Військові капелани — це про Божу присутність у війську. І сьогодні це присутність у війні. Війна — наслідок гріха, збочення, прояв злої волі тих, хто її розпочав. Жодна нормальна, здорова людина не прагне війни і не хоче бути її частиною. Для тих, хто має захищати своїх, захищати Батьківщину, цінності та свободу, війна — небажана, але необхідна праця. І саме в цій щоденній праці нині беруть участь багато українських чоловіків та жінок — звичайних людей, які роблять надзвичайне, важке діло: чинять опір російській навалі.

Саме до цих людей йдуть військові капелани. Мало хто з них раніше бачив себе у війську; здебільшого вони були священниками на парафіях, пасторами християнських спільнот або імамами мусульманських громад. Тому не думаю, що до початку російсько-української війни всі ці люди, яких покликав Господь стати капеланами, бажали саме цього.

Бути військовим капеланом для більшості священнослужителів — нелегкий і небажаний шлях. Але це шлях, який вони обрали свідомо. Для них це так само небажана, але необхідна праця; служіння тим чоловікам і жінкам, хто сьогодні став на захист України. Чи бажали військові капелани бути частиною воюючого війська? Так, бо частиною цього війська стали їх люди. Так, бо сьогодні для військових капеланів немає покликання вищого, ніж спуститися на споганену російськими обстрілами українську землю і стати поруч із тими, хто чинить опір.

До того, як стати військовими капеланами, ці люди прагнули іншого: проповідувати, хрестити та вінчати, приймати з Чашею у неділю тих, кого збирає Господь, служити родинам, дітям і літнім людям. Сталося так, що для продовження життя цих людей та існування спільнот, які вільно сповідують Господню віру, деяким вірянам довелося надягти військову форму. І деяким душпастирям довелося зробити те саме, щоб «опікуватися всіма, сприяти іншим, служити своїм».

Все це вже було: по великій любові до нас Сам Господь став людиною, «зодягнувся» в людське тіло і став, таким чином, першим капеланом.

Саме Господь, звертаючись до Петра, сказав: «Істинно, істинно говорю тобі: коли ти був молодший, то підперізувався сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієш, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший і поведе, куди ти не схочеш» (Євангеліє від Івана 21:18).

Розмірковуючи над цим текстом, Генрі Ноувен пише: «…в Ісуса інше бачення зрілості: це здатність і готовність дозволити вести себе туди, куди особливого бажання немає. Доручивши Петрові бути провідником своїх овець, Ісус ставить його перед непростим, але істинним фактом: лідер-слуга — це провідник, якого ведуть у невідомі й небажані, сповнені болю місцини. Шлях християнського лідера — це шлях не висхідного руху, у який наш світ стільки вклав, а низхідний, тобто шлях донизу, шлях, що закінчується на хресті».

Багато військових капеланів починали своє служіння як волонтери: «підперізувався сам і ходив, куди сам бажав». Прийшов час, коли вони пішли на військову службу, обмежили власну свободу і стали частиною конкретних підрозділів. Прийшов час, коли військові капелани добровільно підпорядкувалися командирам, військовому Статуту та наказам, залишаючись при цьому перш за все підпорядкованими своєму Господеві. Прийшов час, коли вони пішли туди, куди йти небагато хто бажає — у зону війни, болю і страждання. Добровільно. За покликанням. Для Божої справи та підтримки своїх людей.

Саме тому сьогодні — свято, до якого небагато майбутніх військових капеланів прагнули. Сьогодні свято тих, кому Господь сказав: «простягни свої руки і йди», а вони послухалися. Саме тому й святкують. Привітайте капелана — ще є час.