Концепція Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні

Українська Православна Церква з материнською любов’ю ставиться до своїх вірних чад та всіх без виключення людей, які потребують співчуття, опіки, любові та милосердя, і приділяє особливу увагу тим людям, життя яких добігає свого кінця, та які через важкі невиліковні хвороби зазнають фізичних і духовних страждань.

Сьогодні в нашому суспільстві таких людей стає дедалі більше. Окрім суто фізичних негативних проявів хвороби, останні дні земного життя багатьох хворих супроводжуються душевними стражданнями, страхом смерті, почуттям власної безпорадності, тотальної самотності, ізольованості, переживаннями за долю своїх близьких і рідних. Водночас, дієві заходи та способи допомоги таким хворим та їх родинам у нашому суспільстві натепер є відсутніми або малорозвинутими.

Розв’язанню проблем, що постають перед невиліковними вмираючими хворими та їх родинами, може слугувати так звана паліативна допомога, яка в сучасному розумінні розглядається як комплексна система заходів медичного, соціального, духовного та психологічного характеру, спрямованих на всебічну підтримку хворого, у випадку коли хвороба не піддається лікуванню.

На відміну від спеціалізованого медичного втручання, орієнтованого на виліковування хвороби, паліативна допомога має на меті в першу чергу полегшення фізичного стану хворого – подолання болю та усунення інших негативних проявів хвороби (лікування симптомів), підтримку його духовного та емоційного стану, а також намагається сприяти покращенню умов життя хворого та його оточення.

Серед проблем, що постають в Україні у зв’язку зі створенням та впровадженням системи паліативної допомоги, ключове місце займають проблеми світоглядно-ціннісного та духовного характеру, які стосуються осмислення паліативної допомоги як такої, її місця та ролі в сучасній медицині та в суспільстві в цілому, змісту та конкретних форм організації паліативної допомоги, а також ставлення суспільства до невиліковних умираючих хворих.

Саме тому Українська Православна Церква вважає за потрібне висловити своє ставлення та точку зору відносно зазначених проблем а також можливих шляхів щодо їх розв’язання.

1.1 Православна Церква, виходячи зі Свого віровчення, розглядає останні дні земного життя людини як час, який передує безпосередній зустрічі людини з Богом і який має бути наповнений особливим духовним змістом, гідним людини як образу і подоби Божої.

Церква наголошує, що смерть, будучи трагічним наслідком відпадіння людини від Бога, в той же час, за невимовним промислом Божим, є і вратами прийдешнього життя людини, її другим народженням, таїнством, в якому людині, завдяки спасительній жертві Христа, відкривається шлях до вічного життя і наступного відновлення у повноті її природи.

За віровченням святих отців, первинна організація людської природи мала полягати в ієрархічній підпорядкованості тіла – душі, душі – духу, духа – Богу, з яким людина мала знаходитися в неперервному зв’язку, як із джерелом свого власного буття.

Первородний гріх – сваволля людини відносно даної Богом настанови, порушив зв’язок людини з Богом і змінив саму природу людини, яка почала автономне існування в умовах оточуючої фізичної реальності. При цьому природа навколишнього світу – «земля», стає основним джерелом існування людини, підпорядковуючи її своїм законам. Первинний порядок організації людської природи змінюється на зворотній: дух починає живитися від душі, душа – від тіла, тіло – від матеріального світу. Душа підпорядковується потребам і примхам тіла, стає його заручницею. Дух підкоряється пристрастям – стражданням душі. Фізичні можливості людини стають принципово вичерпними, а смерть, яку вона може зазнати, – невідворотною.

Відновлюючи зв'язок людини з Богом, Христос Спаситель відновлює і саму природу людини, звільнюючи її від влади гріха та смерті Своїми добровільними стражданнями, хресною смертю і Воскресінням. Нероздільне та неслитне поєднання Божественної та людської природи у Христі робить можливим взаємну сопричасність Бога і людини, як у аспекті страждань і смерті, так і в аспекті воскресіння і життя в вічності. Відтепер передсмертні страждання та смерть сполучають людину зі стражданнями та смертю Спасителя, а вільне усвідомлене поєднання з Христом у Таїнствах Церкви дає можливість кожній людині возз’єднатися з Богом та наслідувати Царство Небесне і життя будучого віку.

1.2 Світоглядна позиція Церкви, що безпосередньо випливає з православно-християнського віровчення полягає в тому, що якого б рівня розвитку не сягнула наука, вона ніколи не зможе остаточно подолати хвороби та смерть.

Саме тому Церква вважає, що цілі, які проголошуються сучасною медико-біологічною наукою щодо остаточного подолання хвороб та необмеженого подовження людського життя, не є абсолютними, а досягнення таких цілей, тим паче за будь-яку ціну, не може бити прийнятним, ані з релігійної, ані з соціально-історичної точки зору.

Разом з тим, слід зауважити, що сама по собі якість життя, як мета, що задекларована сучасною секуляризованою медициною, не може бути самодостатньою і кінцевою, бо може слугувати водночас і духовному розвитку людини, і її деградації.

Задачі медицини, як щодо виліковування хвороби, так і щодо полегшення фізичного стану хворого медичними засобами, мають бути спрямовані на те, щоб надати людині можливості та створити умови такого фізичного існування, за яких вона мала б змогу здійснювати своє життєве призначення та духовно зростати у своєму достоїнстві.

Смисл медицини має бути тісно пов’язаним зі смислом людського існування, а її задачі та цілі – слугувати цьому смислу та його розкриттю кожною окремою людиною. Протистояння хворобі – це боротьба за смисл існування людини, за її особистість, за її можливість зосереджувати свої духовні сили та спрямовувати їх на користь своїй душі.

Саме тому медична допомога може органічно поєднуватися з духовною, потребує співробітництва з хворим, стає дієвою, коли враховує його індивідуальність, і головне – не умаляється в своєму смислі, значенні та цінності навіть тоді, коли фізичні можливості організму людини є вже вичерпаними.

У цьому випадку, у поєднанні з духовною опікою і різнобічними засобами підтримки хворого медицина продовжує відповідати своєму головному призначенню, слугуючи розкриттю та усвідомленню хворою людиною передусім духовного змісту своєї особистості.

Саме в цьому і полягатиме допомога невиліковно хворій людині, саме в такому розумінні і може розглядатися паліативна допомога, саме з таких позицій Церква сприйматиме паліативну допомогу як предмет своєї уваги та опіки.

2.1 Православно-християнське вчення розглядає людину як унікальну цілісність, у якій поєднані духовні та фізичні начала. Тісний зв'язок між ними проявляється зокрема в тому, що фізичні розлади та біль, яких зазнає тіло, відбиваються на душевному стані людини, і водночас душевні та духовні переживання можуть призводити до тілесних страждань, або посилювати їх. Саме тому страждання, яких зазнає хворий, як правило носять тотальний і недиференційований характер, охоплюють людину в цілому як особистість і не можуть бути зведені до суто соматичних (тілесних), психічних, або духовних чинників.

Водночас, полегшення фізичного стану хворого медичними засобами відкриває можливості надання хворому духовної допомоги, що в свою чергу сприятиме полегшенню його фізичних страждань, а відтак і осмисленому сприйняттю хворим свого життя та смерті.

Ось чому паліативна допомога може знайти своє смислове та функціональне завершення лише за умови такого поєднання медичних, духовних, соціальних та психологічних заходів, коли кожна окрема складова допомоги буде розглядатися як передумова та засіб здійснення інших, а всі вони разом будуть слугувати полегшенню страждань хворого, його тілесного та душевного стану та сприяти духовно осмисленому та гідному завершенню хворою людиною свого земного шляху.

2.2 Відповідно до свого змісту паліативна допомога має втілюватися в тих організаційних формах, які можуть забезпечити органічне поєднання всіх її складових.

Зокрема, мають бути створені можливості та умови співпраці душпастирів чи інших осіб, які надають хворому духовну допомогу з медичним персоналом, соціальними працівниками та іншими особами, що безпосередньо опікуються хворим. Така співпраця має носити взаємоузгоджений, усталений та регламентований характер, передбачати обізнаність медичного персоналу, соціальних працівників, та інших осіб, що надають допомогу хворому, зі змістом духовної опіки та її заходами.

2.3 Організаційне впровадження та надання паліативної допомоги має здійснюватися у спосіб, що співвідноситься з існуючим у суспільстві культурним, релігійним та історичним досвідом і традицією, відповідає запитам та уявленням суспільства і не порушує гідність хворої людини та її права. У зв’язку з цим, важливо звернути увагу на наступне:

1. Можливе функціональне та організаційне розмежування заходів паліативної допомоги та спеціалізованого медичного втручання не повинно мати своїм наслідком відчуження паліативної допомоги від системи спеціалізованої медичної допомоги, виключення паліативної допомоги з контексту лікувальної роботи установ спеціалізованої медичної допомоги, або призводити до витіснення невиліковних хворих з поля діяльності цих установ, і тим більше – до відмови таким хворим у спеціалізованій медичній допомозі.

Наявність хвороби, яка не піддається виліковуванню, та прогнозований за медичними критеріями обмежений термін життя хворого, мають розглядатися лише як певний стан хворого, а не як його статус. При чому механічне відокремлення невиліковних хворих від інших хворих, може призводити до психологічного та соціального відчуження таких хворих, їх соціальної виключеності та стигматизації, та загалом негативно сприйматися у суспільній свідомості.

Слід враховувати також те, що у вітчизняній медичній традиції – не проводити принципового поділу хворих за прогнозом розвитку їх хвороби, а надавати допомогу хворим у тих аспектах, в яких вони цього потребують, поєднуючи активні лікувальні та паліативні заходи.

Разом із тим, цілісність контексту допомоги хворому вимагає наявності в лікувальних закладах, що надають спеціалізовану медичну допомогу, також можливостей надання і паліативної допомоги, причому як в умовах стаціонару, так і поза ним.

2. Звертаючись до досвіду організації спеціалізованих закладів паліативної допомоги, а саме хоспісів, слід мати на увазі, що будучи продовженням загально-християнської традиції допомоги нужденним, у частині сучасного західного суспільства вони мають специфічну обумовленість та смислове прочитання. Воно ґрунтується на уявленні про автономію людської особистості та свободу її самовизначення за будь яких життєвих обставин.

Так, хоспіс розглядається до певної міри як пропозиція та альтернатива, суть якої – створити для невиліковно хворої людини такі умови, за яких вона мала б змогу самостійно розпоряджатися собою та вести якомога прийнятний для себе спосіб життя доти, доки це видається можливим.

Водночас, можливості сучасної медицини щодо штучної підтримки життєдіяльності організму певної категорії хворих сприяли тому, що в деяких випадках хоспіси почали виконувати також і роль місць перебування таких хворих.

Не узагальнюючи ці спостереження і не відкидаючи можливість практичного застосування сучасного досвіду хоспісної допомоги в вітчизняних умовах, Церква вважає, що в нашому суспільстві організація та впровадження хоспісів має в першу чергу ставити собі за мету надання паліативної допомоги тим невиліковним хворим, які позбавлені родинної опіки, матеріальних статків та можливостей і умов гідного завершення свого життя.

Під опікою цих установ мали б знаходитися також і ті хворі, які вимушені залишатися в закритих закладах, а саме в місцях позбавлення волі, психоневрологічних лікувальних закладах, тощо.

Саме таке спрямування роботи хоспісів мало б схвально сприйматися у нашому суспільстві та знаходити широку громадську, в тому числі благодійну підтримку.

Водночас, Церква вважає що домашнє середовище є найбільш сприятливим для хворої людини місцем завершення її життя, а догляд за хворим і піклування про нього мають ставати першочерговим обов’язком його рідних та близьких і не повинні в повній мірі перекладатися на фахові організації та установи.

3.1 Церква розглядає свою участь у становленні та розвитку паліативної допомоги в двох основних аспектах:

по-перше – в аспекті душпастирської допомоги хворим та умираючим;
по-друге – в аспекті свого соціального служіння, спрямованого на відстоювання в суспільстві християнських цінностей любові, милосердя та співстраждання ближньому в їх практичному втіленні.

Церква вважає за можливе приймати безпосередню участь у програмах паліативної допомоги в тій мірі, в якій ця участь буде відповідати спасительній місії Церкви і в якій вона зможе сприяти здійсненню цієї місії.

Церква буде підтримувати лише ті зусилля по організації паліативної допомоги і ті її форми, які будуть забезпечувати цілісний підхід до нужд та потреб хворої людини і завдяки яким зможуть бути створені умови і можливості духовної опіки над хворими.

3.2 Розглядаючи паліативну допомогу саме як взаємопов’язаний комплекс заходів, а не як окрему медико-соціальну галузь, Церква спрямовуватиме свої зусилля на розвиток духовних засад медицини, соціальної та психологічної роботи з хворими та їх цілісне поєднання у практичному застосуванні.

Саме тому Церква вбачає свою роль в розвитку паліативної допомоги насамперед у духовно-моральному вихованні людини на основі цінностей любові, милосердя та співстраждання ближньому поєднаному з опікуванням над практичним втіленням цих цінностей в ділі надання допомоги умираючим хворим та їх близьким.

Церква вважає, що необхідною передумовою успішного впровадження та розвитку паліативної допомоги є в першу чергу позитивне, духовно-змістовне ставлення до невиліковних хворих у суспільстві, розуміння та сприйняття суспільством допомоги умираючим як духовну та соціальну потребу.

Тому саме Церква, релігійні організації та громади, які спираються як на духовний, так і на соціально-історичний досвід допомоги та служіння ближньому мають стати у суспільстві провідником цінностей, норм та взірців діяльності, що сприятимуть індивідуалізованому особистісно-мотивованому та цілісному підходу до нужд і потреб хворої людини.