В історії київських монастирських обителей є два монастирі, які зазнали руйнувань у новий час — у кінці ХVІІІ ст. — 30-х роках ХХ ст. і попри спроби відродження церковного життя, так і не змогли постати з попелу. Це крім Спасо-Межигірського монастиря, ще Пустинно-Микільський та Братсько-Богоявленський. Усі вони підозрювалися російською владою у «мазепинській скверні».
«Мазепинці» архиєпископи Варлаам Ясінський і Йосафат Кроковський – київські митрополити в кінці життя, були ігуменами Пустинно-Микільського монастиря. Братський монастир службовці Катерини ІІ ліквідували відразу по секуляризації (передачі у державну власність) монастирських маєтностей, як власне і Межигірський. Київська академія – кузня кадрів автономістично-козацької України — муляла око російській владі. Але закрили спочатку монастир, потім і саму Могилянську академію перетворили на російську вищу духовну школу – Київську духовну академію (КДА).
Богоявленський і Микільський ("Великий Миколай") соборні храми були прямо пов’язані з Іваном Мазепою. Він збудував їх майже одночасно. Микільський монастир в урізаному вигляді проіснував до більшовицького панування, а його штат «ганяли» між територіями "Великого" і "Малого" храмів св. Миколи. Справа у тому, що монастир мав два головні храми, які мали одну назву. Тому для розрізнення вживали прикметники: мазепинський храм називали Великим, а церкву, збудовану Д.Ґоліциним (нині це район станції метро «Арсенальна»), назвали Малим.
За царя споруди не чіпали: ні монастиря на Печерську, ні монастиря на Подолі. Великий Миколай став гарнізонним храмом Нової Печерської фортеці. За часів національно-державного будівництва перші служби українською тут проводив знову ж таки «мазепинець» — майбутній митрополит УАПЦ Василь Липківський. Більшовики виправили нерішучість царів і храми так само майже одночасно зруйнували разом з іншими спорудами сакрального Києва. Впали дзвіниці, трапезні церкви (у Братському монастирі вона частково збереглася, а тепер і відреставрована).
У сенсі національно-церковних настроїв Межигірський Спас був куди відвертіше антиросійським. Що в цілому зрозуміло, бо Межигірський – офіційний опікун релігійно-духовного життя Запорозької Січі. Січовики сто років були ктиторами й утримувачами цього монастиря, тут існував старечий шпиталь для запорожців, що йшли на спочинок. Не випадково ж в обителі за переказами було поховано Білоцерківського полковника Семена Палія (згадаймо класичний вірш Тараса Шевченка «Чернець») та правобережного гетьмана Остафія Гоголя.
Після 1709 року, битви під Полтавою і падіння Івана Мазепи, Києво-Печерська лавра почала піддаватися тиску Москви і поволі російщитись. Якщо в Межигір’ї ченцями були колишні запорожці, то в лавру почали брати відставних офіцерів російської армії. Межигірський монастир завдяки Січі зберіг більше бунтарських рис і опозиційність до російської влади.
Те, що клейноди (прапори, корогви, церковне начиння запорізьких церков і монастирів) опинились в стінах Спаського собору монастиря, теж свідчило про те, що дух залишків козацького автономізму був притаманний більшості ченців. Ці речі світська російська влада не лишила в монастирі. Щось відправили до петербурзького Ермітажу, щось віддали у кубанські українські церкви. Збереглися свідчення про негативне ставлення насельників обителі до царської влади і конкретно до руйнівниці Січі – Катерини ІІ.
Дуже дивно і неоднозначно виглядає факт пожежі монастиря, яка сталася під час перебування імператриці у Києві в 1787 р. Нібито він був спалений невідомо ким за ніч перед приїздом імператриці на екскурсію. Версій причин пожежі багато. Чи то спалили самі ченці – через ненависть до руйнівниці козацької держави, чи підпалили спеціальні агенти самої імператриці, щоб можна було на цій підставі зачинити обитель. Перша легенда мала велику популярність серед українців у ХІХ-ХХ століттях.
Якщо від Братського збереглася Свято-Духівська церква, будинок ігумена, деякі келії ченців, від Пустинно-Микільського – Микільська церква на Аскольдовій могилі, то від Межигірського Спасу не лишилося нічого. Хоч це був другий за значенням монастир, як у Правобережній, так і Лівобережній Україні. Тут існували свої печери і відбувалося всеукраїнське паломництво до святих мощей. Межигірський займався величезною місіонерською діяльністю. Його ченці заснували у першій половині ХVІІ століття майже всі знані монастирі Гетьманщини: зокрема, Густинський Троїцький гетьманської родини Самойловичів та Ладанський Покровський монастирі. Цікаво, що вони теж були ліквідовані за катерининської секуляризації, і відновлені вже у другій половині ХІХ ст.
Межигірський Спас панував у ХVІІ-ХVІІІ ст. над усією північною Київщиною, точніше над т.зв. київським трикутником, обмеженим річками Ірпінь та Стугна. Його володіннями були Вишгород і Старі та Нові Петрівці, а орні землі доходили аж до Куренівки, і відбувалися тривалі позови за них з Київським магістратом, напади та побиття то монастирських селян, то міщан. Ліси Пущі-Водиці так само були частиною володінь монастиря.
Межигір’ю волею чиновників з Петербурга судилося виконувати у першій половині ХІХ ст. функцію українського Мейсена – тут творилися найкращі в Україні порцеляна і фаянс. Мейсен процвітав за рахунок саксонських курфюрстів і королів династії Веттінів, російські царі Романови сподівалися, що новий власник – Київський магістрат – зуміє налагодити прибуткове виробництво столової кераміки в межах усієї імперії. Межигірська порцелянова фабрика з кріпаками-робітниками прогоріла. Її орендували київські купці – брати Григоровичі-Барські – нащадки архітектора-киянина, що збудував Поділ і дзвіницю Межигірського з Петропавлівською церквою монастиря. Геніальний Іван Григорович-Барський залишив тут одне з найкращих своїх творінь, що теж було висаджено у повітря енкаведистською вибухівкою в середині 1930-х. Межигір’я відродилося національно у новій іпостасі: тарілками з портретами, Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова. Проте розорилося і це виробництво, що не витримало конкуренції з дешевою керамічною продукцією з Європи на початку другої половини ХІХ ст.
Царат у другій половині ХІХ ст., замість природного українського аскетичного християнства Старої України, намагався гальванізувати труп офіційного казенного православ’я. До заснування нової обителі залучили самого архимандрита Йону – засновника знаного Йонівського Троїцького монастиря на Києво-Звіринці – оплоту малоросійського духовного обскурантизму. Але нічого з того не вийшло, «клікушецький» дух російського цезаропапістського православ’я не міг відновити християнського духу в стінах колишнього вогнища українського християнського життя. Зрештою, з кінця ХІХ – до подій 1917-1921 років тут функціонував жіночий монастир, яким опікувалася велика княгиня Олександра Петрівна, засновниця ще одного оплоту російського православ’я в українській столиці – Покровського монастиря.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Межигір’я стає популярним місцем заміської атракції для киян і гостей міста. Сюди, як і у Китаїв та на Тарасову Могилу, їздив колісний пароплав з екскурсантами. Сьогодні ж їздять подивитися вже, на жаль, не на монастир, а на Хонку колишнього президента Януковича...
Більшовицька російська влада так само не шанувала Межигір’я, як і царська,– та й ніби й боялася. Чудову альтернативну ідею періоду українізації – керамічний технікум бойчукістів – зліквідували немилосердно з арештами видатних художників-бойчукістів Івана Падалки і Василя Седляра, а на місці монастиря влаштували урядову дачу головних совєтських апаратників у підросійській Україні.
Але повернемося назад і наведемо трохи сухих історичних фактів про життя Межигір’я. Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир – одна з найвидатніших пам’яток історії, культури і мистецтва українського народу — був розташований в мальовничому урочищі між горами над Дніпром біля Вишгорода.
Легендарна історія монастиря, записана в рукописному синодику 1625 р. при ігумені Коментарії, сягає періоду впровадження на Русі християнства. Дослідники історії цієї обителі професор М. О. Максимович і митрополит Євгеній Болховітінов відносили заснування монастиря до часів князя Володимира Святославовича, припускаючи, що фундаторами його були грецькі ченці, які прибули до Києва разом з першим митрополитом Михаїлом. Проте серед ктиторів монастиря першим згадувався Вишгородський, а вже потім Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський, котрий буцімто в 1158–1164 pp. збудував кам’яну церкву Білого Спаса (цієї версії дотримувалися дослідники Самуїл Миславський, Іриней Фальковський, М. Берлинський, Д. Журавський, Л. Похилевич). Тут важко не помітити аналогії з Андрієм Боголюбським, який нібито надав ставропігію Києво-Печерській лаврі. Йшлося про прив’язання історії української церкви до московської церковної традиції у стилі поширення на т.зв. Північно-Східну Русь династії Рюриковичів. Але стояв цей храм в іншому місці, ніж пізніші споруди Межигірського монастиря – ближче до Вишгорода, на пагорбі.
В Іпатіївському літописі трапляються згадки про існування цього храму і монастиря при ньому. Так, у 1072 р. у статті, де йдеться про перенесення мощей святих князів Бориса і Гліба до нової церкви у Вишгороді, згадується серед присутніх ігумен Спаського монастиря Герман. Л. Махновець вважав, що це мався на увазі Берестівський Спас (див. «Літопис Руський»). Під 1161 роком є свідчення про існування божниці за Вишгородом. За часів монголо-татарської навали монастир зруйновано, і ченці довгий час переховувалися в лісах, а згодом заснували монастир у Межигір’ї.
Вірогідна документальна історія починається з 1500 року. Саме тоді киянин Андрій Полоз подарував монастирю напрестольне Євангеліє. Його зберігали до самого закриття монастиря, а потім переховували в різних київських бібліотеках. Тут був запис про спорудження 1555 року храмів Святих Спаса, Миколая, Апостолів Петра і Павла.
Серед ктиторів Межигір’я XVI ст. найвизначніше місце посідали відомі захисники православ’я князі Костянтин Іванович та Костянтин Костянтинович Острозькі. Саме на клопотання Костянтина Івановича Острозького, воєводи Троцького та гетьмана Великого князівства Литовського, за підтримки української шляхти, у 1523 р. польський король Сигізмунд I видав грамоту на ім’я київського воєводи Андрія Немировича – дозвіл ігуменові Щербині відновити монастир. Разом з тим монастирю давалися навколишні землі між річками Ірпінь, Горенка, Водиця тощо.
У 1571 р. польський король Сигізмунд II Август зліквідував самостійність Межигір’я і віддав його під владу дякові коронної канцелярії Євтихієві Висоцькому за його службу польській короні. Але вже через п’ять років король Стефан Баторій повернув монастиреві його колишні права. Він був найбільшим благодійником Межигірського Спаса серед польських королів.
З кінця XVI ст. з’являються перші згадки про стосунки Межигірського монастиря з Запорозькою Січчю, які, до речі, у той час були далеко не мирними. У 1580 р. князь Євтихій Ружинський (один з перших легендарних козацьких гетьманів) учинив кривди монастирю — пограбував його, й тільки після втручання К. К. Острозького зобов’язався повернути відібране. 1592 року, під час повстання Криштофа Косинського, Іван Гринькович – писар Війська Запорозького — разом з козаками напав на монастир, пограбував церкви і майно, побив ігумена Йосифа Бобриковича-Копотя.
Новий етап в історії Межигір’я розпочався у XVII ст. То був час нового піднесення добробуту монастиря. У 1600 р. ігумен Афанасій, котрого в літописах названо першоначальником Межигірського монастиря, прийшов з Афону й за призначенням К. К. Острозького став керівником Межигір’я. 1610 р. монастир дістав право ставропігії (незалежності від місцевої православної єрархії) од Матвія – архиєпископа Мирлікійського, екзарха Константинопольського Патріарха. За цей час знову відновили головні споруди обителі, церкву Петра і Павла (1604 р.), Миколая з трапезною (1609 p.), Соборну Спаса (1611 р.). Межигір’я заснувало один з найвидатніших лівобережних монастирів – Густинський. У 1620 p. ставропігію підтвердив Єрусалимський Патріарх Феофан, який особисто відвідав Межигірський Спас.
Зразкове чернечеке життя, суворе додержання правил «общежитія», подвижництво і, головне, вірність православ’ю сприяли зростанню популярності обителі серед широких верств населення України. Київський митрополит Петро Могила, заперечуючи відомому вченому Касіянові Саковичу, котрий перейшов на унію і вважав, що православну церкву буцімто полишила «Благодать Божа», ставить за взірець ченців Межигір’я. Того часу їх уже налічувалося близько 150 осіб. За місце подвижництва ченцям правили печери, вириті в Межигір’ї на зразок знаменитих лаврських.
1630 року Межигірський Спас вперше згадується у Львівському літописі як козацький монастир. Цього року його намагалися здобути і пограбувати польські жовніри та німецькі найманці під час козацького повстання Тараса Трясила. В часи Визвольних змагань українського народу за свою незалежність у середині – другій половині XVII ст. монастир стає духовним осередком для українського козацтва, міщанства, селянства. Не випадково Богдан Хмельницький своїми універсалами найбільше обдаровував Межигірський Спас. У 1651–1656 pp. він надав обителі права власності на села Чернин, Мощун, Петрівці, Вишгород.
Серед благодійників Межигір’я першої половини XVII ст. бачимо найвидатніших представників українського культурно-національного руху: єпископа Луцького і Острозького Ісакія Борискевича, митрополита Київського, відновителя православної єрархії Йова Борецького, який заповідав свій будинок на Подолі для подвір’я Межигірського монастиря у Києві.
З ігуменства Варнави Лебедевича (1630–1665) починається нова пора процвітання в історії обителі, яка стає суперницею Києво-Печерської лаври. В часи Визвольної війни підноситься нова еліта – козацька старшина, представники якої жертвують монастирю земельні угіддя на Переяславщині, Чернігівщині, північній околиці Києва. У 1660 р. московський цар Олексій Михайлович підтвердив право на володіння монастирем селами та містечками. Це були Бобровиця, Дем’янчичі, Козаровичі, Ясногородка, Гнатівка та ін.
За часів наступника Варнави Лебедевича ігумена Феодосія Васьковського (1669–1703) Спасо-Межигірський монастир сягнув апогею слави та добробуту. У 1665 р. у монастирі прийняв чернецтво московський дворянин Іван Петрович Савелов, який 1674 року став Московським патріархом Йоакимом. Його коштом у 1674–1690 pp. збудовано новий кам’яний Спаський собор (раніше всі споруди були дерев’яними). Року 1687 Йоаким надає Межигір’ю право ставропігії від Московського патріарха. Серед ктиторів обителі другої половини XVII ст. згадується Орина Сомкова (дружина гетьмана Якима Сомка), гетьман Правобережної України Євстафій Гоголь (його тут поховано 1679 року), Михайло Вуяхевич – представник козацького генералітету, (в 1690-х pоках архимандрит Києво-Печерської лаври Мелетій), гетьман Іван Мазепа.
На особливу увагу заслуговують стосунки Спасо-Межигірського монастиря з Запорозькою Січчю, яка була окремою парафією Межигір’я. Українська спільнота вбачала в монастирі релігійний осередок усього козацтва, заступника перед Богом за грішну душу козацьку. Майже кожний козак вважав своїм святим обов’язком хоч раз у житті вклонитися Межигірському Спасу. 1672 року Запорозька Січ запропонувала обителі стати військовим монастирем (до цього часу таким вважався Трахтемирівський, знищений під час Руїни).
У 1676 р. кошовий Сірко просив прислати на Січ єромонаха й уставщика. Стосунки між Січчю та Межигір’ям були формально закріплені у 1683 р. угодою. 1691 року визнали свою залежність від Межигір’я й січові монастирі Миколаївський та Самарський, а трохи пізніше Лебединський і Левківський монастирі на Чигиринщині. Межигірський монастир призначав на Січ начальника-єромонаха для керівництва духовними установами, окремо призначалися священники для всіх церков на Січі та сіл, що до неї належали. Кількість ченців, що служили в Січі, у середині XVIII ст. сягнула півсотні.
При кошовій Покровській церкві існувала школа, де навчалися козацькі діти, з яких готували священників для січових парафій. Заняття вели й межигірські ченці. Крім цього, у Межигір’ї створили шпиталь для літніх та поранених запорожців, які проживали у монастирі ченцями до скону.
У XVIII ст. серед благодійників монастиря згадуються переважно представники козацької старшини. У 1709 р. Межигірському Спасу заповів своє Євангеліє білоцерківський полковник Семен Палій (за переказом помер і похований тут), у 1713 р. монастирю подарував млин у Богуславі місцевий полковник Самусь. Ченцями цього монастиря були видатні культурно-освітні діячі XVIII ст. Йосиф Горленко (долучений до лику святих напередодні Першої світової) і Тимофій Щербацький (майбутній московський митрополит). За легендою, послушником монастиря деякий час був ватажок Коліївщини Максим Залізняк.
Починаючи з 1703 р. монастир занепадає. Це не випадково збігається з періодом втрати Україною залишків автономії. Цього року Межигір’я позбавлено ставропігії й підпорядковано Київському митрополитові Варлааму Ясинському. В 1708 р., під час російсько-шведської війни, коли Мазепа укладає угоду з Карлом XII, монастир, через єромонаха (в майбутньому архимандрита цієї обителі) Іродіона Жураковського намагається умовити запорожців не приставати до гетьмана Мазепи, а також відкликає своїх ченців із Січі на Межигір’я. Але не всі на це погодились – на боці повсталих запорожців та їхнього кошового Гордієнка залишився межигірський єромонах Терентій, ігумен Самарського монастиря.
Придушивши самостійницький рух, очолюваний Мазепою і Гордієнком, Петро І зруйновує Січ, і Межигірський монастир втрачає найбагатшого свого фундатора. За лояльність до Москви ігумен дістав титул архимандрита. Після повернення Січі під Росію у 1734 р. Запорожжя знову визнає духовну зверхність Межигірського Спаса. Коштом останнього кошового отамана Петра Калнишевського у 1772–1774 pp. будується кам’яна брама з Петропавлівською церквою та дзвіницею. То був останній дарунок козацький, бо наступного року Січ було знищено. У будівельних роботах 1770-х–1780-х років брав участь видатний український архітектор І. Григорович-Барський.
10 квітня 1786 р. за наказом Катерини II ліквідовано й Спасо-Межигірський монастир. Тут мали розмістити військовий шпиталь. Ризницю Межигірського монастиря перевезли до Олександро-Невської лаври Петербурга.
Ліквідацію Межигірського монастиря поставлено в один ряд зі скасуванням в Україні гетьманату, полкового адміністративного поділу, впровадженням російського кріпосного права для селянства. Для української суспільно-політичної думки ХІХ–ХХ ст., літератури, історії Межигірський Спас був і залишається символом національної слави і, водночас, трагедії. Не випадково у Т. Г. Шевченка є кілька творів, де йдеться про Межигір’я (зокрема, поема «Чернець»).
У 1778 р., під час перебування у Києві Катерини II, монастир було спалено — за однією з версій, як ми вже згадали вище, щоб цариця не могла милуватися його мальовничим виглядом.
До початку XIX ст. монастир стояв у руїнах. Територію монастиря імператриця подарувала місту Києву. 1798 року на ній відкрили Києво-Межигірську фаянсову фабрику, вироби якої вирізнялися високою художньою майстерністю. Але, як уже зазначалося, виробництво було збитковим. У 1822 р. магістрат передав фабрику у відомство кабінету государя імператора, який, у свою чергу, у 1858 р. здав її в оренду київським купцям Миколі і Василеві Григоровичам-Барським.
У 1884 р. Межигір’я знову передано до духовного відомства, і з 1894 р. по 1917 р. на його території діяв жіночий Спасо-Преображенський монастир, що перебував у залежності від Києво-Покровського жіночого монастиря великої княгині Олександри Петрівни, на гроші якої і був придбаний.
1921 року у приміщеннях монастиря почали працювати молоді українські мистці, через два роки тут відкрили художньо-керамічний технікум – кращий в цій галузі освітній заклад в Україні. У 1930 р. його зреформували в інститут. 2019 року в Мистецькому Арсеналі відбувалася прекрасна художня виставка, присвячена Михайлові Бойчукові та його школі. Велику частину площ було присвячено Межигірському керамічному технікуму. Демонструвалися видатні пам’ятки роботи О.Павленка, В.Седляра, І.Падалки. Представлені були чудові фотосвітлини українських художників на тлі споруд Межигірського монастиря – можливо, останні знімки "живого" Межигір’я.
На початку 1930-х pоків, з огляду на визначне історичне і мистецьке значення колишнього монастиря, планувалося влаштувати Межигірський державний культурно-історичний заповідник, але планам не судилося збутися. Видатні пам’ятки українського бароко – церкви, різьблений іконостас, малярські роботи тощо було по-варварськи зруйновано. Натомість, починаючи від Постишева і кінчаючи Щербицьким, тут була урядова дача для найвищих комуністичних функціонерів.
Те, на що не спромоглися найбільші вороги України нових часів – Катерина II та Петро І, було в авральному порядку здійснено «представниками українського народу» у 1930-ті роки.
Так козацький монастир через 150 років після закриття був знову покараний за непокору.
Урядові дачі проіснували до набуття Україною Незалежності. І пригадую, як, коли ми підходили у 1982 р. до стін навколо цих дач, нас зупиняв охоронець на сторожевій вежі, відганяючи всіх від "забороненого об’єкта", до якого не заростала народна стежка майже тисячу років, але яку перекрили муром нові «слуги народу», і, звісно ж, на «прохання цього ж народу» боролися з «мракобіссям». А внизу ще били об каміння джерельця, витікаючи з-під високої гори, що відокремлювала монастир від Петрівців. Це знамените урочище Дзвінки, де виходила на поверхню чудодійна джерельна вода. Колись ніби нею напували царицю Катерину ІІ під час її перебування в Києві.
Напередодні здобуття незалежності в підземеллях монастиря начебто знайшли якісь рукописні книги, згадали другу половину 1930-х, коли при будівництві дачі Косіора-Постишева у відкритих підземеллях знайшли теж якісь старовинні книжки та рукописи. Поповзла чутка про бібліотеку Ярослава Мудрого. Про ці знахідки, які невідомо чи хто бачив зі спеціалістів, писали тоді усі київські газети. Проте Україна була ще «режимною» територією комунізму. Звісно, ніяких розшуків чи розкопок не проводилося.
А замість того, щоб дійсно повернути Межигір’я народові, туди заселився ще один чоловік, що хизувався своєю набожністю. Але повертати територію для благої справи – відновлення монастиря української питомої церкви, він не збирався. В.Янукович збудував собі домашню церковцю та дерев’яний палац у стилі фінської лазні великих розмірів. Заразом Віктор Федорович "прихватизував" усю територію монастиря, на яких автентичний осередок православ’я займав скромну площу, нічим не позначеною на місцевості, гублячися серед вольєрів з екзотичною живністю, і "важливих" господарських споруд, необхідних для добробуту свого нового власника.
Проте після Революції Гідності часи міняються, і схоже, що крига скресла. 5 грудня 2019 року на прохання Блаженнішого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України Православної Церкви України, зареєстрували статут Межигірського Спасо-Преображенського монастиря за старою адресою та затвердили намісником вказаного монастиря ігумена Спиридона (Матіящука). Хочеться вірити, що ПЦУ не лише відновить споруди, але й до святого Межигір’я повернеться традиційне православне благочестя.
Насамкінець декілька слів про архітектуру Межигірського монастиря. У ХVІІ столітті це була дерев’яна обитель, що архітектурою нагадувала західноукраїнські монастирі, приміром, Крехівську обитель поблизу Львова з відомої гравюри першої половини ХVІІ ст. Як виглядала типова за планом дерев’яна Спаська церква з опасанням (відкритою галереєю навколо церкви), знаємо завдяки малюнку 1651 року Абрагама ван Вестерфельда, придворного художника Януша Радзивілла. Інші церкви і господарські споруди та келії так само були з дерева.
У ХVІІІ ст. дерев’яні будівлі замінилися церквами і келіями з цегли. Межигір’я нагадувало своїм зовнішнім образом інші українські монастирі доби Гетьманщини. Головний храм, збудований у 1670ті — 1680-ті роки на гроші московського патріарха Йоакима, був традиційної барочної української архітектури, мав п’ять бань. Але завершувалися вони не звичайними грушоподібними верхівками, а майже напівсферичними банями, без верхньої частини – меншого барабану і главки. Проте фасад розроблено було в козацькій традиції: фронтони, прямокутний план, з наближенням до квадрата, оздоблений по фасаду ліпниною, пілястрами, багатопрофільними карнизами і капітелями над напівколонками. Не було в ньому хіба вишуканості Мазепиних церков. Належав цей храм до архітектури часів домазепинських, був закінчений 1690-го року, коли лише почали будуватися Великий Миколай і Богоявленський храм у Києві. Проте на рисунку Т.Шевченка під час його відвідин монастиря у 1840-х, коли він працював у Археографічній комісії, собор виглядає значно елегантнішим, ніж на фото кінця ХІХ — поч. ХХ ст. І, хоч і на рисунку бані собору видаються надто приземкуватими та із замалими барабанами бань, як для такого досить високого храму, все ж цей рисунок Т.Шевченка схоплює і передає глядачеві найхарактерніші риси української культової архітектури.
Два інших кам’яних храми теж були традиційної української архітектури: Свято-Духівський трапезний храм мав більш грушоподібну форму бані, і нагадував схожі за своїм призначенням інші храми – особливо стару трапезну Петропавлівську церкву Києво-Печерської лаври, зруйновану у 1890-ті для будівництва теперішнього псевдовізантійського храму. Дзвіниця 1770-х років дуже нагадувала тогочасну дзвіницю Кирилівського монастиря роботи того ж таки архітектора – І.Григоровича-Барського.
Цивільні споруди будувалися в часах існування ще несекуляризованої Київської митрополії, і чимось нагадували споруди подібного призначення Києво-Софійського монастиря.
Монастир перебував у мальовничому місці. Поруч був пагорб, який дозволяв бачити монастирські споруди з висоти пташиного лету. Не менш мальовничим він виглядав і з Дніпра. Зберігся малюнок академіка Ф.Солнцева – першого реставратора софійських мозаїк, — зроблений з боку Дніпра. В архівах і бібліотеках існує чимало образотворчих матеріалів і креслеників та й фотографій, які дадуть можливість дуже близько до оригіналу відтворити споруди Межигірського монастиря. Може це станеться колись...
##DONATE_TEXT_BLOCK##