Вийшов український переклад книги про християн Сходу, яка розкриває значення візиту Папи в Ірак

05 березня, 09:03
Огляд видань
Обкладинка книжки і фото до неї - фото 1
Обкладинка книжки і фото до неї
5-8 березня відбувається поїздка Папи Франциска в Ірак. Це перша подорож понтифіка закордон з 2019 р. І досі жоден Папа Римський ще не відвідував Ірак. Нещодавно там були теракти. А християни у цій країні є чи не найбільш вразливою частиною населення.

Серед організаторів цього візиту — відомий місіонер о. Паскаль Ґольніш. Він є автором книги «Християни Сходу: опір на нашій землі», яка вийшла в українському перекладі у видавництві «Дух і літера». У цій книзі автор окреслює ключові сенси такої важливої подорожі.

Монсеньйор Паскаль Ґольніш є головою місіонерської благодійної організації «Справа Сходу» («L’OEuvre d’Orient»), добре обізнаний з ситуацією християн у країнах Азії, де бував неодноразово. У книзі він привертає увагу до тривожної долі християн на Сході, особливо біженців, говорить про їхнє право на громадянство у своїй батьківщині й висловлює надію на повернення гнаних до своїх домівок.

«Це було в 2000 році, — пригадує він про свою поїздку в Ірак 20 років тому. — Папа Йоан Павло ІІ хотів здійснити у цей край паломництво до джерел віри в символічний рік: друге тисячоліття християнства. Він хотів відвідати цю землю, з якої пішов Авраам, батько всіх вірних. Проте з міркувань безпеки поїздку було скасовано. Безсумнівно, наш намір міг здатися претензійним, але ми розуміли його мету й хотіли здійснити те, чого сам Папа не міг зробити. Ось чому ми поїхали до Ура зібрати жменьку цієї землі, яку згодом передали Папі».

Виявляючи неабияку обізнаність в історії, культурі й теології ісламу, Паскаль Ґольніш нагадує, що цей багатостраждальний регіон є місцем зародження й першого розповсюдження християнства, тож християни на Сході — у себе вдома, і майбутнє цього найважливішого для європейської історії та культури регіону не має визначатися без його корінних мешканців — християн як громадян Палестини, Сирії, Іраку, Лівану, Єгипту, Ірану тощо.

«Я стверджую, що християни посідають своє місце на Сході, що ця земля є їхньою: я нічого нового не вигадую. Вони народилися у цій колисці релігій, що бачила розквіт стародавньої історії… Їхні предки народили­ся у східній частині Римської імперії ще до Христа. Вони вкрили цей край християнськими Церквами, кожна з яких йшла власним шляхом, але всі вони були пов’язані спільною вірою та історією. Вважаю вкрай необхідним нагадати цю історію, щоб зрозуміти і їхнє сьогодення, й наше майбутнє», — пише о. Паскаль Ґольніш.

У книзі розповідається історія Вірменської, Ассиро-Халдейської, Коптської, Ефіопської, Еритрейської Церков, східно-католицьких Церков, зокрема, Маронітської і Мелкітської, а також Єрусалимського Латинського Патріархату. Зважаючи, що книжка писалася французом і насамперед для французів, то він розповідає також про Українську і Румунську Греко-Католицькі Церкви.

Фотографія дівчини на обкладинці книги також є одним із ключових символів подорожі Папи Франциска в Ірак.

«У мережі поширено дуже багато фотографій про християнські руїни на Близькому Сході та плач над ними, — зауважує у коментарі РІСУ Костянтин Сігов, директор видавництва «Дух і літера». — Паскаль Ґольніш, на наше прохання вибрати фото для обкладинки українського видання зі всіх фотографій з його поїздок на Схід, запропонував саме це фото дівчини. Тому що це фото про майбутнє, про надію, особливо для тих людей, які там потерпають від терористів. І саме цей образ найкраще відповідає суті подорожі Папи Франциска, тому що Глава Католицької Церкви їде в Ірак не стільки сумувати і ділити плач на руїнах християнських святинь, скільки ділитися надією. І похилому Папі дуже буде допомагати образ молодої красивої дівчини, яка звертає наш погляд у майбутнє християн на Близькому Сході».

Пропонуємо за згоди видавництва познайомитися зі вступом до книги.

* * *

ВСТУП

Минулого року я увійшов у табір біженців в іракському Кур­дистані. Тут, на розпечених пісках пустелі, із брезентових імпро­візованих наметів утворилося місто, забезпечуючи обмежене, але майже стерпне повсякденне життя. Я зустрів стару виснажену жінку, християнку. Загорнута в яскраві шалі, вона спокійно посміхалася попри те, що вона щойно пережила. Урятувавшись утечею з рідного села й домівки від бойовиків ІДІЛ, які її пере­слідували, втративши все, вона опинилася тут. Від минулого життя, цілі роки якого було знищено протягом кількох годин, не залишилося нічого. Однак у її словах до мене не було злості: «Я втратила все, крім життя та віри. Це найголовніше». У той момент, коли ми почали разом читати «Отче наш», вона підвела на мене очі: «Колись мені доведеться знайти сили пробачити тих, хто мене скривдив…» Сповнена віри в силу молитви вона залишилася християнкою за часів, коли це могло коштувати їй життя. І опинилася тут, посеред розкиданих війною родин: живих, але позбавлених коріння.

Сьогодні тисячі людей, як і ця жінка, позбавлені єдиного права жити в себе вдома, на землі своїх предків. Тому що біль­шість із них — християни, тому що ІДІЛ ненавидить їхні церкви й нав’язує якийсь інший іслам, щоб викорінити християн із цієї землі. А також тому що ІДІЛ помилково ототожнює їх із Захо­дом, із хрестоносцями, з латинською Церквою, хоча переважна частина з них не визнає її. Неосяжна рівнина Ніневії, що утво­рює північний край Іраку, була батьківщиною християнських спільнот, які завжди співіснували зі своїми мусульманськими або єзидськими сусідами. Християни, але так само й араби та інші законні мешканці цих земель, зникають із такою тривожною швидкістю, що ми цього не помічаємо. Занадто далеко. Занадто відрізняються вони від нас.

У 2014 року там — між Тигром і північним кордоном Іра­ку — було жахливо. У Мосул, провідне місто регіону, значуще для християн, ісламістська армія ІДІЛ увірвалася в червні. За кілька днів місто занурилося у жах, тисячі людей різних конфесій втекли звідси. Через місяць ті ж солдати почали позначати двері християнських будинків. На цей раз втеча була масовою. Родини хвилями тікали з міста, щоб дістатися, часто пішки, ще вільних найближчих поселень. Деякі з тих, кому пощастило втекти, бачили смерть дуже близько. За короткий час вони покинули свої домів­ки, сусідів, своє минуле, залишивши все майно, щоб перетнути спекотну пустелю, де температура піднімається до п’ятдесяти градусів удень. Жінки, діти, старі — всі рухалися в пошуках без­печного місця. Вони пройшли цю пустелю. Не маючи із собою нічого, крім одежі. Саме там, в одному з селищ, розташованих за кілька кілометрів від Мосула, я їх і зустрів. Під гнітючою спекою липня, разом із кардиналом Барбареном (Barbarin), архієпископом Ліонським, монсеньйором Дюбо (Dubost), єпископом Корбей-Ессонським, і патріархом халдейським монсеньйором Сако (Sako), я вперше відчув, яким насильством було для цих людей вигнання.

Звикши тепер до дипломатичних подорожей, я несподівано на сільській вулиці зіткнувся із цими пошматованими життями людей, які очікували на відгук, на допомогу. Того дня біженці та селяни зібралися в церкві й навколо неї, чекаючи на того, хто скаже про цю нову рану та почує їх. Першим виступив архіє­пископ Сако. Він звернувся до виснажених і втомлених людей зі щирими словами підтримки. А потім, сівши між ними, почав слухати. Кожен скористався правом взяти мікрофон і звернутися до патріарха безпосередньо. Вони розповіли, як намагалися ви­їхати машиною. Як у них конфіскували всі транспортні засоби з усім, що в них було. Як їх грабували й відбирали валізи з на­житим майном, із яким вони поспіхом намагалися налагодити життя на новому місці. Як джихадисти зривали з них коштовності, кільця, сережки. І особливо — про свій страх перед неминучою смертю, а також про тривогу за своїх дітей, брата, матір.

Того дня, у цій церкві, я був свідком справжньої духовної єдності, яку рідко спостерігаєш у Франції. Я був зворушений прагненням цих людей згуртуватися навколо своєї віри, прийти сюди, прокричати свій біль і повернутися звідси наповненими взаємною любов’ю та словами підтримки.

Це було одне з перших, але, на жаль, не останніх відвіданих мною поселень, де я бачив юрми потерпілих на вулицях. Адже піс­ля взяття Мосула ІДІЛ продовжила просуватися, один за одним підкоряючи інші міста й села рівнини, спалюючи церкви й ви­ганяючи сотні тисяч іракців на дороги. Ті, хто втекли з Мосула і сховалися у передмісті, змушені були знову тікати разом із тими, хто дав їм притулок, тепер уже вигнаними зі своїх будинків.

Місяць потому, у серпні 2014 року, я повернувся в цей спу­стошений край разом із єпископом Лебруном (Lebrun) (сьо­годні — архієпископ Руана). Ситуація погіршилася. Кількість біженців збільшилася настільки, що безпечні міста вже не могли їх утримувати. Сім’ї купчилися на тій самій вулиці, очманілі від постійної неймовірної спеки, не маючи змоги сховатися від сонця. Застряглі між двома поселеннями, розкиданими на цих посушливих землях, виснажені люди шукали найнеобхідніше й найголовніше для життя: дах та їжу. Серед біженців було багато християн, вони збиралися навколо тих церков, які їм вдавалося знайти: останнє місце, яке ще мало для них значення.

Перша гуманітарна допомога намагалася їм зарадити. Спо­чатку вулиці були вкриті наметами. Слабкий захист від сонця, що повернув сім’ям відчуття затишку. Та оскільки біженці про­довжували приїжджати з усіх боків, у більшості міст виникла необхідність переселити цих нових знедолених людей поза центр, у табори. Міжнародна допомога надходила потроху, рятівними краплями — через ускладнену організацію у великих міжна­родних інстанціях. Коли втручається Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, все починається з вивчення ситуації та встановлення бюджету, потім відшукуються фонди, ку­пуються продукти, після чого відслідковується їхнє пересування. Ці речі забирають багато часу, і найважче з того, що треба зро­бити — це впровадження. Доставка продуктів біженцям із роз­ташованого менш ніж за сто кілометрів від Мосула аеропорту Ербіль, тобто на відстань лише у два кілометри, — це справжня експедиція. Коли, нарешті, їжа надходить у табір, постає питання справедливого розподілу.

В Анкаві, на околиці Ербіля — міста, якому пощастило не постраждати від ІДІЛ влітку 2014 року — через кілька тижнів виникло нове наметове містечко. За допомогою натягнутого бре­зенту мешканці змогли відтворити подобу власної оселі: декілька маленьких кімнат площею п’ять квадратних метрів сусідили з просторішими зонами, де можна було збиратися разом. Усюди — мотузки для білизни, обтяжені одягом; деякі стіни з листового заліза прикрашені різнокольоровими тканинами. Електрокабелі для неонового освітлення, бетонні плити для покриття піску, огорожі, встановлені для захисту входу в табір. Почали ство­рюватися і працювати офіційні органи, а з ними і громадські організації. З місцевою владою, священником і лікарем, який отримав можливість знову відвідувати хворих. Ознакою цього «клаптикового» повернення до буденного життя стала шкільна освіта, до якої новоприбулі сім’ї відразу ж почали залучати сво­їх дітей. Саме тут я зрозумів: коли дитина не ходить до школи, родина десоціалізується й замикається у собі. Ці люди не схожі на зломлених і прагнуть повернутися до щоденного життя. Мене вразила ця нагальність жити, така проста й очевидна, як може здатися на перший погляд, — насамперед повернути лікаря, вчи­теля, священника. Я не належу до Червоного Хреста або «Лікарів світу»… і не був готовий зіткнутися з гуманітарною кризою та­кого масштабу. Чесно кажучи, я не впевнений, що ці люди були підготовлені до неї краще за мене.

В одному із цих нових поселень міцно стояв один намет, трохи більший за інші. Навколо зібрався християнський табір: це була їхня нова церква. Я пішов на зустріч зі священником, не уявляючи, що я можу сказати цим людям. Вони втомилися від журналіс­тів і представників гуманітарних організацій, які приїжджають оцінити ситуацію й підтримати співчутливою усмішкою. Жоден не повертається без відповіді й подяки. Скільки з цих відвідувачів справді збираються зрушити справу з мертвої точки? Чи здат­ні вони, хто отак вільно приїжджає та від’їжджає, усвідомити нагальність ситуації, в яку потрапили ці люди? Чи спроможні зрозуміти інстинкт виживання, що утримує під наметами всіх цих не винних у своєму становищі, гідних людей?

Я вдягнув свою фіолетову рясу й повісив наперсний хрест. У такій ситуації позиція представника Церкви є вкрай важливою. Я відчував, що повинен встановити стосунки із цими людьми, привітатися, стати ближче до них, бути щирим з ними. Свяще­ник — це не лише почесна особа, а й друг.

Прийнявши запрошення, я увійшов відвідати сім’ї в одну частину намету, потім в іншу. Минаючи ці символічні двері, ми знімаємо взуття й сідаємо на підлозі. Тут, посеред дітей і поруч з бабусею, нас пригощають кавою. Деякий час поверхнево балака­ємо майже ні про що. Поступово починаються розповіді, сповнені страждань. У такий момент я починаю розуміти цих людей, яких знаю лише кілька хвилин. Ми з різних країн, ми не маємо спільної історії або культури, ані навіть спільної мови для порозуміння. Хтось знає кілька слів французькою мовою, інші розмовляють лише арабською чи арамейською. Хтось із сім’ї перекладає анг­лійською, інколи священник супроводжує мене і перекладає, інколи якийсь мешканець табору слухає їхні історії разом зі мною та зненацька стає перекладачем. Попри все це я відчуваю велику близькість між нами. Просто тому, що коли я не маю напохваті поради або достатніх слів підтримки, ми молимося разом. Ди­вовижно, що разом із усім, що нас роз’єднує, ми маємо ті самі молитви. Разом читаємо «Отче наш». Вони — своєю мовою, я — своєю. І завдяки цим кільком словам ми несподівано знаходимо щось спільне. А саме: віру в люблячого Бога, Який любить нас і запрошує нас любити.

У мене немає чарівного ключика та зрозумілої відповіді на їхні запитання: «Як пробачити тих, хто нас образив?» Охоплюєш по­глядом це помешкання й відчуваєш, як зникає те, чим вони були, те, що втратили; пригадуєш розповідь про їхню втечу, моторошні умови, в яких вони опинилися, — і фраза набуває жахливого сенсу… У таких обставинах дуже складно пробачити. Як зробити, щоб пробачення не стало кількома порожніми словами, які ки­дають у повітря, відводячи погляд? «Я прощаю їх …» Що треба зробити, щоб ці слова мали сенс? Пробачити цілковито, до кінця: що це означає? Яких сил це вимагає! Але чим важче це зробити, тим щирішим буде вчинок.

Я тут, аби слухати. Щоб бути свідком їхньої віри, їхнього зойку, їхньої духовної сили, що ставить їх перед питанням про­щення, — і водночас підживлює в них вимогу справедливості. Бо хоча багато хто з них мені повторює, що мусульмани не є для них ворогами — попри те, що вони були вигнані зі своїх домівок в ім’я ісламу, — всі вони потребують справедливості. Але, кажуть вони, жодного насильства. Жодної ненависті. Вони знають, що людина стає в’язнем і рабом ненависті, яка поневолює і аж ніяк не полегшує страждання.

Я вийшов із останнього намету і попрямував до виходу; на мені поверх ряси був наперсний хрест. На мій превеликий подив навколишні християни вишикувалися у чергу, щоб підійти поцілувати хрест. У своєму французькому житті я вже не служу священником: я приймаю чиновників, зустрічаюся з офіційними особами, журналістами, дипломатами та депутатами, тож не маю вже нині колишніх простих взаємин священника із парафією. А там вірні чекали у черзі, щоб поцілувати одне за одним цей сим­вол. Хрест для них — не просто прикраса, яку чіпляють на стіну, іноді через марновірство. Вони живуть Хрестом. Але сьогодні їм важко дійти до того, щоб життя знову стало духовним шляхом, а не драмою. У цьому жесті сопричастя я чую їхній зойк, відчуваю біль, розгубленість. Чому це спіткало саме їх? Але — безумовне «ні» насильству! Це глибоко гідні люди. Зрозуміло, що оскільки весь цей час вони проводять в очікуванні в наметах, під спекот­ним сонцем, в пилюці й без засобів існування, моральний дух цих людей ослабнув. Їхній біль ще більш поглибився, коли нова, раніше немислима реальність випала на їхню долю: вони, мож­ливо, вже ніколи не повернуться до своїх домівок.

Ми бачили, як їхні страждання роздмухуються у газетах, чули про різанину, війська, страх перед ІДІЛ. Ці люди живуть, три­маючи війну за руку, а деякі з них ще несуть додатковий тягар — бути християнами. Від нагромадження штампів і світлин слова майже втрачають сенс, і ми іноді втомлюємося слухати про цю реальність. Це лихо здавалося таким віддаленим від нас — до­поки його не було драматично перенесено на нашу землю. Од­нак історія цих людей є набагато ближчою до нас, ніж нам би хотілося вірити, і саме час зацікавитися їхнім питанням. Їхнє повсякденне життя безпосередньо впливає на нас, бо, якщо вони не зможуть вижити в себе, якщо злочини продовжуватимуть­ся, вони втечуть у Європу. Ми приймемо їх, охоче чи не дуже. 18

Та навіть маючи найкращі наміри щодо можливої інтеграції, як повірити в гармонію між ними й нами, між різними культу­рами та релігіями?

Це не суто теоретичне питання: чи можуть християни й му­сульмани жити разом? Якщо вони змушені будуть поспіхом покинути свою країну, чи захочемо ми, щоб вони почувалися тут як удома? Якщо вони не можуть жити як друзі на сході Се­редземномор’я, на землі, яка об’єднувала їх протягом століть, то чи маємо вірити, що це стане можливим на півночі? Чи готові ми обговорювати такі теми? Якщо ісламізм відкидає будь-яку іншу релігію й перешкоджає меншинам жити пліч-о-пліч, то чи можемо вважати, що тамтешні розбіжності та напруженість щезнуть тут?

Дозволити Близькому Сходу покінчити зі своїми христия­нами — це означає дозволити йому покінчити з усіма іншими меншинами, які також, своєю чергою, опиняться під загрозою. Тоді ці країни зроблять ще суворішою свою ідентичність, яка спи­рається на більшість населення. Це загрожуватиме миру спочатку в регіоні, потім у Середземномор’ї та неминуче закінчиться пере­тинанням наших берегів. Небезпечно навіть на секунду повірити, що доля Близького Сходу не пов’язана з нашою безпосередньо.