Ренесансний поет Симон Пекалід: католик, який став православним

Про нього відомо не так багато. Народився він у сім'ї міського радника Тобіаша Пенкалі та міщанки Ганни Старчиновської у місті Олькуш у Польщі. Навчався в Краківському університеті 1585-1589 рр. Схоже, в роки навчання в Кракові Симон Пекалід налагодив контакти спочатку з князем Янушем Острозьким, а потім і з його батьком Василем-Костянтином, ставши їхнім придворним поетом. Найбільш відомий твір цього автора – згадувана поема «Про Острозьку війну…», яка вийшла друком 1600 р. у Кракові. Йому також належить випущений ним 1601 р. у Львові поетичний твір «Epithalamium» на честь шлюбу відомого захисника (протектора) православ’я на Перемищині Яна Щасного Гербута із княжною Єлизаветою Заславською.

Згадувана поема «Про Острозьку війну…» [1] є багатоаспектною. І про неї можна багато говорити. Однак звернемо увагу на релігійні питання, як вони висвітлюються в творі, коли йдеться про одного із найвидатніших князів із Дому Острозьких – Костянтина Івановича, який переміг московитів у битві під Оршею в 1514 р.

Так, відразу Після згадок про Оршанську битву автор подає панегірик цьому князеві, де, зокрема, говориться, що той збудував «великий собор» (мається на увазі Богоявленський храм). Отже, вкінці XVI ст. в Острозі вважалося, що саме Костянтин є будівничим цієї святині (хоча, ймовірно, на місці цього собору існувала дерев’яна церква ще раніше). Ось як говориться про це:

«Гімни приємні вождя йшли до нього від щирого серця,
Тож круглобанний великий собор збудував він на славу
Господа Бога єдиного, щоб прославляти достойно,
Там збудував, де швидкі води Вілії в Горинь впадають» [2].

Симон Пекалід у поемі відзначає не раз не лише військову доблесть Костянтина Острозького, але і його благочестивість. Так, вихваляючи його, він пише:

«Жертви великі приніс він ченцям за їх щирі молитви,
Палко любив духовенство, яке посвятилось Христові» [3].

Варто звернути увагу на ці слова. Вище уже автор вказував на побудову Костянтином Острозьким собору в Острозі. Все це так чи інакше стосувалося діяльності князя на користь православних.

На перший погляд, видається дивним, що Симон Пекалід позитивно говорить про такі речі. Адже він народився в католицькій сім’ї, навчався в Краківському університеті, який був католицьким навчальним закладом.

Насправді, вказаний автор далеко не одинокий у своєму толерантному і навіть у позитивному ставленні до православних. Інші ренесансні автори теж демонстрували таке ставлення. Наприклад, це стосувалося Станіслава Оріховського. У листі до Яна Франциска Коммендоні (від 10 грудня 1564 р.) він писав про русинів: «Народ той, ведучи збройну боротьбу проти своїх сусідів, волохів і татар, не займався ніколи наукою і філософією, зупинившись на освіті середньої міри – частково слов’янської, частково латинської, на такому ступені, який був необхідний для ведення служби Божої і до вироблення законів. Щодо віросповідності народу, то років десь 700 тому, за князя Володимира, впроваджено було католицьку віру з Константинополя. Службу Божу правлено по-грецьки, а прилюдні жертвоприношення проводились за грецьким обрядом слов’янською мовою. І народ той, раз прийнявши від греків святі обряди, ніколи від них не відступав» [4].

Сам же Станіслав Оріховський виступав проти целібату духовенства, який існував у Католицькій Церкві, і вважав, що грецьке віросповідання, котре дозволяє священикам одружуватися, є кращим за католицьке – принаймні в цьому плані [5].

Позитивне ставлення до звичаїв русинів, у т. ч. їхнього православного віровизнання, демонстрував ренесансний поет Севастіан Фабіан Кленович у латиномовній поемі «Роксоланія» (1584 р.). Тут він теж, до речі, вказує, що в Православній Церкві немає целібату для священнослужителів і цю традицію поет не осуджує, а говорить про неї як про даність (навіть з певними нотками позитиву):

«Русине, віра твоя шану церквам віддає!
Там, біля церкви тієї, священик живе бородатий:
Довге волосся брудне, заріст густий на лиці,
Дома в нього дружина моторна й численне потомство:
Гріється біля вогню в хаті дрібна дітвора.
Бачиш, наївний русине, попам твоїм можна знімати
Пояс Венери, коли ще не торкались його» [6].

Про загалом позитивне ставлення Севастіана Кленовича до православної віри русинів свідчить ще один фрагмент «Роксоланії»:

«Скрізь на Русі зберігають закони і звичаї предків,
Руси і далі ідуть шляхом дідів і батьків,
Звичаї ті, що зі Сходу взяли, зберігають ретельно
І бездоганно, скажу, віру свою бережуть.
Проти порядків таких виступає весь світ католицький,
Часто засуджує їх, навіть погрожує він,
Саме за те, що нащадки, прості й легковірнії руси,
Всім заповітам батьків вірні й виконують їх.
Подиву гідні ті довгі пости, що побачиш у русів,
Завжди тверезі вони напередодні всіх свят.
Їжу просту споживають…» [7].

Все це певним чином розвіює стереотипні уявлення про нетерпимість католиків до православних, яка існувала у Великому князівстві Литовському й Руському, а також Польському королівстві. Принаймні для автора поеми «Про Острозьку війну…» православні такі самі християни, як і католики.

Звісно, не варто представляти відносини між католиками й православними в цих державах як ідилічні. Адже існувало неприйняття з боку католиків (особливо духовенства) православних, виникали й конфліктні ситуації. Про це говорили й згадувані Станіслав Оріховський та Севастіан Кленович. Але ж було й порозуміння. Досить поширеним явищем стали змішані шлюби католиків та православних серед представників нобілітету – і не лише серед них. При цьому члени подружжя, як правило, продовжували дотримуватися свого визнання. Існували й правила хрещення дітей у таких змішаних шлюбах. Якщо чоловік був католиком, а дружина православною, то синів хрестили як католиків, а дочок – за православним обрядом. І навпаки.

Однак не виключено, що позитивна характеристика православності Костянтина Острозького обумовлювалася не лише «ренесансною толерантністю» Симона Пекаліда. Можливо справа тут була в дещо іншому. Нещодавно оприлюднені листи 1594 р. підскарбія Гліба, що служив князеві Василю-Костянтину Острозькому, до Кирила Лукаріса, який тоді недовгий час очолював Острозьку академію. Так ось, в одному з цих листів згадується бакалавр Семен. Можна зрозуміти, що він користувався прихильністю князя, був умілий у своїй справі. Саме цікаве, що в минулі часи цей чоловік був католиком («папежником»), але зрікся «їхньої секти», ставши православним [8].

Є підстави вважати, що цим «бакалавром Семеном» саме й був Симон Пекалід. Адже ще навчаючись у Кракові, він «став русином». Принаймні про таке зазначено у книзі реєстрації академічних ступенів. Це може бути трактовано і в тому сенсі, що ще тоді Симон Пекалід прийняв православ’я. Згадка ж про «бакалавра Семена», який працював у Острозькій академії, лише підкріплює цю думку. Звідси зрозуміле позитивне ставлення Симона Пекаліда до православ’я, яке демонструє автор поеми «Про Острозьку війну…».

Приклад Симона Пекаліда багато що говорить. Ми звикли вважати, що в XVI-XVII століттях на теренах України відбувалися чисельні переходи від православ’я до католицизму. Особливо це стосувалося представників нобілітету. Проте, як бачимо, траплялися й зворотні процеси – коли деякі католики ставали православними.

Примітки:

1. Текст поеми Симона Пекаліда «Про Острозьку війну…» див. : De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor a Simone Pecalidis Artiura Bacalaureo conscripti. Cracoviae, 1660. У перекладі українською мовою Віталія Маслюка див. : Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових. Українська поезія XVI ст. Київ, 1987. С. 195-242; Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових. Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. Київ, 1995. Ч. 2. С. 40-77; Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових. Слово многоцінне. Київ, 2006. Т. 1. С. 291-338. Також уривки поеми опубліковані в збірнику української мілітарної поезії. Див. : Марсове поле. Київ, 1988. Книжка перша. Героїчна поезія на Україні Х – першої половини XVII cтоліть. С. 138-144. Про Симона Пекаліда та його поему див.: Кралюк П. Образ козацтва в поемі Симона Пекаліда «Про Острозьку війну…» Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Філологічна». Острог, 2016. Вип. 61. С. 157-160; Литвинов В. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV – початку XVII століття. Київ, 2000. С. 20, 187-235; Литвинов В. Католицька Русь. Київ, 2005. С. 21-22; Литвинов В. Україна в пошуках своєї ідентичності. XVI – XVII століття. Історико-філософський нарис. С. 10, 34, 35, 116, 360-362, 372, 375, 383, 386-390, 498-502 та ін.; Яковенко Н. Що за війну описує Шимон Пекалід у поемі «De bello Osrogiano» (1600). Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ, 2002. С. 270-295.
2. Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових. Українська поезія XVI ст. С. 212.
3. Там само. С. 213.
4. Українські гуманісти епохи Відродження. Київ, 1995. Частина 1. С. 406.
5. Там само. С. 229.
6. Кленович С. Роксоланія. Українська поезія XVI ст. С. 158.
7. Там само. С. 159.
8. Тесленко І., Березенко Б. Нові матеріали до історії Острозького культурного центру кінця XVI століття: руськомовні листи до Кирила Лукаріса. Острозька давнина. Острог, 2025. Вип. 8. С. 129, 149.

   ##DONATE_TEXT_BLOCK##