Козельщинська Богородиця
Хтось із мудрих сказав: "У світі немає нічого неможливого, у що не можна було б повірити, і немає нічого, що не могло б статися". "Неможливою і фантастичною" називають наші прагматичні сучасники історію однієї з найбільших православних святинь України — Козельщинську ікону Богородиці. З нею знайомить наш полтавський кореспондент Світлана ФІЛЬЧАК.
Ось уже кілька століть поспіль для одних вона — красива легенда, для інших — прояв реальної дії надприродної Божої сили. Сучасна наука, якими б темпами вона не розвивалася і які дивовижні відкриття не дарувала людству, не може пояснити явище чудесного впливу на людину ікон. Багато з нас, вихованих у атеїстичному дусі, довгий час вважали всі оті розповіді вигадками церковнослужителів, зацікавлених у напливі до храмів великої кількості прочан. Однак, факти — річ уперта. А випадків зцілень біля образів — сотні тисяч. До таких див належить й ікона Козельщинської Божої Матері. Довгі роки її долю вивчала кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України Віра Жук. Вона опрацьовувала силу-силенну архівних матеріалів, зустрічалася і листувалася з найрізноманітнішими людьми. Поки, нарешті, окремі пазли не склалися в картину. Цікаву та різнобарвну.
Отож, до кінця ХІХ століття про Козельщанський образ мало хто знав. Лише у 80 роках ХІХ століття він стає широко відомий не тільки на території Російської імперії, але й далеко за її межами. Трапилося це, коли ікона належала багатому графу Володимиру Івановичу Капністу, маєток якого знаходився у селі Козельщина Кобеляцького повіту. Цей родовитий вельможа був сином колишнього московського губернатора Івана Васильовича Капніста, (нащадка відомого російського письменника Капніста). Дружиною Володимира Івановича була Софія Михайлівна, теж родовита панянка, донька великого математика із світовим ім’ям Михайла Васильовича Остроградського. Козельщинський маєток подружжя отримало від багатого поміщика Павла Івановича Козельського. Чи то був Козельський марнотратом , чи то не вмів добре хазяйнувати, але з невідомих причин заклав він маєток за борг у московський Державний банк. Заборгував і Остроградському, тож у рахунок боргів і відписав маєток Софії, яка вже була дружиною Капніста.
За родинними переказами, від Козельського їм дісталася й ікона Богородиці. А звідки ж вона взялася у Козельського? Легенда гласить, що по материнській лінії Козельський був нащадком відомого козака Сіромахи, який за часів гетьмана Полуботка був військовим писарем. Далі існує ще дві версії щодо походження ікони. Згідно з однією, Сіромаха перейшов на службу до російської цариці, за що отримав од неї величезні земельні угіддя, і навіть одружився з фрейліною імператриці, красунею італійкою. Та вона не довго прожила, і от начебто саме їй належала ікона. За іншою, набагато романтичнішою версією, історія ікони бере початок у ХVІІ сторіччі, якраз за походу запорізьких козаків на Константинополь. Під час переправи через Босфор січовики почали ділити здобич, військовий писар Сіромаха відмовився від розкішного парчового килима, натомість взяв лише ікону Богоматері. Після переможного розгрому Царгорода флотилія козаків потрапляє у страшний шторм. А за тогочасними поняттями смерть на морі, а не в бою, вважалася ганьбою для козацтва. Навкруги-спалахи блискавок, грім, розбурхане море, а Сіромаха палко молиться перед образом Богородиці. І сталося диво: ніби за помахом чарівної палички буря вщухла, а козаки, цілі і неушкоджені, добралися додому.
Пройшов час. Сіромаха оселився у Таврії і одружився. Згодом у подружжя народилася донька. Онук писаря Сіромахи, Павло, мав вперту, свавільну вдачу і був неабияким гульвісою. Щоби навернути нащадка на розум, мати дала йому грошей і відправила у Козельщину. А як оберіг, подарувала синові сімейну реліквію – ікону Богоматері. Дорогою до Козельщини Павла спіткала біда, худоба не хотіла переходити через брід невеликої ріки. Він взяв у руки ікону, помолився, і худоба послухалась. А невдовзі сталося іще одне диво. Павло, як тоді казали, "урозумів". Став побожним, шанованим чоловіком, щоправда, йому не дуже щастило у справах. Ось такі історії переходили з уст в уста, аж поки чудотворний образ не перейшов до своїх нових власників — подружжя Капністів.
У Капністів на початок 80 років ХІХ століття було троє дітей: старший син (років двадцяти) і дві доньки, які були вихованками Полтавського інституту шляхетних дівчат. Загальною улюбленицею була старша, Марія. Жвава, дотепна і розумна. Під час Масляної 1880 року граф Володимир Іванович отримав лист із інституту, у якому його повідомляли про хворобу доньки. Граф негайно вирушає у дорогу, і згодом виявив, що Марія жартома перестрибнула одразу через кілька сходинок і підвернула ногу, внаслідок чого трапився вивих. Лікар Мейєр завірив графа, що нічого серйозного не трапилося, і хвороба пройде.
Незважаючи на заспокійливий висновок, граф повіз доньку до Харківського хірурга Груббе. Той теж не виявив нічого серйозного і порадив гіпсову пов’язку. У доброму настрої Капністи повернулися до Козельщини. Але покращення не наступило, і вже на Великдень у графині Марії викривилися обидві ноги. Граф знову везе улюбленицю в Харків. Доктор Груббе зробив ще одну гіпсову пов’язку і порадив одвезти дівчинку на Кавказ, щоб там підкріпити її здоров’я мінеральними водами і цілющим повітрям.
Дорогою на Кавказ Марії ставало все гірше. Вона втрачала сили, ноги ставали нечутливими, згодом те ж саме сталося з руками. На Кавказі досвідчений лікар Іванов робив усе можливе і неможливе, щоб допомогти юній графині. Але з жахом зрозумів, що хвороба прогресує. Згодом ураження розповсюдилися по всьому тілу. Будь-який дотик, навіть різкий звук чи голосна розмова викликають страшенний біль у хребті. Консиліум лікарів визнав у дівчини захворювання спинного мозку. Граф Володимир Іванович повіз Марію до Москви. Тут її лікували всі тогочасні світила і одноголосно винесли вердикт: «медицина безсила». Втім, порадили Капністові випробувати останній шанс — проконсультуватися у паризького професора Шарко. Саме у цей час багатий московський купець Лямін збирався запросити Шарко для лікування племінниці, і граф Капніст вирішив скористатися цією нагодою. Оскільки Марії під час лікування у Москві знову погіршало, Софія Михайлівна повезла її додому, а граф залишився чекати приїзду Шарко.
Дивлячись на пекельні муки дитини, вбиті горем батьки вже готувалися до найгіршого. Як згадував потім Капніст, вони змушені були привчати себе до думки, що смерть — кращий і неминучий вихід для страдниці, яку вони так любили. Батьки Марії в глибині душі були впевнені, що смерть нечутними кроками наближається до ліжка доньки.
Рідні та друзі робили все можливе, щоб полегшити муки дівчини. 21 лютого 1881 року, коли в будинку були гості, прийшла телеграма від графа. Він повідомляв, що Шарко вже вирушив у дорогу, а отже, Софії Михайлівна теж повинна готувати до нової поїздки і Марію. Почувши ці слова, зневірена Марія знову засумувала, адже надія давно полишила її. А незліченні консультації та процедури тільки набридали. Мама порадила Марії, аби відволікти її, взяти ікону Богородиці і протерти на ній ризи. Марія взяла ікону і сльози рясно покотилися з очей. Вона так багато вистраждала! Тяжке каліцтво, горе батьків, безсилля медицини! А так хочеться знов бути такою, як колись — веселою, життєрадісною, енергійною!
Марія палко молилася, і раптом відчула страшенний біль, що пронизав хребет. На мить вона втратила свідомість. А коли прийшла до тями, зрозуміла — у неї вже нічого не болить, вона знову відчуває тіло! На крик дівчини негайно прибігли усі рідні. Софія Михайлівна, почувши від Марії про зцілення, подумала спершу, що дівчинка збожеволіла. Але Марія рухала ногами і руками, могла навіть самостійно піднятися.
Прийшов сімейний лікар, він зняв гіпс. Відтоді Марія почала кріпнути буквально на очах. А вирушаючи до Москви, ходила самостійно.
Граф Володимир Іванович, зустрічаючи дружину і доньку на Курському вокзалі Москви, не міг стримати радісних сліз. А потім — знову візити до лікарів. І мудрі ескулапи, які раніше вважали випадок безнадійним, не приховуючи подиву, одноголосно винесли новий вердикт: "Диво!".
Чутки про подію блискавично поширилися Москвою. Преса без угаву розповідала про дивовижне зцілення Марії Капніст. Москвичі і гості міста буквально штурмували квартиру, де зупинилися Капністи. Усі прагнули вклонитися святому образу. Глибоко віруючі говорили про Небесну благодать. Атеїсти (втім, їх було небагато) стверджували, що це — збіг обставин. Але байдужим подія не залишила нікого.
Коли в останніх числах березня Капністи повернулися до Козельщини, про це одразу ж стало відомо завдяки полтавській пресі. Натовпи богомольців почали йти до маєтку графа. Він, шануючи в народі такі гарячі почуття, спорудив каплицю, і 23 квітня 1881 року чудотворну ікону перенесли туди. Щодня, з раннього ранку і аж до глибокого вечора люди йшли і йшли до неї. Священики один за одним постійно здійснювали служби. У скарбничку для збору коштів на спорудження храму надходили десятки тисяч карбованців. А на ім’я Капніста – численні грошові перекази та величезна кількість дорогоцінного церковного начиння.
Приходило і чимало листів із свідченнями про все нові і нові зцілення, які сталися після візиту в Козельщину. До ікони їхали з усіх усюд.
1881-1882 років у Козельщині стараннями Капністів на зібрані кошти спорудили і 1883 року освятили церкву Різдва Богородиці, куди перенесли ікону. А поруч збудували квартиру для причту, готель для паломників, лікарню та інші споруди. Потік богомольців не зменшувався, і граф добився дозволу у Синоду створити у Козельщині релігійну громаду. А на її утримання він подарував 100 десятин землі. У березні 1885 року Синод дав дозвіл заснувати при Різдво-Богородичній церкві Козельщанську жіночу релігійну православну общину. 6 квітня 1886 року відбулося урочисте перенесення ікони до церкви, а наступного дня не менш урочисте відкриття общини. 7 листопада Синод дав дозвіл реорганізувати общину у Козельщанський Різдво-Богородичний монастир, який відкрили 17 лютого 1891 року. Протягом 1900-1906 років на монастирській горі з південного боку літнього храму споруджено новий мурований величний собор на честь Різдва Богородиці за проектом полтавського архітектора С.В. Носова. Ця унікальна споруда в середині має рідкісну особливість: тут немає жодної колони. Особливо вражав білий мармуровий іконостас. Колони і призматичні вставки на фризах і панелях були виконані із цінного високоякісного бразильського оніксу — різновиду коштовного агату. Виготовили його у Ростові, в майстерні знаменитого майстра Менціоне. Багатим був і живопис іконостасу, ікони, панікадила та інше. У коштовній ніші-сейфі зберігали чудотворну ікону.
До жовтневого перевороту 1917 р. Різдво-Богородична обитель була відомим осередком духовного життя та благодійництва. Але у 1929 році за наказом органів більшовицької влади монастир було закрито. У соборі влаштували театр, у монастирських будівлях розташували лікарню, навчальні заклади та різні установи і організації. Ікону Божої Матері черниці таємно вивезли, довго переховували у різних місцях у надійних людей. Останню ігуменю монастиря Олімпіаду (Вербицьку), яка переховувалася у Полтаві, заарештували 1937 року і після страшних катувань розстріляли.
У роки Другої світової війни монастир знову відновив діяльність, але 1949 року його знову закрили. І тільки 1990 року приміщення собору Різдва Богородиці колишнього однойменного монастиря повернули Козельщанській православній общині. Почалося його відродження. 1992 року обитель очолила ігуменя Іраїда (Кравцова). Повернули «з підпілля» образ Козельщанської Богоматері. 22 лютого 1993 року його виставили для поклоніння у Свято-Троїцькій церкві Кременчука, а наступного дня чудодійна ікона повернулася у рідну обитель. І понині триває відродження сплюндрованої обителі.
Пройшло чимало часу відтоді, як трапилося дивовижне зцілення юної графині Марії, та інтерес до Козельщанської Матінки-Заступниці не слабне. Нові і нові покоління прочан з усіх-усюд поспішають до Козельщини. Одні, щоб познайомитися з унікальною пам’яткою архітектури та історії, інші — аби щиро помолитися і попрости допомоги у Богородиці, зображеної на цьому образі.
