Княгиня Анна й релігійні реліквії Руського королівства
Майже в останніх стрічках т. зв. Галицько-Волинського літопису, який писався на Волині й висвітлює переважно волинські події, читаємо таке: «…вложив Бог Мстиславу-князю у серце його добру мисль: спорудив він гробницю кам’яну над гробом баби своєї Романової, у монастирі коло [церкви] святої, і освятив її на честь праведників Іоакима і Анни, і службу в ній одправив». Ця подія датована 6799-им роком від створення світу, або 1291-им від Різдва Христового. Хоча, ймовірно, відбулася в 1289-му році.
Повідомлення літопису видається дещо незвичним. Взагалі в хроніках Давньої Русі нечасто говориться про жінок. А тут літописець звертає увагу на те, що князь Мстислав Данилович, правитель Волині, споруджує у місті Володимирі кам’яну гробницю й церкву на честь своєї бабці. Певно, ця жінка користувалася великим авторитетом серед нащадків князя Романа Мстиславича – об’єднувача Волині та Галичини.
Після смерті свого мужа вона, маючи малолітніх дітей, намагалася втримати в своїх руках князівство Руське. Згадки про неї не раз зустрічаються на сторінках Галицько-Волинського літопису. Правда, літописець не називає її імені. Вона для нього просто «княгиня Романова».
Спорудження церкви Іоакима й Анни обіч поховання дружини Романа Мстиславича вказує на її ім’я – Анна. Більшість дослідників вважають, що саме таким воно було. Найбільш вірогідним видається припущення, що вона була дочкою візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела. За її часів на Волині починають з’являтися візантійські символи-реліквії.
Анна близько 1200-го року стала дружиною князя Романа. До смерті мужа в 1205-му році вона народила йому двох синів – Василька й Данила. І довгий час опікувалася ними.
Не будемо оповідати перипетії тієї боротьби, яку вела ця жінка за спадщину Романа Мстиславовича. Коли її діти стали дорослими, вона вирішила дистанціюватися (хоча б частково) від справ політичних, даючи їм змогу діяти самостійно. У Галицько-Волинському літописі під 1213-м роком зустрічаємо запис: «Тоді ж велика княгиня Романова прийняла монаший чин». Правда, цю подію датують іншим роком – 1219-им.
Княгиня Анна ніби відходить у тінь. Її ім’я на довгий час зникає зі сторінок літопису. Але вона лишилася порадницею для своїх синів. І те, що Романовичі, Василько й Данило, не конфліктували, діяли в унісон, певно, велика заслуга їхньої матері. Братня любов Романовичів – дивний виняток на фоні родинних чвар, непорозумінь, якими багата історія Давньої Русі. Але саме ця любов допомогла братам відродити й розбудувати державу свого батька.
Згадка про княгиню Романову з’являється аж у той час, коли Данило вагався, чи приймати йому королівську корону з рук Римського Папи Інокентія ІІІ, чи ні. Було це десь у 1253-му році. Тоді, фіксує літопис, мати Данила порадила це йому зробити. І, схоже, її порада була вирішальною. У той час Анні було близько 70-ти літ. Вік дуже поважний. Але вона не відходила від державних справ.
Анна, походячи із візантійського імператорського роду і своїм синам, і підданим намагалася прищепити візантійські традиції. Очевидно, з її приїздом пов’язана поява на теренах Волині й Галичини, котрі тоді часто іменувалися Руським князівством чи королівством, низки візантійських реліквій, у т. ч. й релігійного характеру.
Наприклад, серед польських коронаційних регалій були знайдені речі візантійського походження. Зокрема, золотий хрест візантійських імператорів з шматком дерева Хреста Господнього. Як ця реліквія потрапила до польських королів? Дослідники притримуються наступної версії. Ймовірно, хрест був привезений Анною і знаходився серед регалій Романовичів. Але в 1340 році польський король Казимир ІІІ пограбував Львів, забравши звідти ці речі. У польських та українських джерелах говориться про це розграбування і навіть називаються забрані реліквії. Серед них – дві корони і два золоті хрести, один з яких мав дерево Святого Хреста. Тобто можна припустити, що то був хрест візантійських імператорів.
Але цікаво не лише це. Орієнтовно на ХІІІ ст. припадає поява на волинських теренах трьох ікон візантійського походження, які стали відомими святинями. Це – Зимненська, Холмська й Белзька ікони Божої Матері. Всі вони з’явилися в місцях, де перебувала чи могла перебувати Анна.
Найбільш знаною серед цих ікон є Белзька Богоматір. Є імовірність того, що вона була привезена княгинею Анною з Візантії на Русь.
Цю ікону перемальовували щонайменше двічі. Вона містить три шари письма. Причому перший з'явився не раніше ХІІ-ХІІІ ст. Тобто саме цим часом можна датувати появу згаданої реліквії. Це якраз час, коли жила княгиня Анна. Ікона має безсумнівно візантійське походження.
Точно не встановлено, коли і як Белзька Богоматір з’явилася на руських землях. Існують легенди про це, що дійшли до нас із XV ст. Згідно з однією легендою, ця ікона була намальована євангелістом Лукою, належала Костянтину Великому, а потім іншим візантійським імператорам. Її у Візантії ніби побачив князь Лев, син короля Данила, і привіз до міста Белза. Правда, немає ніяких відомостей, що цей князь бував у Візантії. Далі, згідно легенди, Лев з великою честю помістив ікону в Белзькому замку під опікою православного духовенства. Дещо інша легенда гласить, ніби ця давня ікона з’явилася на Русі в ХІІ ст. Побувала в Болгарії, Моравії й Чехії, поки знову не повернулась на Русь, де її князь Лев віддав у Белзький замок. А Бартоломей Зиморович (1597 – 1677) у своїй праці «Leopolis triplex» («Потрійний Львів») стверджував, що цей князь віддав Онуфріївському монастирю у Львові на зберігання ікону Богородиці, намальовану євангелістом Лукою.
Справді, щодо появи ікони в Белзі є чимало плутаного й легендарного. Слід мати на увазі те, що в ХV ст. і в наступні віки князь Лев став легендарним персонажем на Галичині. Його ім’я використовували при підробці грамот, про нього оповідали різні легенди, приписуючи йому й таке, чого він не робив. Могли йому також приписати перенесення до Белза ікони Божої Матері.
На нашу ж думку, цю реліквію княгиня Анна привезла із собою з Візантії. Під час своїх поневірянь після смерті мужа Анна, імовірно, возила реліквію з собою. У 1207 році княгиня добилася, щоб її сину Васильку дали Белз. Це був плацдарм, звідки її нащадки могли почати серйозну боротьбу за спадщину свого батька. Романовичі на певний час закріпили це місто за собою. І не виключено, що княгиня могла тут полишити ікону Богородиці. Звісно, це гіпотеза. Але вона виглядає більш достовірно, ніж легенда про те, що князь Лев привіз цю ікону з Візантії.
У Белзі ікона перебувала до кінця XIV ст. У той час велася запекла боротьба за Руське королівство. Людовік Угорський, який претендував на землі цієї держави, зробив тут своїм намісником Владислава Опольського, який походив із князівського роду Пястів. На землях цього королівства він правив у 1372-1379 та 1385-1387 роках. Владислав навіть титулував себе «Божою милостю пан і дідич Руської землі». Саме він забрав ікону Божої Матері з Белза. Існує версія, ніби спочатку цей князь переніс її до Львова (можливо, в 1377-му році), а потім, у 1384-му році вивіз до Ченстохови в католицький монастир паулінів. Не виключено, що перенесення ікони до Львова й знайшло відображення (правда, дещо перекручене) в творі Бартоломея Зиморовича «Потрійний Львів».
З часом з’явилася «благочестива легенда». Мовляв, литовці й татари вдерлися на Русь і обложили Белзький замок. Князь Владислав, сподіваючись на допомогу Божої Матері, виніс ікону з церкви і поставив на міській стіні. Її там пробила ворожа стріла. Після цього імла спустилася на вороже військо й змусила його зняти облогу замку. І ось тоді Богородиця ніби з'явившись князеві Владиславу уві сні, повелівши перенести ікону на Ясну Гору Ченстоховську.
Про достовірність цієї легенди, думаю, говорити не варто. Потрібна була вона, щоб прикрити викрадення реліквії.
З часом Белзька (тепер – Ченстоховська!) ікона Божої Матері стала головною святинею Польщі. Але це вже окрема історія.
Чи саме княгиня Анна принесла в Руське королівство Зимненську, Холмську й Белзьку ікони Божої Матері, чи ні, але те, що вона утверджувала в цій державі візантійські традиції, сумніву немає. Її сини усвідомлювали, що в їхніх жилах тече кров візантійських імператорів. І вважали себе їхніми спадкоємцями. У тому числі вони й шанували візантійські релігійні традиції. Це бачимо в діяльності синів Анни, Василька й Данила, які опікувалися Церквою, споруджували храми й монастирі, замовляли написання релігійних книг. А особливо це стосується її внука – Володимира Васильковича, котрий навіть сам переписував релігійні книги.
