• Головна
  • Моніторинг
  • Капелан Сергій Дмитрієв: Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян...

Капелан Сергій Дмитрієв: Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян

10 вересня, 16:46
Капелан Сергій Дмитрієв: Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян - фото 1
Велика війна застала Сергія Дмитрієва на фронті неподалік від Бахмута. На той момент він був капеланом 30-ої окремої механізованої бригади.

Джерело: Ґрунт

Надія Суха

Ми зустрічаємося з “Падре” – так називають священника військовослужбовці – у Києві неподалік від Михайлівського Золотоверхого. Він пригощає нас улюбленою кавою в кав’ярні неподалік. Додає, що треба не забувати смакувати життя.

Капелан Сергій Дмитрієв: Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян - фото 98958

“Падре” був одним із перших священнослужителів, які покинули УПЦ МП у відповідь на російську агресію ще вісім років тому.“Коли Московський патріархат почав благословляти вбивства українських громадян, я це сприйняв як злочинність”, – пояснює він. Отець наголошує: російська церква в Україні, в тому числі й у Херсоні, де служив Дмитрієв, була базою русского міра. І залишається базою дотепер. Храм, в якому Сергій здійснив вибір на користь ПЦУ, розташований в окупованому Херсоні. Парафія після вторгнення росіян зазнала репресій. В церкву примусом заводять МП.

В інтерв’ю медіа ГРУНТ Сергій Дмитрієв розповідає про те, як Московський патріархат долучився до поширення російської пропаганди, про російські наративи в дипломатії Папи Франциска, про свободу віри і віру в зло, а також про умову примирення з росіянами.

Капелан Сергій Дмитрієв: Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян - фото 98957

“Кажуть, що на війні атеїстів немає. Це міф”

– За декілька місяців до початку повномасштабного російського вторгнення ви казали, що капеланство – це не першорядне заняття. І що згодом ви б хотіли займатися соціальним служінням. Війна внесла корективи?

– Я продовжую займатися соціальним служінням. Це невід’ємна частина допомоги і військовослужбовцям, і дітям, і родичам загиблих. Є соціальна робота, є капеланська служба. Сказати, що щось стало першорядним, а щось другорядним, неможливо, бо це дуже поєднано.

Скоро моє служіння у 30-ій бригаді зміниться на служіння у територіальній обороні.

– Ви переоформлюєтесь?

– Видаю вам секрет: так. Постійно доводиться приймати рішення. Була пропозиція піти на посаду головного капелана в ТРО. Я не відмовився.

– Що передбачає ця посада?

– У дію вступає закон про капеланське служіння. Відтепер капелан – це військова посада.

Тероборона – це велика кількість військовослужбовців – більше ста тисяч. Згідно з законом, має бути близько 200 капеланів, яких треба навчити, оформити, вибудувати структуру капеланського служіння. Щоб ці люди, які несуть віру, надію, добро, світло, не тільки дбали про релігійні почуття, а й про психологічну допомогу, про соціальний аспект.

Капеланство – це також про толерантність та свободу віросповідання. Кажуть, що на війні атеїстів немає. Це міф. Є атеїсти, агностики, язичники, люди різних віросповідань. І прийняття цих людей також важливе.

– Як часто ви бували на фронті за ці шість місяців?

– Постійно. І у військовій частині, і в зоні бойових дій. Я зустрів повномасштабне вторгнення на Донбасі в районі Бахмута і Світлодарської дуги.

“Хтось знаходить віру, хтось – ні. Хтось може віру втратити”

– З чим приходять люди до капеланів на війні?

– Так само, як і в звичайному житті. Єдине, що їх відрізняє від цивільних, – вони готові захищати країну зі зброєю в руках, навіть ціною життя. Є певні умови, правила, дисципліна, є розклад дня. А в іншому – такі самі люди.

У військо мобілізовано багато не професійних військовослужбовців. Я зустрічав директорів різних комерційних фірм, магазинів, журналістів, співаків, дизайнерів, телеведучих – людей, які раніше ніколи не тримали зброю в руках. Це такі самі люди. І [духовні] запити однакові.

– Чи буває, що людина без віри знаходить її на війні?

– По-різному буває. Хтось знаходить, хтось – ні. Хтось може зневіритися.

– А як цю зневіру подолати?

– Немає мети цю зневіру подолати. Є мета подолати ворога.

Капелан Сергій Дмитрієв: Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян - фото 98959

“Якщо не буде належної реакції, то спалахне ще жорстокіша війна. А далі буде війна в Європі”

– Як ви оцінюєте реакцію релігійної спільноти на війну в Україні?

– Не думаю, що правильно ставити питання, як реагує релігійна спільнота. Реагують люди. Люди, які підтримують війну в Україні або не підтримують. І немає значення, до якої конфесії вони належать.

Європейська спільнота в Польщі, країнах Балтії нас підтримує. В Угорщині – не підтримує. Все залежить від громадянської спільноти. Релігійні переконання не мають відношення до українців.

Наприклад, позиція Ватикану не в бік України. Це мої власні відчуття і спостереження, хтось може вважати по-іншому. Але я не бачу заяв апостольського нунція, його активної діяльності як посла Ватикану в Україні – такої, як посла Литви в Україні або представника США. Він не активний. Він на Великдень їде до Києво-Печерської Лаври і молиться із московськими священниками. Це підтримка Московського патріархату.

– Чому, на вашу думку, так відбувається із Папою і Ватиканом?

– Мені важко оцінити. Я особисто не знайомий із Папою Франциском і давати оцінку важко. Можу припустити, що це пов’язано з країною, в якій він народився, виріс – маю на увазі Аргентину – і він трошки такий соціаліст, як у нас кажуть, лівак. Там завжди був вплив рф, перед тим – срср. До того ж, вплив російських політиків у Ватикані дуже великий.

Те, що деякі політики, в тому числі з Ватикану, заплющували очі на війну, яка почалася в 2014-му, – це уможливило повномасштабне вторгнення російських військ в Україну. І тепер є ще більша кількість жертв. Якщо й далі не буде належної реакції, то в нас буде ще жорстокіша війна, а далі буде війна в Європі.

Капелан Сергій Дмитрієв: Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян - фото 98960

“Обов’язок священика – бути поруч з людиною на будь-якому життєвому шляху, у будь-якому виборі”

– Перед повномасштабним вторгненняи ви опікувалися шелтерами для людей, які пережили насильство. Як ця діяльність змінилася після війни?

– Соціальна служба, яку я очолюю у Православній Церкві України, називається “Елеос-Україна”. Це мережа громадських організацій, один із її напрямків – захист прав жінок, захист прав людини загалом, і подолання домашнього насилля. Наш шелтер у Бучі пережив окупацію. Під нашими вікнами був літак “Мрія”, Гостомельський аеропорт. Жінки спостерігали вибухи, їх довелося вивезти. Всіх евакуювали – але одна жінка залишилася в Бучі. Сам шелтер не постраждав, він відновлює свою роботу.

У нас планувалося відкриття ще трьох шелтерів у Київській, Донецькій, Харківській областях. Через повномасштабне вторгнення довелося змінити географію, прямо в лютому ми шукали інші приміщення. Кілька тижнів тому відкрили шелтери в Івано-Франківську, Чернівецькій області і на Волині. У шелтери ми приймаємо не лише жінок із дітьми, постраждалих від домашнього насилля, а також внутрішньо переміщених осіб, у яких, приміром, п’ятеро дітей або хвора дитина.

Наша основна мета – не тільки прихисток, а й соціалізація. У нас працюють соцпрацівник, психолог. Ми шукаємо роботу. Щоб людина прийшла до нового життя, щоб вона в нових умовах змогла знайти житло, заняття, психологічне, духовне, фізичне здоров’я і могла жити, працювати далі.

У нас незабаром буде проєкт, до якого долучається багато партнерських організацій – це прихисток для жінок, які зазнали зґвалтувань від російських військових. Я розумію, що в нас сексуальне насилля відбувається не тільки з боку військових рф – ця проблема є і в суспільстві – і після війни проєкт буде діяти для допомоги жінкам, що стали жертвами сексуального насилля.

– Релігія вважає аборт гріхом. Як церква ставиться до того, що жінка хоче позбутися дитини внаслідок зґвалтування росіянами?

– Церква за збереження життя. Але є окремі випадки, коли нам як духівникам слід утримуватися від прийняття рішень. Кожна людина має право на рішення, і ми не в праві засуджувати жінку, яка зробила аборт. Взагалі, треба говорити про те, як ми дійшли до того, що робимо або не робимо аборти. Церква не повинна щось забороняти або дозволяти. Обов’язок священика, пастиря – бути поруч з людиною на будь-якому життєвому шляху, у будь-якому виборі. Бути поруч і допомагати.

Дуже легко казати не робити аборт 12-річній дівчинці, яка завагітніла від російського військового. Це реальний випадок. Вона до нас звернулася. Її мати дуже віруюча і не хоче, щоб дитина робила аборт, але після народження хоче залишити дитину в дитбудинку. А батько каже, що не буде утримувати нікого і виступає за те, щоб вони це зробили. Був священник із Московського патріархату, який наполегливо казав, що треба народжувати. І в мене запитання: цей священник, коли дитина народить дитину, чи буде він далі впродовж усього життя допомагати цій дівчинці і її дитині – купувати памперси, годувати? Чи він буде роздавати тільки поради?

Я за вчинки, а не за поради. Треба відходити від порад та переходити до дій. Якщо ти готовий на дії, ти кажеш: “Я тобі пропоную не робити цього і буду з тобою поруч в твоєму виборі”. Або: “Якщо ти зробиш це – я буду з тобою поруч”. Ось це правильний шлях пастиря.

– Тобто церква приймає будь-який вибір?

– Я не буду говорити про те, що приймає церква. Я буду говорити за себе і за те, що роблю я.

Капелан Сергій Дмитрієв: Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян - фото 98962

“Коли Московський патріархат почав благословляти вбивати українських громадян, для мене це була злочинність”

– В одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали, що коли були священником Московського патріархату в Херсоні, то вам вдалося отримати фінансування на патріотичні ініціативи від російського “газпрому”. Як так вийшло?

– Вони давали кошти, приміром, на патріотичне виховання. Ми написали грант і відкрили на ці кошти Пласт. Коли ми підготували звітність, вони побачили фільм, фото, що діти співають гімн України, показують тризуб, скоб (гасло і привітання пластунів: “сильно, красно, обережно бистро”, – Ред.), підіймають український прапор. То вони спитали, що це, а ми відповіли: патріотичне виховання. Вони звели плечима, тому що це дійсно патріотичне виховання, але не те, котре, як вони думали, буде робити священник Московського патріархату.

– А вони про це щось знали?

– На той час я був за те, щоб брати кошти у росіян на розвиток української культури. Один із ідеологів русского міра мене запитав на конференції, що треба робити для України, щоб Україна стала братнім народом. Я сказав: наприклад, зробити 200 пам’ятників Бандері на Сході України або дати кошти на українські проєкти.

– Ви були одним із перших священнослужителів у Херсоні, хто вийшов із УПЦ МП. Що для вас стало поштовхом для такого рішення?

– Храм, у якому я служив у Херсоні, був україномовним. Служби йшли українською, в храмі була капела бандуристів, Спілка української молоді, був кабінет Конгресу українських націоналістів, Центр української книги. У мене гостював Левко Лук’яненко два тижні, купа письменників, різні форуми. Це ще за часів Московського патріархату. До мене ходили священники Київського патріархату.

При покійному вже Володимирі Сабодані (предстоятель УПЦ МП у 1992-2014 роках, – Ред.) йшло до того, що церкви об’єднаються і все буде добре. Було сподівання, що якимось законним шляхом відбудеться об’єднання і буде незалежна церква. Але коли почалася Революція гідності, анексія Криму, коли Московський патріархат почав захоплювати церкви в Криму, на Донбасі, коли Московський патріархат почав благословляти вбивати українських громадян, для мене це була злочинність. Бути присутнім у Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян. Я так вважаю досі. І це була основна причина.

– Весною Московський патріархат виступив із заявою, в якій ішлося про певний релігійний трибунал. Як ви оцінюєте цю позицію?

– Московський патріархат в Україні не виходив із такими засудженнями. Виходила невелика група священників, які виступали із засудженням патріарха кіріла особисто.

Тут така паралель: є російська армія, яка воює і вбиває наших громадян. І хтось із армії рф виходить із засудженням керівників росії, але продовжує служити в російській армії. Для мене це якийсь дисонанс. Як можна залишатися в структурі, яка продовжує благословляти на вбивства наших громадян, бути ганчіркою, прикриваючи злочин? Коли ти робиш злочин і поруч із тобою священник, цей злочин сприймається не як злочин. Бо з тобою ж представник “добра, сіли і всєго самого доброго на зємлє”.

Якщо ви залишаєтеся в цій структурі, то нічого не змінюється. Ви можете писати, засуджувати, робити що завгодно – але ви залишаєтеся в злочинному угрупуванні. Ви належите до злочинців все одно й так само несете відповідальність.

Капелан Сергій Дмитрієв: Бути в Московському патріархаті – це бути причетним до вбивства українських громадян - фото 98961

– Що робити із такими священниками зараз? Що робити з Києво-Печерською лаврою? Якби в ПЦУ перейшов нинішній настоятель Лаври, хіба це було б щиро?

– У нас є релігійна свобода. Це треба поважати. Людина може вірити навіть у найбільше зло на землі. Ми не можемо заборонити вірити в зло і допомагати злу. Але – можемо заборонити злочинцям користуватися державним майном. Тому що є Лавра, деякі храми, які є державний майном. Ворог не може користуватися нашим держмайном.

Я думаю, що це має бути політичне рішення парламентарів, Офісу Президента, міністра культури – припинити оренду і заборонити користуватися. А друге – потрібна позиція громадянського суспільства. В Україні дуже високий рівень активності громадянського суспільства і його впливу на владу. Думаю, тільки так ми можемо це змінити. Треба усвідомлювати, що це дуже велика структура, і вона впливає на хід війни. Якби в Херсонській області не було жодного храму Московського патріархату, Херсон був би українським, його б не захопили.

– Багато вихідців із Донбасу кажуть, що Московський патріархат був одним зі стовпів російської пропаганди. В Херсоні його вплив був так само сильним?

– Коли є Московський патріархат, навіть якщо священники не агресивні в пропаганді русского міра, то все одно це база. Слабка вона чи не активна – це база русского міра.

Я жив у Херсоні 12 років, у мене там багато друзів, колег серед священників, капеланів. І вони розповідають, що коли російські військові заїхали в Херсон, то мер міста, якого підтримував Московський патріархат, здав місто повністю і прийняв нову владу. Багато чиновників, які ходили в Московський патріархат, тепер є колаборантами і отримали посади від окупаційної влади. Коли вони захотіли провести проросійський мітинг, туди прийшли представники, віряни Московського патріархату. Архімандрит їздив військовою технікою по Херсону з прапором рф і благословляв військових. Є купа відео, це не якісь мої вигадки.

От якби їх узагалі не було, то підтримки [російської окупації] взагалі б не було. Влада була б проукраїнська. Ми б, напевно, підірвали мости, організували б оборону і приймали правильні рішення, незалежно від того, які були вказівки згори.

– Що зараз відбувається з храмом, в якому ви служили? Як ведеться священнослужителям ПЦУ, які залишаються в Херсоні?

– Позавчора я отримав смс від колишніх парафіян і священика, який там служить. Написали, що до них прийшли люди з автоматами. Забрали документи власності, сказали, що всі документи анулюються, діятимуть тільки документи рф, і в храмі буде служити священник Московського патріархату. Там дали можливість забрати речі, ікони. І от вони заходять у цей храм.

– Чиняться репресії?

– Якщо ти маєш проукраїнську позицію – ти вже винен. Якщо на телефоні рингтон український – ти вже винен.

– Як ви ставитеся до того, що, можливо, через роки потрібне буде якесь примирення між українцями і росіянами? Чи таке примирення можливе і потрібне?

– Примирення може бути після перемоги. Перемоги добра над злом, перемоги України.

Примирення – це коли людина вибачається і кається за скоєне. Мені дуже подобається фраза: прощати може тільки жертва. Коли ми стоїмо біля стіни пам’яті [загиблих воїнів], то відповідь на це питання можуть давати діти і матері загиблих. Прощати, говорити про примирення – це їхня прерогатива. Якби ми безпосередньо постраждали від війни (в певному сенсі ми всі є постраждалими), тоді ми мали би право говорити: прощати чи ні. А зараз ми маємо право захищати, боронити, і підтримувати тих, хто постраждав.