Католицька Церква вшановує 12 листопада святого родом з України

Святого Йосафата Кунцевича вшановують в день його мученицької смерті — 12 листопада. Це сталося чотири століття тому — у 1623 році.

Іван, а в монашестві Йосафат, Кунцевич, народився 1580 року в місті Володимир на Волині. Батько його був купцем і старався дати сину відповідну освіту. В шістнадцятилітньому віці батько направляє юнака в науку до свого друга – великого купця у Вільно. Цього, 1596 року, церковне життя столичного міста вирувало довкола укладеної того часу Берестейської унії. Вільно стає чи не найбільшим містом опору унії; воєводою міста тоді був кальвініст Христофор Радзивіл — він сприймав унію як частину великого руху контрреформації в Католицькій Церкві, направленої, в тому числі, на протидію протестантизму. Заручившись підтримкою воєводи, міщани, що користувались правом суду над священиками та розпорядження церковним майном, стали проти унії.

Натомість унію прийняв Свято-Троїцький монастир. Саме в цей монастир почав ходити та співати на крилосі Іван Кунцевич. В період свого навчання купецькому ділу він займався найперше самоосвітою церковною, і лиш тільки завершив в 24 роки навчання купецтву – вибирає монаший шлях і вступає у Свято-Троїцький монастир. Тоді ж висвячено Івана на диякона з ім’ям Йосафат.

Настоятелі церкви часів послушництва Йосафата не відрізнялись ні великими знаннями церковного життя, ні зразковістю поведінки, тому в монастирі Йосафат не має наставника, і вчиться головно з церковних книг. Це самоуцтво стає причиною численних аскетичних навантажень, які звалив собі на плечі Йосафат, керуючись прикладом отців-пустельників з житій святих. Того часу диякон провадив для нечисельних вірних все богослужіння добового кола, зокрема, за частої відсутності пресвітера. Окрім того, Йосафат вдягає волосяницю, спить на долівці, а взимку молиться, простоюючи ночі на камені біля церкви.

Тоді ж Кунцевич переписує в своїй келії ісихастів, містика Ніла Сорського та, натхнений ними, перебуває в затворі, практикуючи Ісусову молитву. Цей стан ревності та гарячої віри монаха призводить до того, що Йосафат, не маючи інших наставників, ледь не тікає з монастиря з юродивим мандруючим монахом, щоб наслідувати його життя.

Попри створення при монастирі семінарії, з вчителями та учнями якої Йосафат контактує, стан його самотнього монашества триває майже чотири роки, аж доки новим настоятелем церкви Святої-Трійці в 1607 році стає Йосиф Велямин Рутський. Йосиф Рутський отримав освіту в Празі, Вюрцбурґу та Римі й, ставши настоятелем, вже мав план реформи монастиря за католицькими зразками. З приходом нового настоятеля та завдяки прикладу життя Йосафата починають з’являтись й нові монаші покликання. Після того, як Йосиф Рутський свій спадок вклав в розбудову монастиря – зростає і кількість священиків. В 1609 році Йосафата висвячують на пресвітера.

Як священик особливу увагу Йосафат приділяє сповіді та проповіді. Він не обмежується монастирськими мурами та виходить до проповіді і сповіді в місто. Сповідає він безкоштовно і сповідає всіх, чим люди, що звикли сповідатись раз на рік і за гроші – щиро дивуються. Йосафат навіть став сповідником найманого вбивці, що зробив замах на предстоятеля унійної митрополії Іпатія Потія. Замах провалився, але жоден священик – противник унії, не бажаючи видавати свій зв'язок з замахом, не йшов сповідати вбивцю перед стратою. Єдиним священиком який прийшов до нападника, був Йосафат Кунцевич. Він в'язня висповідав і причастив.

Не меншу увагу приділяє він і вуличним розмовам та проповідям. Відомо, що на його проповіді стікається велика кількість народу, а завдяки розмовам та дебатам Йосафату вдається навертати до унії молодь. Через це опоненти прозивають Йосафата «Душехватом» та навіть малюють його в пеклі у притворі церкви Святого Духа – головному осередку противників унії.

У 1613 році Рутський стає Київським митрополитом, а Йосафат очолив Свято-Троїцький монастир. За цей час слава про монастир та його порядки, що пізніше лягли в основу василіянського чину, шириться. Обитель зростає і перебуває у ній вже до шістдесяти ченців. Також о. Йосафат опікується створенням нових монастирів і реформуванням старих. Зокрема, він зреформував служіння в Жировицях і приклався там до заснування монастиря, що аж на гербі Жировичів згодом зобразили св. Йосафата.

В 1614 році повертається Йосафат у Вільно, але вже в статусі архимандрита Свято-Троїцького монастиря. Завдяки цій обителі Вільно стає інтелектуальним центром унії. В час архимандритства Кунцевича друкується перший унійний служебник, додатком до якого вміщено науку про звершення богослужіння. Ця наука була адаптацією аналогічного римо-католицького трактату, але виявилась настільки актуальною, що справила вплив не лише на унійну традицію, а й на українське та московське православ'я. До сьогодні, в переробленому виді, наука ця присутня в служебниках РПЦ під назвою “Учительноє ізвєстіє”.

1617 року номіновано Йосафата на єпископа-помічника Полоцької архиєпархії. Сам Йосафат багатьма способами уникає цього призначення та навіть серйозно роздумує над можливістю втечі. В цьому випадку справа скоріше не в патерикових історіях, де номінант тікає від єпископської гідності через відчуття своєї недостойності, а в самій архиєпархії. Найближча до Московського царства була вона найдалі від осередків унії. Церкви в усій єпархії контролювались тоді не 90-літнім унійним єпископом Гедеоном, а місцевою шляхтою, яка ключі від храмів у себе мала і на свій розсуд священикам видавала. Також шляхта отримувала з церков, які належали архиєпархії, доходи та користувалась наданими церквам правами.

Рутський, який і запропонував кандидатуру Йосафата, наполягав, що саме Йосафат може впоратись з наведенням церковного порядку та поверненням законного майна. Йосафат ці очікування виправдовує. У 1618 році, по смерті попередника, він стає єпископом Полоцьким і зачинає реформу архиєпархії.

Найперше владика збирає духовенство на синоди, де наголошує, що вони непідвладні суду світських людей, підкріплюючи свої слова канонами Східної Церкви. Йосафат створює правила для священиків своєї архиєпархії, заохочуючи їх до молитви та сповіді, а також до навчання людей Ісусової молитви.

Іншим напрямком діяльності владики є відсуджування в світських судах церковного майна та пошук грошей для розбудови Полоцького собору, в якого провалювався дах.

В цей же час починає Йосафат будувати і власну гробницю в катедрі та готується до смерті, відчуваючи небезпеки, які чигали на владику повсюдно. Створено таємну спілку зі збіркою грошей для вбивства владики. Здійснено декілька замахів на життя Йосафата. Полоцька влада радить Йосафату якнайбільше триматись міста та своєї катедри і не роз'їжджати архиєпархією. Натомість Йосафат вирушає з візитацією до міст, які багато років не бачили в своїх стінах жодного єпископа, адже попередник Йосафата за гроші “відступив” право на керування церквами та священиками цих міст міщанам. На в'їзді до Могильова зустрічають Йосафата з гарматами. Попри те, Полоцький владика не відступає та раз за разом виграє судові позови проти міщан та відновлює владу над церквами.

Владику переслідують багатоманітні наклепи. Відновлюючи вітебську катедру, для реставрації було знято ікони, натомість поширилась чутка, що ікони владика туди ніколи не поверне, щоб перевести людей на римо-католицизм. Поширилась також чутка, що служить Йосафат вже в латинських ризах. Всі ці чутки створювались для організації замаху на Йосафата, який увінчався успіхом у Вітебську 1623 року.

Приводом для повстання містян стало затримання слугами Йосафата противника унії — священика-провокатора Іллі. Навіть після того, як Йосафат наказав відпустити Іллю — напад на резиденцію єпископа не зупинився. Йосафат заборонив стріляти в нападників, тому вони без перешкод увірвались в єпископські палати. Владика вийшов на зустріч натовпу зі словами “Діти, чому б'єте моїх слуг: якщо маєте щось проти мене, ось я”. За словами свідків — народ зупинився і втихомирився, але вийшло наперед двоє людей і зарубали Йосафата сокирою.

Після смерті почався грабунок мешкання єпископа. Через те, що вдягнений був Йосафат скромно і на тілі мав волосяницю, вбивці не повірили, що вбили єпископа, а тому намагались знайти когось для впізнання тіла. Окрім нечисленних слуг, залучили до свідчення, що вбитий є дійсно Йосафат Кунцевич, місцевих юдеїв. Вони не лише посвідчили, що вбитий це дійсно владика Полоцький, але й врятували від смерті пораненого диякона владики.

Вбито Йосафата в неділю 12 листопада 1623 року. Вбивці хотіли, щоб тіло Йосафата ніколи не знайшли, а тому вкинули його в річку, та за кілька днів тіло вдалось віднайти та поховати у Полоцьку. Пізніше, за часів царювання Петра І, переховані від московських агресорів мощі Йосафата були передані до Риму і вони знаходяться зараз у базиліці св. Петра. 1643 року, після дослідження життя та обставин смерті, Йосафата проголошено блаженним, а 1867 року — святим цілої Католицької Церкви.