Короткі нариси з історії Гарнізонного храму. Частина ІІІ. Нездійснена мрія Ермітажу
Традиційно вважається, що її автором був Ян Пфістер, який у першій половині XVII ст. працював у Львові. Зважаючи на це, багато дослідників вказують дату створення цього мистецького витвору – 1616 р.. Якщо з датою погодитись можна, позаяк відомо, що при відкритті храму в 1630 р. до нього перенесли скульптуру “Розп’яття”, то авторство Пфістера доволі умовне. Грунтується воно, здебільшого, на висновку знаного дослідника мистецтва Мечислава Гембаровича, який відзначаючи високий мистецький рівень витвору, зазначив що в пер.пол. XVII ст. створити його міг тільки Пфістер[1]. Техніка виконання насправді є дуже високою. Найбільше відзначають антропологічну правильність передання доволі атлетичної тілобудови скульптури Христа. Прикметно, що саме по ній, дослідники приписують це “Розп’яття” до епохи Відродження (в мистецькому плані). З історії нам відомо, що замовницею виготовлення цієї скульптури була львівська міщанка Катерина Вольбертова. Опісля святиню розмістили в тимчасовій каплиці Архангела Михаїла, яка стояла поруч монастиря о. францисканців. 1630 р. при відкритті храму, її, разом з іншими святинями, перенесли до новозбудованого храму свв. апп. Петра і Павла. 1684 р., завдяки старанням ректора колегії о. Якуба Рожевича, при вівтарі було створено братство доброї смерті [2]. На його діяльність, холмський стольник Якуб Ожга пожертвував 3 тис. зл.. 1689 р. на замовлення Катерини Йозефовічевни, було виготовлено новий вівтар, який, переживши кільканадцять реставрацій, проіснував до наших днів. Що цікаво, сучасний колір “Розп’яття” отримало тільки в ХХ ст., після Першої світової війни. А до цього, скульптура була відома як “Чорний Христос”. Це доволі добре видно на довоєнних фото. Опісля війни фігуру Христа покрили поліхромією, яка надала їй звичного, для нас, кольору.
Інтер’єр храму. Фото – поч. ХХ ст.
Найважчий час, очевидно, настав з приходом радянської влади. 6 червня 1946 р. храм було закрито, згодом в ньому розмістили книгосховище бібліотеки ім. В. Стефаника. Незважаючи на те, що останні єзуїти вивезли доволі велику кількість цінностей, найбільші по габаритах, були залишені. Очевидно, що вони привернули увагу радянського керівництва, яке вирішило використати їх в інших цілях. 1951 р. облвиконком, за клопотанням Ради міністрів УРСР, розпорядився передати Московському театру драми орган храму. На щастя, безуспішно. Одначе, це був не остання спроба вивезти церковні цінності. У 80-их рр. комуністичне керівництво звернуло свою увагу на “Розп’яття Ісуса Христа”, яке планували передати Ермітажу. Одначе, на щастя, при оцінці мистецької цінності скульптури, останнє слово належало Борису Григоровичу Возницькому (майбутньому директору Галереї мистецтв), який зумів переконати комісію, що дана фігура не є цінною. Йому повірили і залишили все на своїх місцях [3]. Завдяки цьому, після відкриття храму в 2011 р. вівтар таки дочекався на свою реставрацію і досі є місцем, яким зачаровуються і куди люди люди приносять свої молитви…
“Розп’яття Ісуса Христа”. Стан після реставрації.
- Mieczysław Gębarowicz, Studia nad dziejami kultury artystycznej późnego renesansu w Polsce, Toruń 1962 („Towarzystwo Naukowe w Toruniu. Prace Wydziału Filologiczno-Filozoficznego”13, z. 2), s. 266-375.
- Найімовірніше, що саме цьому братству й належала символічна труна, яка стоїть у правій наві храму.
- Вічная пам’ять Борису Возницькому, який врятував колись розп’яття Ісуса Христа 1616 р. [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://petrapavla.org.ua/news/vichnaya-pamyat-borysu-voznytskomu-yakyj-vryatuvav-kolys-rozpyattya-isusa-hrysta-1616-r/.
Олег Друздєв
Підземелля Гарнізонного храму свв.апп. Петра і Павла (костел єзуїтів), 27 липня 2017
