Значна їх частина побудована на досвіді інших країн — передусім на досвіді військових, які пройшли короткотривалу участь у бойових діях («military mission»), наприклад, в Іраку чи Афганістані, а потім повернулися до мирного життя.

У цьому контексті ключовим є слово «після». Саме тому широко використовується поняття Post-traumatic stress disorder — посттравматичний стресовий розлад. Людина вже поза війною, але війна не відпускає її зсередини. І тоді починається процес відновлення.

Українська реальність інша.

Ми не «після».

Ми — всередині.

Війна триває. Тривога звучить сьогодні. Ракети та дрони летять щодня. Військові не мають можливості повернутись – війна триває роками, вона продовжується. Люди живуть у стані постійної небезпеки. І саме це принципово змінює природу переживань і потребу в допомозі.

Сім’я, в дім якої влучив російський дрон, і яка тепер при кожній тривозі біжить у метро — це не про «посттравму». Це про життя в умовах постійної загрози. Їхня реакція — не хвороба, а спосіб виживання. У їхньому досвіді є елементи повторного переживання болю, але це не лише пам’ять — це відповідь на реальну небезпеку.

Солдат, який воює вже роками, повертається з позицій на кілька днів і знову йде на передову, — це також не класичний випадок «після травми». Він живе у стані тривалої виснажливої напруги, накопиченого болю і постійного внутрішнього напруження. Тут ми маємо справу радше з бойовою втомою, хронічним стресом і постійним накладанням нових переживань на попередні.

Тому застосування моделей, створених для людей, які вже вийшли з війни, часто не дає очікуваного результату. Більше того — воно може викликати внутрішній спротив. Людина відчуває: «це не про мене». І має рацію.

Цю ситуацію добре ілюструє проста історія.

Один чоловік заліз на дерево і не може з нього злізти. Кличуть «знавця». Той каже: «несіть мотузку». Кидають її нагору. «Знавець» кричить: «міцно обв’яжись!» Людина слухається. Тоді всі разом різко смикають мотузку — і чоловік падає на землю. Отямившись, питає: «Навіщо ти так зробив?» «Знавець» відповідає: «Мене так із криниці витягали».

Проблема не в тому, що спосіб був неправильний. Проблема в тому, що він був не для цієї ситуації. Так само і з багатьма підходами до травми, які сьогодні пропонуються. Вони можуть бути добрими, перевіреними, ефективними — але в іншому контексті. Коли війна вже позаду. Коли є простір для відновлення. Коли є тиша.

А що робити, коли тиші немає? У такій реальності змінюється і саме завдання допомоги. Мова йде не стільки про «лікування травми», скільки про підтримку людини в умовах, де травмуючий фактор продовжує діяти. Це про здатність витримувати, зберігати внутрішню опору, не втратити людяність, віру і сенс.

Якісно підготовлений фахівець, що адекватно оцінює ситуацію, не витягує людину з «криниці», коли вона насправді «на дереві». Він спершу намагається зрозуміти, де вона є. І тільки тоді шукає шлях допомоги.