Коли дипломатія переважає над засадами віри
Цими днями ім’я Його Святості Папи Франциска І в середовищі греко-католиків на слуху. Адже саме йому ми завдячуємо тим, що до архикатедрального собору св. Юра привезено унікальну реліквію з Ватикану – Нерукотворний образ Ісуса Христа. До нього триває тепер масове паломництво вірних, що з’їжджаються звідусіль, щоб припасти до нього у щирій молитві. Дати дозвіл, щоб цю ікону привезли в країну, в якій триває болісна війна, – це великий дар з боку Папи, це величний жест його благословення, яке гоїть душевні рани і скріплює віру стривожених.
Водночас греко-католики з тривогою обговорюють слова, з якими під час загальної авдієнції 4 лютого 2015 року Папа Франциск звернувся до українців. У цьому випадку душі вірних роздирають сумніви й розгубленість. З одного боку, ті, що припадають до згаданого образу Ісуса з ревною молитвою, не можуть не погодитися з твердженням Папи, що «молитва є нашим протестом перед Богом у часи війни». Люди вдячні і самому Франциску І за його незмінну молитву. Однак, з іншого боку, вони не можуть прийняти певні його твердження, що, на їхню думку, розминаються з правдою. Звучить майже одностайний висновок: Папу підставили його радники.
Увесь світ знає Папу Франциска як сміливого Душпастиря й людину точного слова. Для прикладу, незабутніми є його слова, сказані під час меси 28 березня 2013 року, що «пастир має пахнути своїми вівцями». Або ж докір світові, що він трактує міґрантів і втікачів «як пішаків на шахівниці людства» (вересень того ж року). Проте, живучи майже все своє життя в Арґентині, Франциск І вочевидь не може відчувати всі нюанси нинішнього російсько-українського конфлікту. Тому він змушений покладатися на ті роз’яснення, що їх дає йому ватиканська курія. І в цьому якраз і полягає найбільша проблема.
Для багатьох представників ватиканської дипломатії стосунки з Московською патріархією мають беззаперечний пріоритет, коли йдеться про ставлення до греко-католиків у цій частині світу. Останні віддавна мають жаль, що їх не раз приносили в жертву церковній дипломатії квазіекуменічного штибу. І якщо вже про це відверто сказав відомий католицький оглядач Джон Аллен: «Багато українців вважають, що Папа Франциск (можливо, сам того не бажаючи) кинув їхню країну під колеса автобуса задля “політичної коректності”, щоб не дратувати російських православних», – то можна зробити висновок, що ця риса ватиканської дипломатії стала очевидною навіть неукраїнцям.
Мої подальші міркування будуть критичними щодо нинішньої позиції Ватикану в українському питанні. До цього я відчуваю дві спонуки. По-перше, мотивуючими для мене є слова самого Папи Франциска: «Церква… є моєю Матір’ю: я повинен дивитися на її гріхи та недоліки, наче я дивлюсь на гріхи та недоліки власної матері». Отже, мене болять помилки моєї Матері, і я не можу не говорити про цей біль. При цьому я говоритиму з пошаною до Папи, який сам сміливо говорить правду, про яку свідчить.
По-друге, у своєму житті мені вже довелося заплатити за обстоювання правди ціною власного десятилітнього позбавлення волі в радянському концтаборі. Тому я знаю: вірність правді є більшою цінністю, ніж власна безпека чи спокійне благополуччя. Цим я керуватимусь і надалі.
Дипломатія є важливою і леґітимною ділянкою церковного життя. Занедбання її підставляє Церкву під несприятливі вітри її паломництва. Проте дипломатія має і свої вразливі сторони, оскільки тримає у своїм полі зору передусім центри влади. Масові прояви духовності й особисті свідчення віри її не цікавлять – точніше, цікавлять рівно настільки, наскільки вони підсилюють чи ослаблюють центри влади.
Проте важко уявити собі щось більш суперечне служінню Христа, ніж абсолютизація центрів влади. Важко уявити собі Ісуса, який улещує тодішніх можновладців, тобто синедріон, і не реагує на зусилля простого люду очистити своє благочестя від корупції та лукавства.
Для не одного ватиканського дипломата українська Церква – розколена, провінційна, наївна, невправна у дипломатичних тонкощах – не існує як центр влади. Вона існує для них лише як trouble-maker, що створює проблеми у стосунках з єдиним (на її думку) центром реальної церковної влади у нашому регіоні – Московською патріархією. Облишмо поки що тему нашої власної відповідальності за невправне представлення себе світові. Для нитки нашої теперішньої розмови важливо, що очевидні та щораз скандальніші гріхи патріаршої Москви не бентежать ватиканських дипломатів: вони будуть надавати пріоритет стосункам з нею доти, доки вона залишатиметься впливовою силою у міжцерковних стосунках.
І навпаки, ватиканські чинники обійшли майже повним мовчанням промовисті свідчення автентичної духовності на Майдані. Порив простого люду до духовних цінностей, прагнення подолати корупцію, відродження давнього феномену храму як притулку для гнаних (refugium), живий феномен молитовного Майдану зі щоденними молитвами, нічними чуваннями та дивовижними наверненнями до віри; майданний екуменізм і міжрелігійна співпраця довкола проблеми гідності людини, тобто публічний консенсус усіх християн, євреїв і мусульман України в час Майдану, щодо анексії Криму тa захисту територіальної цілісності своєї країни; неймовірна волонтерська праця на користь численних біженців, поранених і травмованих – все це не заслужило собі на жодне експліцитне слово підтримки з боку римської Курії. Загальні фрази про потребу примирення в Україні були радше даниною належній коректності, ніж виявом справжньої християнської солідарності, – всупереч слушній думці самого Папи, що «християнська любов завжди має одну якість – конкретність».
Оскільки події відбувались у сфері інтересів Московського патріархату, ватиканська дипломатія наклала табу на будь-які реальні форми підтримки української Революції гідності.
У всьому цьому проявився явно надмірний вплив дипломатії на механізм прийняття рішень Апостольською Столицею. В такі хвилини, як зараз, особливо відчуваєш, що дипломатія Ватикану як центру влади до небезпечної міри підминає під себе функцію Ватикану як центру духовності. Нереагування Ватикану на духовно автентичний, з усіма ознаками євангельських рад і блаженств, феномен духовності Майдану є величезною втратою досвіду віри. Це занедбання віри на догоду дочасним інтересам церковної дипломатії.
Проте на цьому втрати не закінчуються. Ватикан цілковито усунувся від публічного осмислення військової агресії Росії щодо України й відмовився зайняти становище у цьому конфлікті. Анексія Криму не викликала жодного осуду з боку ні держави Ватикан, ні Ватикану як осердя християнської віри, опорою якої є апостольське служіння Петра. У жодних публічних виступах чи публікаціях Ватикан не назвав Росію агресором, що можна було ще зрозуміти на початку конфлікту, коли Європа не могла розібратися у справжніх його причинах і винуватцях, проте не можна виправдати сьогодні, коли в загальному доступі є ціла лавина доказів – фотографії, звукозаписи, документи, особисті свідчення, в тому числі й росіян, – про безпосередню участь Росії у війні з Україною.
Фактично, єдиним жестом публічної підтримки з боку Римського Апостольського Престолу було спрямування в Україну папського легата, кардинала Шенборна, одноденні зустрічі якого в українській столиці справді мали важливе символічне значення.
Проте навіть володіючи належною інформацією на час згаданої публічної авдієнції у Ватикані, Папа з подачі своїх радників називає кровопролиття на Донбасі «братовбивчим», наче повторюючи цим цілковито невірогідну версію Москви про «громадянську війну в Україні». Навіть тепер, уболіваючи над жахливими людськими втратами, Папа жодним словом не згадує про Росію як агресора та справжню першопричину цих втрат! Й нагадуючи українцям, що в цьому буцімто внутрішньому конфлікті «беруть участь християни», Римський Понтифік жодним словом не апелює до духовного глави російських християн, які разом з Путіним якраз і є відповідальні за цей кривавий конфлікт! Не виступила Апостольська Столиця навіть на захист Надії Савченко, яка утримується в російській тюрмі в порушення всіх міжнародних угод, а сьогодні стоїть на порозі реальної смерті.
Так Папі, який є сміливим душпастирем і моральним авторитетом, нав’язали роль обережного дипломата, який остерігається назвати причини болю, що його переживає його паства. Проте, як на мене, сталося щось іще небезпечніше для Церкви, бо церковна дипломатія і небажання псувати стосунки з Москвою брутально вторглися у домен католицької віри. Заклики до примирення повисають у повітрі, якщо не забезпечено головної передумови всякого примирення – правди. Хай уже війну свою в Україні Росія назвала гібридною – правда ж, однак, гібридною бути не може. Встановлення правди є sine qua non для забезпечення богословської та миротворчої вірогідності тієї позиції, яку обрала Церква. Не встановивши правду й не обстоюючи її, Церква не зможе виконати свою миротворчу місію, і зокрема встановити належні стосунки з іншими Церквами-сестрами.
Напруга втрат, як на мене, досягла критичної межі. Це стає очевидно з кількох моментів, у яких псевдоекуменічні табу ватиканської дипломатії спричинилися до фактичного приниження честі Римського Апостольського Престолу. Так, недопустимою була відсутність публічної ноти протесту Ватикану, коли на Синоді Єпископів Католицької Церкви у жовтні 2014 року митрополит Іларіон (Алфєєв) у якості гостя Синоду дозволив собі в присутності Папи принизити Католицьку Церкву, зводячи черговий наклеп на УГКЦ – одну з Церков католицької сім’ї. Вже тоді стало цілком зрозуміло, що формула «діалог будь-якою ціною» стає просто руйнівною для позиції Католицької Церкви.
Проте 3 лютого ц. р. крапку над «і» поставив патріарх Кіріл (Ґундяєв), коли з висоти свого духовного маєстату похвалив Святий Престол, що той «завжди дотримувався зваженої позиції щодо України».
Ось чому настав момент, коли Католицька Церква має радикально переосмислити свою позицію в екуменічному процесі, очистивши її від хибних стереотипів та шкідливої інерційності. Відповідною євангельською формулою для такого очищення, як на мене, є парадоксальна максима Євангелія від Матея (10:39): «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде». У цій максимі слід лише замінити слово «життя» на «екуменічний діалог». Неможливо зберегти екуменічний діалог ціною зречення правди; навпаки – це найкращий шлях погубити його.
Отож, лише зважившись припинити свою вимушену участь у лукавій пародії на діалог з Москвою, нею ж і нав’язаній, Апостольська Столиця може відновити свою відданість правді й розпочати властиву екуменічну розмову з тими Церквами-сестрами, які шануватимуть ціннісні основи самого діалогу. Лише «погубивши» нинішню імітацію екуменічного діалогу заради Ісуса та Його правди можна віднайти справжню готовність християнських Церков до братерства в істині та любові.
