Деякі особливості релігійної ситуації в Третьому Рейху
Тема діяльності військових священників у складі східних формувань Третього Рейху вивчена слабо. Ставлення націонал-соціалістів до християнства, окремих конфесій та корекція цього ставлення під впливом кон’юнктури суттєво різнилися. Сама верхівка НСДАП воліла сприймати християнство хіба що в його зредукованій формі т. зв. «позитивного християнства» — без Старого Завіту, послань святого апостола Павла та із уявленням про Ісуса Христа як арійця за кров’ю. Християнські конфесії змушені були визначатися зі своїми пріоритетами – або Христос, або націонал-соціалізм. І вибір часто робився на користь останнього. Щодо війська, то кількість капеланів була суттєво обмежена, а ставлення до тих із них, які залишилися часто характеризувалося стриманістю, презирством або й проявами ворожості [2]. Проте для того, аби заручитися підтримкою ненімців, які служили в лавах іноземних формувань СС, релігійна політика зазнавала корекції. Власне певна автономність організації СС дозволяла різноманітні світоглядні експерименти, зокрема, і в релігії. Перші капелани в СС з’явилися у підрозділі бельгійських валлонів Леона Деґреля. В боснійській дивізії СС «Ханджар» були навіть дозволені мусульманські імами. Українці мали своїх капеланів в дивізіях «Вікінг» та «Галичина», а також «Волинському легіоні», галицьких добровольчих полках.
Серед російських підрозділів у складі військових сил Третього Рейху були свої особливості. Так серед частин, сформованих «білими» емігрантами, залишалася актуальною стара парадигма «самодержавство, православ’я, народність». Відповідно були й священники Російської Православної Церкви Закордонної (РПЦЗ, «карловчани»). Аналогічною була ситуація і в козачих підрозділах. Попри те, що козаки тривалий час перебували у складі СРСР, де зазнали репресій (говорять навіть про геноцид козацтва), вони залишилися запеклими антикомуністами із пієтетом до православного священства і їхні капелани займали особливе становище. Проте була своя специфіка в Російській визвольній армії (РВА, рос. — Российская освободительная армия, РОА). Колишні червоноармійці, виховані вже в умовах іншої, радянської, реальності – де монархія була чимось далеким, Церква винищена, а священники виглядали чужими і незрозумілими, на зразок гротескного отця Федора з роману «Дванадцять стільців». Тому запровадження священства серед власівців мало свої особливості. Спробуємо дещо розкрити цю тему на прикладі нереабілітованого священника РОА родом з Харківщини, о. Миколая Петіна, кримінальна справа якого знаходиться в архіві УСБУ Харківської області.
Рідня та життя до війни
1947 року московські емгебісти допитували колишнього курсанта німецької розвідувальної школи у Брайтенфурті А. Матвєєва. На одній з продемонстрованих світлин арештований диверсант упізнав іншого курсанта школи – священника Миколая Петіна. Одразу розпочалися пошуки. Отця Миколая знайшли й арештували наступного, 1948 року, в містечку Золочів поблизу Харкова. Обстановка його помешкання була спартанською. Як записано у протоколі – «майна немає ніякого» [1, с. 9].
Згідно із анкетним описом, Миколай Костянтинович Петін високого зросту, темнорусяве волосся, сірі очі, тонкі губи, гаркавить. Етнічний росіянин, народжений у Харкові 1907 року, із середньою освітою.
Батько, Костянтин Михайлович Петін також священник. На 1903 рік Костянтин Петін згадується як диякон Троїцької церкви в селі Волохів Яр на Харківщині [3], а 1908 року вже як священник [14]. Припускаємо, що це одна і та ж особа. Потім о. Костянтин Петін – православний протоієрей у Харкові, деякий час працював вчителем.
На слідстві отець Миколай стверджував, що рідні репресій не зазнали, а батько помер 1928 року на Кавказі, у Майкопі. Взагалі на допитах батька він майже не згадує. Проте відомо, що священник на ім’я Костянтин (Михайлович) Петін підтримав катакомбного єпископа Олексія Буя. Єпископ Олексій Буй, екзарх України, засновник антирадянської течії «буївців», різко негативно налаштованих до безбожної більшовицької влади. Сам єпископ відправлений до таборів, а 3 листопада 1937 року розстріляний в знаному українцям урочищі Сандармох.
Репресій зазнали і його послідовники, зокрема о. Костянтин Петін, арештований на Ставропільщині 1931 року [9]. Ставропільщина – неподалік Кавказу, а іншого священника на ім’я Костянтин (Михайлович) Петін в джерелах знайти не вдалося. Можна припустити, що це саме батько о. Миколая. Далі. В анкеті о. Миколай Петін стверджує, що братів та сестер у нього немає. Може і так, але відомо, що на Харківщині, у Богодухові, саме в 1920-ті роки служив катакомбний священник Петро (Костянтинович) Петін, син згаданого протоєрея Костянтина Петіна, також послідовник єпископа Олексія Буя.
Харківського студента-медика Петра Петіна арештували 1920 року, за три роки випустили. Він прийняв сан, таємно служив на Харківщині, а 1931 року знов заарештований [5]. Звинувачений у поширенні «контрреволюційної» літератури, читанні її вірянам та агітації проти колективізації. На допиті свідчив: «До Радянської влади та її політики, зокрема до колективізації, я ставлюся вороже. Роз’яснював прихожанам, що для віруючої людини вступ до колективу є неможливим…» [5]. Засуджений і відправлений до таборів, звільнений після Другої світової війни. Вже як єромонах Пахомій таємно служив у катакомбних громадах антирадянської Істинно-Православної Церкви, діяла в підпіллі), зокрема в Харкові та Волгограді. Похований у Харкові. Можливо, що йдеться саме про брата Миколая. Певно ж, що згадувати за такого родича на слідстві було б небезпечно.
До 1927 року Миколай допомагав батькові-священнику – як псаломщик та регент хору. В матеріалах слідства є свідчення, що він був священником вже в 1929–1930 роках. Загалом двадцять років за канонічними правилами – занадто молодий вік для прийняття сану. Проте можливо, що з огляду на тодішній погром Церкви для отця Миколая зробили виключення. В іншій розмові о. Миколай стверджував, що до 1932 року служив дячком у Харкові. Так чи інак, але радянські утиски змусили Петіна залишити церковне служіння й виїхати з міста. Пізніше він згадував: «Радянський уряд всіляко утискав церкву і мені з-за цього довелося кинути роботу священником та піти на іншу роботу. Комуністи це антихристи». Приховавши церковне минуле, з 1932 року працював у різних районах Харківської області в системі «Главмолоко». Закінчивши Харківський молочний технікум за фахом технолога, переїхав до Балаклії (Харківська область), де до початку війни працював у конторі «Главмолоко». В Балаклії й одружився, народилися двоє синів та дочка.
Війна й полон
15 липня 1941 року Миколай Петін мобілізований до Червоної Армії і спрямований до батальйону зв’язку, де місяць проходив вишкіл. 15 серпня 1941 року підрозділ прибув на фронт, де був переданий до складу 389-го стрілецького полку 176-ї стрілецької дивізії. Миколай отримав призначення на посаду телефоніста роти зв’язку. В ніч на 1 вересня 1941 року Петін разом із іншими зв’язківцями відправлений для поповнення поріділого стрілецького підрозділу біля Малокаховки, що на Херсонщині. Приблизно о третій ранку німецька артилерія відкрила по радянських позиціях вогонь, який тривав близько двох годин. Після цього в атаку пішла німецька піхота, підтримана авіацією. Миколай отримав легку контузію, а потім перше, що побачив – німецьких автоматників прямо перед собою. Радянська оборона була прорвана, лівий фланг оточений і разом із Петіним потрапив у полон.
З 18 вересня 1941 року Миколай утримувався в румунському таборі Будешти. Табір охоронявся німцями, але Миколай думав про втечу. 12 жовтня він разом із ще двома в’язнями тікає з табору. Просувалися на схід, у бік фронту. За якийсь час втомлений Петін залишився сам, але йшов далі і за два тижні був схоплений жандармерією у селі біля Пруту.
Миколая відправляють назад до табору. Там допитали, побили й дали 21 добу суворого арешту. Опісля завели «чорну» справу і помістили до «зондерблоку», де перебували полонені комуністи, євреї та особи, схильні до втечі. Умови утримування в табірних бараках були тяжкими – відсутність опалення за холодної зими, голод, висипний тиф, який щоночі забирав чиєсь життя. Аби зігрітися – живі одразу роздягали трупи.
В кінці березня 1942 року Миколая переводять до австрійського шталагу (тобто табору для рядових військовополонених) №17«а». Поміщений у спецбарак, де перебували полонені, схильні до втечі, а також ті, що підозрювалися у приналежності до комуністів, радянська інтелігенція тощо. Щоночі когось із бараку забирали на допит у гестапо. Назад ці люди вже не поверталися. Петін ходив опухлий, знищений морально, очікуючи на свій нічний допит. У таборі проводилися Служби Божі і якось Миколай розговорився із полоненим, який співав у табірному церковному хорі і якого знав ще по Будештах. Миколай розповів, що є сином священника, добре знає церковний устав і колись сам служив у храмі. Приятель запропонував написати листа до табірної адміністрації. В кінці квітня 1942 року Петін написав заяву «про свою належність до духовної касти і прохав дати … можливість займатися богослужінням», а також перевести до іншого бараку.
Миколая викликають до комендатури, де керівник табірної поліції (росіянин) почав його розпитувати на предмет знання церковного уставу. Відтак залишився задоволеним і наказав перевести у барак, де мешкали табірна охорона й обслуга, збільшити норму харчування вдвоє та звільнити від будь-якої табірної праці. Із Миколаєм познайомився й гість – російський «білий» емігрант Андрій Ракович. Він пообіцяв повернутися за тиждень і забрати його з табору.
На початку травня 1942 року Петіна разом із десятком інших в’язнів посадили на потяг і повезли до Відня, а звідти до містечка Брайтенфурт. Там діяла розвідувальна школа під керівництвом підполковника абверу Роберта Аренберґа, де готували агентів та диверсантів для засилання їх у радянський тил [13]. Школа знана тим, що саме в ній навчався відомий диверсант Петро Шило («Таврін», «Політов»), який мав завдання вбити Сталіна. Про цього диверсанта є маса статей, а також гостросюжетний художній твір «Бронзовий чорт» авторства Р. Самбука. Проте Петін залишив школу раніше, аніж туди прибув Шило.
Новоприбулих вимили в лазні, видали німецькі однострої. Миколая оглянув лікар і прописав ліки. Поселили до кімнати, де жив комендант школи Л. Глазенап, його помічник М. Матвєєв та кілька курсантів. Хоча й жили в одній кімнаті, але не спілкувалися.
Тут Миколай вже краще познайомився зі своїм «рятівником» — А. Раковичем. Андрій Андрійович Ракович (псевдоніми «Інженер», «Доктор», а також «Раковський», «Раковець», «Рачковський», «Грац Андрій Андрійович»), 1891 року народження, походив із козацько-старшинського роду з Прилуччини. Скінчив імператорський Олександрівський ліцей. Брав участь у Першій світовій війні в якості добровольця лейб-гвардії 4-го стрілецького Імператорської Фамілії полку; був важко контужений [11]. До 1917 року мешкав у Києві, на Київщині мав помістя, цукрозаводчик. Під час революції майно було відібране, а сам А. Ракович 1919 року емігрував до Австрії. Оселився із родиною у місті Грац. У Брайтенфурті займав посаду помічника керівника школи та займався набором до неї курсантів з числа військовополонених. Був також автором кількох брошур антирадянського змісту. Рідний брат, Лаврентій, воював у білих під керівництвом генерала А. Денікіна та барона П. Врангеля.
Два тижні Миколая ніхто не чіпав, він лікувався, відновлював сили. Потім його викликав до себе А. Ракович і сказав, що є два варіанти. Або у диверсанти, або в священники. Петін обрав другий варіант. Про сам факт розмови із нього було взято підпис про нерозголошення й присвоєно псевдонім «Преображенський». У Брайтенфурті планувалося відкрити церкву й Миколай мав служити в ній. Потім від цієї ідеї відмовилися. Як не дивно, але радянські полонені у таборах прохали про табірних священників. Для людей, які звикли сприймати радянських військовополонених як атеїстів – це взагалі нонсенс. Але, наприклад, священник РОА протоєрей Олександр Кисельов згадує, що причащав тисячі полонених вояків [6, с. 63], було укладено картотеку полонених із різних таборів, яким відправляли Євангелія, хрестики, образки [6, с. 66].
Курсантів у школі було близько шістдесяти, їм читали лекції, як спеціальні, так й ідеологічні – щодо радянської дійсності, більшовицької партії. Наприклад А. Ракович читав лекції: «Євреї прагнуть до захоплення влади в усьому світі», «Протоколи сіонських мудреців». Для приховування діяльності школи курсанти ходили на сільськогосподарські роботи. Проводилися й екскурсії до взірцевих німецьких господарств, шкіл, цвинтарів, де курсантам говорили: «Подивіться, скільки німці мають корів!», або «Подивіться, як німці піклуються про могили!»
Хоча курсантам стригли волосся, Миколай відростив вуса й велику чорну бороду, один із усіх ходив у цивільному, так що всі називали його «священником». Як і решта курсантів відвідував лекції з ідеології, ходив на екскурсії й сільськогосподарські роботи, але замість спецпредметів посилено студіював церковну літературу, яку йому привозив А. Ракович. Взагалі стосунки із київським емігрантом були хороші, той заходив до Миколая по кілька разів на день.
Влітку 1942 року Ракович повіз Миколая до Відня, де познайомив із митрополитом Серафимом [1, с. 15/зв]. Митрополит Серафим Ляде – з німецької протестантської родини, який прийняв православ’я. Навчався в Санкт-Петербурзькій духовній семінарії та Московській духовній академії. З 1907 року священник, служив помічником настоятеля Новоград-Волинського собору, викладав Закон Божий у місцевому училищі. З 1916-го року в Харкові, де служив помічником настоятеля у храмі Зішестя Святого Духа та викладав у духовній семінарії. З 1920-го по 1922-й роки – настоятель у Чугуєві (біля Харкова). З 1922-го року протоєрей, помічник настоятеля харківського Успенського кафедрального собору. Приєднався до «обновленців» (Української Автокефальної Православної Синодальної Церкви), пострижений ними у чернецтво, прийняв сан ігумена, потім архимандрита, єпископа Зміївського, вікарія Харківської єпархії, настоятеля Покровського монастиря в Харкові. З 1927-го – єпископ Охтирський. 1930-го виїхав до Німеччини як громадянин Німеччини. Публічно визнав, що був чекістським агентом, але прийнятий через покаяння в сущому сані до РПЦЗ. З 1938-го митрополит Берлінський та Німецький. Виявилося, що владика знав по Харкову батька Миколая, протоєрея Костянтина Петіна. Митрополит пообіцяв клопотатися перед німцями щодо звільнення Петіна з полону.
На зустрічі був присутній і єпископ Потсдамський Філіпп Гарднер. Шотландець, народжений у Севастополі, в 1919–1920 роках секретар єпископа Севастопольського, вікарія Таврійської єпархії Веніаміна Федченкова. 1931-го року переїхав на Закарпаття, де збирав матеріали про місцеві традиції церковного співу. Поступив до монастиря, заснованого почаївськими ченцями-втікачами. Служив парафіяльний священником у Хусті.
Кремс. Шталаг №17 «б»
У вересні 1942 року Миколая Петіна перевели до шталагу 17 «б» (м. Кремс, Австрія). Прощаючись, А. Ракович сказав, що Миколай буде табірним священником, церковні речі та необхідні вказівки отримає від владики Серафима.
У таборі Миколая зустрів старший перекладач, який виявився доктором філософії і якому Петін мав підлягати. Умови йому створили привілейовані – окрема кімната в бараці для обслуги й табірної поліції, покращене харчування з французької кухні, яке приносив полонений-серб, інколи – прогулянки до міста. Не дивно, що Петін говорив: «Я вдячний німцям, що вони добре ставляться до церкви і б’ють цих антихристів-комуністів».
Незрозуміло, коли саме отець Миколай отримав священичу хіротонію. Під час допитів чекіст-атеїст за це не питав, а сам отець не уточнював. Перший варіант – що ще дійсно перед війною (оскільки про факт рукопокладення під час війни він не згадує, а згадує лише про надане посвідчення). В такому випадку у митрополита Серафима мали б бути вагомі причини не мати сумнівів у священичій хіротонії отця Миколая й видати йому посвідчення. Другий варіант – що висвяту він отримав від митрополита Серафима вже за часів війни. В будь-якому випадку сан у нього був, бо служити Літургію без висвяти отець Миколай не міг. В протоколі допиту сказано, що в таборі він вважався священником, хоча й не був ще «обличен» (так у протоколі, що це точно означає – важко сказати). Судячи з контексту – ще не мав антимінсу. В слідчій справі сказано, що в грудні 1942 року Петіну прислане посвідчення за підписом митрополита Серафима, згідно із яким о. Миколай мав право самостійно служити. Напевне під «посвідченням» мається на увазі антимінс, бо «посвідчення» для слідчих було більш зрозуміло, аніж «антимінс». Пізніше Петін отримав всі необхідні для богослужіння церковні речі.
Отець Миколай спочатку був сповнений ентузіазму. На шапку йому нашили хреста, планував створити в таборі православний храм для полонених, сидів над церковними книгами, готуючи конспект проповіді, інколи навіть виконував господарчі роботи у таборі. За цей час прочитав дві чи три проповіді, на одній із яких були присутні понад сто полонених. Проповіді мали суто релігійний зміст, без політики – «Про достовірність особистості Ісуса Христа», «Народження Христа – Спасителя світу». Але виникли і суттєві труднощі. Не було приміщення для храму, церковного начиння, конспекти проповідей мав затверджувати німець-перекладач. Проте найгірше те, що ставлення військовополонених було негативним: «приїхав піп, живе разом із комендантом і ніде не працює». Писар табірної поліції свідчив, що «Петін серед військовополонених авторитетом не користувався, вони до нього ставилися з недовірою».
Робоча команда №10
В січні 1943-го року отець Миколай скерований до робочої команди №10 шталагу № 17 «б» (Енц, Австрія), де як священник проводив із полоненими бесіди на духовні теми, а по суботах та неділях мав правити Служби Божі. Але оскільки часом не було просфор та вина, то Служби відбувалися рідше. Теми війни й політики у проповідях та бесідах оминав. Перед бесідою із вірянами писав конспект, який подавав на затвердження керівництву табору. Під час богослужінь та бесід поряд завжди був німець-перекладач. Паралельно Петін працював табельником і складав відомості на видачу заробітної платні полоненим.
До концтабору 17 «б» з кінця 1942-го до березня 1944-го регулярно приїздили пропагандисти російської власівської армії. Так десь в грудні 1943-го чи в січні 1944-го поспілкуватися із полоненими приїхав генерал-майор Василь Малишкін. Викликали й отця Миколая. Малишкін поцікавився біографією, запитав чому як священник досі не звільнений із табору і також пообіцяв клопотатися щодо звільнення. Генерал розповів про власівський рух і запропонував долучитися. Петін погодився: «Сутність Власівської програми та його руху в організації по створенню армії полягала у збройній боротьбі з Червоною Армією, її розгром та знищення Радянської влади та комунізму. … Я був згодний» [1, с. 67].
РОА й Дабендорф
В березні 1944 року Петіна викликали у Берлін до митрополита Серафима. Владика видав посвідчення священника Православної Церкви й повідомив, що вжиті ним заходи щодо звільнення отця Миколая з полону результатів не дали. Ці питання вирішує генерал-лейтенант А. Власов. При його штабі створено церковну раду, куди і потрібно звернутися. Треба було їхати у власівський штаб в Дабендорфі. Там Петіна прийняли генерали В. Малишкін та І. Благовещенський, які розповіли про створення при штабі РОА релігійного відділу (церковної ради) на чолі із архимандритом Гермогеном Кивачуком. Малишкін запропонував увійти до складу ради, на що отець Миколай погодився. Йому видали військовий однострій із нашивкою «РОА» й зарахували на шостий курс школи пропагандистів провідного пропагандистського складу при штабі Власова. Бороду довелося зголити.
У бараці познайомився ще з двома курсантами – протодияконом Олександром (або Анатолієм) Архангельським та священником Павлом Погорєловим, які й складали окрему учбову групу. Обом було років по сорок п’ять, Погорєлов до війни працював бухгалтером. За часів війни обоє служили священниками у таборах полонених і після закінчення школи РОА, як свідчить Петін, повернулися до своїх таборів. Російський дослідник М. В. Шкаровський натомість стверджує, що вони були призначені митрополитом Серафимом до російських військових підрозділів у складі німецької армії [15]. Архангельський також входив до релігійного комітету. Керівником групи був архимандрит Гермоген, родом з Рівного, особистість цікава й колоритна.
Капелан РОА, секретар митрополита Серафима, редактор емігрантських газет «Новая заря» та «За родіну» архи мандрит Гермоген Кивачук отримав релігійну освіту на теологічному факультеті у Кембриджі. Служив у Берліні, на еміграції користувався великою популярністю, бо критикував і Сталіна, і німців з їхньою політикою. Зовні дуже скидався на імператора Миколу ІІ, ходив в однострої гауптмана вермахту, з російськими золотими погонами, триколором на кокарді та пістолетом-«вальтером». 1942-го року владика Гермоген увійшов до організаційної групи з формування «Російської національної народної армії» у складі німецьких військ. До групи зокрема входили графи Воронцов-Дашков, Ламсдорф та Пален. Із радянських військовополонених було створено «Російський батальйон спеціального призначення» (німецькою «Ґраукопф» — «сива голова»), капеланом якої і став архимандрит Гермоген [4].
Щодо релігійних поглядів самого А. Власова, то одні кажуть, що він був нерелігійним, інші, зокрема капелан РОА о. Олександр Кисельов, що навпаки – був християнином. Колишній семінарист, знав «Символ віри», церковний устав, одного разу як справжній диякон проспівав велику єктенію і навіть слухав всенічну під вікнами храму. Зустрічався із старообрядцями-безпопівцями, пропонуючи їм перейти у православ’я. Антихристиянські настрої німецьких націонал-соціалістів та ігнорування ними релігійних потреб росіян викликали його критичні зауваження. Але намагався не виставляти напоказ своєї релігійності аби не втратити популярності серед вихованих за радянської влади червоноармійців.
14 листопада 1944 року генерал А. Власов оприлюднив у Празі маніфест, який проголошував утворення Комітету визволення народів Росії (КВНР, російською КОНР), який мав би боротися проти більшовизму разом із німцями. Не всі представники старої «білої» еміграції поставилися до цього схвально. Так активний учасник Всеросійського помісного собору 1917–1918 років, протоєрей Володимир Востоков, вислухавши маніфест, сумно зауважив: «Нічого доброго з цього не буде. Жодного слова не сказали про Бога» [15].
Всього в пропагандистській школі у Дабендорфі було біля тисячі курсантів, які розподілялися на роти й взводи, по 30–40 курсантів у кожному. Лекції читалися з таких тем як програма й мета власівського руху, критика марксизму, національне питання та релігія; вивчалася німецька мова. Викладалися й фізична та стройова підготовки, від яких група священників була звільнена. До персоналу школи належали власівські генерали Ф. Трухін, В. Малишкін, Г. Жиленков, М. Богданов, І. Благовещенський, полковник В. Боярський. Кілька разів приїздив і генерал А. Власов.
Справою душпастирства РОА спершу займався протоєрей Олександр Кісельов, а пізніше архимандрит Серафим Іванов, протопресвітер РОА [6, с. 134]. Взагалі інститут військових капеланів в РОА був малочисельним і не впорядкованим, перебував на обліку організаційно-масового відділу Головного управління німецької пропаганди. Серед священників лише частина підтримувала ідеї Власова, частина ж була випадковими людьми. Стара «біла» еміграція і навіть німці ставилися до РОА критично. Німці схвалили лише призначення настоятеля церкви у Дабендорфі, о. Димитрія Константинова, в інших місцях все залежало від ініціативності конкретного священника.
Саме за ініціативою митрополита Серафима у Дабендорфі організували пересувний похідний храм в ім’я апостола Андрія Первозваного, який розміщувався в курсантській їдальні. По неділях тут прибиралися столи, окрім двох, вкритих церковним покровом, встановлювали імпровізований іконостас, розвішували ікони. Відтак правилася Служба Божа. Було маленьке приміщення для церковного начиння, там же відправлялися треби. Настоятелем собору був о. Димитрій Константинов. Курсанти школи направили цілу петицію про його призначення і 20 листопада 1944 року колишній офіцер Червоної Армії Дм. Константинов був рукопокладений для храму у Дабендорфі. Старостою та дячком став Олексій Орлов [7].
Спершу було досить важко, все необхідне для богослужінь позичали в берлінських церквах або в окремих осіб, замість ладану використовували смолу хвойних дерев. Але поступово парафія розбудовувалася. З Дрездену привезли ікони, майстри зробили кадильницю, подарували ладан. У Дабендорфі з’явилася група ченців з монастиря преподобного Йова Почаївського, які рятувалися від наступу Червоної Армії. Очолював їх архимандрит Нафанаїл Львов, майбутній єпископ Віденський. Монахи одразу включилися в розбудову дабендорфської парафії – почали служити (отець архимандрит або єромонахи), подарували чашу для Причастя, напрестольне Євангеліє, хрест, одне із чернечих облачень. Монахи були фахівцями у друкарській справі, тож допомогли в організації книговидання. Під керівництвом регента М. (?) Корсунського організовано гарний церковний хор. Допомагав також русифікований німець з адміністрації школи — Ріхард Ланґе. Його дружина пекла для Літургії просфори.
В одному з бараків час від часу зупинялися капелани російських підрозділів у складі німецької армії, які прямували на фронт і деякий час перебували в Дабендорфі. Всього їх тут побувало близько десяти, більшість з них загинула на фронтах або у полоні.
Значна частина курсантів була вихована вже за радянської влади і воліла до церкви принципово не йти, а натомість у вихідні «закотитися» до Берліну на розваги. Навіть серед викладацького складу школи щодо ставлення до церкви була невизначеність. Проте людей до храму приходило таки багато, відбувалося їхнє поступове воцерковлення [7].
Згадує настоятель дабендорфського храму і о. Миколая Петіна: «З військових священників власне РОА окрім о. Анатолія Архангельського з нами постійно перебував і о. Миколай П. Не називаю його прізвища із деяких міркувань, про які буде сказано в подальшому» [7]. Цими міркуваннями був острах нашкодити отцю Миколаю, бо не було впевненості в його загибелі.
Оскільки до школи о. Миколай прибув із запізненням, то навчався всього місяць. Багато матеріалу змушений опрацьовувати самотужки. В середині квітня 1944 року відбувся випуск пропагандистів, на який приїхав генерал А. Власов. Випускники прийняли присягу та пообіцяли боротися за звільнення Росії від комуністів. Після цього усіх зібрали в театрі, де із промовою виступив А. Власов, після чого відбувся концерт. Отець Миколай отримав звання «унтерофіцер», офіційно звільнений з табору полонених й отримав пропуск на право вільного пересування Німеччиною.
Варшава та Кляйн-Ціммер
Петіну видали пістолет, включили до складу групи пропагандистів з кількох осіб і спрямували до Варшави займатися набором до власівської армії. Спершу виголошувалася промова, потім охочим пропонувалося оформити заяву. Але таких було мало. У Варшаві пробув з місяць, одного разу брав участь у Службі Божій в православному храмі.
Опісля пропагандистів відкликали до штабу А. Власова у Берліні. З Варшави Петін поїхав вже не сам, а, як і його колеги по групі, із жінкою, киянкою Олександрою. У Берліні отримав нове призначення – до концтабору неподалік Франкфурту-на-Майні. Перед від’їздом пробув у столиці рейху кілька днів.
В новому таборі отець Миколай прочитав кілька лекцій релігійної тематики, схвалених німцями. Із липня 1944 року почав працювати власівським пропагандистом, а також служив священником у містечку Кляйн-Ціммер в трьох кілометрах від Дібургу, в шпиталі із радянськими військовополоненими. Під шпиталь правили дві кількаповерхові будівлі – колишній католицький монастир. На території шпиталю в окремій квартирі проживала й співмешканка Петіна, Олександра, до якої він приходив двічі на тиждень. Працювала вона на цегельні.
У шпиталі Петін був в однострої унтер-офіцера РОА, читав у палаті хворим власівські газети, мав завдання не допускати антинімецьких й антивласівських висловів та подавати звіти про настрої полонених пропагандисту шталагу №12 С. Захарову. Цікаво, що Петін поширював у шпиталі не політичну літературу, а російську художню класику – твори Пушкіна, Лермонтова, Данилевського тощо.
Також виїжджав у довколишні населені пункти, де були робочі команди військовополонених, разом зі священником Олександром Атамановим правив Службу Божу в православній церкві Архистратига Михаїла у Вісбадені. Атаманову було близько вісімдесяти років, сам родом з Кубані, емігрував разом із «білими» за часів революції. О. Миколай приїздив до поважного старця раз або двічі, спілкувалися на релігійні теми.
Дібург, американці
При шпиталі о. Миколай пробув до березня 1945-го. Із наступом Червоної армії та американців разом із Олександрою евакуювався до Дібургу. Зупинилися там у знайомої російської емігрантки Анни Браун. Дочка купця з Ленінграду, Анна за часів революції була ще дитиною. Батьки вивезли її до Німеччини, де вона вийшла заміж за німця Брауна й мешкала у Дібургу. Тут отець Миколай переодягся, знищив папери РОА і залишив лише документ щодо священства.
24 березня 1945 року Дібург захопили американці. Прийшли до Браунів із обшуком, шукаючи зброю, перевірили документи присутніх й пішли. Тижня через два отець Миколай зібрав речі й пішов до американської комендатури. Розповів про те, що був священником, членом церковної ради комітету Власова, їздив по робочих командах військовополонених разом із пропагандистами з метою вербування до РОА. Прохав відправити його до Парижу, куди з Німеччини виїхало все російське православне духовенство, зокрема митрополит Серафим, єпископ Філіп Потсдамський та інші. Повертатися до СРСР о. Миколай не хотів. Американець відповів, що священників в СРСР не переслідують, може вільно повертатися. Разом із Олександрою Петін був відправлений до табору репатріантів на околиці Дібургу, а потім у Бабенгаузені. 15 червня 1945 року переданий радянській стороні. Співмешканка Олександра повернулася до Києва, а о. Миколай поїхав додому.
Вдома. Арешт, слідство, вирок
24 липня 1945 року разом із іншими репатріантами він прибув до Харкова. Звідти поїхав у Балаклію. А там дізнався про великі зміни. Мама отця Миколая 1942 року померла в Харкові, загинув брат. Дружина почала ходити до протестантів, дочка – вступила до комсомолу. Петін явно відчував себе чужим. Вирішенню стосунків «посприяла» радянська влада – за тиждень місцевий військкомат направив отця Миколая до фільтраційного табору «СМЕРШ» №258 у Харкові.
Цей табір спершу призначався для німецьких військовополонених, потім сюди направляли колишніх військовополонених радянських, депортованих кримських татар. Слідчі мали перевіряти діяльність кожного – що робив за часів Другої світової. У таборі – подвійна огорожа із «мертвою зоною», посипаною крихтою, вишки із кулеметниками. Проте Петін приховав перед контррозвідкою і Брайтенфурт, і Дабендорф, і батька-священника. На час проходження перевірки працював на заводі в Харкові.
У жовтні перевірка скінчилася, але до Балаклії він вже не повернувся, оселившись у Золочеві, неподалік Харкова. Знов працював технологом, у місцевій райзаготконторі «Главмолоко». Із дружиною розлучився, як сам казав – з-за того, що пішла в протестанти. З сім’єю зрідка листувався, але ті вважали, що живе з іншою. Служити священником більше не хотів, бо, як сам пояснював, «це могло відбитися на дітях» [1, с. 53]. Чи зустрічався із о. Петром Петіним (єромонахом Пахомієм), який десь у той час навідував Харків – невідомо. А 8 березня 1948 року був арештований і відправлений до Харківської пересильної в’язниці. 26 квітня прибув до Москви, у сумнозвісну в’язницю «Бутирка».
Перший, шестигодинний, допит – за три дні. Потім знов допити, зокрема й нічні. На слідстві спершу розповідав, що був завербований американцями як шпигун, але мовчав за РОА й Дабендорф. Допит 2 червня 1948 року почато о 12.00, закінчено о 17.10. Понад п’ять годин, а в протоколі лише один аркуш із двома запитаннями – із ким підтримував зв’язок, приїхавши до СРСР. Нарешті Петін зізнався, що давав неправдиві свідчення. Американцями у шпигуни він не вербувався, а збрехав, бо хотів аби його судив не військовий трибунал (який міг дати 25 років за службу в РОА), а особлива нарада (ОС), яка розглядала справи за шпигунство і давала не більше десяти років. Серед звинувачень чекістів – порушення присяги, зрада батьківщині, «антирадянські бесіди». До останніх належали розмови про репресії духовенства, закриття церков, розкуркулення.
Паралельно допитували і рідних, зокрема чотирнадцятирічну дочку Марію. Малоосвічений (судячи з помилок у протоколі) емгебіст лейтенант Сушко, допитавши школярку, навіть не дав їй прочитати текст перед тим як підписувати: ««протокол допиту з моїх слів записаний вірно й мені прочитаний вголос» [1, с. 161/зв]. Допитали й колишню співмешканку Петіна – киянку Олександру.
Отець Миколай Петін визнав себе винним, 30 серпня 1948 року слідство було закінчене. Військовий трибунал Московського військового округу вирішив: «Справу заслухати в закритому судовому засіданні, без участі обвинувачення і захисту і без виклику свідків» [1, с. 198]. 21 вересня відбувся суд. Петіна привезли з «Бутирки» ще о десятій, але сам суд розпочався о 12.30.
На суді також визнав себе винним, але пояснював все боягузтвом та бажанням врятувати життя: «Одягнувшись у німецький однострій я все одно в душі залишився радянською людиною» [1, с. 205/зв]. О 13.55 суд пішов на нараду, а о 14.40 оголошено вирок. Стаття 58-1 «б» Кримінального кодексу РРФСР («зрада Батьківщині»). 25 років таборів із поразкою в правах на 5 років, без конфіскації майна з-за його відсутності. Касаційної скарги Петін не подавав і був відправлений до особливого табору («особлаг») МВС №3 у Потьмі (Мордовія).
Табір та подальша доля
Цей табір часто фігурує у спогадах в’язнів. Його неофіційна назва – «Дубравлаг». Жорстокі умови перебування в ньому описав у своїх спогадах («Мої свідчення») російський дисидент Анатолій Марченко. З відомих українців тут були ув’язнені Патріарх УГКЦ Йосип Сліпий, полковник УПА Василь Левкович, мовознавець Святослав Караванський, полковник Армії УНР Микола Сіпко, член Крайового Проводу ОУН Микола Сорока (тут він і помер), правозахисники Олекса Тихий, Юрій Бадзьо, перекладач, літературознавець Ротислав Доценко, історик Валентин Мороз. Тут були ув’язнені в основному ідеологічні супротивники комуністів – українські та балтійські повстанці, дисиденти й націоналісти українські, вірменські, єврейські, російські та балтійські, представники анархізму й неортодоксального (з точку зору слідчих) марксизму, християни (греко-католики, протестанти, «катакомбні» православні), «Свідки Єгови», шпигуни. Також колишні поліцаї, співробітники нацистської окупаційної адміністрації тощо. Щодо останніх, то, як згадував один із колишніх в’язнів «Дубравлагу»: «Контингент цей був – з нашого погляду — достатньо похилого віку й низького культурного рівня, водночас він вирізнявся спокійним, ґрунтовним та гранично лояльним стосовно адміністрації поводженням. Всі внутрішньорежимні приписи виконувалися в бараці неухильно й без будь-якого впливу з боку наглядачів» [12]. Хоча певну частку ув’язнених складали й кримінальні злочинці. За хрущовської «відлиги» багатьох власівців випустили за амністією, але залишили «двадцятип’ятирічників» — тих, хто безпосередньо скоїв вбивство, брав участь у розстрілах [8, с. 28]. Залишили й о. Миколая, хоча на ньому не було ані вбивств, ані розстрілів.
Строк відбув увесь, до 1979 року. Після звільнення оселився в Харкові. На 1991-й рік згадується як пенсіонер, а на 1995 рік вже помер. Справу отця Миколая Петіна переглянуто в 1954 та 1998 роках, але в реабілітації відмовлено [1, с. 222]. Дружина мешкала у Балаклії, померла десь в 1990 – 1995 роках.
Щодо деяких згадуваних тут осіб, то Андрій Ракович, залишившись в Австрії, почав називати себе «фон Ракович», родом із Прибалтики. Вочевидь для того, аби уникнути депортації до Радянського Союзу. Після війни працював у Всесвітній Раді Церков у справах біженців. Староста православної церкви свт. Антонія (м. Грац, Австрія). В 1950-ті роки помешкання Раковичів у Граці було місцем зустрічі російської громади [10]. Також працював юрисконсультом Австрійської єпархії РПЦЗ. Помер 1966 року у м. Ґрац [11].
Власівський капелан отець Олександр Кисельов повернувся зі США до Росії в 1990-ті роки. Йому із дружиною були виділено апартаменти в обителі Патріярхом Алексієм ІІ (вони були знайомі ще по Естонії). Там же розмістилося видавництво «Русскоє возрождєніє», головним редактором якого був отець Олександр.
Загалом власівський рух та його капелани хоча і мав певну специфіку, але глибокого коріння не пустив. Основні його ідеї були в дусі російського імперства, а серед учасників – значна частка випадкових людей.
Джерела та використана література
Про автора: єрей В’ячеслав Труш, настоятель Преображенської парафії міста Лозова Харківської області, науковий співробітник Лозівського краєзнавчого музею