Канонічність і соборність

с. Васса Ларіна

Вступ

Православні Церкви перебувають у глибокій еклезіологічній кризі, яка паралізує їхню здатність до “соборності”, здатність збиратися разом як один “собор”. Головною причиною цього глухого кута є застарілі церковні “канони”, які не дають відповідей на сучасні питання[1]. Принаймні, так виглядає у випадку з найбільш проблемним питанням останніх років – питанням про оспорювану “канонічність” української автокефалії. Вона стала своєрідним гордієвим вузлом для її критиків, які борються з українською автокефалією, спираючись на власне розуміння давніх церковних “канонів”.

У цьому есеї я припускаю, що глухий кут спричинений не “канонами” і навіть не їхньою давниною, а втратою бачення того, що таке “канони”, яка їхня мета і як їх слід застосовувати (чи не застосовувати). Я розгляну, по-перше, значення терміну “канон”, на відміну від “закону”, а також завжди особисте і суб’єктивне, не абстрактне і не відірване від реального життя і людей, застосування “канонів” у православній традиції. Далі я зосереджуся на православному канонічному принципі “ікономії”, який залишається керівним принципом і метою православного канонічного права. Це також старий, але надійний меч, який єдиний може розрубати гордіїв вузол, що нині сковує здатність Православної Церкви до соборності, і звільнити вірних від заручництва хибним поняттям “канонічності”.

Канон vs. закон

Термін “канон” (ὁ κανών), що первісно означав “будь-який прямий прут або брусок… лінійка тощо”[2], набув різних церковних вживань, більшість з яких передбачає різновид “правила” або “норми”[3]. Важливо зазначити, що у візантійських канонічних кодексах, які містили як цивільне, так і церковне законодавство, правила, затверджені церковними соборами, завжди називалися “канонами”, тоді як законодавство, видане імператором, називалося “законами” (νόμοι, νόμιμα)[4]. Отже, “канон” не є “законом”. Це розрізнення потребує нового осмислення сьогодні, коли за відсутності православного імператора імператорські “закони” традиційних канонічних кодексів втратили своє практичне значення і Православна Церква приписує “повну силу” лише “канонам”. Тому я наважуся на деякі роздуми щодо цього останнього терміну.

У тому сенсі, що ми звертаємося до святителя Миколая та інших святих ієрархів як до “канону” або “правила віри” (κανόνα πίστεως) у відомому гімні або тропарі, який співається до святителя Миколая та інших святих ієрархів[5], “канон” розуміється як надихаючий, ідеальний приклад, гідний наслідування. У цьому сенсі “канон віри” святого ієрарха, безумовно, є нормативним для Церкви в тому сенсі, що віра, згідно з якою він жив, є незмінною і залишається неодмінною умовою для всіх членів Церкви, народу та ієрархів, які повинні втілювати цю віру як її “канони”. Але те, наскільки вірні (включно з ієрархами) живуть згідно з цим “каноном” на практиці, є різним, залежно від вільної волі кожного християнина, його можливостей, ситуації тощо. Цей сенс також закладений у терміні, що використовується для позначення “правил”, виданих або ратифікованих Соборами Православної Церкви[6]: вони є нормами, настановами, прикладами, згідно з якими Церква вимірює свої рішення і судження в різні часи і в різних випадках. Отже, на відміну від “закону”, “канон” залишає церковній ієрархії певний ступінь свободи інтерпретувати і застосовувати його як прецедент – чи ні.

Принцип “ікономії”

Ця свобода Церкви по відношенню до її “канонів” ще більше посилюється іншим центральним для православної юриспруденції поняттям – οἰκονομία, або ікономії[7]. Буквальне значення грецького слова οἰκονομία, що складається зі слів οἴκος – “дім” і νέμω – “управляти”, означає “управління домом”.
У Новому Завіті це слово вживається в абстрактному значенні управління Богом Своїм домом, тобто божественного плану спасіння створеного Ним світу[8], тобто божественного “домобудівництва”. Про це пише апостол Павло у своєму Посланні до Ефесян: “…об’явивши нам таємницю Своєї волі, за Своїм добрим промислом, який Він задумав у Собі, щоб у розподілі (εἰς οἰκονομίαν) повноти часів зібрати в одне все в Христі, що на небі, що на землі, і в Ньому самому” (Еф. 1:9-10). У цьому ж значенні слово “ікономія” найчастіше вживається у ранньохристиянських отців[9]. Ігнатій Антіохійський, наприклад, пише до Ефесян, що “Наш… Бог… був зачатий в утробі Марії згідно з ікономією/божественним промислом (ὁ γὰρ Θεὸς ἡμῶν…ἐκυοφορήθη ὑπὸ Μαρίας κατ’ οἰκονομίαν)”[10].

Фундаментальне значення слова “ікономія” в контексті канонічного права позначає обов’язок церковних провідників вирішувати церковні питання відповідно до цього божественного плану, “домобудівництва” для спасіння світу[11], а точніше – в дусі Божественної любові до людини, Божої мудрості і Божої волі для спасіння людини. Важливо зазначити, що тут мова йде не про “винятки з правил”, а про мету самих цих правил – творення дому Божого: Церкви. Ціла низка канонів містить вказівки щодо використання їх у філантропічних цілях чи на благо Церкви, а також про випадки шкідливого використання їх у буквальному сенсі. Наприклад, 12 правило Першого Вселенського Собору, 3 правило Афанасія Великого, 1 і 74 правила Василія Великого і 8 правило Григорія Нісського, в яких йдеться про “домобудівні” наміри Церкви. У цьому дусі 12-е правило Першого Вселенського Собору, встановлюючи правила покаяння (“епітимії”) для воїнів, які відступили під час переслідувань, зазначає: “Єпископ нехай визначить щодо них ще більш сприятливе рішення”. Варто зазначити, що прерогатива застосовувати закон не буквально, коли цього вимагає церковне “домобудівництво” – ікономія, належить до влади єпископа. 102-е правило Трулльського собору приписує, щоб усі епітимії, які взагалі приписані святими канонами, застосовувалися не тільки за буквою, але щоб “розсудливо керувати людиною” (οἰκονομοῦντι σοφῶς… τὸν ἄνθρωπον), звертаючи увагу на вдачу кожного окремого каяника, “щоб подати йому милість, згідно з тим, наскільки він її гідний”. Іоанн Зонара, найавторитетніший тлумач святих канонів у Середньовіччі, у своєму роз’ясненні цього 102-го правила Трулльського собору підкреслював, що ця пастирська ікономія Церкви вживається не для цілей людських, а для цілей Божих – спасіння людських душ: “Бо для Бога, як Пастиря душ, – пише Зонара, – вся турбота і увага полягає в тому, щоб повернути заблудле ягня і зцілити тих, кого вкусила змія…”[12].

У 102-му правилі Трулльського собору сформульовано ще один принцип, тісно пов’язаний з ікономією: про силу церковної “традиції”, яка в певних випадках переважає над “акривією”, тобто точністю дотримання букви канонічного права. 102-е правило Трулльського собору стверджує, що, виходячи з принципу мудрої ікономії, слід керуватися в певних випадках не “акривією”, а переданням: “Бо ми повинні знати дві речі, а саме: те, що належить до строгості (τὰ τῆς ἀκριβείας) і те, що належить до звичаю (τὰ τῆς συνηθείας)”. Зауважте, що акривія протиставляється не ікономії, а звичаю, заради ікономії. У цьому контексті слід згадати також 8-е правило Григорія Нісського, в якому святий отець називає поблажливість “звичаєм” (συνήθεια). Таким чином, канонічний принцип говорить, що на практиці (тобто за звичаєм) допустимий відхід від букви канонів заради церковної доцільності, “домобудівництва” або ікономії, яку здійснюють пастирі Церкви. Про це ж писав і святий Василій Великий у своєму першому каноні, як ми побачимо нижче.
Для нашої теми важливо, що навіть відомі “акривісти”, грецькі отці Колливади, застосовували це правило Трулльського собору не тільки по відношенню до грішників, що каються, але навіть до єретиків, що навертаються з єресі. Один з провідних отців Колливадів писав про це правило: “Бо воно говорить, що нам потрібно знати і способи акривії, і способи звичаю – не тільки для тих, хто кається, але також, як було показано, і для тих, хто навертається з єресі”[13]. Іншими словами, принцип ікономії застосовний у так званих “міжконфесійних” (а в наш час – “міжюрисдикційних”) питаннях. Розглядаючи 1-е правило Василія Великого, ми ще повернемося до теми ікономії в даному контексті.

Існує дещо вужче застосування слова “ікономія”, в адміністративному сенсі, тобто в цивільному або церковному управлінні. Ми бачимо слово “ікономія” у різних ранніх церковних письменників, а також у канонічному кодексі Православної Церкви (Церков). У цьому вживанні слова “ікономія” є також розуміння божественного “домобудівництва”. Євсевій у своїй “Похвальній промові на честь Костянтина” серед досягнень імператора називає “управління цивільними справами” (τὰς πολιτικὰς οἰκονομία)[14]. Той же Євсевій у своїй “Церковній історії” використовує слово “ікономія” для опису єпископського управління Церквою: “[Єпископ] керував Римською Церквою десять років” (ἐπίσκοπος τελευτᾷ, δέκατον τῆς οἰκονομίας ἀποπλήσας ἔτος)[15]. У наведених прикладах Євсевій має на увазі православну адміністрацію, доброзичливу до Церкви (християнського правителя Костянтина і римського єпископа), тобто йдеться про адміністрацію, яка відповідає божественній “домобудівній” ікономії. У 2-му правилі Другого Вселенського Собору слово “ікономія” аналогічно вживається для позначення будь-якого ієрархічного церковного розпорядження: “І нехай єпископи не виходять за межі своїх єпархій для рукоположення або інших церковних служінь (ἤ τισιν ἄλλαις οἰκονομίαις ἐκκλησιαστικαῖς), якщо тільки не будуть запрошені”. Дієслово “ойкономео” (οἰκονομέω) використовується в цьому ж каноні для визначення єпископського управління церковними справами: “Нехай… фракійські єпископи [керують] тільки фракійськими справами” (…τοὺς τῆς Θρᾴκης, τὰ τῆς Θρᾴκης μόνον οἰκονομεῖν…). Знову ж таки, слово “ікономія” тут тісно пов’язане з церковним будівництвом, “домобудівництвом”, оскільки контекст – це вказівки єпископів, наприклад, рукоположення, необхідні для розвитку Церкви.

Термін “ікономія” вживається в патристичних джерелах також у значенні розсудливості, передбачливості або навіть своєрідного благочестивого обману[16]. Але в цьому значенні термін “ікономія” вживається Отцями лише для позначення найбільш високих прикладів, які ми повинні прагнути наслідувати: Самого Христа, апостолів, святих. Наприклад, Оріген пише, що Богонемовля Христос, втікаючи до Єгипту, “…з розсудливістю відвернувся від небезпек (μετ’ οἰκονομίας περιϊστάμενον τοὺς κινδύνους), уникнув їх…”[17]. Тут Оріген підкреслює, що ікономія Спасителя була обумовлена “не страхом смерті, а наміром і бажанням… принести користь людству”. Тобто мова знову йде про будівництво Церкви, про “домобудівництво”. З вищесказаного ми бачимо, що дії, породжені людським страхом, не можуть називатися ікономією. Так само святитель Іоанн Златоуст говорить про слова апостола Павла: “Для юдеїв я став юдеєм…” (1 Кор. 9:20), що обрізання апостола Павла було ікономією: “Він зробив обрізання, – пише Златоуст, – щоб знищити обрізання. Тому він не сказав “юдей”, але “як юдей”, бо це була ікономія (ὅπερ οἰκονομία ἦν)”[18]. І ця ікономія апостола Павла зумовлена розбудовою, набуттям Церкви, як уточнює сам апостол: “І для юдеїв я став юдеєм, щоб здобути юдеїв”. Треба думати, що інші види “оманливої розсудливості” пастиря, спрямовані не на конструктив, а на руйнування або зменшення Церкви, скажімо, на підтримку руйнівної війни або на відправлення тисяч людей на смерть, не можуть називатися ікономією в тому сенсі, який мають на увазі святі отці.

Нарешті, звернімося до 1-го правила Василія Великого, в якому слово “ікономія” вживається у вищезгаданих значеннях з особливою ясністю, а “акривія” протиставляється звичаю. Василій Великий, обговорюючи способи прийняття до Церкви різних єретиків і схизматиків, пише, що, на його думку, доцільно перехрещувати кафарів та інших осіб, які відкололися. Проте, зазначає святий отець, оскільки на практиці кілька отців в Азії визнали їхню форму хрещення, то заради ікономії її слід прийняти. “Оскільки деякі в Азії визнали рішуче корисним, – пише святий Василій, – заради ікономії багатьох (οἰκονομίας ἔνεκα τῶν πολλῶν) прийняти їхнє хрещення: нехай буде дозволено”. Далі в цьому каноні святий Василій пише, що енкратитів слід перехрещувати. “Але, – продовжує св. Василій, – якщо це буде перешкодою для спільної ікономії (τῇ καθόλου οἰκονομίᾳ ): тоді знову слід дотримуватися звичаю (ἔθος) і слухати Отців, які розсудливо управляють (τοῖς οἰκονομήσασι) нашими справами”[19]. Зауважте, що тут вся справа ікономії розуміється як розбудова Церкви, навіть всупереч її власним правилам про Святе Хрещення. Наприкінці цього канону Василій, використовуючи термін “акривія”, зазначає, що ми в принципі повинні “суворо дотримуватися канонів” (δουλεύειν ἀκριβείᾳ κανόνων), але оскільки єпископи Зоїс і Сатурнін були “прийняті на єпископський престол…. тих, хто перебуває в сопричасті з ними [енкратитами], ми не можемо за суворим судженням відчужувати від Церкви, встановивши, прийняттям єпископів, начебто якесь правило спілкування із ними”. Тут ми знаходимо важливе для нашої теми поняття Василія Великого про традицію або звичай у Церкві, який набуває сили закону (νόμου δύναμιν), з огляду на церковну ікономію, церковне будівництво. Це тому, що розрив з усталеною традицією суперечив би фундаментальній меті канонів – не руйнувати, а творити, οἰκονομεῖν. Жертвуючи своєю думкою заради думок інших єпископів, святий Василій вказує на інше, не менш важливе завдання церковної ікономії: збереження церковної єдності, коли вона може бути збережена.

Наполягання на власній думці в цьому питанні було б не конструктивним, а руйнівним для Церкви, воно призвело б до розриву спілкування з іншими єпископами, чого святитель Василій Великий не міг собі дозволити в даному випадку. На підставі цього канону можна зробити висновок, що “тверде стояння за канонічну істину”, якщо воно призводить до непотрібного роздроблення Церкви, не відповідає канонам, а повинно розглядатися як таке, що суперечить їхньому духу і головній меті.

З наведених вище прикладів ми можемо встановити кілька критеріїв правильного розуміння і використання принципу ікономії. Перш за все, слід внести невелику поправку у звичне розуміння ікономії як своєрідної диспенсації, або послаблення канонів, на відміну від акривії. Ікономія, як церковне “домобудівництво”, є фундаментальною метою канонічних правил, тобто вона є не засобом, а метою канонів. Отже, ікономія Православної Церкви – це не те саме, що римо-католицька “диспенсація”, яка дозволяє церковній владі “знімати з людини обов’язок” виконувати церковне законодавство[20]. Православній Церкві не потрібно прагнути втекти від церковних правил, оскільки правила не сковують Церкву. Вони радше використовуються Церквою, так би мовити, як інструменти будівництва. Отже, ікономія не виходить за межі самих правил, але застосовує їх – або не застосовує – конструктивно, відповідно до конструктивних цілей самих правил, а не всупереч їм. Тому можливо, що в інтересах ікономії (наприклад, “для повчання багатьох”) іноді можна застосовувати і акривію. Ось чому Отці Церкви протиставляли акривію не ікономії, а звичаю, тобто практиці, яка часто розходиться з теорією.

З цих прикладів можна також визначити, якими є умови для відходу від букви канонів, а саме: на користь, для розвитку, для зростання Церкви. З цього позитивного розуміння слова “ікономія” випливає, що відступництво від вчення Церкви, від Істини не присутнє в понятті ікономії, тому що применшення або руйнування основи Церкви – Істини – суперечило б основному сенсу і меті ікономії, яка є конструктивною.
Як ми бачили, святі отці могли заради ікономії відступити від зовнішніх форм канонів чи навіть таїнств, але не могли відступити від Істини, до якої вони прагнули залучити найбільшу кількість людських душ – і врятувати тих, хто бажав спасіння. Рішення про те, які дії виправдовуються поняттями ікономії, належить, як було сказано вище (див. 12-е правило I Вселенського Собору), до влади і совісті єпископів. Іншими словами, вся ця справа “канонічного” церковного управління є глибоко особистою. А рішення про те, які дії окремих єпископів не відповідають церковній ікономії, належить до компетенції ширшого Церковного Собору, скликання якого також залежить від аспектів церковного життя, які є особистими. Церковний Собор може бути скликаний, якщо серед єпископів є достатньо доброї волі і, зрештою, достатньо любові, щоб разом служити “домобудівництву” Божому.

“Канонічне”, “неканонічне” і благодать

Маючи все це на увазі, давайте далі розглянемо поняття “канонічного” і “неканонічного”, а також те, які наслідки ці характеристики можуть мати або не мати для наявності або відсутності “благодаті” в тій чи іншій церковній юрисдикції. Термін “канонічний” (грецькою κανονικός) просто означає “такий, що стосується, відповідає церковним правилам; правильний”[21]. Отже, “неканонічний” означає “неправильний”, або такий, що не зовсім відповідає церковним правилам, в тому числі “канонам”.

Чи існує сьогодні якась православна церковна юрисдикція, яка є повністю “правильною” в цьому сенсі? Ні, не існує. У так званій православній “діаспорі” ми всі “неправильні”, тобто “неканонічні”, тому що (з одного боку) порушуємо 8-е правило Першого Вселенського Собору, яке говорить, що не повинно бути двох єпископів в одному місті. У той же час, в наших “материнських церквах” в традиційно “православних” країнах, – в Росії, наприклад, – ми маємо довгу історію порушення іншого канону, 30-го правила Святих Апостолів, який позбавляє сану і відлучає від Церкви будь-якого єпископа, обраного цивільною владою або за її активної участі. Звичайно, якщо взяти до уваги все, що ми сказали вище про принцип ікономії, то можна було б прийняти, і ми зазвичай приймаємо ці “порушення” або, інакше кажучи, цю “неканонічність” або як історичну неминучість, або навіть в деякому роді як корисну для “розбудови” Церкви. Існують різні думки з цього проблемного питання, що, здається, свідчить про те, що в Православній Церкві ми приймаємо західний принцип “cuius regio, eius religio”.

Як би там не було, ми не робимо висновку з цього “неканонічного” стану речей, що всі наші церковні юрисдикції позбавлені благодаті. Ми визнаємо, що церковно-адміністративні питання, як і поточне канонічне питання так званої “діаспори”, а також історичне і поточне (в деяких країнах) питання відносин Православної Церкви з державою, не є “єресями” в тому сенсі, в якому їх пояснює святий Василій у своєму першому “каноні”. У цьому правилі свт. Василій класифікує церковні поділи як “єресь”, “схизму” і “парасинагогу”, і лише перша з них, “єресь”, означає, що її прихильники “повністю відірвалися” (τοὺς παντελῶς ἀπεῤῥηγμένους, повністю відторгнутих) від Церкви і “відчужили себе в самій вірі” (κατ᾽ αὐτὴν τὴν πίστιν ἀπηλλοτριωμένους, і в самій вірі відчужених). Інші форми церковних поділів, такі як “схизма”, пояснює він, спричинені різними думками про “певні церковні питання, які можна виправити”, або, у випадку “парасинагоги”, свавіллям і непослухом духовенства та невіглаством народу. Ось чому, продовжує святий Василій, “Отцям угодно було цілком відкинути хрещення єретиків, але визнати хрещення схизматиків, як ще певною мірою поєднаних із Церквою (ὡς ἔτι ἐκ τῆς Ἐκκλησίας ὄντων, яко ще від Церкви сущих)”[22]. Такі розділення “можуть бути виправлені” без (повторного) хрещення причетних до них, оскільки їхнє хрещення було “від Церкви”, тобто мало благодать. Це “можна виправити”, якщо “це до вподоби Отцям”, тобто, якщо Церковний Собор “Отців” збереться разом і виправить це. Сучасним прикладом такого “виправлення” є прийняття моєї власної Церкви, РПЦЗ, у сопричастя з Московським Патріархатом у травні 2007 року, після майже столітнього розділення між цими двома церковними юрисдикціями.

Висновки

Які висновки ми можемо зробити з усього вищесказаного про сучасні проблеми Православних Церков, які я описала на початку цієї статті як “глибоку еклезіологічну кризу, що паралізує їхню здатність до “соборності”; їхню здатність збиратися разом як один “собор”? Ми можемо зробити наступні висновки:
1. Стародавні церковні “канони” самі по собі не є перешкодою для виправлення церковних розділень, які ми маємо сьогодні, якими б застарілими вони не були. Це тому, що “канони” не сковують Церкву; вони є лише інструментами, які застосовуються – або не застосовуються – в дусі свободи, а свобода Духа має керувати рішеннями і діями наших церковних ієрархів.
2. Православний канонічний принцип ікономії може стати тим мечем, який розрубає гордіїв вузол уявної “неканонічності” української автокефалії.
3. “Неканонічність” – це те, що ми всі поділяємо, і що ми могли б смиренно визнати, що ми всі поділяємо, в сучасному православ’ї та його численних юрисдикціях. Це не робить наші церковні юрисдикції позбавленими благодаті, оскільки ми все ще сповідуємо одну віру.
4. Втрата нами здатності, відомої як “соборність”, здатності збиратися разом на одному Церковному Соборі, відбувається не через “канони”, а через втрату нами любові один до одного. Церковний Собор може бути скликаний, якщо серед нас і серед наших єпископів є достатньо доброї волі і, зрештою, достатньо любові, щоб разом служити “будівництву дому” Божого. Отже, “Возлюбімо один одного, щоби однодумно сповідувати: Отця, і Сина, і Святого Духа!“.

Публікується з дозволу автора

Нотатки

[1] “Але історія не може довести, хто правий, а хто винен у нинішньому конфлікті. Що це означає для питання української автокефалії? Перш за все, його не можна вирішити, посилаючись на минуле. Головна проблема полягає в тому, що всередині Православ’я немає консенсусу щодо того, як отримати автокефалію”. Томас Бремер і Софія Сеник, «Чи може історія вирішити конфлікт навколо української автокефалії?», за посиланням: https://publicorthodoxy.org/2018/10/12/history-ukrainian-conflict/.
[2] An Intermediate Greek-English Lexicon. Founded upon the Seventh Edition of Liddell and Scott’s Greek-English Lexicon (Oxford: Clarendon Press, 1997) 399.
[3] Див. різні використання в патристичних та інших текстах у G.W.H. Lampe, A Patristic Greek Lexicon (Oxford: Clarendon Press, 1997) 701. Фундаментальною працею з історії терміну “канон” є Heinz Ohme, Kanon ekklesiastikos: Die Bedeutung des altkirchlichen Kanonbegriffs (New York: Walter de Gruyter, 1998).
[4] Николай Суворов, Учебник церковного права (Москва: Зерцало, 2004) 131слл; Nikodemus Milasch, Das Kirchenrecht der morgenländischen Kirche (Церковне право Східної Церкви) (Mostar: Pacher & Kisic, 1905) 50ff.
[5] Тобто, у відпустительному або тропарі (короткому піснеспіві) на день св. Миколая 6 грудня: “Kanona pisteos, kai eikona praotetos…” Horologion to Mega (Athens: Apostolike Diakonia, 1995) 279-80.
[6] Nikodemus Milasch, Das Kirchenrecht der morgenländischen Kirche (Mostar: Pacher & Kisic, 1905) 124-5.
[7] Я повторюю і, частково, підсумовую те, що я докладно говорила про ікономію у своїй статті “Церковний принцип ікономії та РПЦЗ за митрополита Анастасія”, опублікованій в Інтернеті: http://www.russianorthodoxchurch.ws/01newstucture/pagesen/articles/vlarina.html (дата перегляду: 18 лютого 2011 р.). Детальніше про ікономію див.: Amilkas Alivizatos, Die Oikonomia nach dem kanonischen Recht der Orthodoxen Kirche (Frankfurt: Lembeck, 1998); John Erickson, “Oikonomia in Byzantine Canon Law,” in: Kenneth Pennington – Robert Somerville (eds.), Law, Church and Society: Essays in Honour of Stephan Kuttner (Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1977) 225-237; та John Erickson, The Challenge of our Past. Studies in Orthodox Canon Law and Church History (Crestwood: St. Vladimir’s Press, 1991) 9-21. Повну бібліографію з цього питання див.: Miguel-Maria Garijo-Guembe, “Bibliographia fundamental sobre el tema de la ‘Economia’,” Dialogo Ecumenico 10 (1975) 639-644; а також нещодавно опубліковану Richard Potz and Eva Synek, Orthodoxes Kirchenrecht. Eine Einführung (Freistadt: PlöchlDruck-GmbH, 2014) 240-241.
[8] Иоанн Мейендорф. Византийское богословие (Москва: Когелет, 2001) 159.
[9] G.W.H. Lampe, A Patristic Greek Lexicon, (Oxford: Oxford University Press, 1997) 940-941.
[10] Epistle of St Ignatius to the Ephesians, 18:2. Bibliotheke ellenon pateron kai ekklesiastikon syngrafeon vol. 1 (Athens: Apostoliki Diakonia, 1955) 267.
[11] Иоанн Мейендорф. Византийское богословие (Москва: Когелет, 2001) 160.
[12] Правила святых Вселенских соборов с толкованиями (Москва: Московское общество любителей духовного просвещения, 1877) 611-612.
[13] George Metallinos, I Confess One Baptism (Holy Mountain: St. Paul’s Monastery, 1994) 109: “І Неофіт, спираючись на 102 правило, також зазначає: “Бо там сказано, що потрібно знати і шляхи акривії, і шляхи звичаю… не тільки для тих, хто кається, але й, як було показано, для тих, хто навертається з єресі””.
[14] De laudibus Constantini, PG 20, 1440A.
[15] Ecclesiasticae Historiae, PG 20, 308C.
[16] G.W.H. Lampe, A Patristic Greek Lexicon, (Oxford: Oxford University Press, 1997) 942-943: “prudent handling of any matter; discretion; manoeuvre, stratagem involving ‘pious deception’.”
[17] Origen, Kata Kelsou, Bibliotheke ellenon pateron kai ekklesiastikon syngrafeon, vol. 9, 114.
[18] John Chrysostom, Homily on Ephesians 6.3, PG 11.42D.
[19] Правила святых Вселенских соборов с толкованиями (Москва: Московское общество любителей духовного просвещения, 1877) 151-153.
[20] “Die Dispens ist ein hoheitlicher Akt, der die Verpflichtungskraft eines Kirchengesetzes zugunsten einzelner Personen od. bestimmter Personenkreise aus besonderer Veranlassung teilweise oder vor_bergehend aufhebt.”[“ Диспенсація – це дія церковного магістеріуму, яка з особливих причин частково або тимчасово скасовує обов’язковість церковного закону для окремої особи чи спільноти.”] M. Buchberger, Lexikon fur Theologie und Kirche, vol 3, herausg. von J Hufer und K Rahner, (Freiburg: Herder, 1986) 419.
[21] G.W.H. Lampe, A Patristic Greek Lexicon, (Oxford: Oxford University Press, 1997) 701.
[22] Правила святых Вселенских соборов с толкованиями (Москва: Московское общество любителей духовного просвещения, 1877) 149-150.