Віра під забороною: як у Запорізькій області з допомогою викрадень священників та захоплення храмів окупанти знищили релігійну свободу
Через заборону на діяльність та утиски пройшли активні релігійні діячі, які продовжували службу після вторгнення. Серед них – священники греко-католицької церкви Петро Креніцький та Олександр Богомаз (Мелітополь), пастори Михайло Брицин (церква євангельських християн «Благодать»), Віктор Сергєєв (Мелітопольська християнська церква), Дмитро Бодю (церква «Слово життя»), священник Православної церкви України Святослав Пітерський (Мелітополь) та інші. У полоні росіян досі залишаються двоє греко-католицьких священників з Бердянська – Іван Левицький і Богдан Гелета.
Церква євангельських християн «Благодать»
11 вересня 2022 року кількадесят озброєних російських військовослужбовців у повному бойовому спорядженні увірвалися до мелітопольської церкви євангельських християн «Благодать» і зупинили традиційне недільне служіння.
Окупанти заблокували всіх присутніх у залі, записали паспортні дані і адреси, дослідили телефони і навіть зняли відбитки пальців. Служителів церкви затримали і допитали. Окремо – керівника релігійної громади, пресвітера Михайла Брицина. Після ретельного огляду у церкві, провели обшук і у нього вдома. Росіяни забрали реєстраційні документи на церкву і майно. Конфіскували комп’ютери, планшети, диски пам’яті, а пастору дали два дні, щоб виїхав з Мелітополя.
В історії мелітопольської церкви, яка була заснована ще у 1910 році, будівлю забирають вже втретє. Під час сталінських репресій у 1936 році усіх її священнослужителів розстріляли, а молитовний будинок «націоналізували». Після звільнення Мелітополя у 1944 році віряни відбудували церкву на іншому місці, але за п’ять років і ту споруду забрали. У 1991 році надали нинішню будівлю, яку через 30 рік знову відібрали росіяни.
За десятиліття церква євангельських християн «Благодать» виросла у громаду, яка на початок повномасштабного вторгнення нараховувала понад 600 членів.
«Діяльність була потужною, тому що за 30 років дуже багато людей відчуло потребу в Христі. Ми з самого початку запровадили сучасні підходи у церковній діяльності. Тому було багато молоді. Навпроти церкви – педагогічний університет, до нас з цікавістю приходили студенти, – розповідає Михайло Брицин. – Наша громада не лише проводила служіння та вивчення Біблії. Також діяла велика недільна школа, ми допомагали літнім людям, організовували спортивні заходи. У церкві «Благодать» були служіння для нечуючих та незрячих, для таких людей ми проводили табори реабілітації».Протягом семи місяців окупації міста парафіяни продовжували збиратися на регулярні недільні служіння, а також разом з представниками інших конфесій надавали допомогу населенню. Поки був відкритий пункт пропуску у Василівці, привозили з усієї України різноманітну гуманітарну допомогу, а також організовували евакуацію людей.
Михайло Брицин переконаний: росіяни свято вірили, що у на Запоріжжі їх дійсно чекають. А тому багатотисячні проукраїнські мітинги у центрі Мелітополя, видача гуманітарної допомоги, масовий виїзд населення викликали серед окупантів спочатку щире непорозуміння, а потім і злість. Військові питали у вірян: «Навіщо ви везете гуманітарку, якщо ми вас звільнили і все дали? Чому допомагаєте людям виїжджати, ми ж вас звільнили і все повинно бути добре?». Все, що робили українські церкви, руйнувало російську пропагандистську картинку.
«Росіянам стало зрозуміло, що церкви на окупованих територіях – це потужні осередки української громадянської свідомості. І тоді десь з травня вони кожен тиждень-два почали приходити і схиляти нас до співпраці. Були зі зброєю, з закритими обличчями, блокували роботу, спілкувалися зверхньо. Вимагали статутні документи, запитували: «Хто ми такі? Якої ми думки? Хто надає гроші на діяльність? Чи беруть наші парафіяни російські паспорти? Звідки гуманітарна допомога? – розповідає Михайло Брицин. – А коли зрозуміли, що нас не можна придушити, тому що служителі мають переконання, то все – ми стали ворогами».
Церква «Благодать» стала третьою протестантською громадою у Мелітополі, будівлю якої жорстко відібрали російські окупанти.
Мелітопольська християнська церква і церква «Слово життя»
Рано-вранці 9 березня 2022 року російські окупанти розпочали штурм Мелітопольської християнської церкви (МХЦ) – найбільшої протестантської церкви Мелітополя. У жовтні 2021-го – за чотири місяці до початку повномасштабного вторгнення – МХЦ відсвяткувала 30-річчя.
Озброєні спецпризначенці на броньованій спецтехніці зламали ворота, а потім двома колонами, прикриваючись металевими щитами, рушили у бік входу до молитовного дому. Уявних українських військових росіяни шукали і в церкві, і в житлових будинках, які побудовані поряд. Кожен з них оточили, а усіх, хто там ночував, конвоєм повели до церкви.
Росіяни з автоматами у руках вели себе з вірянами жорстко і називали «американською сектою», згадував старший пастор Мелітопольської християнської церкви Віктор Сергєєв. Керівника релігійної громади завели до підвалу і допитували останнім.
«Висунули жорсткі вимоги: підтримати дії Росії та Володимира Путіна, «здати» усіх мелітопольських бізнесменів та зупинити проукраїнські мітинги, хоча я до них не мав стосунку», – розповідав у численних інтерв’ю Сергєєв. Він мав записати відео та передати його до окупаційної адміністрації.
11 березня російські військові викрали міського голову Мелітополя Івана Федорова, після того як той відмовився від співпраці. Віктора Сергєєва попередили, що він може стати наступним. Пастор разом зі своєю великою родиною терміново покинув місто.
У перші тижні після початку окупації парафіяни «МХЦ» брали активну участь у проукраїнських мітингах, ночували при молитовному будинку та долучалися до гуманітарної допомоги. Після показного штурму і допитів у церкві ще певний час меншою кількістю, але продовжували збиратися парафіяни, які залишалися у місті. У серпні 2022 окупанти остаточно вигнали вірян звідти, щоб захопили молитовний дім і весь комплекс споруд на території.
Щоб скомпрометувати Мелітопольську християнську церкву, окупаційна влада оголосила Віктора Сергєєва «терористом». Одразу після «націоналізації» пропагандистськими ЗМІ поширили фейк про те, що у його будинку нібито знайшли сховок з боєприпасами та гранатами. Пастор каже, що пропагандистську агітку підготували за п’ять місяців після того, як він з родиною виїхав з Мелітополя, а окупанти захопили все його майно.
Будівля Мелітопольської християнської церкви – одна з найкрасивіших у місті. Комплекс включає зал, розрахований на 1200 людей, велику недільну школу на 450 дітей, спортзал, студію звукозапису та велику кількість інших допоміжних приміщень. На площі перед церквою створений ландшафтний сквер з пальмами та фонтаном.
Сьогодні у приміщеннях МХЦ працює так зване міністерство молодіжної політики окупаційної адміністрації Запорізької області. Будівлю МХЦ російська влада тепер щоденно використовує, як культурно-спортивний комплекс, і систематично організовує різноманітні проросійські заходи. Від пропагандистських семінарів з «патріотичного виховання» до масштабних проросійських форумів. Регулярно територія церкви стає знімальним майданчиком для пропагандистських роликів.
Захоплений комплекс будівель у російській пропаганді видають за досягнення окупаційної влади. Про попереднє призначення будівлі у пропагандистських новинах, звісно, не розповідають.
Окрім комплексу будівель церкви, окупанти також «націоналізували» родинний бізнес пастора – бетонний завод разом з парком спецтехніки.
Наступним з показним штурмом озброєні російські військові 19 березня прийшли додому до пастора ще однієї великої мелітопольської протестантської церкви «Слово життя» Дмитра Бодю. Чоловіка забрали на допит і протримали в камері вісім діб. Як і Віктору Сергеєву, безуспішно пропонували співпрацю. Після цього Дмитро Бодю разом з родиною виїхав з окупованої території. Для нього це вже не вперше. У 90-х він біженцем емігрував з СРСР до Сполучених Штатів, де отримав американське громадянство. Повернувшись до України, до 2014 року був пастором «Слова життя» у Сімферополі. Через російську окупацію також був змушений покинути служіння і бізнес та виїхати на підконтрольну Україні територію.
Сьогодні у захопленій будівлі церкви «Слово життя» розміщене управління міністерства внутрішніх справ Росії у Запорізькій області. Бізнес Дмитра Бодю – декілька закладів громадського харчування – продовжує працювати у Мелітополі під повним контролем поплічників окупантів.
Свобода віросповідання проти штампів російської пропаганди
Після цих випадків репресій протестантських пасторів пресвітер церкви євангельських християн «Благодать» Михайло Брицин зрозумів, що його та інших служителів чекатиме у майбутньому.
«Я пам’ятаю радянські часи. Мій дідусь дев’ять років сидів у в’язниці за віру в Бога. Дідусь моєї дружини був за ґратами 16 років. Пресвітер, якого рукопокладали зі мною у 1992-му, також до цього був ув’язненим. Мене самого перший раз заарештували ще підлітком у 1982-му, коли пішов до незареєстрованої церкви на Різдво, – каже Брицин. – Тому усі церкви ще з весни зрозуміли, що за влада прийшла, чого вона хоче і чим все закінчиться. Знову повернувся Радянський Союз».
11 вересня 2022-го росіяни прийшли з наміром під будь-яким приводом звинуватити вірян у шпигунстві та екстремізмі і остаточно закрити церкву «Благодать», розповідає Михайло Брицин. Шукали зброю та підтвердження зв’язків з США.
Підозри викликала богословська література, видана у Німеччині, які він привіз після навчання. Називали церкву американською, хоча вона була заснована ще у 1910 році. В очікуванні захоплення служителі до цього дня вже забрали з молитовного будинку найцінніше. А тому в пошуках документів і «американських слідів» росіяни прийшли і до Брицина додому.
«Під час допиту я запитував, чому вони проти євангельських церков, які також працюють в Росії. Відповідь була така: «Ті всі церкви – тимчасові. Залишиться тільки православна церква. Починаємо наводити порядок тут, а потім – і в Росії», – розповідає керівник церкви «Благодать». Аналогічні слова від російських військових чули і інші священники. Це стало очевидно, коли Михайло Брицин в співпраці з департаментом релігійної свободи Місією Євразія почав підготовку доповіді «Віра під вогнем: досліджуючи релігійну свободу в умовах війни в Україні». Десятки священиків, які пережили арешти, тортури, приниження, депортацію ділились своїми історіями.
Стало зрозуміло, що слухати доводи українських священиків загарбники і не збирались. Всіх, хто не хотів прислуговувати окупаційній владі, просто як по «методичці», однаковими штампами російської пропаганди звинувачували в екстремізмі і тероризмі. «Ви – ракова пухлина. Таких, як ви, треба знищувати. Через таких, як ви, бомбили Донбас і з’явилася «алея янголів» (у 2015 році у Донецьку окупанти з метою пропаганди відкрили меморіал українським дітям, які нібито загинули на Донбасі через обстріли ЗСУ, – прим.), – згадує розмови з російськими військовими Брицин.
Після захоплення церкви і допитів російські військові грубо наказали Михайлу виїжджати з Мелітополя і не хотіли чути відмову.
«Пресинг був просто неймовірний. На той момент за релігійну діяльність вже були вбиті росіянами служителі. Ми розуміли, що відбувалося у Донецьку та Слов’янську (у червні 2014 року бойовики вбили двох дияконів церкви «Преображення Господнє» та двох їхніх синів, – прим.). Тепер вони прийшли сюди. Якщо тобі погрожують, то треба збирати речі і їхати. Ми вирішили, що краще живий служитель, ніж мертвий герой», – розповідає пастор.
Михайло Брицин разом з родиною через пункт пропуску у Василівки виїхав на підконтрольну Україні територію. Те, що відбулося, він називає «м’якою депортацією». І додає, що окупанти потім приходили додому і перевіряли, чи виїхали служителі після їхніх наказів.
Тепер на фасаді церкви – портрети російських бойовиків
У захопленій будівлі церкви «Благодать», збудованій у самому центрі міста, росіяни зрізали хрести і розмістили створене у листопаді 2022-го так зване міністерство культури окупаційної адміністрації. Дім молитви тепер використовується, як адміністративне приміщення.
9 травня 2023 року на центральному фасаді церкви створили величезний мурал із зображенням воєнних злочинців Владлена Татарського, Михайла «Сомалі» Толстих, Арсена «Мотороли» Павлова та Володимира «Вохи» Жоги, яких у Росії називають «захисниками Донбасу». Портрети російських злочинців супроводили їхніми цитатами.
Автор ідеї створення цього муралу – тодішній «міністр» культури Запорізької області Юрій Кованов. Кінолог із російської Рязані без освіти та досвіду роботи у галузі культури відомий тим, що як псевдоволонтер і зоозахисник у червні 2022 року нібито подарував главі Чечні Рамзану Кадирову американського пітбультер’єра, якого разом з оборонцями Маріуполя евакуювали з «Азовсталі». Через сім місяців «Адольфа» повернули власниці військовослужбовці медштабу «Азова» Ірині Сірік, у грудні під час чергового обміну полоненими вони повернулися до України.
У вересні 2023-го Юрія Кованова звільнили з посади керівника «Мінкультури Запорізької області». Зараз він займає посаду радника заступника голови окупаційного «уряду» Запорізької області Олексій Лисова, а також є керівником створеної у березні цього року некомерційної організації «Центр соціокультурної інтеграції Запорізької області».
«Для тих, хто називав себе братами і взірцями совісті, церкви виявилися шкідливими і ворожими»
«Якби Росія дійсно хотіла б довести, що захоплені території завжди були російськими, то у наші церкви мали б приїхати православні священники і почати переконувати вірян. Але прийшли озброєнні люди, які з ненавистю всіх повиганяли. Росія вже програла, бо нічого не змогла зробити з людьми, які вірять. Для вірянина автомат – не аргумент, – підкреслює Михайло Брицин. – Свобода совісті і особисті духовні цінності людини – це база демократії. Коли ми зрозуміли, що нам будуть забороняти вірити, то почали готуватися, що невдовзі вони прийдуть виганяти. Люди в усьому світі повинні знати правду, щоб це ніколи не повторилося. Що для тих, хто називав себе братами, взірцями совісті та порядності, церкви виявилися зайвими, шкідливими і ворожими. Те, що роблять російські військові на українській землі, справжні християни ніколи б не зробили».
На сьогодні парафіяни церкви розпорошені по всій Україні та світові. «Благодать» підтримує зв’язок з усіма, продовжує свою роботу дистанційно, а також займається гуманітарною допомогою вимушеним переселенцям – через простори допомоги мелітопольцям «Саме тут» в різних містах країни. Завдячуючи допомозі однодумців з усього світу, церква надає гуманітарну, соціальну та фінансову підтримку землякам. А також займається душпастирською опікою.
«Ми почали проводити молитовні сніданки для переселенців. Збираємося навколо наших просторів «Саме тут», говоримо про повернення, про відновлення. Люди шукають підтримки і опори, хочуть почути про справжнє християнство. Я кажу їм: подивіться, будівлю церкви забрали втретє, втретє і повернуть. Бо є Бог і є справедливість. Я не знаю, коли ми повернемось. Але я знаю якими ми повинні повернутися. Тож, є час приготуватись», – підсумовує Михайло Брицин.
Українська греко-католицька церква у Мелітополі: від служіння – до депортації
1 грудня 2022 року російські військові вкотре прийшли з обшуками до храму Різдва Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви в Мелітополі. Його настоятель Олександр Богомаз протягом дев’яти місяців від початку окупації попри тиск росіян продовжував правити службу у чотирьох парафіях – у самому місті та трьох селах району – Нововасилівці, Полянівці та Новомиколаївці. Після затримання отця Олександра того ж дня «депортували» і змусили пішки йти через «сіру зону» до підконтрольної України території.
Тижнем раніше, 25 листопада, росіяни побили і «видворили» настоятеля другої парафії УГКЦ у Мелітополі отца Петра Креніцького, який після вторгнення також лишився і підтримував парафіян.
Громада греко-католицької церкви у Мелітополі загалом нараховувала кількасот людей. Окрім щоденних богослужінь, при парафії Різдва Пресвятої Богородиці працювала кухня для безпритульних, а також невеликий безкоштовний гуртожиток для християнських місіонерів і студентів парафіян, які приїжджали із сіл на навчання до Мелітополя.
«Після початку вторгнення навіть думки не було, щоб виїжджати. У нас в Мелітополі було п’ятеро греко-католицьких священиків. Так склалися обставини, що на момент окупації двох не було в місті. Ми втрьох, я, отець Петро та отець Леонід, зустрілися і прийняли рішення, що залишаємося, – згадує Олександр Богомаз. – Пастори і священники інших конфесій також прийняли рішення залишатися і давати відповідь на потребу людям».
Після початку вторгнення священнослужителі разом з групою місіонерів продовжували свою звичну духовну та гуманітарну роботу, але у більшому масштабі, бо кількість нужденних, яким була потрібна допомога, значно зросла.
«Спочатку ми відкрили для людей свої продуктові комори. Поки працювали «зелені коридори», отримували гуманітарну допомогу, продукти, предмети гігієни, ліки з підконтрольної України території. Якщо в Криму упаковку підгузок для дорослих продавали за півтори тисяч рублів, то в Мелітополі в той час – за 3300 гривень. Уявляєте різницю в ціні. Люди по селам взагалі не мали ліків, особливо старші люди, яким було потрібно кожного дня пити препарати від тиску. Слава Богу, ця робота була налагоджена», – розповідає отець Олександр.
Також мелітопольські греко-католики піклувалися про лежачих людей та містян похилого віку, які після початку окупації залишилися наодинці. І допомагали безхатнім, які після закриття окупантами міського центру, залишилися без даху над головою.
«Більшість безпритульних в Мелітополі я знав, так чи інакше, бо ми ними опікувалися. Коли їх повиганяли на вулицю, приймали їх до себе. На початку вторгнення у нас при храмі жило до 30 людей», – розповідає священник і додає, що активну допомогу населенню надавали усі церкви Мелітополя.
Паралельно з гуманітарною роботою продовжувалося і духовне служіння. За словами Олександра, більшість парафіян греко-католицької церкви виїхали у перші дні окупації. В той же час до храму почали приходити нові родини, які у складний час шукали Бога. Каже: бували дні, коли з ранку до вечора проводив у розмовах з людьми, які потребували підтримки.
Як і в випадку з церквою «Благодать», декілька місяців на початках російські окупанти не звертали увагу на активну діяльність парафії і вперше прийшли на «бесіду» наприкінці травня після ранкової служби.
«Це був будній день. Було до 30 людей у храмі. Тоді жодних претензій ще не озвучували. Провели допит зібрали у людей біометричні дані», – згадує отець Олександр.
Після цього російські окупанти ще шість разів приходили до храму. Кожного разу окупанти працювали за одним сценарієм: були зі зброєю і в повній амуніції, повністю блокували роботу церкви.
«Якщо на початках вони ніби просто збирали інформацію, то вже після псевдореферендуму (його провели 23-27 вересня 2022 року, – прим.), давали зрозуміти, що вони є господарями у нашому місті. Вимагали, щоб я розповідав таємницю сповіді, щоб отримав російський паспорт. Словом, хотіли співпраці. Я зрозумів, що моє затримання – це питання часу», – зазначив настоятель.
18 жовтня 2022 року окупанти насильно «депортували» із захопленої території Запорізької області священика Православної церкви України Святослава Пітерського. Після того, як настоятель Свято-Троїцького храму у Мелітополі не пішов на співпрацю і відмовився від паспорту РФ, росіяни звинуватили його у запереченні результатів псевдореферендуму і «виправдовуванні тероризму». На сьогодні від продовжує служіння в одному з храмів у Запоріжжі.
Натепер через російські переслідування усі храми Православної церкви України на окупованій території «націоналізовані» і не працюють, розповіли у Запорізькій єпархії Православної церкви України. Більшість священників виїхали на підконтрольну Україні територію, а ті, які з певних причин лишилися, більше не проводять служби.
Поки ще була можливість, мелітопольські греко-католицькі священники продовжували служити не тільки у самому місті, так і в сільських парафіях за його межами. Отець Олександр служив у чотирьох своїх парафіях. Отець Леонід Бізунов до початку вторгнення служив в Орловому, це Мелітопольський район. Після – ще й у Токмаку і Снігурівці. Отець Петро, який служив у парафії на Новому Мелітополі (це один з районів міста), також обслуговував парафію у Лазурному, а також служив у римо-католицькій парафії у Мелітополі та Чехограді після виїзду тамтешніх священників.
«Кожен з нас мав подвоєнну роботу. Треба було багато їздити, перетинати блокпости, вислуховувати від окупантів всяке, в тому числі – погрози. Потрібно було побороти страх, витримати це і їхати, бо люди дуже нас чекали», – згадує отець Олександр.
Єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Римсько-католицької церкви Ян Собіло після початку вторгнення дав вказівку тамтешнім католицьким священникам залишити місця свого служіння і виїхати на підконтрольну Україні територію. За його словами, усі вони просили залишитися з вірянами, але питання безпеки були пріоритетом. У католицьких храмах у Бердянську та Мелітополі поки це було можливо тимчасово служили і надавали допомогу греко-католицькі священники, які там залишилися.
У квітні 2023 року російські окупанти захопили будівлю католицького костелу Різдва Пресвятої Діви Марії у Бердянську. А потім поширили пропагандистський сюжет, в якому звинуватили католицьких священників в «підтримці українських диверсантів», «закликах до повалення державного устрою» та навіть «окультизмі».
Арешти і заборони: російські кроки до знищення греко-католицької церкви в окупації
Тим часом окупаційна адміністрація вибірково продовжувала релігійні переслідування. 16 листопада 2022 року росіяни викрали та ув’язнили двох греко-католицьких священнослужителів у Бердянську – настоятеля храму Різдва Пресвятої Богородиці Івана Левицького та священника того ж храму Богдану Гелету.
Після початку окупації вони також служили і у вже згаданому католицькому костелі Різдва Пресвятої Діви Марії. Загарбники звинуватили їх у зберіганні зброї та вибухівки та нібито «підривній» і «партизанській» діяльності.
Після початку окупації вони також служили і у вже згаданому католицькому костелі Різдва Пресвятої Діви Марії. Загарбники звинуватили їх у зберіганні зброї та вибухівки та нібито «підривній» і «партизанській» діяльності.
За тиждень після затримання Левицького і Гелети, 25 листопада, прийшли до отця Петра у Мелітополі і «видворили» його за межі міста.
«Коли 1 грудня за мною приїхали, вони почали вибивати двері. Я зрозумів, що мене будуть забирати. Думав, що арештують, як отців Івана та Богдана. Але почалися допити і мені дали зрозуміти, що забирають не в колонію, а на депортацію. Дозволили взяти з собою тільки особисті документи, – згадує священник. – Привезли у Василівку, знімали відео процедури «видворення», але потім ніде його не публікували».
Декілька годин отець Олександр йшов пішки кілометри сірої зони між окупованою та підконтрольною територією. Дивом не потрапив під обстріли. Ба більше, першим українським військовим, якого зустрів на своєму шляху, став його парафіянин Владислав. У Запоріжжі священник тепер служить у церкві святого Володимира Великого.
Отцю Леоніду, останньому греко-католицькому священнику, який залишався на окупованій території Запорізької області, росіяни пропонували перейти у російську православну церкву. Той відмовився і самостійно виїхав до Запоріжжя.
26 грудня 2022 року голова російської окупаційної адміністрації Запорізької області Євген Балицький видав розпорядженням про заборону діяльності греко-католицької церкви, а також організацій «Лицарі Колумба» і «Карітас». Заборону діяльності російські окупанти бездоказово аргументували тим, що нібито громади УГКЦ працюють «в інтересах іноземних спецслужб», буцімто зберігають на території храмів вогнепальну зброю та вибухові речовини, розповсюджують літературу із закликами до порушення територіальної цілісності Росії, а також долучаються до діяльності «екстремістських організацій» і «пропаганди неонацистських ідей».
За словами Олександра Богомаза, вчителя історії за першої освітою, знищення греко-католицької церкви – це багатостолітня традиція Росії після окупації українських територій. Храми парафій, в яких служив отець Олександр, у селах на сьогодні стоять зачиненими і не використовуються. У помешканнях, де жили священники УГКЦ, тепер ротаціями живуть російські солдати. За останньою інформацією, скоріш за все, хтось мешкає і в житлових приміщеннях при храмі Різдва Пресвятої Богородиці.
Репресії української церкви – історична традиція російської держави
Канцлер Донецького екзархату Української греко-католицької церкви, настоятель парафії святого Архістратига Михаїла в Запоріжжі Андрій Бухвак розповів, що на окупованій території Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей росіянами знищені усі парафіяльні осередки, а священнослужителі зазнали переслідувань.
«Наші отці залишалися служити з людьми до тих пір, доки дозволяли обставини. Спочатку окупаційна влада не проявляла своєї неприхильності до греко-католицької церкви. Але пройшов дуже короткий час, і вони показали, що УГКЦ є небажаною для них. Залякували отців, щоб змусити їх виїхати. Погрози, приниження – стиль КГБ. Вони нічого нового не придумали», – зазначив Андрій Бухвак.
До повномасштабного вторгнення у Запорізькій області фактично було понад 20 парафій греко-католицької церкви. На сьогодні діють лише п’ять. Аналогічно, за словами отця Андрія, греко-католицькі священники і парафіяни УГКЦ зазнавали переслідувань з 2014 року після окупації частини Донецької та Луганської області.
Доля затриманих бердянських священників Івана Левицького та Богдана Гелети, розповідає отець Андрій, досі невідома. Підтвердженої інформації щодо місця перебування, стану здоров’я служителів немає. Російські звинувачення священників бердянського храму УГКЦ нібито у «підривній діяльності» Андрій Бухвак називає абсолютною нісенітницею.
«Спочатку арештували отців, а потім підкинули їм зброю і зробили для своїх медіа пропагандистський сюжет про те, яких великих терористів зловили, – зазначає отець Андрій. – Це демонстрація їхнього ставлення до церкви греко-католицької і залякування для інших. Російські спецслужби прискіпливо ставляться до греко-католиків, як до терористів. Пропаганда поставила таку печать нетерпимості, неповаги, злоби до церкви».
У перші місяці російської окупації бердянські отці підтримували людей, які виходили на акції протесту. Отець Іван звертався до окупаційної адміністрації, щоб звільнити з-під арешту одного з затриманих мітингарів. Продовжували служіння та гуманітарну роботу. Що насправді могло стати причиною затримань отців Івана Левицького та Богдана Гелети, невідомо.
За словами канцлера Донецького екзархату греко-католицької церкви, така політика російської влади до української церкви не змінюється століттями.
«Вони нічого нового не придумують. З чого ще з часів Петра І всюди, де ступав чобіт російського солдата, перше, з чого вони починали в своїй імперській боротьбі з українцями, яких поневолювали, то позбавити їх джерел формування національної та релігійної ідентичності – нищити його коріння і церкву. Українське християнство Володимирового хрещення побудоване на свідомості, приналежності до землі, яку подарував нам Господь. Щоб ми на цій землі були щасливі, Бог подарував нам і мову, і культуру, і наші традиції. І церква пропагує мову і традицію, як дар божий», – зазначив Андрій Бухвак і додав, що в імперській державній системі церква не має не меті популяризацію християнських цінностей, а є інструментом пропаганди.
За словами начальника Запорізької обласної військової адміністрації Івана Федорова, дозволена сьогодні росіянами релігійна діяльність на окупованій території більше спільного має не зі служінням Богу, а з пропагандою та спецслужбами.
«Усіх неугодних священнослужителів вже витиснули з тимчасово окупованої території. Тим, хто не сповідує віру московського патріархату, там немає місця. На жаль, це реалії окупації. На сьогодні там неможливо вести будь-яку релігійну діяльність, крім УПЦ МП. Але ми маємо чітко розуміти, що це точно не про релігію, а про спецслужби. Тому на сьогодні всі храми, які не пов’язані з російською православною церквою, забрали. В одних – рекрутингові центри Росармії, в інших – штаби ФСБ або Росгвардії», – зазначив голова Запорізької ОВА Іван Федоров.
***
Після початку повномасштабного російського вторгнення випадки репресій проти служителів церкви на окупованих територіях Запорізької області були не поодинокими епізодами, а систематичною і цілеспрямованою кампанією зі знищення проукраїнських самостійних релігійних організацій.
Свідчення священників різних конфесій, які зазнали утисків і переслідувань, говорять про те, що росіяни під час «бесід» у супроводі озброєних військових насправді не шукали компромісів, а використовували заготовлені пропагандистські штампи у якості аргументів. А якщо «розмови» не мали результатів, лише чекали наказу командування, щоб перейти до активних дій – арештів, захоплення майна та депортацій.
За деякими підрахунками на захопленій українській території зафіксовано понад 100 випадків тиску на храми та релігійних діячів, щонайменше 43 священнослужителі зіткнулися з репресіями.
Кількість запорізьких священнослужителів і релігійних лідерів різних конфесій, які зазнали утисків в окупації, є набагато більшою за перелік згаданих у цій статті. Подекуди після агресивних бесід-допитів з росіянами і арештів вони умисно не привертали уваги медіа до цих інцидентів, побоюючись за власну безпеку і безпеку рідних, які залишилися в окупації.
У деяких випадках публічна релігійна діяльність в окупації, як і часи Радянського Союзу, на сьогодні перейшла у підпілля і з міркувань безпеки зменшилася до рівня домашніх груп.
