все ж головну роль відігравав цей друкар. До того ж Іван Федоров був автором післямови до книги, де писав, що саме він надрукував біблійні книги: «…книги Старого і Нового Завіту, які напоумлюють душу, були надруковані мною, многогрішним Іваном, сином Федора з Москви, у Богом храниному місті Острозі…» [3].

Встановити точний наклад Острозької Біблії – проблематично, як і наклад багатьох інших стародруків. Але він мав би бути значним. Існують різні міркування щодо нього. На цей час збереглося близько чотирьохсот примірників книги. Загалом дослідники виходять з того, що видань того часу зберіглося приблизно 10 відсотків від загальної кількості примірників тиражу. Якщо так, то наклад Острозької Біблії мав би становити близько чотирьох тисяч примірників. Проте дослідники схильні «знижувати» тираж видання, називаючи цифру від тисячі до двох тисяч примірників. Вони, як правило, керуються думкою, що така книга, як Біблія, мала кращі шанси для збереження, оскільки розглядалася як сакральний текст. Однак треба враховувати, що українські землі, як рідко які землі в Європі, ставали ареною жорстоких воєнних сутичок, у вогні яких часто горіли книги, в т. ч. й сакральні. Тому говорити про високий рівень збереження Острозької Біблії, яка була видрукувана в Україні й значною мірою тут поширювалася, не випадає. Й виходячи з кількості збережених примірників цього видання, можемо говорити про його наклад у кількості чотирьох тисяч примірників.

Із післямови Острозької Біблії випливало, що Іван Федоров не лише виконував технічну роботу, друкуючи Біблію, а й переймався тим, щоб не було помилок у книзі: «…а зі щирої душі ревно прошу, що коли є якась помилка, прощайте, а ви самі, удостоївшись від Того, Хто щедро дає ще більше духовних дарів, її виправляйте, знаючи, що пан цього виноградника приймає останнього так, як і першого…» [4]. Виходячи з цих слів, можемо допустити, що Іван Федоров виконував певну редакторську роботу.

Звісно, Острозька Біблія – це плід колективних зусиль і колективної творчості. Навіть друкарські роботи, як вказувалося, здійснювалися колективом. А ще над Біблією працював колектив вчених книжників, котрі підбирали тексти, порівнювали їх і здійснювали переклади. Схоже, очолював цей творчий колектив Герасим Смотрицький. Окрім того, видання Острозької Біблії не могло би бути здійсненим без фінансової підтримки Василя-Костянтина Острозького, який, фактично, й керував цим проектом: підбирав відповідним людей, організовував їхню діяльність, також збирав біблійні тексти з різних земель, які й використовувалися при укладенні Острозької Біблії.

Однак значення Івана Федорова в реалізації цього проекту було значним – він належав до його ключових фігур.

Острозька Біблія стала останньою його видрукуваною книгою – такою собі лебединою піснею.

Після друку цієї книги Іван Федоров прожив ще трохи більше, ніж два роки – переважно у Львові. Судячи з документів, які дійшли до нас, видана ним Острозька Біблія не покращила матеріальне становище друкаря. Він намагався знайти гроші, аби покінчити зі своїми боргами. Навіть почав займатися виробництвом гармат, що, здавалося б, мало принести йому значні прибутки. Але ці сподівання, за великим рахунком, не справдилися. Він так і помер боржником. Відбулося це в грудні 1583 р. [5] Поховали його у львівському монастирі святого Онуфрія.

Російський міф про «першодрукаря»

Загалом Івану Федорову не таланило в житті: він мусив перебиратися з місця на місце, шукаючи роботи; не завжди йому вдавалося знайти спонсорів для своїх видань; зрештою, мав він значні фінансові проблеми. Однак йому поталановило після смерті.

У часи націоналізму, в ХІХ-ХХ століттях, він став важливою символічною фігурою для росіян та українців, які намагалися долучити його до пантеону своїх героїв. Майже на це не претендували білоруси – хоча, здавалося, підстави для цього в них теж були.

Принаймні в другій половині ХІХ ст. в Росії були спроби створити з Івана Федорова «російського першодрукаря» й, відповідно, сформувати його культ. Уже тоді почали з’являтися роботи російських авторів, де цього діяча почали представляти як «російського першодрукаря», особа якого заслуговує на увагу [6].

Особливо цікавою була історія зі встановленням пам’ятника Івана Федорова в Москві. З такою ініціативою виступив ще в 1864 році голова Московського археологічного товариства граф Олексій Уваров [7]. Принагідно варто зазначити, що той був єдиним сином Сергія Уварова – творця російської офіційної імперсько-націоналістичної ідеології, яка зводилася до відомої формули «православ’я, самодержавство, народність». Зрештою, його син так чи інакше орієнтувався на цю ідеологію. У контексті цього варто розглядати і його культурні ініціативи, зокрема пропозицію спорудити пам’ятник Івану Федорову.

Правда, історія з цим монументом затягнулася на півстоліття й нагадувала традиційну московитську «волокіту». Ще 4 січня 1870 р. на урочистому засідання Московського археологічного товариства оголосили про намір спорудити пам’ятник «російському першодрукареві». У тому ж році почався збір грошей для виготовлення й встановлення цього монументу.

Не будемо акцентувати увагу на перипетії цієї «волокіти». Зазначимо лише, що справа з його спорудженням нарешті почала набирати реальних обрисів лише на початку ХХ століття, уже після смерті Олексія Уварова. У 1901 р. Московське археологічне товариство повторно (!) оголосило конкурс на кращий пам’ятник Івану Федорову. Для вибору автора кращого проекту майбутнього монументу була створена авторитетна комісія, куди, зокрема, ввійшли відомий на той час історик Василь Ключевський та не менш знаний художник «російського срібного віку» Аполлінарій Васнєцов. Фактично, конкурс набув міжнародного характеру. І не дивно, адже Російська імперія на той час була великою потугою в Європі та світі, а російська імперська культура набула значної популярності. На конкурс було представлено 27 проектів – не лише з Росії, а й Австро-Угорщини, Франції, а також країн-сателітів Російської імперії – Сербії та Болгарії.

За результатами конкурсу журі відібрало два спільні проекти Сергія Волнухіна та Івана Машкова. Щоправда, з‘явилося питання, де встановлювати монумент. Спочатку планувалося відкрити його на Театральній площі. Однак проти цього виступила Московська міська управа. Зрештою, в 1907 р. пам’ятник був закладений біля Китайгородської стіни, де начебто знаходилася друкарська майстерня «першодрукаря». Виготовленням пам’ятника займався Сергій Волнухін. При цьому він зустрівся з чималими труднощами. Адже ніяких прижиттєвих зображень Івана Федорова до нас не дійшло. Не було також ніяких документальних свідчень про його зовнішність. Однак скульптор знайшов «геніальний вихід». Одного разу він зустрів посеред Москви бородатого російського мужика, який припав йому до вподоби й послужив таким собі натурщиком для зображуваного на монументі Івана Федорова. Щодо костюма «першодрукаря», то тут Волнухін консультувався зі знаним тоді істориком Іваном Забеліним.

Словом, завдячуючи старанням Волнухіна був створений образ Івана Федорова, який став «канонічним» і постійно репродукувався та репродукується на різноманітних уявних портретах друкаря, на марках, монетах, в кіно тощо. Цей образ також репродукований і на пам’ятнику Івану Федорову у Львові. Тобто маємо на різних зображеннях не справжнього Івана Федорова, а такого собі російського мужичка із московських вулиць.

Нарешті 27 вересня (за новим стилем – 10 жовтня) 1909 р. пам’ятник Івану Федорову був відкритий у Москві. Це відбувалося доволі урочисто. На відкриття прибули представники міської влади, вчені, різноманітні депутації, робітники друкарень тощо. Все це супроводжувалося хресним ходом на чолі з єпископом Анастасієм, який навіть виголосив промову про значення Івана Федорова для духовної просвіти й Церкви. Все, здавалося, відбулося благообразно й по чину.

Однак наступного дня біля постаменту з’явився вінок з написом «Первому мучєніку русской пєчаті» [8]. Хто поклав цей вінок – не відомо. Але напис на ньому мав антиклерикальний акцент. Адже вважалося (і про це писалося в літературі), що з Москви Івана Федорова вигнало московитське духовенство – тим самим зробивши з нього мученика. До речі, цей «антиклерикальний момент» з біографії друкаря пізніше використовувався за радянських часів – хоча сам Іван Федоров був духовною особою.

Зрештою, московському пам’ятнику «російському першодрукареві» не таланило не лише зі його встановленням, а із перебуванням на московських вулицях. Його неодноразово переміщали. Перший раз це зробили у 1934 р. у зв’язку зі сталінською реконструкцією Москви. Потім у кінці 90-их рр. ХХ ст. у зв’язку з будівницвом торгового центру «Наутілус» монумент перемістили до готелю «Метрополь». Потім були ще ініціативи перемістити пам’ятник, однак вони не були реалізовані. Хоча хто знає, можливо, цей монумент ще колись перемістять – така, очевидно, його карма.

Однак не лише монументальною пропагандою єдиною…

За часів радянської влади продовжувалася розкрутка «російського першодрукаря» Івана Федорова. Зокрема, в літературі й кіно. Адже як учив засновник «оновленої» російської радянської імперії (СРСР) Володимир Ленін, найважливішим мистецтвом для більшовиків є мистецтво кіно. У 1941 р. вийшов фільм «Першодрукар Іван Федоров» (автор сценарію – Євген Вейсман, режисер – Григорій Левкоєв). Правда, його важко назвати шедевром. Це доволі примітивна кіноверсія, яка розповідає про перебування Івана Федорова в Москві. Є в ній притаманні для радянського дискурсу і антиклерикальні, й антицарські моменти.

Уже під час розвалу Радянського Союзу в 1991 р. був знятий телевізійний двосерійний фільм «Одкровення Івана Федорова» (автор сценарію – Олександр Лапшин, режисура – Юрій Сорокін і Юрій Швирьов). Була також зроблена скорочена версія для прокату в кінотеатрах, яка називалася «Іван Федоров» (прем'єра відбулася у квітні 1992 року). Незважаючи на те, що у фільмі була задіяна низка талановитих акторів (наприклад, Івана Грозного зіграв Інокентій Смоктуновський), фільм великого успіху не мав. Зрештою, нічого дивного. При розвалі СРСР радянським людям було не до кіно – тим паче такого, яке стосувалося відносно давньої історії.

Фільм начебто розповідав про життя Івана Федорова. Проте справа звелася в основному до московських епізодів. Там маємо любов друкаря до своєї першої дружини Анастасії, яка загинула під час першої московської пожежі. Є там і робота Івана Федорова над перекладами, які доручив йому зробити митрополит Московський Макарій (як бачимо, тут уже зняті антиклерикальні моменти). Йдеться в фільмі й про політичні чвари, які загострили взаємини Івана Федорова з Іваном Грозним. Зрештою, друкар, зрозумівши, що друкарство на Московії поки не потрібне, він полишає свою батьківщину.

У часи «застою» тему «російського першодрукаря» активно розкручували в російській радянській літературі наукового характеру. Тут варто звернути увагу на постать Євгенія Немировського, який, до речі, походив із України з міста Зінов’євськ (потім воно було перейменовано на Кіровоград, а за часів незалежної України – на Кропивницький). У 1962 году Немировський захистив кандидатську дисертацію на тему «Джерелознавство та історіографія російського першодрукування» («Источниковедение и историография русского первопечатания»). І свою наукову кар’єру значною мірою робив, досліджуючи саме це «русское первопечатание». При цьому приділяв велику увагу «першодрукарю» Івану Федорову [9].

Все це здійснювалося в контексті російського радянського дискурсу про особливу значимість російської науки й культури. Вчений навіть (!) допускав реальність існування російського першодрукаря Х віку Івана Смери, який, насправді, був міфічною вигаданою особою [10]. Немировський опублікував низку робіт, у т. ч. монографій, які стосувалися як загалом давнього російського книгодрукування, так і зокрема Івана Федорова. Тривалий час (у 1976-1987 рр.) він був редактором збірника «Федоровские чтения».

Немировський також утверджував думку, що Іван Федоров – це й український першодрукар [11]. При цьому критично ставився до українських авторів (Григорія Коляди [12], Ореста-Нестора Мацюка [13]), які доводили, що друкарство на українських землях існувало до Івана Федорова [14].

До речі, увесь наклад часопису «Архіву України», де в 1968 р. була надрукована стаття Мацюка «Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова», був конфіскований, а один примірник, згідно з приписами Головліту, потрапив до спецфондів. Мацюк же віднайшов у Центральному державному історичному архіві у Львові два документи, писані латинською мовою, які вказували на існування в цьому місті друкарні ще в 1460 році. На факт існування такого раннього українського друкарства вказував ще один, третій, документ, віднайдений в архівах Мацюком. Ідеться про інвентар книг Словітського монастиря, який фіксує наявні серед інших різноманітних книжок у бібліотеці монастиря шість кириличних видань, надрукованих раніше, ніж побачив світ у 1574 року львівський «Апостол» Івана Федорова [15].

Загалом тема «першодрукаря» Івана Федорова була актуалізована в радянському ідеологічно-культурологічному дискурсі в часи «застою». Цьому, зокрема, сприяло відзначення 400-ліття з часу видання першої книги, опубліковане цим друкарем у Москві. У популярних виданнях, а також у підручниках Іван Федоров представлявся як «російський першодрукар» (а то й «першодрукар» інших слов’янських народів, зокрема українського) і як видатний діяч культури російської. Водночас він поставав як російський культуртрегер, що ніс просвіту для «братніх народів» – українського та білоруського. Тобто цей діяч став символом «єднання» (принаймні в плані культурному) цих народів.

Міф про «першодрукаря» в Україні

Міф про «першодрукаря» Івана Федорова в роки «застою» почав активно культивуватися в Україні. Адже він начебто утверджував думку про «близькість» та «дружбу» українців і росіян. Тим паче, нав’язувалася думка про те, що Іван Федоров був не лише російським першодрукарем, а й українським. Зокрема, її активно пропагував Євген Немировський.

Звісно, існувала потреба опредметити цей міф на рівні символічному, зосібна засобами монументальної пропаганди. У цьому плані цікава історія відомого пам’ятника «першодрукареві» у Львові, яка є своєрідним дзеркалом реалій «радянської України».

Задум увічнення пам’яті Івана Федорова у місті Лева вперше був озвучений у повоєнному 1947 році [16]. Не забуваймо, що в той час на теренах Західної України продовжувати діяти в підпіллі Українська Повстанська Армія, яка чимало в своїй діяльності уваги приділяла пропаганді. Буквально недавно, в 1946 р., на псевдособорі у Львові вдалося «ліквідувати» Українську Греко-Католицьку Церкву, яка все ж продовжувала підпільну діяльність. І загалом на той час Львів ще не був «достатньо радянським». Потрібно було його і радянізувати, й омосковити, щоб повноцінно інтегрувати до складу СРСР. А в цьому контексті символ «російського першодрукаря» Івана Федорова, який колись давно опинився у Львові й друкував тут книги, міг непогано придатися. Тому в 1949 р. поліграфічному інституту, створеному у Львові в повоєнний період, у зв'язку із 375-річчям «українського книгодрукування», власне, у зв’язку з виданням Іваном Федоровим львівського «Апостола», було присвоєно ім'я цього діяча. У тому ж році була названа вулиця на честь «першодрукаря» в центральній частині Львова (на той час вул. Бляхарська), де міститься колишня будівля Ставропігійського інституту.

Загалом же справа встановлення пам’ятника «першодрукареві» в місті Лева затяглася на роки – як це було колись у Москві. Спочатку, у 1958 р., виконком Львівської обласної ради депутатів трудящих своїм рішенням обрав місцем спорудження монументу сквер, розташований біля приміщення колишнього Королівського арсеналу між вулицями Підвальною та Івана Федорова – максимально близько до будівлі, що колись належала Львівському Ставропігійному братству.

Однак, як це часто бувало за радянських часів, навіть «високі» рішення не поспішали виконувати. І справа з пам’ятником Івану Федорову у Львові практично не рухалася. Певне пожвавлення в цій справі відбулося в 1964 р., коли в Москві відзначали згадуваний 400-літній ювілей з часу видання першої книги, друкованої Іваном Федоровим у цьому місті. Одним із запланованих ювілейних заходів стало встановлення меморіальної плити «першодрукареві» у Львові, де в перспективі мав постати йому пам’ятник. І справді, в 1964 р. таку плиту встановили у згаданому сквері між вулицями Підвальною та Івана Федорова. Але, за великим рахунком, на цьому справа спорудження монументу й закінчилась.

Через десять років окреслилась нова ювілейна дата – 400-ліття «українського книгодрукування». Звісно, її відзначення лягало в радянський ідеологічний контекст «старшого російського брата», який ніс світло знань для «брата молодшого» – українців. Передбачалася належна програма заходів: виставки у Львівському музеї українського мистецтва та Львівському державному поліграфічному інституті, котрий, як уже говорилося, носив ім’я Івана Федорова; наукова конференція; підготовка видань про Івана Федорова та книгодрукування. Іменем цього друкаря на честь ювілею була названа Книжкова палата України, хоча цей діяч мав доволі таки опосередковане відношення до цієї установи. Й знову постало питання встановлення монументу «першодрукареві». Навіть визначено «точну дату» – 1974 рік.

Однак і на цей раз «не склалося». Що було причиною такої «тягучки»? Радянська безалаберність? Відсутність коштів? Хоча тоді масово на теренах СРСР «ліпили» монументи «воїнам-визволителям» – і на них кошти знаходили. Чи, може, все таки спрацював прихований саботаж западенців-галичан, з яких так і не «вивітрився» український націоналістичний дух і які сприймали Івана Федорова як «чужого», москаля?

Зрештою, пам’ятник «першодрукареві» у Львові був встановлений. Але… не без тиску з Москви. У 1977 р. звідти поступила вказівка спорудити цей монумент – до того ж «більшовицькими темпами», лише за 2 місяці. Звісно, за такий короткий строк виконати таку роботу якісно було не реально. Але ж виконувати треба!

Як уже говорилося, ніякого прижиттєвого зображення «першодрукаря» не існувало. Існував лише уявний образ, зорієнтований на московський пам’ятник Івану Федорову. Поширена думка, ніби львівські скульптори Валентин Борисенко і Валентин Подольський взяли макет типового радянського солдата, додали йому уявну голову Івана Федорова, а також припасували до рук книжку [17]. Схоже, ця версія не безпідставна. «Першодрукар» має широкі груди, на ногах у нього кирзові чоботи – так у той час зображували в СРСР на пам’ятниках воїнів-визволителів.

Але потрібно було якось «федоризувати» монумент. Тому постать загорнули у фартух – який мав символізувати приналежність до друкарської справи. Щоправда, він чимось нагадував військову шинель. Книжка в одній з рук теж символізувала друкарську працю, а друга рука начебто сіяла зерна. Тут спрацьовувала така собі алюзія із післямови до львівського «Апостола» 1574 р. – «першодрукар» розсіває «зерна знань».

Загалом можна констатувати, що львівський пам’ятник Івану Федорову виявився міксом радянськості і російськості – поєднанням образу радянського «воїна-визволителя» з образом російського мужика із пам’ятника «першодрукареві» в Москві.

Та все ж, попри те, що монумент довелося споруджувати «більшовицькими темпами», скульптори створили відносно прийнятний твір. До того ж цей монумент відрізнявся від більшості радянських пам’ятників, де на високих постаментах «високі достойники» підносилися над народом. «Першодрукар» начебто й не підносився, а йшов до людей.

Місце встановлення пам’ятника дещо перемістили з того місця в сквері, де його спочатку планували поставити, спорудивши у більш людному місці на вулиці Підвальній, де був значний транспортний і пішохідний рух. Монумент «першодрукареві», архітектором якого був Анатолій Консулов, загалом вписався в середовище міської забудови.

Його відкрили 26 листопада 1977 р. і він «прижився» у Львові. Навіть став однією з «візитівок» міста! На поштових картках радянських часів львівський пам’ятник Івану Федорову якось краще сприймався, ніж незугарний пам’ятник Володимиру Леніну в центрі міста. З часом біля монумента «першодрукареві» з’явився стихійний букіністичний ринок. І це стало одним із показників «приживання» пам’ятника в місті Лева. Того ж таки 1977 року з’явилася вулиця Івана Федорова в Києві, а з часом у різних містах України – інші «федорівські» об’єкти пам’яті.

У Львові ж у той час була здійснена низка заходів щодо вшанування «першодрукаря». Так, у 1977 р. в приміщенні церкви колишнього Онуфріївського монастиря був відкритий Музей Івана Федорова. Його колектив у складі М. Видашенко, Б. Завадки та І. Мицька активно працювали над новою експозицією, консультуючись у відомих і авторитетних книгознавців. Побудовою експозиції керував директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький. Вона складалася з трьох частин відповідно тринавного планування інтер'єру храму. У першій частині була представлена історія кириличної друкованої книги на українських теренах починаючи від рукописних кодексів до початку ХІХ ст. Друга частина знайомила з розвитком друкарства у Львові від ХІХ ст. й дослідженнями книгодрукування на теренах України аж до демонстрації найновіших (на 1977 рік) способів розмноження текстів і зображень. Третя частина, центральна нава, використовувалась як простір для виставкових проектів із фондів музею, львівських бібліотек, робіт львівських художників і видавців [18]. Тобто, фактично, хоча Музей і мав ім’я Івана Федорова, насправді, був музеєм української книги.

Ще в 1971 р. перед колишнім приміщенням Онуфріївського монастиря, де пізніше знаходився згаданий Музей, був встановлений пам’ятник першодрукарям. Це, щоправда, був не «значний монумент», а всього лиш дипломна робота Анатолія Галяна, випускника Львівського інституту ужиткового й декоративного мистецтва. Вона представляла трифігурну композицію уявних осіб – Івана Федорова та двох його помічників.

Окрім пам’ятників на вулиці Підвальній та біля приміщення колишнього Онуфріївського монастиря, у Львові на честь «першодрукаря» були встановлені меморіальні дошки. Так, на будівлі колишнього Ставропігійного інституту з’явилася дошка з написом «В цьому будинку знаходилися друкарські верстати першодрукаря Івана Федорова, який вперше на Україні видав в 1573-1574 р. р. в м. Львові книгу “Апостол”». Як бачимо, напис вказував на те, що Іван Федоров – першодрукар. І, відповідно, він уперше видав книгу, якою був львівський «Апостол» 1574 р. Тим самим відкидалася теза про те, що друкарство в Україні існувало до Івана Федорова. Приблизно те саме можна сказати про меморіальну дошку на дзвіниці колишнього Онуфріївського монастиря, де було написано «На цвинтарі цієї церкви 5 грудня 1583 р. був похований першодрукар Іван Федоров».

«Першодрукар» щодо Івана Федорова стало словесним міфологічним кліше, котре, як бачимо, мало певний ідеологічний підтекст. Піддавати сумніву це «першодрукарство» сприймалося як щось «ідеологічно неправильне». Тому автори, які досліджували діяльність Івана Федорова й писали про нього, мусили використовувати цей термін.

У 70-80 роках з’являється низка досліджень українських вчених присвячених «першодрукареві», зокрема це роботи Якима Запаска [19] та Ярослава Ісаєвича [20]. Останній у низці своїх робіт стверджував, що першу друкарню на українських заснував Іван Федоров. Така лояльність давала йому змогу випускати свої книги не лише у Львові, а й Москві. Зокрема, в столиці СРСР вийшла книга Ярослава Ісаєвича «Преемники первопечатника» («Наступники першодрукаря»). Це було свідченням визнання автора на загальносоюзному рівні й начебто підтвердженням його ідеологічної лояльності.

З позицій сьогоднішнього дня легко засуджувати такі компроміси чи навіть «угодовство» українських вчених. Адже Ярослав Ісаєвич не міг не знати про документи, котрі давали підстави говорити про існування в Україні книгодрукування до появи тут Івана Федорова. Однак треба зважати суспільно-ідеологічний контекст часів «застою», під час яких і культивувався міф «першодрукаря». Саме в ті часи відбувалося переслідування українських дисидентів, яких було чи не найбільше в радянських в’язницях серед представників інших національностей. А в «радянській Україні» існував жорсткий ідеологічний контроль – жорсткіший, ніж в інших «радянських республіках» [21]. Тут навіть найменший відступ від ідеологічних постулатів нещадно карався.

Через те варто з розумінням треба поставитися до тих вчених-гуманітаріїв, які в непростих умовах все ж намагалися розвивати українознавчі студії, зокрема досліджувати давню українську книжність. І в цій ситуації міф Івана Федорова як «першодрукаря», що «єднав» «братні» російські та українські народи, служив для них «ідеологічною індульгенцією».

Зрештою, цей міф мав і зворотну сторону медалі.

По-перше, Іван Федоров був духовною особою, а книги, що він видавав, були або книгами релігійними, або такими, що мали релігійний характер. А це було небажаним для радянського ідеологічного дискурсу, який мав атеїстичний характер (при цьому варто враховувати, що рівень релігійності в «радянській Україні» був чи не найвищий у СРСР). Звісно, на релігійність книг «першодрукаря» начебто «закривали очі» в «федорознавчих дослідженнях». Але все одно ігнорувати це було неможливо.

По-друге, дослідження давньої української книжності під прикриттям «федорознавства», фактично, показувало те, що вона стояла вище книжності Московії. І це, в принципі, могло бути предметом української національної гордості, сприяти формуванню української національної свідомості. Тому не дивно, що в часи «застою» українських гуманітаріїв всіляко обмежували в дослідженнях питань давньої української історії й культури. Принаймні в інших «радянських республіках» таких жорстких обмежень у плані «вітчизняних» давніх студій не існувало. Тому «федорознавство» створювало для українських дослідників-гуманітаріїв хоч якийсь люфт.

Культивування міфу про Івана Федорова як «першодрукаря», як бачимо, мало для української культури в «радянській Україні» деякі позитивні аспекти. Стосувалося це й острозького феномену. Адже саме в Острозі Іван Федоров надрукував свої основні книги. І тому в цьому місті було створено Музей книги та друкарства як відділ Острозького краєзнавчого музею за дорученням Ради Міністрів УРСР наказом Міністерства культури УРСР. Його відкрили 10 грудня 1985 року на кошти Товариств любителів книги Союзу РСР та Української РСР [22]. Звісно, в експозиції музею велика увага приділялася постаті Івана Федорова.

В останні часи існування Радянського Союзу й за часів незалежності України бачимо намагання, з одного боку, зруйнувати чи принаймні обмежити міф про «першодрукаря» Івана Федорова, а, з другого боку, певним чином «українізувати» його.

Так, деякі львівські інституції, що носили ім’я Івана Федорова, зазнали змін і були переназвані. У 1989 р. церкву й монастир св. Онуфрія передали громаді греко-католиків. А матеріали Музею Івана Федорова, який тоді знаходився в приміщенні монастиря, перейшли до сховищ Львівської галереї мистецтв, де вони пролежали певний час. У 1997 р. матеріали цього музею розмістили тимчасово у будівлі Дирекції будівництва підземного трамваю у Львові як Музей мистецтва давньої української книги. Зараз ці матеріали представлені в окремих експозиціях Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького – у музеях-заповідниках Олеського та Золочівського замків [23].

Львівський поліграфічний інститут у 1994 р. позбувся імені Івана Федорова. Він почав іменуватися Українською академією друкарства [24]. Через якийсь час росіяни нанесли «удар у відповідь». 23 липня 2010 р. Московському державному університету друку було присвоєне ім’я Івана Федорова. Це було приурочено до 80-ліття цього вищого навчального закладу. Також ймення друкаря носить Московський видавничо-поліграфічний коледж.

І зникнення Музею Івана Федорова, і перейменування колишнього Львівського поліграфічного інституту засвідчували тенденцію, яка спостерігалася уже від початків часів незалежності (особливо на теренах Західної України) і яку можна охарактеризувати як «геть від Москви». А оскільки Іван Федоров сприймався як московит, то, відповідно, у Львові почали позбуватися деяких його «місць пам’яті».

Однак спостерігалися певні спроби «українізувати» цього діяча. Адже основна його діяльність була пов’язана з українськими землями. І саме тут, передусім у Острозі, були надруковані головні його книги.

Ці тенденції «українізації» Івана Федорова спостерігалися (хай і несміливо) ще в радянський період. Це бачимо в роботах згадуваного Ярослава Ісаєвича, його колеги Миколи Ковальського [25], Ігоря Мицька [26] та інших. Наприклад, Ковальський у одній зі своїх робіт часів незалежності акцентував увагу, що друкаря в українських документах переважно іменували Федоровичем і не московитом, а руським друкарем (латиною – impressor Ruthenus) [27]. Таким чином давалося зрозуміти, що на українських землях Іван Федоров «українізувався» і тут його сприймали як свого (чи майже як свого). Зрештою, часто в публікаціях українських авторів часів незалежності Федорова називають Федоровичем. А у Львові вже у наш час вулицю Федорова перейменували на Федоровича.

Нічого дивного немає, що за цього видатного друкаря, як символічну фігуру, ведеться «віртуальна війна» – передусім між росіянами й українцями. Іноді вона навіть «матеріалізується». У цьому плані цікава історія віднайдення та перепоховання решток Івана Федорова та його сина, відомого як Іван Друкаревич. Ці рештки були виявлені під час археологічних досліджень Іваном Свєшкіковим у Онуфріївському монастирі у середині 70-их рр. ХХ ст. Тоді ж Борис Возницький звернув увагу, що в церкві в одному місці стоїть буква «Ф». Там була виявлена ніша із залишками двох чоловіків, вік яких становив приблизно 70 та 25 років. З’явилося припущення, що це рештки знаного друкаря та його сина. Протягом наступних років знайдені кістки зберігалися у Музеї Івана Федорова в дерев'яних ящиках. Коли ж Онуфріївський монастир, у приміщеннях якого знаходився музей, віддали віруючим, ці ящики перенесли на територію Палацу Потоцьких.

У 2003 р. росіяни порушували питання про перенесення цих решток до Москви, але отримали відмову [28]. Отже, львів’яни все таки вирішили, що Іван Федоров їхній і не віддали його москалям.

Натомість росіяни поширювали й поширюють думку, що знайдені залишки в церкві Онуфріївського монастиря не належать Івану Федорову та його сину [29]. Однак у 2013 р. в Польщі у Вроцлавському університеті були проведені дослідження цих решток. З'ясувалося, що в кістках старшого чоловіка перевищений вміст важких металів (свинцю, олова та кадмію), а на суглобах й хребті є деформації. Це типові ознаки захворювань друкарів того часу. Дослідження також показали, що обидва поховані були родичами, адже їхні ДНК збігалися на 99 відсотків. Тобто є підстави вважати, що це Іван Федоров та його син Іван Друкаревич.

У грудні 2014 р. у Львові відбулося урочисте перепоховання решток Івана Федорова та людей, які були знайдені в крипті церкви Онуфріївського монастиря. Спочатку в храмі Успіння Пресвятої Богородиці, що на вулиці Руській, відбулася поминальна панахида. А далі процесія рухалася центральними вулицями Львова. Після чого залишки заклали у стіну храму св. Онуфрія, тобто на те місце, де вони свого часу були віднайдені [30]. Отже, Іван Федоров не лише «лишився у Львові», його рештки та рештки його сина тут були урочисто перепоховані.

Та попри таку релігійну урочистість і те, що діяльність Івана Федорова була важливою в плані релігійному, ні одна церква в Україні не пішла на канонізацію друкаря. Те саме стосується й Російської Православної Церкви та її філії т. зв. Української Православної Церкви. Можна лише гадати – чому. Однак це зробила у 2009 р. Російська Православна Старообрядницька Церква. Вона прославила (канонізувала) Івана Федорова як святого – праведного диякона Іоанна, друкаря словенських книг. А в церковному календарі цієї Церкви, випущеному в жовтні 2015 р. на наступний, 2016 р., вперше опублікували молитовний канон Іоанну Федорову, а також світлину його ікони.

Звісно, можна, виходячи з певних ідеологічних орієнтацій, «ламати пера», дискутуючи, чий Іван Федоров чи то Іван Федорович – російський чи український. Та, певно, враховуючи реальні історичні факти, слід виходити із таких засад.

По-перше, Іван Федоров діяв не в парадигмі якоїсь національної культури (російської чи української), а в парадигмі існуючої ще в XVI ст. парадигмі середньовічної православно-слов’янської культури, у розвитку якої велику роль відіграли давні київські книжники, поширивши її на східноєвропейські терени, в т. ч. на Залісся, де з часом сформувалася Московська держава. Книги, які друкував Іван Федоров, були церковнослов’янською мовою й призначалися для православних віруючих. У цьому він постає як консерватор і різниться, наприклад, від Франциска Скорини, який деякі книги надрукував «руською мовою», наближеною до розмовної.

По-друге, діючи в контексті православно-слов’янської культури, Іван Федоров все ж вдавався до певної «регіональної ідентифікації», називаючи себе московітом і русином (латиною – Ruthenus). Перша ідентифікація вказувала на його походження з Московії чи принаймні на те, що він там жив певний час. Щодо другої ідентифікації, то вона, радше, стосувалася України. Саме русинами (рутенами) в XVI ст. називали мешканців українських земель. Щодо мешканців Білорусі, то їх часто іменували литвинами, а тогочасних предків росіян – московітами. До того ж друкар іменував себе не лише за московським зразком Федоровим, а й за українським – Федоровичем. Тобто можемо говорити про «подвійну ідентифікацію» цього діяча.

По-третє, попри вірогідно московське походження, Іван Федоров в основному реалізував себе як майстер-друкар і як культурний діяч не на теренах Московії чи Білорусі, а саме на українських теренах. Тут виявилася найбільш сприятливі умови для його діяльності. За великим рахунком, він не отримав належної підтримки ні від царя Івана IV в Москві, ні від гетьмана Григорія Ходкевича в Заблудові. Зате відносно сприятливі для нього умови склалися у Львові, завдячуючи підтримки з боку деяких руських (українських) міщан цього міста, і особливо в Дермані та Острозі, де він мав підтримку з боку князя Василя-Костянтина Острозького. Друкар «вписався» до становлення й розвитку острозького феномену, який виявився в формуванні практично першого вищого навчального закладу на теренах України – Острозької академії; у створенні в Острозі стаціонарної, тривало діючої друкарні, навколо якої гуртувалося гроно книжників-інтелектуалів; у виданні як традиційної (переважно церковної) літератури, так і літератури оригінальної.

Загалом є підстави стверджувати, що саме в Україні, в українських умовах (а не на Московщині) московіт Іван Федоров став знаним діячом, з часом перетворившись у помітну символічну фігуру. Тому українцям аж ніяк не варто відмовлятися від спадку Івана Федорова і «віддавати» його росіянам. Адже цей спадок переважно є результатом тих умов, атмосфери, що існували на українських землях у ранньомодерний період.

Примітки:

1. Монографічне дослідження про Острозьку Біблію див. : Кралюк П., Торконяк Р. (о. Рафаїл), Пасічник І. Острозька Біблія в контексті української та європейської культур. Острог, 2006. Окрім того, існують численні статті наукового і науково-популярного характеру про це видання.
2. Острозька Біблія: вступи, гравюри, дослідження / опрацював та приготовив до друку єромонах архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк). Львів, 2005. С. 78.
3. Там само. С. 79.
4. Там само.
5. Огієнко І. Історія українського друкарства. С. 31-33.
6. Наприклад, див. : Бахтиаров А. Иван Федоров – первый русский книгопечатник. Санкт-Петербург, 1895.
7. Про це більш детальніше див. : Немировский Е. Памятник первопечатнику Ивану Федорову: (Работа скульптора С. М. Волнухина). Москва, 1988. С. 43.
8. Головчанская Д. Время первых. Вечерняя Москва. Москва, 2015, 11 ноября.
9. Євген Немировський у багатьох своїх робота та виступах на конференціях відстоював думку про Івана Федорова як про «першодрукаря». Див. : Немировский Е. Возникновение книгопечатания в Москве: Иван Фёдоров. Москва, 1964; его же. Начало книгопечатания на Украине: Иван Фёдоров. Москва, 1974; его же. Иван Федоров в Белоруссии. Москва, 1979; его же. По следам певропечатника. Москва, 1983; его же. Иван Федоров. Москва, 1985; его же. Путешествие к истокам русского книгопечатания. Москва, 1991; его же. Великий первопечатник: документальная повесть о Иване Федорове и о поисках и находках ученых, изучавших его жизнь и деятельность. Москва, 2004; его же. Иван Федоров и его эпоха: Энциклопедия. Москва, 2010; его же. Иван Федоров. Начало книгопечатания на Руси. Москва, 2010; его же. Азбуки Ивана Федорова, его учеников и последователей. Москва, 2015 та інші.
10. Так званого половця Івану Смеру, соратника хрестителя Русі Володимира Святославича, вигадали протестантські пропагандисти в Україні десь укінці XVI ст. Текст листа зустрічається в роботах з історії протестантизму Христофора Сандіуса та Андрія Венгерського. Див. : Sandii Ch. Nucleus historiae ecclesiasticae: Appendix. Amstelodami, 1675. P. 61—65; Wengerscii A. Libri quatuor Slavonicae reformatae. Amstelodami, 1679. P. 499—502. Детально про цей фальсифікат див. : Малышевский И. Подложное письмо половца Ивана Смеры к великому князю Владимиру святому. Труды Киевской духовной академии. Киев, 1876. Т. 2. С. 472-553; Т. 3. С. 141-233. У 1949-1950 роках на хвилі боротьби за «пріоритет російської культури» в Радянському Союзі письменник та журналіст Лев Теплов та Євген Немировський популяризували Івана Смеру як засновника книгодрукування (куди там було братися до нього німцю Йоганну Гутенбергу!). Зокрема, статті цих авторів про «російського першодрукаря» з’явилися в газетах «Полиграфическое производство» (Немировский Е., Теплов Л. За честь русского книгопечатания! Полиграфическое производство. Москва, 1949. №3. С. 12) і «Литературная газета» (Теплов Л., Немировский В. Книгопечатание — русское изобретение. Литературная газета. Москва, 1950. № 27 (2618). 1 апреля). Після смерті Йосифа Сталіна міф про «російського першодрукаря» Івана Смеру, фактично, канув у лету. Однак Немировський у деяких своїх роботах так чи інакше згадував його, хоча й вказував на «напівлегендарність» Смери. Наприклад, див. : Немировский Е. С книгой через века и страны. Москва, 1964; его же. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. Москва, 1974; его же. Мир книги. С древнейших времен до начала XX века. Москва, 1986; его же. Иоганн Гутенберг Москва, 1989; его же. Франциск Скорина: жизнь и деятельность белорусского просветителя. Минск, 1990; его же. Изобретение Иоганна Гутенберга. Из истории книгопечатания. Технические аспекты. Москва, 2000. Зрештою, Немировський після смерті Сталіна переорієнтувався і знайшов для себе іншого, більш реального «російського першодрукаря» – Івана Федорова.
11. Див. : Немировский Е. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. Москва, 1974.
12. Див. : Коляда Г. До питання про українське друкарство перед Іваном Федоровим. Радянське літературознавство. Київ, 1962. №6. С. 85-90.
13. Див. : Мацюк О. Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова. Архіви України. Київ, 1968. №2. С. 13-14; його ж. Ще раз про початок книгодрукування на Україні. Архіви України. Київ, 1971. №1. С. 28-29.
14. Див. : Немировский Е. По следам певропечатника. Москва, 1983.
15. Тимошик М. Українська книжка як об’єкт фальсифікацій. Дзеркало тижня. Київ, 2007. 26 жовтня.
16. Про історію відкриття пам’ятника Івану Федорову у Львові див.: Як у Львові пам’ятник Івану Федорову відкривали.
17. Ця версія мала поширення в деяких електронних виданнях. Також вона присутня в статтях про цей пам’ятник в українській та російській Вікіпедії.
18. Див.: Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Г. Возницького.
19. Запаско Я. Мистецька спадщина Івана Федорова. Львів, 1974.
20. Ісаєвич Я. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства в Україні. Львів, 1975 (перевидання – Львів, 1983); его же. Преемники первопечатника. Москва, 1981; його ж. Літературна спадщина Івана Федорова. Львів, 1989.
21. Див. Мокрик Р. Бунт проти імперії: українські шістдесятники. Київ, 2023.
22. Музей друкарства і книги м. Острога.
23. Див.: Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Г. Возницького.
24. Мельников О. Українська академія друкарства. Історико-біографічний довідник. 1930-2010. Львів: Українська академія друкарства, 2010.
25. Див.: Ковальський М. Джерела про початковий етап друкарства на Україні (діяльність першодрукаря Івана Федорова в 70-тих – на початку 80-тих рр. XVI ст.). Дніпропетровськ, 1972. Також цьому автору належить низка статей, присвячених діяльності Івана Федорова.
26. Мицько І. Іван Федоров: життя в еміграції. Острог, 2008.
27. Ковальський М. Іван Федорович (Федоров). Острозькі просвітники XVI-XX ст. Острог, 2000. С. 24-43.
28. Іван Федоров до Москви не поїде. Львівська газета. Львів, 2004. 18 травня.
29. Зокрема, це твердження зустрічається в статті про Івана Федорова в російській Вікіпедії.
30. Бобкова С. 99 відсотків вірогідності, що перепоховали останки Івана Федоровича. Високий замок. Львів, 2014. 18 грудня.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".