Кожна епоха залишала по собі відповідні нашарування в історії Ніжина – і хоча деякі були з доволі гірким присмаком, місто ніколи не залишалося пасивним спостерігачем історичних подій, особливо причетних до такого унікального явища, як українське козацтво.
У листопаді 2016 р. Ніжин став переможцем Всеукраїнської акції «7 чудес України: історичні міста та містечка». Шлях до цієї перемоги був нелегким, адже в Україні величезна кількість надзвичайно цікавих, неймовірно красивих, по-своєму вражаючих міст… Та невеликий за розмірами та кількістю населення (близько 72 тисяч) райцентр Чернігівщини має давню історію, якою дихають його вулиці, стіни монастирів, бруківка площ, яка віддзеркалюється у долях окремих людей і цілих родин.
Кожна епоха залишала по собі відповідні нашарування в історії Ніжина – і хоча деякі були з доволі гірким присмаком, місто ніколи не залишалося пасивним спостерігачем історичних подій, особливо причетних до такого унікального явища, як українське козацтво.
Сімнадцяте століття… Дуже неспокійним воно видалося для України. Вона пізнала велич козацьких перемог і гіркоту втрат, злет духовності і розбрат між тими, хто прагнув посісти найвищі посади.
Боротися заради певної мети чи виживання можна не лише зброєю – це в більшості випадків справа рук чоловіків. Жінці залишалися віра й молитва. Траплялися непоодинокі випадки, коли жінка після загибелі козака йшла до монастиря, ставала черницею, продовжуючи молитися за його душу. Такою була доля і Ганни Бреславської – вдови стародубського полковника.
Глибоко переживаючи смерть чоловіка, вона вирішила цілковито присвятити решту життя служінню Богові, а для молитов за покійного і за себе відкрила в Ніжині Введенський монастир.
Цей монастир, його ошатні бані
Зі сліз своїх зліпила скорбна пані,
Бо на щиті з любов’ю і виною
Вернувся муж, закреслений війною.
І довго над полковником палали
Ті сльози, що застигли куполами,
І, мов пелюстки чорної ромашки,
Цвіли понад могилою монашки.
Купивши у кількох міщан землю, Г. Бреславська збудувала невеликі келії для престарілих і бідних. До неї почали приходити люди, кількість монашок постійно збільшувалася, територію довелося розширювати. Потім звели 2 церкви: одну в честь введення Богоматері в храм, а другу – в ім’я пророка Іллі.
Так починалася історія монастиря… Було це приблизно 1660 року. А далі – невсипуща праця і молитви, прагнення допомогти всім бажаючим, чомусь навчити, полегшити страждання.
У 1756 році поблизу монастиря зайнялася пожежа, яка перекинулась на жіночу обитель і полум’я, немов червоні язики дракона, зжерло тоді обидві церкви і келії. За народними переказами на попелищі церкви святого Іллі знайшли три неушкоджені ікони – Печерської Богоматері, Спасителя та пророка Іллі. На останній з них срібна дощечка з написом: «Цей чудотворний образ в обитель святую передав воєвода ніжинський Микита Іванович Акинфов в 1692 році». Ці три ікони пізніше особливо шанували в монастирі і їх прикрасили срібними ризами. Від пожежі врятували небагато речей, серед яких позолочена чаша, подарована в 1732 році Іллінській церкві отцем Іларіоном Пироцьким, Євангеліє 1717 року, ще деякі древні книги. Пожежа буквально знищила святу обитель. Ігуменя Елевферія, яка прийняла управління монастирем у 1747 році, залишилася зі своїми черницями під голим небом. Але вже незабаром стараннями ігумені тут виросла нова дерев’яна Іллінська церква, почали відбудовувати келії. Пізніше на місці дерев’яного храму знайшли свинцеву дощечку з написом: «Основана ця трапезна церква в честь і пам’ять святого пророка Іллі Фесвитянина в ніжинському дівочому монастирі при ігумені Елевферії. Покладені тут мощі св. російськ. кн. Олександра Невського року 1757 м. січн. 12 д.»
Завдяки зусиллям ігумені Аполлінарії, яка прийшла з Київського Богословського монастиря, на згарищі звели і освятили кам’яний храм Введення Богоматері.
З 1775 року монастирем управляла грекиня ігуменя Єфросинія. При ній ще живою була 95-літня інокиня Марія, дочка прилуцького священика, яка провела в ніжинському монастирі біля 80 років.
Особливо багато зробила для обителі ігуменя Панкратія Чернова (дочка почесного ніжинського громадянина Семена Чернова) і скарбниця, а згодом ігуменя Смарагда. Вони вимурували огорожу у 1848 р. (стоїть і дотепер), розширили теплу церкву (1850 р.), побудували двоповерховий корпус для інокинь (1857 р.) – тепер це житловий будинок з нарощеним третім поверхом.
У 1860 році після смерті ігумені Панкратії Смарагда взяла на себе управління монастирем (як розповідали нам черниці, вона страшенно не хотіла брати на себе таку відповідальність, але обіцянка сестрам змусила її змінити своє рішення). Через три роки Смарагда відкрила училище для дівчат. Тут вивчали Закон Божий, російську мову, російську словесність, історію, загальну географію, арифметику, французьку мову. Крім того, дітей навчали церковному співу, рукоділля і музики. Щосуботи учні співали літургію та читали церковні тексти у храмі. З 1863 по 1867 роки училище підготувало 66 дівчат (перший випуск), з них 25 – безкоштовно. У 1868 році навчальну програму розширили, училище стало трикласним. Курс навчання у кожному класі – дворічний. Тоді ж при ігумені Смарагді в монастирі відкрили іконописну школу, в якій обдаровані сестри навчалися іконопису.
Одночасно з іконописною майстернею працювала й іконостасна, якою керував ніжинський майстер Балабан. Добре розвинутим було в монастирі золотошвейне мистецтво. Ніжинські майстрині поновили різницю Чернігівського архієрейського будинку, пошили нове архієрейське облачіння на замовлення Єлецького монастиря Чернігова, виготовили плащаницю для Іллінської церкви в Києві.
У капличці на залізничному ніжинському вокзалі черниці пропонували торбиночки, шиті золотом черевички та гаманці. Заможні батьки замовляли у Введенському монастирі посаг для своїх дочок.
За ігумені Смарагди відкрили також монастирську лікарню. Навпроти обителі, через дорогу, спорудили кам’яний двоповерховий будинок для мандрівників (тепер училище культури).
Смарагда збудувала також кладовищенську церкву в пам’ять ікони Божої Матері «Утоли мої печалі». Цей храм, як і прилегле до нього Богословське кладовище, сьогодні зруйнований.
Наприкінці XIX – на початку ХХ століття у Введенському монастирі було більше 200 монашок. Вони вели своє господарство, утримували млин, скит на західній околиці міста, 30 десятин землі. Кожна з них бачила сенс життя у двоєдиному: праці і молитві. Через них морально вдосконалювали себе і наближалися до ідеалу святості. Одна з них – Васса, про яку розповідь далі.
Не відомо, чи знала юна Васса, покидаючи батьківську хату і мирські турботи, про Ганну Бреславську, але уже тоді вона відчула своє велике і скорбне покликання, вибрала цей важкий подвижницький шлях, пройти який не кожному під силу. Батько Васси, Трифон Химач, був звичайний селянин. Він народився у с. Плоскому (тепер Носівського району) і тут прожив свої 90 років. Плів корзини, обробляв землю, вирощував хліб, брав участь у Першій світовій війні, у боях проти австро-угорської армії у Галичині. У нього було три доньки, гарні й роботящі. Родина була побожною. Ходили до церкви. Іноді Васса з батьками навідувалася до скита Ніжинського Введенського дівочого монастиря, що знаходився на околиці Ніжина, у Ветхому. Тут були двоповерхова будівля із п'ятибанним храмом і келії. Монашок було небагато. Працювали в основному біля землі.
У Плоскому теж були монастирські поля, які доглядали монашки. Тут, мабуть, вперше й побачила їх Василина Химач. А коли їй сповнилося 16 років, пішла в монастир.
У тривожні 1917-1918 роки почастішали розбійницькі напади на монастир, озброєні люди вдиралися в святу обитель, кривдили монашок, забирали ікони, книги, чаші, підсвічники, особисті речі сестер. Тоді Трифон Химач поїхав у скит і забрав доньку додому у Плоске. Серед небагатьох особистих речей монашки найцінніше — Євангеліє, видане в Києво-Печерській лаврі (1901), на якому рукою Васси написано: «1914 Года куплина 25 Марта сия Книга принадлежить Вассы Химачевой», і з якою вона ніколи не розлучалася. Незабаром померла мама Васси і залишилися вони вдвох: донька-монашка і батько.
Рятуючись від розкуркулення, тікає до Архангельська сестра Васси з чоловіком Петром Мариненком та доньками. Васса ж залишилася – турбувалася про батька (він помер у 1944 році), працювала на клаптикові землі.
Жили вони над берегом річки, тож Васса різала лозу, батько плів корзини, а вона носила їх за 16 кілометрів у Ніжин і продавала. В’язала, прала, ткала полотно. Увечері відкривала Євангеліє, читала і молилась, як звикла ще в монастирі, за мир в миру, за тих, хто плаває, мандрує, за стражденних, за нерозумний рід людський. Зрікаючись мирської суєти, марнот життя, ні на мить не забувала вона про людей, працею і молитвою, смиренням і терпінням спокутувала їх гріхи. Ходила до церкви, пекла проскурки, читала над померлими. Болісно переживала воєнні роки, коли у Плоскому зруйнували церкву, партизани по-звірячому замучили священика, а німці сорок односельців спалили живими. Після війни разом із жінками відбудовувала церкву, у якій продовжували богослужіння, поки храм не знищили знову, тепер уже остаточно.
Після війни Васса забрала до себе сестру з дітьми, які повернулися з далекого Архангельська – у невеличку солом’яну хатину з піччю, великим стовбуром посередині і плетеним з лози комином. Тут мешкали до 1946 року. Щовечора Васса пов'язувала на голову сліпучо-білу хустину, вдягала дітей у чисті сорочечки, запалювала каганець перед образом Ісуса Христа, повільно відкривала Євангеліє і починала молитву. Васса розказувала про життя, учила, як жити за заповідями Христовими. До сьогодні пам'ятає її внучка Віра «рецепт від гріха», який баба Васса чи то сама придумала, чи може від когось перейняла:
Накопай коренів покірності.
Збери квіток душевної чистоти.
Нарви листків терпіння.
Набери плодів щирості.
Усе це висуши постом
Поклади в каструлю добрих справ.
Додай води сліз покаяння.
Посоли сіллю братолюбія.
Додай щедрот милосердя.
У все це поклади порошок смирення.
Приймай по три ложки в день страху Божого.
Одягайся в одяг праведності.
І не впадай у пустослів'я, а то простудишся і знову захворієш гріхом.
У 1970-му, на 88-му, році життя, Васса померла. Незадовго до цього її з Плоского забрала до себе в Ніжин родичка Соня. Мовчки прощалася з Плоским, з рідною хатою і городом. Була уже фізично кволою, та розум її залишався ясним і чистим, а погляд люблячим і по-дитячому здивованим. Такою і відійшла у безмежність – усміхненою, умиротвореною, вдячною Богові за прожите життя. Відійшла тихо і безтурботно, залишивши після себе кілька ікон, Євангеліє, виплетене своїми руками мереживо, фотографії, деякі документи, листівки.
Васса жила у цілковитій гармонії із собою і людьми, жила такими високими ідеалами, що перед ними блідли держава, політика, революції, війни, чвари, інтриги, інші катаклізми. Вона була вільною і щасливою. І всіх довкола себе робила такими ж. Вона благовійно шанувала церкву, скорялася її вченню і заповідям, твердо знаючи, що в ній перебуває, навчає і всім керує Божа благодать.
А скільки ще було таких черниць в історії монастиря! У його стінах знаходили притулок і порятунок всі, хто мав у цьому потребу. За переказами, тут доживала віку героїня однієї з любовних драм ХVІІІ ст. Мотря Кочубей, хрещениця гетьмана Івана Мазепи…
200 років простояв Введенський храм, та настали інші часи.
У 20-х роках минулого століття нова влада спочатку «підселила» черниць у Благовіщенський чоловічий монастир, а згодом і зовсім розігнала. До Ніжина прибули більше 1000 дітей з голодуючого Поволжя, частина з них (250 чол.) жила в монастирських приміщеннях, поки дітлахів не розібрали городяни.
Була в історії монастиря ХХ ст. ще одна ігуменя Смарагда – Улянія Онищенко, яка народилася 1857 р. (за іншими джерелами – 1858 р.) у с. Марківці Бобровицького району. Після смерті батька в Україні побільшало на 7 сиріт… Маленька Уляна так часто хворіла, що ніхто з рідних не вірив у її одужання, для дівчинки навіть підготували труну – з нею мама й привезла 7-річну дитину до Введенського жіночого монастиря, інших речей не було… За спогадами Смарагди, у монастирі вона отримала і виховання, й освіту, опанувала кілька професій, а 1876 р. прийняла постриг. Після смерті ігумені Валентини 1914 р. сестри одноголосно обрали її своєю настоятелькою. Та для Смарагди не змінилося нічого – вона продовжувала жити у своїй маленькій келії, працювала нарівні з усіма – побільшало тільки відповідальності за долю обителі та всіх її черниць.
Кілька років очолювала вона монастир, поки в 1922-му не була заарештована за антирадянську агітацію. Певний час подвижниця перебувала у ніжинській в’язниці, коли ж після кількагодинних допитів та катувань слідчим здалося, що Смарагда померла, монахиням дозволили забрати її тіло. І яка ж була радість, коли виявилося, що настоятелька жива! На світанку наступного дня її знову помістили до в’язничної камери. І хоча «злочин» так і не був доведений, Чернігівський суд призначив їй 3 роки ув’язнення. Повернувшись після відбуття покарання, Смарагда береться до ремонту приміщень. Та пожити в них сестрам не судилося – у 1927 р. влада закрила монастир, духовні цінності виявилися менш вартісними, ніж матеріальні: будівлі передали на потреби військовослужбовцям, які обладнали поряд військове містечко. Ніби насміхаючись, близько 80 черниць поважного віку підселили в чоловічий монастир Козельця, решті було запропоновано розійтися по домівках.
Роки минули і забулись дати,
У монастир вселилися солдати.
І вперто, вперто чоботи ходили
По тій траві, що виросла з могили.
На місці маршів і пустої слави
Від тих церков лишилися халяви.
У 1945 р. Смарагда померла в Чернігові. Відчуваючи наближення смерті, просила поховати її на кладовищі Троїцького монастиря, але труну глибоко не закопувати, бо доведеться двічі переносити – так і сталося у 1969 та 2011 рр.
3 травня 2014 р. відбулося урочисте богослужіння з нагоди прославлення преподобної Смарагди у лику святих.
Останки ігумені знайшли вічний спокій на території Введенського монастиря.
Та повернімося до подій минулого століття. Довгі роки у запустілому храмі стояла цілковита тиша і порожнеча, хіба що за вікнами та ще зрідка під високим склепінням чувся безладний хор горобців. Долівка, вимощена мармуровими плитами, бачила на собі нагромаджені дошки, стовпи, залізяччя, бочки. Замість іконостасу – пустка. На облупленому і потрісканому тлі стін – бляклі лики святих і ангелів. Їхні елегантність та естетизм з гіркими усмішками контрастували із занедбаним інтер’єром.
Безслідно зникли ікони, книги, рушники, предмети церковного вжитку, серед яких особливо цінним був хрест із написом: «1771 р. Зроблений цей хрест коштом козаків бувшої Січі, жителів ніжинських Данила Коцюба та Івана за спасіння душі, в храм Введення пр. Богородиці в монастир дівочий», що зберігалися в нішах стін.
Боляче було дивитися на напівзруйновану дзвіницю, яку вимурували в 1814 році при ігумені Варварі Стороженковій. Дзвіниця пережила і антирелігійну п’ятирічку, і вибухи Другої світової. Ці постріли її серце не витримало у середині 80-х років, коли в Ніжині знімали фільм про підпільну організацію Якова Батюка – завалився дах, і більше 20 років вона стояла обезглавлена.
Мовчать ці стражденні споруди й про долю інших наставниць, які тут жили і своїм духовним служінням очищаючи не тільки себе, а й оточуючий світ.
На 1998-й рік обитель стала руїною, смітником і хащею.
Чорні мурашки, чорні мурашки
Йдуть в монастир, де молились монашки,
Попід листками попід гілками
Душі несуть, оповиті гріхами.
Чорні мурашки, чорні мурашки
Чом же ви молитесь, ви ж не монашки,
Як же говіти вам – стільки не їсти?
Й церкву давно вже знесли атеїсти.
Де ота віра, де ота сила,
Що вас у місце святе запросила?
Чорні мурашки, чорні мурашки
Йдуть в монастир, де молились монашки.
Саме таким побачила монастир матушка ігуменя Антонія, яка отримала благословення відроджувати обитель. І знову закипіла робота…
Кілька жінок, поселившись у Воскресенській церкві, щодня приходили розбирати ці хащі й завали сміття. Не вистачало коштів і фізичних сил, рятували й надихали лише віра й молитва – і обитель поступово відроджувалася.
У 2000 р. в житті Введенського монастиря сталася видатна подія: черниці отримали у подарунок створений у ХVІ столітті список з відомої Толзької ікони Божої Матері. Надіслала його у Ніжин ігуменя Толзького Введенського монастиря Варвара, яка народилася на Чернігівщині. За складеним у ХVІ столітті «Оповіданні», з’явилася ця ікона у 1314 році. Мандруючи своєю єпархією, святитель Трифон, єпископ Ростова Великого, зупинився неподалік від стін Ярославля, на березі Волги, там, де до неї впадала притока Толга. Вночі святитель побачив стовп світла на протилежному березі Волги, а у самому світлі — ікону Пречистої Богородиці. Трифон, помолившись, пішов до неї по воді, ніби по землі. Довго він молився під іконою, а потім повернувся і ліг спати, забувши на протилежному березі свій посох. Наступного дня образ побачили на тому ж самому місці, але вже серед дерев, і супутники святителя Трифона. Яким же було їхнє здивування, коли недалеко вони знайшли і посох священника! На чолі зі своїм архіпастирем вони швидко побудували тут дерев’яну церкву та заснували при ній монастир, який існує й донині. Численні прочани щороку відвідують Толгу, з ікони Толзької зроблено за цей час безліч списків. Один з них і є головною святинею Введенського монастиря, та час від часу ця ікона мандрує Україною – надто багато бажаючих її побачити, а до Ніжина можуть приїхати далеко не всі.
Ще однією святинею Введенського монастиря є ікона Божої Матері «Достойно єсть» або «Милуюча». За переказами, у Х ст. недалеко від Афонського монастиря (Греція) в келії жив самітник зі своїм учнем. Якось, залишившись сам, учень молився перед іконою. В цей час до нього постукав подорожній, просячи впустити його. Юнак згодився, і тепер вони вже молилися вдвох. Величаючи ікону, незнайомець почав співати пісню, яка починалася словами «Достойно єсть» і була незнайома юнакові. Поки тривала пісня, ікона сяяла небесним світлом, а учень монаха не міг відірвати від неї захоплених очей. По завершенні він попросив подорожнього переписати йому слова пісні, але жодного шматочка паперу в його келії не знайшлося. Тоді незнайомець взяв кам’яну плиту і почав писати по ній пальцем, ніби по м’якому воску. Всі літери залишали на камені чіткий слід.
«Тепер так співайте і ви, і всі християни», – сказав подорожній, і зник, як спалах блискавки, а юнак ще довго стояв перед кам’яною плитою, поки не вивчив пісню. Скоро про цей випадок дізналися всі жителі Афону і вирішили, що таємничим незнайомцем був архангел Гавриїл, а пісня «Достойно єсть» і зараз звучить у православній церкві. Список (тобто копія) ікони зроблений на Афоні у 1885 році і подарований Введенському монастирю 20 червня 2002 року.
…Як і на фото початку ХХ століття, панорама монастиря велично здіймається над старовинною огорожею і ще здалеку відкривається жителям Ніжина. Красується невеликий, але затишний Введенський храм, милують очі доглянуті келії, сад, квіти.
Повернуто нарешті до життя і монастирську дзвіницю. Значну частину території монастиря віддали під військове містечко.
Назавжди втрачена Іллінська церква, з руїн якої звели келії. Воістину, краса і біль України…
Адреса монастиря:
вул. Овдіївська, 46
м. Ніжин
Чернігівська обл.
Україна
тел. (0 4631) 2-41-76