Закуліси історії: за що боровся Йосафат Кунцевич і чим це все обернулося

Був такий собі Іван Борзобагатий – волинський шляхтич, що в 1548 році придбав собі посаду Луцького війта, а заодно, на всяк випадок, прикупив і право посідання Володимирської архиєрейської катедри. Зробив він це цілком законно і за один присід, адже власником міст і церков була одна людина – король. Щоправда, вважався Борзобагатий лише єпископом номінантом, адже Володимирський владика на той час був живий-здоровий.

Далекоглядність волинського шляхтича годі переоцінити, адже через десяток років після тяжкої праці на посаді війта, коли тільки-но вдалось розсадити усіх синів та племінників на визначні посади, як Луцьк почав швидко бідніти, а містяни бідкатись королю. Скоро довелось бідкатись і самому Борзобагатому, якому віддячив за чисельні кривди сусідній князь, викравши міське мито, котре війт от-от мав привезти до столиці.

Тому і не дивно, що коли Іван почув про смерть Володимирського владики, то з полегшенням залишив війтівство і разом з усією сім'єю повернувся в рідні краї. Але як виявилось, таке саме законне право на посідання катедри отримав від короля і владика Холмський Теодосій.

Першими архиєрейські палати зайняла сімя Борзобагатих, але програвши в перегонах, владика Холмський виграв у силових змаганнях та просто-напросто штурмував резиденцію з вояками та гарматами.

У результаті перемога була присуджена Теодосію, а Борзобагатий, як втішний приз, отримав від короля право посісти катедру Луцьку. Зрозумівши, що від цього міста нікуди він не дінеться, владика взявся за справу серйозно, і, навіть, через п'ять років після початку свого єпископського служіння, згодився прийняти свячення. Не всякий, хто отримав єпархію, годився на цей серйозний крок Так, наприклад, попередник Івана на Луцькій катедрі – свячень не мав. Щоправда, стиль свого управління Борзобагатий не змінив, а тому після його смерті виявилось, що частина церковних земель “переписана” на родичів, а самі церкви розграбовані.

Варто сказати, що вірні грецького обряду були не в захваті від порядкування короля римо-католика церковними справами, в яких той, направду, не був дуже зацікавлений. Так само, як і чисельні шляхтичі римо-католики, в руки яких, часто-густо, церкви передавались. До того всього, священство було практично безправним перед світською владою, а тому, на захист Церкви встали ті, хто права мали – руські міщани та шляхта. В результаті довкола парафіяльних храмів виникають православні братства, а “обличчям” Церкви стає “некоронований король Русі” – князь Костянтин Василь Острозький. Завдяки політичному впливу Острозького в єпископи вдається провести людей зацікавлених в долі Церкви. Так, Володимиро-Берестейським єпископом стає випускник Краківської академії та сенатор Речі Посполитої Іпатій Потій, а предстоятелем Київської митрополії Михаїл (Рагоза), який по сумісництву був ще і давнім приятелем князя Костянтина.

Труди вірних на благо Церкви принесли швидкий і навіть неочікуваний результат. Зміцнілий єпископат сам став шукати можливостей подолання церковної кризи та давати відсіч не лише римо-католикам, а й тим, завдяки кому вони окріпли – братствам, на чолі з благодійником Церкви – князем Костянтином.

Вся справа в тому, що братства почали захищати Церкву від її ж духовенства і взяли на себе обов'язки: розпоряджатись храмовим майном, судити священиків та не дуже зважати на місцевий єпископат. Костянтин Острозький навіть отримав від короля Речі Посполитої право особисто опікуватись справами Київської митрополії, якщо раптом місце митрополита опиниться вакантним.

Єпископат, відчуваючи, що такий порядок управління далекий від церковних ідеалів, робить самостійний крок – укладає унію з Римською Церквою. Не маючи на меті розкрити всі передумови, обставини та наслідки унії, варто сказати лише одне – єпископат, юридично і по факту, повернув собі управління церковними справами.

Хоч храми і залишаються власністю короля, призначити нового єпископа на свій розсуд він більше не може. Тепер у його владі залишилось лиш формальне затвердження кандидата, якого обирав руський єпископат. Також ні римо-католицькі єпископи, ні світські люди більше не мали розпоряджатись православними священиками, які в церковних справах підлягали лише суду свого єпископа.

Таке становище єпископату було незвичним для братств і світського суду, який звик вирішувати церковні справи. У 1605 році Віленське церковне братство Святого Духа все ще виступало як «контролюючий орган» для монашества і духовенства, що видно у справі монаха Антонія Грековича, якого братство звинуватило у близьких стосунках з черницею. Світський суд виніс Антонію смертний вирок за порушення монаших обітів, але тут втрутився унійний єпископ Іпатій Потій. Попри постанову суду, що єпископ в справи братств втручатись не має права, Іпатій звернувшись до самого короля, добився відміни смертного вироку, адже порушення обітів – переступ церковних канонів, а не світського законодавства.

Попри королівську підтримку, єпископат далеко не завжди вигравав у судових справах, адже противники унії від самого початку отримали неочікуваного і сильного союзника – протестантів. Завдяки свободі віросповідання в Річ Посполитій, протестантизм активно поширювався навіть серед найвизначніших родів держави, на яких король змушений був зважати. Завдяки підтримці Віленського воєводи-кальвініста Христофора Радзивілла, неунійне братство Святого Духа взагалі отримало право на існування. Протестанти не лише підтримували противників унії в судових справах, але й активно ділились богословськими аргументами, які мали довести єретичність Римської Церкви, з якою поєднався руський єпископат. Однією з “єресей” вважалась і вищість єпископа над священиком в адміністративних справах.

Унійний єпископат, шукаючи відповіді на звинувачення, звертається до джерел Східної Церкви. Особливо цікавий з цього огляду Полоцький архиєпископ Йосафат Кунцевич. По-перше, на відміну від більшості своїх опонентів та союзників, Йосафат ніколи не навчався в протестантських та католицьких університетах, і навіть не знав латинської мови. Тому він природно аргументував свою позицію в богословських диспутах тим, до чого і мав прямий доступ – канонами Східної Церкви та літургійними книгами.

По-друге, він добре орієнтувався в “політичних розкладах” Східної Церкви. Будучи архимандритом у Вільно, прихистив у себе в монастирі на роки Московського Патріарха Ігнатія, а патріарший секретар-грек Еммануїл Кантакузен став вірним другом і слугою Йосафата на багато років.

По-третє, Йосафат – представник богословської течії, яка того часу власне не була під безпосереднім впливом протестантизму або католицизму – ісихазму. В монастирі він читав і переписував візантійських ісихастів та містика Ніла Сорського, тому не дивно, що ставши архиєпископом, Йосафат в правилах для священиків наказав вчити людей після недільної Літургії Ісусової молитви.

Можливо, саме те, що Йосафата було не так просто звинуватити в латинізації обряду, сприяло його поставленню на Полоцького владику, адже землі єпархії були сусідніми до Московського царства, яке плекало антиунійні настрої ще від Ферраро-Флорентійського собору 1439 року, вважаючи Москву “істинним Римом”, яка стоїть завдяки тому, що зберігає справжню віру, сприймаючи це в руслі дотримання обрядових особливостей поширених в Московській Церкві.

Все ж таки бачимо, що Йосафат здійснив немало з того, що ми б сьогодні назвали латинізацією. Він змінив формулу розрішення в таїнстві покаяння з прийнятої в Грецькій Церкві на латинську, а також почав урочисто святкувати Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною, яке в Латинській Церкві було відоме як Свято Непорочного Зачаття.

Щоправда, ці зміни не викликали нарікань з боку вірних, ба більше, латинську формулу розрішення через декілька десятиліть впише у свій требник Петро Могила, і на сьогодні вона є загально розповсюдженою в Московській і Київській Церкві, а торжественне святкування “Зачаття Пресвятої Богородиці” видалось настільки доброю ідеєю, що навіть через століття в Києво-Печерський Лаврі, яка того часу була вже підпорядкована Москві, це свято мало високий бдінний статус. Не викликало нарікань і те, коли Йосафат боровся з латинізацією, яка вже існувала в митрополії, до прикладу, відновив практику причастя немовлят. Вірогідно, спокійному перебігу реформ завдячує поступливість Полоцького єпископа в обрядових справах, так, наприклад, коли священики були обурені скасуванням триразового причащання вірних в честь Пресвятої Трійці на одній і тій самій Літургії – Йосафат готовий був його знову дозволити, хоч і вважав таку практику безглуздям.

Натомість, незадоволення духовенства та вірних викликало «братання» архиєпископа з римо-католиками, яке полягало в спілкуванні та взаємній присутності на богослужіннях. Коли, при першому приїзді Йосафата до Полоцька єзуїти лиш зайшли до церкви, то пролунали крики «Пропав обряд!». Дружба руського єпископа з римо-католиками головно була невигідна міщанам, адже Йосафат мав підтримку не лише в богословських диспутах, але й в судових справах.

Попередник Кунцевича, унійний владика Гедеон Брольницький, відійшовши у поважному дев’яностолітньому віці, залишив єпархію в такому стані, що король у грамоті дарованій Йосафату окремо зазначає: “А що деякі особи вживають деякі добра Полоцької єпископії, які вони собі привласнили, тому ми, король, дозволяємо Йосафатові Кунцевичеві, Полоцькому архиєпископові, щоб він від неправих власників, згідно з діючим законодавством, отримав назад ті маєтки, які були власністю Полоцької єпархії, а однак опинились в посіданні світських людей».

Розуміючи, що такий стан справ, коли світські люди посідають церкви, вважається нормою навіть серед духовенства, Йосафат збирає пресвітерів на синоди до Полоцька та наголошує, що пресвітер є непідвладний суду світських людей і так само, світські люди не можуть керувати храмами. Все це владика аргументує не лише постановами Вселенських Соборів нерозділеної Церкви, а й коментарями авторитетного візантійського каноніста – Зонари, який був перекладений на доступну загалу мову завдяки Йосафату.

Окрім синодів в Полоцьку, Йосафат візитує церкви в усіх найвизначніших містах єпархії, усіх, крім Могильова. При спробі новопризначеного єпископа Йосафата в’їхати в місто, міщани вийшли зі зброєю і погрожували єпископу вбивством. Обурення могилівців можна зрозуміти, адже попередній єпископ Гедеон видав місту грамоту, в якій чітко написано, що від усіх прав на церкви Могильова він відмовляється, хоч юридично “подарувати” церкви міському магістрату єпископ не міг.

Слід зазначити, що Могильов – одне з найбільших торгових міст єпархії, найменше залежало від королівської влади та шляхти. Міщани викупили більшу частину прибуткових маєтків у свою власність, а королівський намісник отримував щорічні відступні за невтручання у судові справи. Найбільшими королівськими маєтностями, не підвладними прямо міщанам, залишались власне церкви. За храмами були закріплені не лише территорії, але і деякі привілеї, наприклад – прибутки від паромної переправи на Дніпрі, що була одним з торговельних шляхів між Великим князівством Литовським та Московським царством. Можливо, саме тому, “захищати свою власність” містяни вийшли зі зброєю в руках.

Замість того, щоб за “доброю традицією” влаштувати невеличку війну, Йосафат відступив і подав на могилівців позов до суду. У 1619 році Варшавський суд звинуватив весь магістрат міста у присвоєнні собі влади над королівськими маєтностями. Міщани звинувачення заперечували, та навіть представили листа, в якому священики міста стверджували, що ніяких утисків не зазнають. Попри те, ні протопоп, ні жоден інший священик з Могильова того листа не підтвердив.

Висновок суду був однозначний:

«Не можуть вони заперечувати і того, що попів, церкви, монастирі усі з усіми прибутками та церковним начинням мають в своїх руках і в своєму розпорядженні, і що не попи, а вони усім цим володіють. Попам дають невелику платню, а залишок на власний пожиток обертають. Навіть ключі від церков, домів Божих, не попи, а міщани у себе ховають, і піп іде правити службу не тоді, коли хоче, а коли міщани наказують відмикати церкви, що доведено».

Всі церкви було наказано передати владиці Йосафату, а міщанам залишився лише один аргумент – релігійний. Ситуація, в якій віруючі, що відкидали унію, не переслідувались, але тим не менш, всі церкви до однієї у них були відібрані, а будувати нові без дозволу унійного владики – заборонено, породжувала дуже “незручну” ситуацію в толерантній до різних віросповідань Речі Посполитій.

Піку напруги політично-релігійна ситуація досягла після висвячення Єрусалимським Патріархом нової, неунійної єрархії. Єпископом паралельної до Йосафата юрисдикції у 1621 році став Мелетій Смотрицький, який листами з Вільно закликав до активного спротиву унії.

Нововисвячена єрархія в Речі Посполитій не мала ніяких юридичних прав на церкви, а тому її визнання для міщан було якнайбільш вигідне. З одного боку – це дозволяло не підкорятись унійним єпископам, на підставі наявності свого «правдивого єпископату», а з іншого – контролювати цей єпископат, який за відсутності політичних прав не міг в суді відстояти права майнові.

Повертаючись до своєї ролі «покровителів церкви» в нових умовах і бачачи, що Йосафат принципово відмовляється поступитись хоча б одним храмом «схизматикам», противники унії в Могильові звертаються до предстоятеля унійної ж церкви – Йосифа Рутського, бажаючи допроситись передати в «посідання» Мелетія Смотрицького декілька церков у місті. Самого владику Мелетія до участі в цих перемовинах міщани не запросили, адже формально, він стверджував, що всі церкви у місті і так є його. Переписка між Рутським і могилівськими міщанами свідчить, що все йшло до «полюбовного» вирішення справи, але у 1623 році в сусідньому до Могильова великому місті Вітебську вбивають владику Йосафата Кунцевича.

Саме ця подія заслужено привертає велику увагу дослідників та церковних полемістів, натомість конфлікт в Могильові подекуди наводиться як приклад непримиренної позиції Йосафата, яка й призвела до Вітебської масакри.

І дійсно, після того, як було визнано паралельне існування двох єрархій, унійної та неунійної, й місто офіційно отримало єпископа, що не визнавав Римського Папу, гострі протистояння вщухли, щоправда платив за спокій єпископат дорогою ціною.

Храми Могильова знову опинились під покровительством місцевих магнатів, грабунки церковних маєтків досягли такого розміру, що в 1645 році владика Сильвестр Косів подає позов до суду на бурмістра Макара Козла, звинувачуючи у розтраті церковних коштів на суму в 25 тисяч золотих (а це не багато, не мало, а хабар королівському наміснику за невтручання в судові справи за 10 років). Бурмістр владу єпископа у справах розпорядження церковними коштами прямо відкидав, але навіть місцевий суд встав на сторону владики Сильвестра.

Час, коли вважалось, що єпископату не варто пхати свого носа в суди проти світських покровителів храмів, минув. Предстоятель нез’єдиненої з Римом єрархії – Петро Могила, послідовно обмежує права церковних братств і очищає богослов'я від протестантських впливів, користуючись «напрацюваннями» як унійної, так і Римської Церкви.

Правами та привілеями, які були отримані в результаті Берестейської унії, в кінцевому підсумку користуються як унійний, так і неунійний єпископат, який був єдиний в своєму бажанні відстояти Церкву від керування нею світських людей.

На жаль, проіснувавши всього 66 років, Церква, нез’єдинена з Римом, «з’єдналась» з Москвою, яка рухалась в протилежному до Руських Церков напрямку, і невдовзі офіційно перейшла під контроль чиновницького апарату Російської імперії, взоруючись на деякі протестантські Церкви.

Травматичний досвід такого управління відомий нам усім по совєцьким часам. Натомість сьогодні знову, вперше з XVII століття, одночасно існує Київська Церква з’єдинена з Римом, і Київська Церква з’єдинена з Константинополем. І дивлячись на історію, варто пам'ятати, що попри чисельні розбіжності, одна з наших цілей спільна – вільна від впливу “сильних світу цього” Церква України.

Використані джерела:

Про Івана Борзобагатого та Луцьке війтівство:

• Лариса Жеребцова, “Напад на господарського митника Великого Князівства Литовського Івана Яцковича Борзобагатого (на основі матеріалів луцької ґродської книги за 1561 р.) Український історичний збірник, вип. 16, 2013.
• Білоус Н. Луцьке війтівство в XV—XVII ст.: характеристика інституту та персоналії урядників // Український історичний журнал . — 2015. — № 4 (523) (лип.—серп.). — С. 4—22.

Про загальний стан Руської Церкви:

• М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. Орґанїзація церковна.

Про роль церковних братств:

• Лукашова С.С. Миряне и церковь: религиозные братства Киевской митрополии в конце XVI века. – Москва, 2006

Про Унію:

• Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / Перекл. М. Габлевич; Під ред. О. Турія. Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії. – Львів, 2000. – 426 с.
• Історія України від Діда Свирида. Том 3. Берестейська Унія. Київ. 2020

Про Віленське братство Святого Духа та процес над Антонієм Грековичем:

• Kempa T. Wydarzenia wileńskie z lat 1608-1609 – konflikt duchowieństwa obrządku greckiego z metropolitą kijowskim Hipacym Pociejem // PRZEGLĄD WSCHODNI. – T. XI. – 2009. – Zeszyt 3 (43). – S. 457-488.

Про вплив протестантизму:

• Kempa T. Animatorzy współpracy protestancko-prawosławnej w okresie kontrreformacji // Rzeczpospolita państwem wielu narodowości i wyznań. XVI-XVIII wiek / Pod redakcją T. Ciesielskiego i A. Filipczak-Kocur. – Warszawa-Opole, 2008. – S. 321-341.

Джерела:

• Мелетій Смотрицький «Апологія паломництва до східних країв». Видавництво Акта. 2020.

Про Йосафата Кунцевича:

• Софія Сеник Духовний профіль святого Йосафата Кунцевича. Сеник С. Духовний профіль святого Йосафата Кунцевича. – Льв.: Свічадо
• Соловій М., Великий А. Святий Йосафат Кунцевич: його життя і доба Автор: о. Мелетій Соловій, о. Атаназій Великий. Торонто, 1967. 463 с.
• Павло Кречун, Святий Йосафат Кунцевич (1580-1623) як свідок віри в епосі релігійної контроверсії. Місіонер.

Джерельний матеріал:

• Святий Йосафат Кунцевич Документи щодо беатифікації. // Упорядкування і переклад з латинської о.Йосафат Романик. Місіонер, 2010.

Королівська грамота цитована за:

• Патрило І., о. Йосафат Кунцевич – помічник і архиєпископ Полоцький Рим, 1967

Про могилівський конфлікт:

• Михайло Довбищенко. Епізоди з історії унії в Могилеві (малодосліджені аспекти релігійних рухів на Білорусі кінця XVI – першої половини XVII ст.) / Михайло Довбищенко // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. VII. – 2003.