Грузинська Православна Церква: історія та сучасність (частина 4)

Завершення. Частини перша, друга і третя.

Своєрідним символом церковного відродження стало будівництво в Тбілісі нового кафедрального собору на честь Святої Трійці (собор Самеба). Воно було розпочато у 1995 р. та приурочене до 2000-ліття Різдва Христового. Будівельні роботи були завершені у 2004 р. На сьогодні це найбільший храм на території Грузії. Його висота — 68 м, площа — 77×65 кв. м. Собор має 11 престолів.

Однак розвиток Церкви у незалежній Грузії мав свою виразну специфіку. Це стосується і характеру взаємин Церкви з державою та загалом статусу Православної Церкви в сучасній Грузії; і питання про церковні громади на територіях, які непідконтрольні уряду Грузії (перш за все, в Абхазії); і взаємин Грузинської Церкви з іншими помісними Церквами та іншими християнськими конфесіями.

Церква та держава в незалежній Грузії

Що стосується державно-церковних взаємин, то в цьому відношенні ситуація в сучасній Грузії цілком вписується в парадигму, характерну для країн умовного «пост-візантійського світу». Маються на увазі країни Центральної, Східної та Південної Європи з переважаючим православним населенням (зокрема, Грецію, Румунію, Сербію, Болгарію, Чорногорію, Росію). З одного боку, для цих країн завжди було типовим підкорення Церкви державі або навіть поглинення Церкви державним апаратом. Але з іншого боку, і самі Церкви тут завжди намагалися (і намагаються) отримати державну підтримку. Держава ж, надаючи її, значною мірою контролює вище церковне управління та активно втручається до внутрішнього життя Церкви.

Така модель державно-церковних відносин є близькою до «державної церковності». Однак, парадоксальним чином вона може поєднуватися з конституційною нормою про відокремлення Церкви від держави. Більш того, така модель може адаптуватися до дуже різних політичних режимів.

У 1990-х рр. в Грузії також можна було спостерігати очевидне зближення Церкви з державою, яке набуло логічного завершення у 2001 р., коли рішенням Парламенту та президента Едуарда Шеварднадзе була змінена 9-та стаття Конституції Грузії. Якщо раніше в цій статті йшлося лише про відокремлення Церкви від держави, то від 2001 р. сюди додано тезу про особливу роль Православної Церкви в історії Грузії. Також до 9-тої статті Конституції була додана теза про те, що взаємини Грузинської держави з Православною Церквою «визначаються Конституційною угодою, яка повною мірою має відповідати загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права в сфері прав та свобод людини» (в сучасній редакції Конституції — це стаття 8).

Після цього у Парламенті була створена комісія, яка розробила текст вказаної угоди. 14 жовтня 2002 р. (тобто в день святкування Светіцховлоба) у патріаршому соборі у Мцхеті президент Е. Шеварднадзе та Католикос-Патріарх Ілія ІІ урочисто підписали Конституційну угоду. 22 жовтня 2002 р. ця угода була ратифікована парламентом Грузії і стала невід’ємною складовою державного законодавства Грузії.

Цікаво, що тодішній віце-спікер парламенту Гігі Церетелі, який очолював комісію з підготовки тексту угоди, казав, що за своїм змістом цей документ є рівнозначним до визнання православ’я державною релігією Грузії. При цьому формально принцип відокремлення Церкви від держави не був скасований.

Конституційна угода надала католикосу-патріарху статус недоторканності. Недільні дні та церковні свята були оголошені державними вихідними днями. Держава офіційно визнала таємницю сповіді та звільнила духовних осіб від військового обов’язку. Церковні дипломи про освіту були визнані державою. Держава також зобов’язалася частково компенсувати матеріальні збитки, нанесені Церкві в радянську добу.

Однак, найбільшого резонансу набули положення угоди, які закріплюють привілейований статус Православної Церкви в Грузії. Зокрема, вже в 1-й статті (п. 3) угоди вказано, що держава визнає Православну Церкву в Грузії «історично сформованим суб’єктом публічного права» та надає Церкві статус повноправної юридичної особи. Виробництво, імпорт та дарування релігійних товарів, які виробляються Грузинською Православною Церквою, а також церковне майно та землі, які не використовуються в економічних цілях, були звільнені від податків (стаття 6, п. 5). Усі діючі та недіючі православні храми на території Грузії, а також їхні руїни, включно з земельними ділянками, оголошені власністю Грузинської Православної Церкви (стаття 7, п. 1).

Слід пояснити, що на момент підписання та ратифікації вказаної угоди жодна інша конфесія в Грузії не мала статусу корпорації публічного права. Передбачалося, що невдовзі подібна угода буде укладена і з Католицькою Церквою. Текст цієї угоди був підготовлений парламентом, а у вересні 2003 р. до Тбілісі прибув секретар з відносин з державами Державного Секретаріату Святого Престолу архиєпископ Жан-Луї Торан з метою її підписання. Однак, на вулицях Тбілісі тоді почалися масові протести проти зближення Грузії з Ватиканом. Проти підписання угоди зі Святим Престолом висловився і Католикос-Патріарх Ілія ІІ. В результаті, президент Шеварднадзе вирішив відмовитися від підписання угоди з Ватиканом. Це спричинило погіршення взаємин між Грузією та Католицькою Церквою.

Таким чином, у 2002 р. в державному законодавстві Грузії був чітко закріплений привілейований статус Православної Церкви. При цьому статус інших конфесій залишався неврегульованим. Звісно, це створювало загрозу дискримінації релігійних меншин в Грузії.

Міжнародні правозахисні організації неодноразово виступали з критикою вказаної Конституційної угоди. Зокрема, у 2006 р. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (European Commission against Racism and Intolerance) у своїй Другій доповіді по Грузії рекомендувала грузинській владі переглянути положення Конституційної угоди, підписаної з Православною Церквою, щоб ліквідувати «загрозу прямої чи непрямої дискримінації щодо будь-яких релігійних меншин» (п. 55).

У 2015 р. в спеціальному дослідженні, проведеному Коаліцією Осло з питань свободи релігії та переконань (The Oslo Coalition on Freedom of Religion or Belief), яка діє при Норвезькому центрі з прав людини, вказувалося, що Конституційна угода, укладена в Грузії у 2002 р., взагалі не використовує таких важливих понять, як «рівність», «загальновизнані права» або «права людини». В тексті угоди йдеться лише про інтереси держави та про державну підтримку однієї конфесії.

Однак, не зважаючи на цю критику, Конституційна угода залишається в силі.

Оскільки вказана угода передбачає часткову компенсацію збитків, яких держава завдала Церкві в радянський період, це стало підставою для виділення Грузинській Церкві коштів з державного бюджету (починаючи вже з 2002 р.). При цьому держава не встановила чітких критеріїв та процедури компенсації. Тому фактично йдеться про пряме фінансування Церкви з державного бюджету. Непрозорість процедури виділення та використання цих коштів несе в собі очевидні корупційні ризики.

Сучасна грузинська релігійно-національна ідентичність

Як ми бачили, щонайменше з XVII ст. для Грузії стало типовим ототожнення релігійної та національної приналежності. Тобто, саме поняття «грузин» традиційно передбачає приналежність до Православної Церкви. Доведена до крайнощів ця точка зору означає, що православна віра для грузина не є предметом особистого вибору, а передається «з кров’ю» та є частиною своєрідного «генетичного коду». Навіть сьогодні грузини, які свідомо переходять в іншу конфесію (тим більше в іншу релігію), на побутовому рівні сприймаються як зрадники свого народу.

Ідея повної тотожності релігійної та національної ідентичності постійно звучить з вуст сучасних грузинських єпископів та священників. Зокрема, Католикос-Патріарх Ілія ІІ у 2004 р. в одній зі своїх проповідей казав: «Дуже могутньою була Грузія і тому потужним є грузинський ген, грузинська обдарованість… Кажуть, що в Туреччині мешкає більше 5 мільйонів грузинів. Вони — мусульмани, і ця релігія їх настільки обмежила, що за минулі століття вони нічого не змогли створити… А православний грузин завжди створював і сьогодні створює чудеса».

Ці слова містять вкрай показову тезу про «грузинський ген», який здатен творчо розвиватися лише у тому випадку, коли носій цього гена належить до Православної Церкви. Відповідно, грузин, який відпадає від Православ’я, втрачає і свої таланти.

Зазначимо, що подібна ментальність не є чимось унікальним. Схожий «етнорелігійний монізм» можна бачити і в інших народів (наприклад, в греків, сербів чи росіян). Зокрема, Кирил (Гундяєв) також неодноразово говорив про те, що православ’я сформувало унікальний «культурний код» росіян.

Сьогодні близько 85 % населення Грузії ототожнюють себе з Православною Церквою. Однак при цьому тут існує потужний розрив між номінальною та реальною релігійністю. Відсоток практикуючих православних християн в Грузії є вкрай невисоким. Тим не менше, Грузинська Церква як інституція користується високою довірою та авторитетом в суспільстві. У 1990-ті — 2000-ні рр., коли Грузія зазнала численних політичних трансформацій, авторитет Церкви і особисто католикоса-патріарха Ілії тільки зміцнився.

Зростанню авторитету Церкви сприяли і деякі вдало продумані акції Грузинської патріархії. Наприклад, у 2008 р. Католикос-Патріарх Ілія заявив, що для покращення демографічної ситуації в Грузії він готовий стати хрещеним батьком кожної третьої дитини в родині. 19 січня 2008 р. в соборі Самеба відбулося перше масове хрещення таких дітей. З того часу подібні хрещення за участі Патріарха відбувалися регулярно. Станом на 2025 р. Патр. Ілія був вже хрещеним батьком близько 50 тисяч дітей! Грузинські спеціалісти з демографії вважають, що ця ініціатива Церкви дійсно сприяла підвищенню народжуваності в Грузії.

Потужною демонстрацією ставлення грузинського суспільства як до Грузинської Церкви загалом, так і до її предстоятеля стало поховання Католикоса-Патріарха Ілії ІІ. Нагадаємо, що він упокоївся ввечері 17 березня 2026 р. Наступного дня вранці його тіло було перенесене до собору Святої Трійці (Самеба). Доступ для прощання з предстоятелем був відкритий цілодобово до 22 березня. У зв’язку зі смертю Католикоса-Патріарха уряд оголосив в Грузії п’ятиденну (!) загальнонаціональну жалобу. 21 та 22 березня проїзд до Тбілісі на автобусах та потягах з усіх регіонів Грузії був безкоштовним, щоб усі бажаючі могли приїхати до столиці на прощання з патріархом. 22 березня рішенням мерії Тбілісі безкоштовним був проїзд і на всіх видах громадського транспорту у столиці. За повідомленнями грузинських ЗМІ, за період з 18 по 22 березня попрощатися зі спочилим Ілією ІІ прийшло близько 2 мільйонів людей. А кількість людей, які 22 березня взяли участь у процесії з тілом Патріарха від собору Самеба до Сіонському соборі, взагалі не піддається обчисленню. За оцінками грузинських ЗМІ, в цей день на вулиці Тбілісі одночасно вийшла найбільша кількість людей за всю новітню історію Грузії.

Сучасне грузинське суспільство сприймає Православну Церкву як символ тяглості національної історії. Тому недивно, що державна влада завжди намагається спиратися на авторитет Церкви для отримання політичної легітимності. З іншого боку, і Грузинська Патріархія, яка відчуває потужну підтримку суспільства, намагається впливати на процес прийняття політичних рішень.

Тут можна навести чимало промовистих прикладів. Так, у 2013 р. в Грузії велася робота з підготовки нового Кодексу місцевого самоврядування. Однак, Грузинська Патріархія виступила з публічною критикою проекту Кодексу, вбачаючи в окремих його положеннях загрозу розпаду єдиної Грузинської держави. В результаті уряд був змушений провести консультації з Церквою та скорегувати певні норми Кодексу.

У 2014 р. аналогічна ситуація склалася і навколо проекту закону «Про викорінення усіх форм дискримінації». Грузинська Патріархія виступила з критикою цього закону, а Католикос-Патріарх Ілія закликав відкласти його прийняття. Православне духовенство навіть погрожувало канонічними санкціями тим депутатам, які проголосують за цей закон. В результаті Парламент провів консультації з Православною Церквою, і закон був прийнятий лише у зміненому вигляді (з урахуванням побажань Церкви).

У 2016 р. на вимогу Церкви Міністерство освіти та науки Грузії скорегувало стандарт навчальної дисципліни «Я і суспільство». Зокрема, були відредаговані або виключені зі стандарту теми, присвячені толерантності, меншинам та гендеру.

Однак, не завжди Церква досягає успіху у своїх спробах впливати на уряд та Парламент. Наприклад, у 2011 р. виявилася невдалою спроба Грузинської Церкви протидіяти прийняттю в парламенті поправок до Цивільного кодексу, які передбачали можливість реєстрації в якості юридичних осіб інших релігійних громад.

Абхазька проблема

Одним з найскладніших викликів для Грузинської Церкви на межі ХХ-ХХІ ст. стала проблема церковного життя в Абхазії. Нагадаю, що після розпаду Радянського Союзу Абхазія заявила про своє прагнення до державної незалежності, що спричинило конфлікт з урядом Грузії. 14 вересня 1992 р. до Абхазії були введені грузинські війська. Тут почалася повномасштабна війна. Бойові дії тривали до вересня 1993 р., після чого грузинська армія була змушена залишити Абхазію. Вважається, що Абхазія в цій війні спиралася на неофіційну військову підтримку з боку Росії.

Тим не менше, Грузія не визнала державної незалежності Абхазії. З того часу грузино-абхазький адміністративний кордон охороняється російськими військовими. Незалежність Абхазії на сьогодні визнали лише Росія, Нікарагуа, Венесуела, Науру та Сирія.

Усе це не могло не позначитися і на житті Церкви. На момент початку бойових дій Сухумо-Абхазьку єпархію Грузинської Церкви очолював митрополит Давид (Чкадуа). У вересні 1992 р. він виїхав до Тбілісі, де невдовзі помер. Після цього до Абхазії було призначено архиєпископа Даниїла (Датуашвілі). Він прибув до Сухумі, коли тут вже тривала війна. У військовому конфлікті архиєп. Даниїл підтримував Грузію, тому у 1993 р. він був змушений залишити Абхазію разом з грузинськими військами. Тоді ж з Абхазії виїхали і всі грузинські священники. Отже, з 1993 р. Сухумський архиєпископ втратив можливість керувати своєю єпархією. З того часу в Абхазії немає православного єпископа.

На момент закінчення війни на території Абхазії залишилося лише чотири священника. Вони обрали настоятелем собору в Сухумі та тимчасовим керуючим єпархією священника Віссаріона Апліаа. З 1998 р. у Сухумі діє Єпархіальна рада на чолі зі свящ. Віссаріоном. Однак, реального канонічного спілкування з Грузинською Церквою цей орган не має. Натомість абхазькі церковні громади підтримують регулярний зв’язок з Російською Церквою. Вже у 1990-ті рр. Московський Патріарх Алексій ІІ неофіційно доручив опікуватися церковними громадами в Абхазії єпископу Майкопському. Саме Майкопський єпископ здійснював хіротонії священників для Абхазії, надавав їм антимінси та святе миро. Студенти з Абхазії поступали на навчання до духовних семінарій в Росії. Ці дії Московського Патріархату завжди викликала невдоволення та протести з боку Грузинської Церкви, яка вважала що РПЦ фактично поширила свою юрисдикцію на територію Абхазії.

15 вересня 2009 р. на зібранні духовенства Абхазії було прийняте рішення ліквідувати Сухумо-Абхазьку єпархію Грузинської Церкви та оголосити про створення Піцундської та Сухумської єпархії Абхазької Православної Церкви. Зібрання надіслало звернення до всіх Помісних Церков з проханням визнати незалежність Абхазької Церкви. Однак, жодна з Помісних Церков світу цього не зробила.

У 1994 р. було відновлено Новоафонський монастир, який став другим (після Сухумі) центром церковного життя в Абхазії. При цьому Новоафонський монастир не визнає над собою владу свящ. Віссаріона.

У 2011 р. Московський Патріарх Кирил на прохання свящ. Віссаріона Апліаа направив до Новоафонського монастиря в якості настоятеля ігумена Єфрема (Віноградова). Це викликало невдоволення місцевого духовенства. В результаті 15 травня 2011 р. у Новоафонському монастирі відбулося зібрання духовенства та мирян, яке заявило про відновлення древньої Анакопійської єпархії під назвою «Священна митрополія Абхазії». В давнину Анакопійська єпархія діяла у складі Константинопольського Патріархату, тому ініціатори створення цієї структури стали поминати за богослужінням Константинопольського Патріарха. Вони також намагаються вести переговори з Константинополем про власне визнання. Поки що ці переговори не мали успіху. Тим не менше, Священна митрополія Абхазії була зареєстрована державними органами Абхазії. Однак, священник Віссаріон Апліаа заявив про незаконність цього рішення.

Головними активістами Священної митрополії Абхазії стали архимандрит Дорофей (Дбар), єромонах Андрій (Ампар) та єродиякон Давид (Сарсанія). Перші двоє були свого часу висвячені у Майкопській єпархії РПЦ. Тому після того, як вони проголосили про створення Священної митрополії Абхазії, Російська Церква заборонила їх в служінні. Однак, вони не визнали цієї заборони та продовжують звершувати богослужіння, поминаючи Константинопольського Патріарха.

Таким чином, на сьогодні на території Абхазії діють дві церковні структури: Абхазька Православна Церква, якою фактично керує священник Віссаріон Апліаа, та Священна митрополія Абхазії на чолі з архим. Дорофеєм (Дбаром). Спілкування між цими структурами відсутнє. Також жодна з них не має спілкування з Грузинською Церквою. Якщо перша з цих структур продовжує активну взаємодію з РПЦ, то друга намагається знайти спільну мову з Константинополем.

Хоча Грузинська Церква не має реального контролю над Сухумо-Абхазькою єпархією, вона ніколи не відмовлялася від своєї юрисдикції над Абхазією. Щоб особливо це підкреслити, 21 грудня 2010 р. Св. Синод Грузинської Церкви прийняв рішення передати управління Сухумо-Абхазькою єпархією безпосередньо Католикосу-Патріарху. В зв’язку з цим до його офіційного титулу було додано титул «митрополита Піцундського та Сухумо-Абхазького». Звісно, це було, скоріше, символічне рішення. З 2011 р. за богослужінням в патріаршому титулі постійно лунає згадка про Абхазію як про частину Грузинської Церкви.

Внутрішня боротьба за владу в останні роки життя патріарха Ілії

Протягом останніх 10-15 років здоров’я Католикоса-Патріарха Ілії постійно погіршувалося. Фактично він втратив здатність здійснювати повноцінне управління Церквою. При цьому можливість відходу Патр. Ілії на спокій була відкинута. Св. Синод вирішив проблему по-іншому. У листопаді 2017 р. митрополит Сенаксийський та Чкороцкуйський Шіо (Муджирі) був призначений місцеблюстителем Католикома-Патріарха Ілії. Це означало, що формально Патріарх залишався на чолі Церкви, але безпосереднє управління перейшло до рук місцеблюстителя.

Ті процеси, які протікали за лаштунками цього рішення, ще потребують на об’єктивне вивчення. Однак, не викликає сумніву, що в останні роки життя Католикоса-Патріарха Ілії в Грузинській Церкві тривала напружена боротьба за владу.

Очевидно, одним з проявів цієї боротьби стала так звана «справа про ціанід». В лютому 2017 р. в аеропорту Тбілісі був заарештований керівник служби з управління майном Грузинської патріархії протоєрей Георгій Мамаладзе. Як заявила поліція, в його багажі була знайдена отрута — ціанід натрію. Спочатку у ЗМІ з’явилася інформація, що прот. Г. Мамаладзе планував вилетіти до Німеччини, де знаходився на лікуванні Патр. Ілія, та вчинити замах на життя предстоятеля. Однак, пізніше слідство дійшло висновку, що прот. Г. Мамаладзе планував здійснити вбивство Шорени Тетруашвілі — впливової секретарки-референта Патріарха.

5 вересня 2017 р. Тбіліський міський суд визнав Мамаладзе винним у підготовці навмисного вбивства і незаконному зберіганні зброї. Він був засуджений до 9 років позбавлення волі. Грузинська Церква позбавила Георгія Мамаладзе священного сану.

При цьому сам Мамаладзе своєї провини не визнав. Його адвокати наполягали, що справа є повністю сфабрикованою. Після винесення вироку Г. Мамаладзе звернувся до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Хоча у 2022 р. ЄСПЛ визнав певні процедурні порушення під час судового процесу в Грузії, все ж не було встановлено порушень права на справедливе судочинство. ЄСПЛ визначив, що держава Грузія зобов’язана виплатити Георгію Мамаладзе компенсацію в розмірі 9 418 ларі (близько 3 400 доларів). При цьому сторона захисту просила компенсації у розмірі 376 304 ларі (близько 137 000 доларів). Мамаладзе був залишений в місцях позбавлення волі.

В результату Г. Мамаладзе провів в ув’язненні 7 років та достроково вийшов на волю 14 лютого 2024 р. Як виявилося, на той момент його стан здоров’я був критичним. В тюрмі його паралізувало, тому і сьогодні Мамаладзе не здатен самостійно пересуватися і проходить курс лікування.

Справа прот. Г. Мамаладзе стала в Грузії одним з найгучніших скандалів, пов’язаних з Церквою. Вона співпала в часі з початком «транзиту» влади в Грузинській Церкві. Неупереджене вивчення усіх обставин цієї справи ще попереду…

В липні 2023 р. з’явилося повідомлення про погіршення здоров’я митрополита Шіо. В його крові було виявлено суттєве перебільшення норми важких металів. Поліція відкрила впровадження за підозрою про спробу навмисного вбивства місцеблюстителя. Результати цього розслідування не оприлюднювалися.

Ставлення Грузинської Церкви до екуменізму та взаємини з іншими помісними Церквами

В радянську добу Грузинська Церква (так само як і РПЦ) брала активну участь в екуменічному русі. Зокрема, з 1962 р. Грузинська Церква стала членом Всесвітньої Ради Церков.

Однак, з початку 1990-х рр. в Грузинській Православній Церкві помітно зросли консервативні настрої. Це проявилося, перш за все, у поширенні в Грузії вкрай негативного ставлення до екуменічного руху. Найбільш активно проти екуменізму стали тоді виступати чернечі громади в Грузії. В результаті у 1997 р. Синод Грузинської Церкви прийняв рішення про вихід зі складу Всесвітньої Ради Церков та Конференції Європейських Церков. Це означало фактичну відмову від подальшої участі в екуменічному діалозі.

Пізніше це рішення вплинуло і на взаємини Грузинської Церкви з іншими помісними Церквами. У 2016 р., коли йшла активна підготовка до Всеправославного Собору, Синод Грузинської Церкви виступив з критикою кількох проектів документів майбутнього Собору. Найбільш негативним було ставлення Синоду до документу «Відносини Православної Церкви з рештою християнського світу», де як раз і йшлося про екуменічний діалог. 25 травня 2026 р. Синод заявив, що цей документ є в принципі неприйнятним для Грузинської Церкви. Синод наголошував, що в січні 2016 р. представники Грузинської Церкви підписали проект цього документу лише тому, що до тексту було внесене роз’яснення, що Грузинська Церква має особливу думку про діяльність Всесвітньої Ради Церков та не бере участі в її заходах. Загалом Синод заявив, що проект документу містить екклезіологічні та термінологічні помилки і тому потребує суттєвого доопрацювання.

Певні зауваження були тоді висловлені і до проектів документів «Таїнство шлюбу та перепони до нього» і «Місія Православної Церкви в сучасному світі».

В результаті 10 червня (менш ніж за тиждень до відкриття Собору) Грузинська Церква заявила про свою відмову від участі у Всеправославному Соборі. Таким чином, Грузинська Церква опинилася серед тих Церков, які не прибули на Собор. Усе це ускладнює взаємини Грузинської патріархії з помісними Церквами грецької традиції і перш за все з Вселенським Патріархатом.

* * *

11 травня 2026 р. новим Грузинським Патріархом був обраний митрополит Шіо (Муджирі). Його інтронізація відбулася неочікувано скоро — вже наступного дня, 12 травня.

Останні роки життя Католикоса-Патріарха Ілії вище церковне управління в Грузії вже було зосереджене в руках митрополита Шіо. Очевидно, що саме його покійний Патріарх бачив своїм наступником. Тому є велика вірогідність, що новий предстоятель буде продовжувати той курс, який оформився в Грузинській Церкві за часів Католикоса-Патріарха Ілії. Разом з тим, цілком очевидно, що на даний момент Католикос-Патріарх Шіо ІІІ не має такого особистого авторитету, який був у покійного Ілії ІІ. Отже, новому предстоятелю доведеться докласти немало зусиль, щоб утримати той рівень суспільно-політичного впливу, який мала Церква в Грузії за часів Патріарха Ілії.