У часі Великої війни українці неодноразово переконалися в тому, що лише в єдності можливо врятуватися, жити, діяти. Особливо це відчувається в окупації ― там, де жодні інші засоби, крім взаємопідтримки та віри, неможливі. Про досвід об’єднання вірян різних конфесій і їхнє служіння в умовах переслідування, про життя на межі та сподівання на краще, про Бога в російських катівнях говорили під час дискусії «Переслідування релігійних спільнот на тимчасово окупованих територіях» у межах XVII Екуменічного соціального тижня в Українському католицькому університеті.
Ні для кого не секрет що Росія і релігійна свобода ― несумісні. Сучасна спадкоємиця СРСР тримається старих методів: одна пропагандистська церква, яка повністю підтримує загарбницьку ідеологію та політику російської влади. Всі інші ― переслідувані або знищені. У РІСУ роками писали про імперські висловлювання Патріарха РПЦ Кирила, його агресивні виступи під час візитів в Україну.
― Коли у лютому 2014 року в Криму з’явилися т.зв. “зелені чоловічки”, ми в РІСУ почали детальніше моніторити цю тривожну ситуацію. До того ми багато писали про імперські висловлювання патріарха Московії Кирила, його агресивні виступи під час візитів в Україну, про ідеологія “русского міра”, про т.зв. паломництво дарів волхвів і т.п. Я особисто бував перед тим у Криму і бачив як там поводяться російські активісти, а також знайомився з історією і сьогоденням півострова. Ми бачили які там існують виклики для релігійної свободи і що доносить до світу Московський Патріархат. Власне, у т.ч. щоби протидіяти цій пропаганді брехні та маніпуляцій у 2001 р. було засновано РІСУ, — розпочав захід Тарас Антошевський, директор РІСУ і модератор дискусії.
З того часи ми працюємо на противагу російській пропаганді, всій брехні, яку поширює Кремль і його сателіти. Весною 2014-го року ми створили тег «Російська агресія проти України». На жаль, за ним чи не найбільше матеріалів на нашому сайті. Пізніше з’явився тег «Релігійна свобода на окупованих територіях». І тепер ми розуміємо, з чим зараз мають там справу наші співгромадяни, ― розповідає шеф-редактор РІСУ Тарас Антошевський.
Досвід переслідування та утиски на тимчасово окупованих територіях пережили представники різних конфесій. Когось депортували, когось ув’язнили, катували; у когось відібрали майно. Єдині, кому нічого не загрожувало, ― служителі й віряни Московського Патріархату, якщо вони не чинять опір окупантам.
Священник ПЦУ о. Олег Горбовський служив на парафії в Генічеську. Та за три місяці після повномасштабного вторгнення йому разом зі сім’єю довелося виїхати. За цей час священникові вдалося проявитися: він організовував і брав участь у мирних протестах, які охопили окуповані території Півдня України. Розміщував інформацію на своїх сторінках у соціальних мережах.
― На окупованих територіях це було масове явище: ми бачили, як херсонські активісти вискакували на російський танк, як люди розгортали величезні українські прапори. Я брав участь у цьому мітингу. Але страх у людей був. Просили, щоб інформацію я спочатку розміщував на своїй сторінці фейсбуці, а тоді будуть репостити. Починався дуже сильний російський контроль, люди боялися засвітитися.
Окупація показала мене як людину більш безстрашну, ніж можна було подумати в мирному житті. Ми з активістами-підпільниками переписувалися, організовували мітинг 6 березня. На ньому було дуже багато людей. Є думки, що Генічеськ ― територія колаборантів, там же ж і окупаційна так звана адміністрація Херсонщини. Але мітинг показав, що це не так. Я співав гімн України в гучномовець, ішла колона протестувальників, до якої постійно поєднувалися нові люди. Я став і кілька хвилин просто знімав відео, як ішли люди. Годі було уявити, що їх аж стільки. Це показало, що Генічеськ ― українська земля, це українські люди, які виступають за звільнення від окупантів.
Горбовський додає, що уявити пережиття людей в окупації, перебуваючи в тилу, у відносно спокійних містах, складно. Росіяни на них постійно тиснуть, українці вимушені брати російські паспорти ― інакше не потрапити навіть до лікарні. Окупанти прагнуть знищити людину на будь-якому рівні.
― Це базові моменти, які зовсім не свідчать про колаборацію. У мене в Генічеську залишилося чимало знайомих. Так, вони мають російські паспорти, але я точно знаю, що це патріоти, українці. Вони мусять шукати дуже різні способи, щоб виявляти свою позицію. Адже відкрито сказати, що ви за Україну, в окупації означає одне ― смерть.
Раніше о. Олег служив у церкві на Арабатській Стрілці ― під АР Крим, під самими блокпостами. Якось у цьому храмі на священника чекала людина ― жінка приїхала з тимчасово окупованого Криму відвідати своїх родичів у Генічеську. Вона знайшла українську церкву на карті. Поділилася, що навіть за «лайк» під патріотичним постом в окупації можна загриміти. Там дуже складно виявляти свою позицію, але українці винахідливі. Жінка розповіла, що говорити в Криму ― небезпечно. Віряни змушені ходити в церкви, де моляться за Патріарха Кирила. На сповіді неможливо бути щирим, якщо маєш проукраїнську позицію. У таких умовах живуть люди й на нещодавно окупованих територіях.
Священнослужитель з сім’єю змушений був залишити окуповані території. І цей виїзд він інколи не забуде.
― Наша дорога з Генічеська до підконтрольного Україні Запоріжжя зайняла три доби ― це понад 25 блокпостів. На кожному мене, як голову сім’ї (у нас п’ятеро дітей), перевіяли. Дивилися, чи на тілі нема ніяких слідів від зброї, чи я не колишній атовець. На цьому робили великий акцент. Коли ми вже потрапили на фільтрацію у Василівку, мій старший син Сінезій грав для наших людей на саксофоні. Понад 500 людей просто ходили розбомбленими заправками, зупинками й чекали, поки їм дозволять їхати. Ночували ми де доведеться. Два дні з трьох, які ми там пробули, син грав. Було щемко, це дозволяло відчути щось добре.
В інтерв’ю РІСУ о. Олег розповів, що для цього вибрали час, коли було найменше скупчення військових наглядачів-окупантів, вибрали місце перформансу. «Повітря було мов та натягнута струна страждання поневоленого народу, музика у виконанні 13-літнього юнака серед цього всього виявилась зовсім неочікуванною, люди піднімали очі і починали плакати. Саме першою піснею для виступу він обрав кавер на пісню гурту Казка “Плакала” і це неабияк сколихнуло людей, підбадьорило їх».
— Уже в Запоріжжі Сінезій почав організовувати благодійні збори «Христос чекає ЗСУ» для визволення Генічеська. І скажу, що українці ніколи не приймуть мирних планів, за якими наші території, наші люди залишаються під окупацією. Ми маємо їх звільнити. Вони залишаються нашими. А вже тоді можна буде говорити про якісь мирні плани, ― підсумовує о. Олег Горбовський.
Двоє священників-редемптористів ― о. Богдан Гелета й о. Іван Левицький, що служили в Бердянську, ― пережили понад півтора року російського полону. Їх звільнили лише наприкінці червня 2024-го року. Зараз о. Богдан ділиться, що відчуває вдячність до Бога. Адже навіть у таких обставинах Він нікого не покидає й завжди підтримує.
Зранку 24-го лютого 2022-го року росіяни почали бомбити аеродром. Бердянськ ― курортне місто, в якому близько 120 тисяч мешканців. Почалася масова паніка. Колони машин намагалися виїхати. Перші кілька діб всюди зяяла пустка, магазини були зачинені, люди боялися виходити на вулиці. У паніці, каже о. Богдан, люди робили часом недобрі речі, але навіть не до кінця усвідомлювали, що чинять. Хтось виїхав, хтось залишився, хтось чекав «русского міра». Більшість з останньої категорії за кілька місяців розчарувалася в ідеї «вєлікай Расії» й передумала.
― На початку окупації ми продовжували служити Літургії. Отець Іван щодня впродовж дев’яти місяців, за деякими винятками, виходив у центр міста на берег моря, де, як у багатьох інших містах, є інсталяція «Я люблю Бердянськ». Там відбувалася молитва за родини, за Україну. Людей було небагато, бо ставало щораз небезпечніше. У перші два місяці окупації в Бердянську відбувалися мітинги. Людей виходило чимало, їх поки не чіпали. Жахіття почалося, коли запровадили фільтрацію, вимагали, щоб люди приймали російські паспорти, закони.
З людей, які виїжджали, особливо мені запам’яталася сім’я з Маріуполя (вони теж втікали через Бердянськ). Жінка ― вчителька, у віці близько сорока років. З двома дітьми. Вона вся посічена склом від вибухової хвилі, їхній будинок знищений. Та жінка розповідала жахіття: як росіяни катували людей, убивали, просто знищували молодь.
Служіння в Бердянську отці Богдан та Іван не припиняли. Крім того, вони відвідували людей, їхні сім’ї, допомагали в різних потребах. Але з міста в район їм виїжджати вже не дозволяли. Якийсь час росіяни не чіпали священників. Спостерігали, їздили на машинах зі знаком «Z» попри храм. Але коли почнуться переслідування, не знав ніхто.
― Затримання відбулося 16-го листопада 2022-го року. Я тоді повернувся з похорону до храму. Мав відслужити Літургію. Отець Іван був у місті ― як завжди, молився з людьми за мир. До церкви зайшли люди в масках, зі зброєю і сказали, що мене затримають, щоб встановити особу. Сказали зібрати документи. Отця Івана затримали в місті. Ми не бачилися й не знали один про одного. Нас тримали й допитували окремо. Питали про те, чому ми не просили в нової влади дозволу на молитву.
У колишньому поліцейському відділку, переобладнаному на тюрму, о. Богдан пробув чотири місяці. За цей час через його камеру перейшли кілька десятків людей: когось затримували на два тижні, когось ― на місяць, когось катували, хтось підписував документи, які підсовували росіяни. Про все пережите люди ділилися.
― Коли я тільки прийшов, то побачив хлопця, який цілу ніч намагався вивчити гімн Росії. Йому сказали, що вб’ють, якщо не вивчить до ранку. Цей хлопець, коли разом з дівчиною проходив повз російські казарми, крикнув «Слава Україні!» Так їх і затримали. Катували обох.
Через чотири місяці слідчий зачитав мені документ, у якому йшлося, що нібито в моїй присутності під час обшуку храму та монастиря знайшли зброю. Я відмовився це підписувати. Це була брехня. Поняті ― чоловік і жінка, яких покликали просто з вулиці, підписали документ. Мене перевели в іншу в’язницю. Там я просидів ще чотири місяці, впродовж яких постійно мусив слухати радянську музику.
Після цього отців перевели в колонію у Горлівці. Там перебували тільки чоловіки, тільки військовополонені. І двоє священників ― цивільних «терористів», у яких у храмі «знайшли зброю».
― Ще коли я вперше переступив поріг камери, то внутрішньо стало легше. Бо це вже сталося. Було важко жити в очікуванні дев’ять місяців. Ніхто не знав, коли по нас прийдуть. А люди ділилися страшними новинами: когось вбили, когось викрали. Ми з о. Іваном чекали на свою чергу. А далі почалася та частина місії, яку ми часто не готові сприйняти. Ми всі покликані у свій спосіб пройти свою хресну дорогу. Мене в ув’язненні не лякало, що буде далі. Лякала хіба невідомість.
Коли ворог хоче знищити, то робить це не тільки фізично, але й ламає психологічно. У росіян багато методів для того, щоб виснажувати, катувати тіло, доводити людину до межі, щоб вона здалася. Я боявся цієї границі. Але в цій слабкості відчував Господню силу. Я віддавався повністю Богові і мені ставало легше. Не знаю, як це пояснити. Коли молимося і віддаємо все в Божі руки, Господь творить дива. Він хоче свідчити через нас.
Священник каже, що про жодні Літургії в колонії не могло бути й мови. Українська церква, мова ― це перше, що намагаються знищити росіяни. Вони не дозволяли молитися й говорити українською, намагалися схилити до підтримки «русского міра». За зібрання людей на молитву могла потерпіти вся казарма на понад 200 осіб. Та все одно українці спілкувалися між собою. Відбувалися духовні розмови, сповіді. Усі спільно молилися вранці та ввечері по кілька хвилин.
― Усе це завдяки людям, які не боялися та підходили. А я продовжував. Дякував Богові, кажучи: якщо Ти хочеш, то хай так буде. Багато людей там, у таких страшних умовах, говорили такі речі, яких не сказали б ніколи в житті. Думки про смерть у нас усіх були постійними. Бо смерть ― це звільнення, припинення терпіння та мук. Але багато хто усвідомлював, що ці терпіння для чогось,що Господь Бог хоче щось донести світові через них. І за це теж треба дякувати. Ми зараз хочемо змінити світ, припинити ці жахіття. Але найперше треба змінити себе: стати добрішим, полюбити ближнього. Це діятиме поза нами не тільки внутрішньо, але й зовнішньо. Господь цього прагне. В мене немає рекомендацій, як змінити наших ворогів. Але Бог точно хоче від нас очищення наших власних сердець, любові. Ці речі не змінять ворога і світ самі по собі, ми можемо змінити ними світ лише в тому випадку, якщо змінимо спочатку себе. Господь хоче, щоб ми були інструментом в Його руках. У період життя в колонії Ісус Христос дав мені пройти хоч кілька кроків Своєї Хресної Дороги, зрозуміти, як брати участь у Його смерті та воскресінні, ― підсумовує о. Богдан.
Коли заарештували отців УГКЦ, у Бердянську ще залишалися інші християнські служителі. Один з них ― Юрій Риков, диякон Німецької Євангелічно-Лютеранської Церкви України. Він згадує, що росіяни захопили місто вже 27 лютого. Але люди проявили таку сміливість, якої не могли б уявити в мирні часи. Співали гімн у центрі, копали ногами ворожі БТРи. Згодом окупанти почали розганяти демонстрації та мітинги за допомогою побиття та стрілянини ― інакше людей не можна було розігнати. Бути українцем стало небезпечно для життя. Згодом з’ясувалося, що на центральній площі працювали камери спостереження. Усі, хто приходив на мітинги та протести, були зафіксовані. Потім росіяни по одному виловлювали активістів у місті та ув’язнювали їх.
― Атмосфера, яку влаштували росіяни, була атмосферою терору та страху. Колишній відділок поліції в Бердянську просто був забитий людьми. Окупанти хапали будь-де. Вони самі були налякані, боялися спротиву. Тому діяли на випередження. Я не можу називати прізвища людей і назви громад, адже вони залишаються в окупації. Та серед моїх близьких знайомих двоє людей були в катівні у колишньому відділку.
Перше, що робили росіяни, коли затримували людину, ― починали катувати електричним струмом. А вже тоді питали ім’я та прізвище, з’ясовували, хто в їхніх руках. Якщо людина не була причетна ні до чого, могла посидіти тиждень-два, тоді випускали. Якщо ж її в чомусь підозрювали, то людина зникала, про неї не було жодної звістки. Я ходив туди, питав про знайомих. Мені вдалося дізнатися, що вони справді там, у відділку, передати Біблію та якийсь одяг. Усе, ― розповідає пан Юрій.
Росіяни, за їхнім звичаєм, одразу почали відбирати все, що їм впало в око. Серед відібраного ― будівля, в якій на молитву збирались чотири релігійні громади. Зараз там російські силові структури. Потім до вірян почали навідуватися фсбшники. Християнам-баптистам одразу заборонили проводити служіння ― від їхніх домів молитви просто забрали ключі. Навіть коли на один з них упав уламок ракети чи дрона, вірянам не дозволили поприбирати ― за п’ять хвилин на місці був наряд.
Юрій Риков додає, що російські силовики приходили на Богослужіння, все слухали. Неможливо було молитися про те, що хотіли. Не можна було вимовляти слова «Україна» та «мир». Проповідування відбувалося лише в нейтральному й дуже загальному тоні. Після ув’язнення священників УГКЦ протестанти щодня чекали, що прийдуть по них.
― Так, хтось чекав «русского міра», але таких дуже-дуже мало. На щастя. З міста за різними даними виїхало більше половини мешканців. А більша частина лютеранської громади виїхала вже за 2022-ий рік. Переважно це були молоді люди. Я залишився, бо бачив своїм завданням опікуватися тими, хто залишився. Чимало людей були поважного віку. А в перші місяці, коли надворі мороз, а в місті не було газу, опалення, було дуже складно. Перестали працювати пекарні. За хлібом треба було відстояти величезну чергу, ставати в неї по кілька разів, щоб набрати достатньо й привезти людям у своїй громаді. Коли служіння стало неможливим, я поїхав. Довелося вибратися через Молдову. Наша релігійна громада досі не зареєстрована (росіяни вимагають перереєстрації).
Всі жахи окупації, на жаль, не оминули й Мелітополя. Молодий священник УГКЦ Олександр Богомаз сьогодні вдячний, що бачить усіх затриманих і депортованих служителів живими. І що сам залишився серед них. Пригадує, як привозив до Львова мелітопольську дітлашню з вертепом. Це було щось неймовірне. Священник грав на гітарі, всі співали коляди одну за одною. Затишний січень 2022-го року. Ніхто не міг уявити, що вже через місяць о. Олександр дуже рідко відписуватиме в телеграмі, що з ними все гаразд, з окупації.
Священник ділиться, що до початку повномасштабної війни в Мелітополі була дуже добре налагоджена міжконфесійна співпраця. У Міжконфесійній раді панувало братерство, очільники різних релігійних громад спілкувалися, дружили, допомагали одне одному, ходили в гості одне до одного. Війна та окупація не зламала цієї єдності, лише посилила. Щочетверга вони збиралися щоб виговоритися й підбадьорити одне одного.
― Не знаю, чи це іронія долі, чи жарт побратимів з Міжконфесійної ради. Щороку ми обирали нового голову. Перед повномасштабним вторгненням ним став представник МП о. Максим Смірнов. Тепер він на відео співає «русскіє нє хатят вайни». А мене обрали його заступником. У часі окупації ми збиралися в нього неодноразово. Так, ми розуміли, що від нього залежать наші життя. В прямому сенсі. Пам’ятаю, коли вперше зайшов до цього священника й побачив портрет Кирила. То вже мені стало зрозуміло, хто є хто.
Отець Олександр ділиться, що на початку окупації головним завданням було переборювати страх. Зізнається, що й сам шалено боявся, коли вперше їхав у село, а назустріч рухалися танки. Але він не зупинявся, а один з танків навіть з’їхав трошки праворуч, щоб пропустити машину священника. Треба було пересуватися по місту, виїжджати за межі (кожен зі священників мав ще по кілька громад за Мелітополем), надавати гуманітарну допомогу. Це робили всі конфесії: вони співпрацювали, радилися, обмінювалися досвідом, підтримували одне одного духовно, морально й матеріально.
У Мелітополі також відбувалися мітинги. А молитва починалася щоденно о 12 годині. Це тривало до липня. Одного дня затримали єпископа церкви «Слово життя» Дмитра Бодю. Богомаз каже, що сприймав його як старшого брата, вони були близькими друзями.
― Відтоді ми щовечора лягали спати, не знаючи, чи зранку нам не вдягнуть мішка на голову. Але на нас дивилися й чекали люди. Було вкрай важливо залишатися з ними настільки довго, наскільки можливо. В одному зі сіл жінка сказала мені: «Отче, не дозвольте, щоб ми померли без ліків». Аптеки зачинені. Люди, які мали хвороби, що потребували постійного вживання ліків, були на межі. Але Господь допомагав. Для передачі гуманітарки влаштовували зелені коридори. Ліки перевозили й контрабандою. Перевізники, що вивозили людей, приїжджали до нас до церкви. Ми на подвір’ї брали колеса-запаски з автівки й висипали з них ліки. Так само людям, які наважувалися, треба було допомагати вибратися з окупації. Одним словом, було багато різного служіння. Але в той час мені хотілося не просто виживати, а жити.
1 грудня 2022-го року о. Олександра Богомаза заарештували. Після ― примусово депортували, конфіскувавши все майно. Якийсь дідусь у селі показав, як перейти сіру зону, щоб не потрапити на мінне поле. А на українському боці священника зустрів його вихованець і парафіянин (уже військовослужбовець), закричавши: «Отець Сашко!»
― Бог повністю супроводив мене в цей період життя. Мабуть, я по-справжньому повірив, що Він мене любить, коли переходив сіру зону. Я бачив, як летять «гради» по наших позиціях, як все довкола засівають уламки різних боєприпасів. Але Він мене вберіг.
Я не буду розказувати, як зараз живуть люди в окупації. Цього ніхто з нас не розкаже. Там страшно навіть думати про щось. Але церква там живе на повну, навіть у таких жахливих обставинах. Часом, коли настрій підупадає, бо багато спілкуюся з військовими й розумію ситуацію на фронті, то спілкуюся зі своїми, мелітопольськими. І вони мене надихають. Вони чекають і, думаю, їхня віра там більша, ніж наша тут. Господь усе одно переможе. А бути за Україну зараз ― це обирати сторону правди. Ісус нам каже: «Я є Дорога, Істина і Життя». Мене деякі люди питали: «Атєц Алєксандр, а ви за Расію, ілі за Украіну?» І я думав, чи ті люди мудрі. Бо в таких обставинах пов’яжуть одразу. Я відповідав, що за Бога. А це автоматична відповідь ― за Україну, за правду.
Досвід окупації відкрив хто є хто, для кого важливо бути з Богом, а для кого важливі гроші. Людські серця відразу відкривалися: з одного боку була гидкість людського серця, коли ми бачили мародерство в місті в перші дні, з іншого боку ― краса людського серця, яке жертовно любило. І я дякую Богу, що цей час провів в окупації з прекрасними людьми, ― підсумовує священник.
Михайло Брицин був пастором баптистської церкви «Благодать» у Мелітополі впродовж 30 років. З початку окупації, за його словами, церква переживала «прєлєсті русского міра» з усім Півднем. Намагалися допомогти всім, хто цього потребував.
― У місті багато незрячих і нечуючих людей ― як їм жити в окупації? Коли людина чує, що відбувається, але нічого не бачить. Коли все бачить, але ніхто нічого не може їй пояснити. А ще дуже тяжко пояснити дітям, чому їм нема що їсти. Бо росіяни привезли свої прапори, але не привезли дитячої їжі.
Все, що робили церкви на окупованих територіях, дратувало росіян. Допомагаємо з евакуацією ― «Пачєму люді виєзжают? Ми же вас асвбаділі». Отримуємо ліки ― «Пачєму ви палучяєте ґуманітарку? Ми же вас всєм абєспєчілі». Діяльність церков була суто релігійна, духовна. Вона не мала жодних політичних підтекстів. Про це має знати світ. Наша діяльність була всеохоплюючою, бо ми ― місцеві, знаємо людей, а люди ― нас десятки років. Звичайно, вони йшли по допомогу в церкви, бо ж не було політичних партій, громадських організацій, великих активів. Церква ставала громадською організацією. Допомога була щирою, людяною, реально християнською. Все це розуміли росіяни. Спочатку вони на нас не реагували, а потім почали ходити, питати, шантажувати, підкупляти, погрожувати. «Ви нє можете бить нєйтральнимі, ви далжни занять сторану». «Я зайняв. Це сторона Бога», ― казав я.
Церкву «Благодать» захопили просто під час Богослужіння. Зайшли військові в масках, один видерся на сцену: «Січас ми правєрім дакумєнти, і ви прадолжитє». Це, звісно, була брехня. Прийшли не перевіряти, а захоплювати. Михайла Брицина заарештували й дали два дні на те, щоб його в Мелітополі не було. Пастор називає це м’якою депортацією. Важка була в о. Богомаза ― в чому був, у тому депортували. До літа 2023-го року росіяни забрали всі церкви окупованої частини Півдня.
― Коли приходить Росія, закінчується свобода. Люди, які реально люблять свою країну, своїх людей, люблять Бога, ― недоречні, бо вони говорять про правду. Після депортації я долучився до християнської організації «Місія Євразія» і є директором департаменту релігійної свободи. Спілкуюся з багатьма людьми, які переживали утиски, і які зараз залишаються в окупації. І ми знаємо, що там відбувається. Те, що я бачу зараз, ― суто радянська метода: відкрити в місті одну протестантську церкву, зігнати всі номінації, щоб вони там просто пересварилися. Лідерів утискають. Перед найбільшими релігійними святами приходять перевіряти їхні російські паспорти. Нема паспорта ― арештовують, роблять обшуки і підшивають все, що завгодно. Тобто ті зібрання, які ще є, росіяни використовують просто для контролю та приниження людей.
Діяльність окупантів зводиться до одного: знищити всі церкви й поставити під повний контроль когось, хто погодився на співпрацю. Задушити будь-який релігійний рух, окрім РПЦ. Коли мене допитували, я спитав: «А чому ви таке робите? Ми ж звичайна протестантська церква, які є і в Росії». Мені відповіли: «Ета врємєнна. Будєт только РПЦ. Ми начньом навадіть парядак на акупірованих тєріторіях, а патом прідьом і туда». Тому ми розуміємо, які плани в Росії щодо релігійної свободи.
Мої переконання не дозволяють мені бігати по світу та кричати, що нам потрібна зброя, але дозволяють сказати: нам потрібні ваші голоси за правду. Свобода на окуповані території повернеться тільки тоді, коли повернеться Україна. Іншого не буде. Я закликаю всіх посилити тиск на Росію і вважати релігійних діячів воєнними злочинцями, тому що вони підіграють злочинній владі. Пропагандистів, які роблять ролики про пошуки зброї в УГКЦ, називати злочинцями, бо вони брешуть. Це неправильно з християнської, загальнолюдської точки зору, а також з точки зору закону. Світова спільнота повинна об’єднатися, щоб дізнатися правду. Кожен готовий поділитися своєю історією. А їх десятки, сотні, тисячі, ― наголошує Михайло Брицин.
Перед виступом пана Михайла, присутні на заході мали можливість подивитися відеорепортаж про ситуацію на окупованих територіях, який зробили американські журналісти. Він дуже добре ілюструє слова священнослужителів.
На питання, чи погодилися б священники та пастори зупинити війну в цей момент, віддавши частково території Росії, єдина відповідь: у жодному разі.
― Я чув на різних зустрічах, за кордоном зокрема, тезу «та вже миріться, віддавайте території та й усе». По-перше, окуповані землі ― це територія розміром з Італію. А по друге, на моє переконання після дев’яти місяців спілкування в Мелітополі, росіяни ― це реально одержимий дияволом народ. Коли в нас була закрита зустріч для журналістів з Радіо Ватикан і я так сказав, директор радіо злякався: «Отче, що ви таке говорите? Я був би дуже обережний у висловлюваннях». А я відповів, що радив би поїхати в Мелітополь просто зараз. Як можна домовитися з дияволом? Росіянам не можна вірити. Будь-які перемовини протривають від сили місяці. Коли був період АТО, ми чули з новин: «Сьогодні загинув один військовий (два, три)». А гинули десятки насправді. Це триває дуже довго. І домовленості вже були, ― відповідає о. Олександр Богомаз.
Михайло Брицин додає, що якби світова спільнота 2014-го року адекватно відреагувала на захоплення росіянами Криму, то не відбулося б захоплення Мелітополя, Маріуполя, інших українських міст і сіл.
― Чи погоджуся я здати Мелітополь? Ні. Хто дасть гарантію, що на цьому все зупиниться? Росія? Їй уже ніхто не вірить. Світова спільнота? ПАРЄ? ООН? ЄС? У мене нема в це віри. Але є віра в Бога, який каже, що світ може бути побудований лише на справедливості. Справедливість ― це визнані кордони України 1991-го року.
Юрій Риков слушно зазначає, що ми говоримо не просто про території, а про наших людей, які там залишаються.
― Ми не маємо права наступати на ці граблі ще раз. Колись на території Донбасу ми майже всіх людей зарахували до сепаратистів і колаборантів. Зараз я теж бачу такі тенденції, мовляв, хто хотів поїхати ― поїхав. Це неправда, люди залишаються. Вони там під неймовірним тиском. Російська пропаганда працює на відмінно. Якщо ти хоч з чимось не згодний, тебе ламають або знищують. Люди там чекають від нас тут рішень.
Повне відео зустрічі:
Нагадуємо, панельна дискусія «Переслідування релігійних спільнот на тимчасово окупованих територіях» відбулася в рамках XVII Екуменічного соціального тижня, який має на меті створити платформу для діалогу та пошуку спільних рішень для відбудови країни та зцілення суспільства.
Організатори: Інститут екуменічних студій УКУ, Український католицький університет, Фонд Конрада Аденауера в Україні та Євангелічна Церква Німеччини.
РІСУ є ексклюзивним інформаційним партнером Екуменічного соціального тижня, а також виступила співорганізатором цієї панелі.
##DONATE_TEXT_BLOCK##